Суспільство
Підриває Tik-Tok та закохує в науку. Як Гліб Репіч змінює уявлення школярів про хімію
Підтримай ШоТам
До початку карантину Гліб Репіч будував кар’єру в науці. Він встиг пропрацювати в кількох європейських країнах, захистив дисертацію та готувався до роботи в Китаї. Утім пандемія завадила переїзду. Так Гліб почав викладати хімію в дистанційній школі. А ще завів сторінку з дослідами та експериментами в Tik-Tok, за якою вже слідкують майже 200 тисяч людей, та став фіналістом Global Teacher Prize Ukraine.
Кандидат хімічних наук, викладач хімії в «Атмосферній школі» Києва. Фіналіст Global Teacher Prize Ukraine 2021.
Прогулював інші уроки заради хімії
Зацікавленість предметом, зокрема і хімією, дуже залежить від викладача. І мені пощастило зі шкільною вчителькою. Вона показувала досліди, і мені це дуже подобалося. Як і взагалі досліджувати світ. Я любив фізику, хімію, хотів розуміти, як відбуваються різні процеси. І завдяки вчителям, які змогли зацікавити, в мені й прокинулася жага до природничих наук.
Пізніше ця вчителька познайомила мене зі своєю однокурсницею, яка викладала хімію в іншій школі. І я почав ходити на її уроки. Заради цих факультативних занять я навіть прогулював інші предмети. І так понеслося. Друга вчителька багато чому навчила мене: і вирішувати задачі, і варити вибухівку, і показувати різні досліди. Якось так у шкільні часи й почалося моє реальне зацікавлення хімією.
Під час навчання я брав участь в олімпіадах, і виборов на обласному рівні третє місце. Це дозволило без іспитів вступити до університету. Як і в школі, я вчився доволі погано. Але це не завадило вступити до аспірантури. Там, звісно, ситуація була не найкраща, і працювати науковцем було непросто. У мене була тема, яка взагалі не пішла, бо ніхто не розумів, як це робити. Просто керівник сказав, що ось, треба працювати з оцим. Друга тема також не пішла, потім – третя. А все тому, що це державна установа, не було де, на чому і як це робити.
Читайте також: «Кайфує викладач – кайфують діти». Як вчитель з Луганщини Артур Пройдаков переміг на Global Teacher Prize
Але згодом у мене з’явилася власна ідея, і я почав її реалізовувати, використовуючи те, що наявно в нашій Академії. А наявно, на жаль, не так вже й багато. Якщо чесно, під час аспірантури у мене навіть виникали думку взяти й кинути це все. Піти в якусь хімічну комерційну фірму, заробити якісь гроші. Бо проблема нашої науки – це повна відсутність коштів. Фінансування з боку держави – мінімальне, тому ми втрачаємо кадри. Ті, хто хочуть і можуть, – їдуть за кордон, в Україні майже нікого не лишається.
І я також міг піти в комерційну фірму, але вийшло так, що мене запросили взяти участь у «Днях науки» на базі Академії наук. Я вмів показувати цікаві досліди, тому погодився. Захід пройшов дуже добре, гості, журналісти – всі були в захваті. А вже наступного дня мені запропонували непоганий підробіток з доходом втричі вищим, аніж заробітна плата в Академії. Ще за пів року мене запросили на телебачення. З’явився якийсь настрій, бо до цього Академія мене дуже депресувала. А так пішов двіж, з’явилися гроші. І навіть з дисертацією пішло якось краще.
Я отримав можливість заплатити за допомогу з експериментами на спеціальному обладнанні. Це все дуже спрощувало процедуру. Тому що просити щось зробити безкоштовно – так можна чекати місяцями. Будь-яка наука – це гроші. А якщо їх немає – то й науки немає. У цьому, власне, й проблема.
У Німеччині працював над темою, якою в Україні ніхто не займався
Після захисту дисертації я виборов грант на проведення досліджень у Німеччині. Понад рік я займався створенням нових пористих металоорганічних каркасів для розділення суміші різних цукрів. Це абсолютно нова тема, в Україні цим ніхто не займався. І це реально важливо, адже розділення суміші цукрів, виділення їх з води – це дуже нетривіальна задача.
Цукри – це ж не лише те, що ми їмо. Не тільки той цукор в банці на кухні. Цукрів багато, і вони різні. Якщо ми скажемо страшне словосполучення «дезоксирибонуклеїнова кислота» (ДНК), то навіть там є фрагменти цукру.
Взагалі все почалося зі Швеції, де я працював з людським молоком. Проєкт стосувався людської фізіології. Я почав багато читати про це, і мене шокувало, що в людському молоці дуже багато олігосахаридів. Тобто крім лактози, молочного цукру, що вживає дитина для енергії, є багато більш складних цукрів. Багато років вчені не могли зрозуміти, навіщо вони потрібні.
Адже дитина їх споживає, але засвоїти не може: вони не розщеплюються в кишківнику. А потім виявилося, що ці олігосахариди в материнському молоці слугують середовищем для розвитку корисної мікрофлори. Адже при народження в дитини всередині все стерильно, а має розвиватися правильна мікрофлора з купою бактерій, що захищають організм. І якраз ці олігосахариди сприяють розмноженню правильних бактерій і унеможливлюють поширення патогенних мікроорганізмів.
Читайте також: Фізик-ютубер та хімік з Tik-Tok. Шість українських вчителів, які підкорюють соцмережі
Утім штучні суміші для годування дітей роблять з коров’ячого молока, яке практично не містить олігосахаридів. Тому їх штучно створюють та додають. Такі олігосахариди виготовляють з цукру. При чому в цьому процесі отримують суміш корисних продуктів – олігосахаридів і непрореагований цукор. І необхідно якось ці олігосахариди виділити в чистому вигляді, а це доволі складно. Адже всі сахариди мають подібні властивості, вони офігєнно розчинні у воді, і з водного розчину виділити їх в чистому вигляді вкрай важко. Ось над цим я і працював.
Це був короткий проєкт, я використав грант для того, аби спробувати саму ідею. Прийомом, який я запропонував, ніхто раніше не користувався. На жаль, він не спрацював. Тобто метод працював, але носій (та пориста речовина, яку я сам модифікував, аби адсорбувати олігосахариди з води) не витримував цього навантаження.
Мене запросили працювати в Китаї, але в плани втрутилася пандемія
У Німеччині я дуже багато працював. Іноді доводилося сидіти до другої години ночі, і навіть довше. У мене був план проєкту, а для того, аби провести всі досліди, потрібно було витратити купу часу. Водночас там працювали і вчені з Китаю. Вони теж часто засиджувалися на роботі. Одного разу вони йшли додому раніше, і побачили, що я досі сиджу над дослідженнями. Почали зі мною фотографуватися, а професор навіть записав відео і відправив своїм студентам в Китай. Мовляв, ось так потрібно працювати.
І наступного дня, коли ми йшли обідати, він просто підсів, і каже: «Глібе, а хочеш до Китаю?». І я сказав, що хочу. У нього була дуже класна тема, з якою я теж ніколи не працював. Вона стосувалася літій-іонних акумуляторів, які ми використовуємо в наших смартфонах та електромобілях. І розвиток цієї теми є надзвичайно перспективним. Адже зараз починається ера електромобілів, усі хочуть, аби вони їхали якомога далі на одному заряді. Тому треба збільшувати щільність енергії в цих акумуляторах, аби за певної маси та об’єму вони містили ще більше енергії.
Взагалі в цій галузі є дуже багато ідей. І це не лише про літій-іонні, а й про новітні літій-сульфурні батареї. Там інший принцип, і суто теоретично вони можуть забезпечити вдесятеро більшу ємність для батарії. Але паралельно із цими можливостями існують і невирішені проблеми, над якими цей професор якраз і працював зі своєю командою. Я також мав до них приєднатися.
Зібрав документи, усі ці папірці, і тут почалася епідемія коронавірусу. І все – програма закрилася. Чесно, я міг би й зараз написати якийсь грант та поїхати. Але мені вже трохи набридло. Після Китаю я подавався і до Німеччини, і навіть до Бразилії. Витрачав купу часу та енергії на ці позиції, відправляв купу заявок. Просто величезну кількість! Я просто повертався з роботи і фігачив ці заявки. Але якоїсь миті зрозумів, що збільшую кількість своїх зусиль, хоча вже давно не отримую від цього задоволення.
Читайте також: «У моєму класі — міжнародний призер». Історії трьох учителів, яких визнали найкращими
Вчитель давно перестав бути єдиним джерелом знань
Після Китаю я опинився без роботи, і мені потрібно було кудись іти. Я трохи пропрацював бариста, варив каву. Думав, що пандемія не затягнеться надовго. Але все лише починалося. І коли я зрозумів, що це швидко не мине, написав у фейсбуці, що шукаю роботу. Мені практично одразу відповіли з «Атмосферної школи», що їм потрібна людина, яка розробить курс лабораторних робіт та зможе його втілити. Я погодився, адже це те, що вмію робити. Усе зробив, сам озвучив уроки, знімався у відео. І якось все закрутилося, тож тепер я працюю в школі.
Спочатку я ще співпрацював з тим китайським професором, допомагав з науковими статтями, редагував роботи його студентів. Але згодом зрозумів, що не можу розділяти свої зусилля на кілька фронтів. Так нічого не вийде. Тому вирішив, що треба вкластися тут.
Я не можу сказати, що в нашій дистанційній школі все ідеально, адже вона доволі нова. Але це точно краще, ніж традиційні школи. Я взагалі впевнений, що дистанційний формат, якщо його правильно організувати, може бути ефективнішим за звичайну школу. Часи, коли вчитель приходить на урок і 45 хвилин щось вдовбує учням у голову, вже давно минули. Сьогодні викладач – це не єдине джерело знань. І завдання сучасного вчителя – виступити певним ментором, допомогти дитині зацікавитися, аби вона надалі вивчала цей предмет.
Думаю, в майбутньому, і навіть зараз, саме вміння вчитися самостійно – це та вирішальна навичка, яка зумовлює успішність або неуспішність певної людини. Якщо вона здатна до самонавчання, то стане успішною. Дистанційна школа виховує в тобі цю відповідальність. Адже ти сам приходиш, дивишся ці уроки, плануєш, коли і що вчити.
Це не так, як у звичайних школах, де в 10-11 класах лише декілька учнів з класу реально хочуть вчитися. Інші ж просто відбувають свій час, і це, напевно, десь 80%. Вони просто ходять до школи і просиджують штани. Ще й заважають вчитися тим, хто цього хоче. І мене ця ситуація абсолютно не влаштовує.
Читайте також: Як українська вчителька прославилась завдяки реп-урокам (ВІДЕО)
Ми розповідаємо про клітинне дихання, але не пояснюємо, навіщо потрібні вакцини
У нашій системі освіти стільки проблем, що так просто всього й не описати. Але одна з головних – те, що ми досі вчимося за тією ж радянською системою. А навіщо її створювали? Аби людина вийшла зі школи та пішла працювати на завод. І ця система за однією освітньою програмою просто фігачила всіх під одну гребінку.
Зараз світ розвивається дуже швидко, кількість інформації – величезна. І майбутнє – не за шаблонною освітою, а за персоніфікованою. Аби дитина мала певний набір базових предметів і право обирати ті, які їй дійсно подобаються та потрібні на більш поглибленому рівні. Якщо учню до вподоби природничі науки, він має обирати поглиблений рівень вивчення хімії, фізики, біології тощо. Не можна вивчати все, час – занадто дорогий. І, навпаки, якщо дитина тяжіє до гуманітарних наук, їй не потрібна хімія на якомусь глибокому рівні. Достатньо популяризаторського. Навіщо їй знати, як вирішувати задачі?
Тут стандартна програма абсолютно не підходить. А як в наших школах? Загальний рівень – дуже складний для звичайних дітей, але слабкий для тих, кому це дійсно потрібно. І проблема не лише з хімією. Візьмемо, скажімо, біологію і питання вакцинації. У нас в країні купа антивакцинаторів, і йдеться не лише про COVID-вакцину. Нещодавно фіксували спалахи поліомієліту, кору. А в 9 класі в школі на уроках біології вчать клітинне дихання, обмін речовин, цикл Кребса… Але курс біології не може навчити людей, як працюють вакцини. Тобто ми не можемо вкласти дітям ту інформацію, яка їм справді потрібна в житті.
Так само і в хімії. Ми вчимо їх вирішувати якісь хімічні задачі, але не можемо розповісти про речовини, які їх оточують, і з якими вони стикаються щодня. Наша програма давно потребує коректного перепрацювання. Яскравий приклад – наші телефони, які мають літій-іонний акумулятор. Ідея, як він працює, – просто офігенна! Але в нашій програмі цього немає. Уявіть, першу таку батарею випустили майже 30 років тому, а ми про це не розповідаємо.
Дітям потрібно казати не про правила та закони, а показувати реальні приклади як це відбувається в реальному житті. Тому нова освітня програма має зосереджуватися на тому, що відбувається в світі. А тим, хто далі хоче вивчати хімію, потрібно викладати значно глибше. Їм необхідна вже академічна хімія, яку сьогодні в школі, на жаль, також не розглядають.
Через Tik-Tok я показую, що хімія – довкола нас
Коли я почав працювати в школі, учні не те, щоб були не в захваті від хімії… Вони приходили з установкою, що хімія – це «гімно», абсолютно нецікаве й нудне. І вона, ця хімія, нікому не потрібна, бо лише отруює все довкола. Тобто діти абсолютно не розуміли, що хімія – навколо нас, ми самі складаємося з хімічних речовин. А все тому, що сучасна шкільна програма просто не здатна цього донести.
Бо якщо діти не розуміють, для чого їм це вчити, змусити їх щось вивчити – неможливо. Це і раніше було доволі складно, але тоді викладачі ще намагалися якось задавити авторитетом. Зараз – ні. Сучасні діти вкрай погано піддаються впливу з боку дорослих. Їх треба реально мотивувати, показати, для чого це потрібно. І цими дослідами в Tik-Tok я показую, що хімія – навколо нас. Ми складаємося з хімікатів, ми їмо хімічні речовини, які входять до складу продуктів. І це нормально.
Мій Tik-Tok – це не викладання, а популяризація. Я намагаюся зацікавити. І якщо дитина дійсно зацікавлюється, далі вона вже сама шукає, що і де подивитися. Вона приходить на консультації, розпитує, дивиться уроки, розуміє, що насправді це цікаво.
А знаєте, в чому ще проблема? Дуже часто батьки ще до того, як предмет з’явиться в шкільній програмі, починають казати «Ой, хімія! У нас там така хімічка була, що ми всі її боялися». Я не знаю, чому, але хімічка, як правило, – це найстрашніший викладач. Чомусь лякають не математичками чи фізичками, а саме хімічками. Так склалося.
Підтримай ШоТам
Суспільство
Підтримай ШоТам
П’ять шкільних автобусів отримали громади на Запоріжжі, повідомили у пресслужбі обласної держадаміністрації.
Цьогоріч область отримала загалом 20 транспортних засобів для учнів.
Шкільні автобуси отримали:
- Малобілозерська сільська рада Василівського району,
- Матвіївська сільська рада Запорізького району,
- Терпіннівська сільська рада Мелітопольського району,
- Чкалівська сільська рада Мелітопольського району,
- Якимівська селищна рада Мелітопольського району.
Читайте також: «Ніхто не очікував, що монахині відкриють бізнес». Як черниці з Івано-Франківщини запустили успішну власну справу
У закладах загальної середньої та дошкільної освіти сільських та селищної рад, які сьогодні отримують автобуси, усі працівники повністю вакциновані, що дає змогу проводити освітній процес у звичайному очному режимі.
Понад 13 тисяч школярів сільської місцевості, які проживають за межами пішохідної доступності до закладу освіти, підвозяться до місця навчання і додому 232 шкільними автобусами. Для оновлення парку шкільних автобусів території щорічно потребують 20 транспортних одиниць.
Вартість одного шкільного автобуса становить 1 599,95 тис грн.
Нагадаємо, громадам Харківщини передали нові шкільні автобуси.
Фото: zoda.gov.ua.
Підтримай ШоТам
Суспільство
Підтримай ШоТам
Колись вона уявляла монастир місцем, де лише моляться. Тому довго не наважувалася прийти до нього. Та вже протягом 13 років Вінкентія входить до Згромадження Сестер Пресвятої Родини. Вихователька за фахом, вона спільно з іншими монахинями змогла реалізувати власні ідеї з допомоги дітям на базі релігійної громади. А тепер там ще й підтримують молодь та подружні пари. І все це не лише за кошти пожертв. Шість років тому черниці змогли створити на базі Гошевського монастиря в Івано-Франківській області соціальне підприємство, де вирощують гриби. Воно успішно працює й досі, а сестри залюбки діляться своїм досвідом.
Сестра Вінкентія Козак
Монахиня Гошевського монастиря зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини, на базі якого працює соціальне підприємство з вирощування грибів
Думала, що в монастирі лише моляться
Я обожнюю дітей, тому очікувано, що ця любов із часом переросла у професійну діяльність. За освітою я вихователька, вісім років працювала в садочку. Також закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю філологія, викладання української мови та літератури. Коли мені виповнилося 27 років, настав такий етап у житті, що я вирішила долучитися до Згромадження Сестер Пресвятої Родини. Довго не наважувалася, але вирішила спробувати. І от вже 13 років живу у монастирі.
Коли я лише їхала у Гошів, то не думала, що буду продовжувати працю з дітками. Я мала дещо хибне уявлення про монастир. Думала, що тут тільки моляться і відпочивають. Але виявилося, що робота з неповнолітніми тут також є. Хоча останнім часом я здебільшого вже працюю з молоддю та подружніми парами.
Наше Згромадження засноване в 1911 році. Цьогоріч ми святкували 110-й день народження. Маємо вісім монастирів у різних куточках України, зокрема в Гошеві, Долині, Києві та Тернополі. У Бібрці утримуємо дитячий будинок сімейного типу. Протягом історії в нас була різна кількість монахинь, зараз – понад 50. Кількість постійно змінюється, тому що хтось старенький помирає, а хтось молодий вирішує повернутися додому.
Шукали рішення, аби не жити в скруті
Монастирі здебільшого живуть за кошти пожертв, і ми не виняток. Але кожна наша сестра ще десь офіційно працює, аби заробити на своє утримання. Без роботи можуть бути хіба що старенькі, які потребують догляду, або дівчата, які щойно приєдналися. Також якщо священник запрошує нас на парафію, то покриває якусь частину витрат, зокрема на дорогу. Але, звичайно, таких доходів недостатньо, аби закрити всі наші потреби та ще й допомагати тим, хто цього потребує.
У Гошеві ми маємо великий монастир. Це село, довкола якого теж села. Тому особливої роботи для сестер немає. Земля не дуже родюча, тож навіть картоплю чи моркву для продажу не дуже й посадиш. Довелося думати, як заробляти гроші, адже треба утримувати будинок. Тому в 2014 році головна настоятелька оголосила, що нам треба чимось займатися. Кожній із сестер дали можливість висловитися, запропонувати свої ідеї. І ми почали думати, що можемо таке робити, аби це не заважало нашій молитві та способу життя і хоча б трохи фінансово підтримувало існування Згромадження.
Знову опинилася за партою
Я загорілася ідеєю створення соціального підприємства, але, звичайно, жодного досвіду в цьому напрямі не мала. Та у монастирі нам часто пропонують різні програми та навчання, аби ми розвивалися. Так відбулося і з Інститутом лідерства та управління УКУ. На електронну пошту надійшло повідомлення, що є можливість вивчитися за фахом управління неприбутковою організацією. Для нас – як для монахинь – це було безкоштовно, хоча ми були готові оплатити навчання. Звичайно, я радо відгукнулася. І попри те, що саме тоді закінчувала інший університет і довелося захищати водночас два дипломи, я впоралася.
Річне навчання було цікавим і дуже корисним, там викладали фахові спеціалісти. Завжди з радістю згадую, що скористалася такою можливістю. Коли йшла на це навчання, хотіла прорахувати бізнес-ідею з виготовлення макаронів. Але це виявилася занадто складно. Тоді ми до цього ще не були фінансово готові. Тому вже після першого модуля переорієнтувалася на те, що треба починати з чогось меншого – вирощування і продажу грибів.
На монахиню як майбутню бізнесменку дивилися скоса
На навчанні було важко розуміти деяку термінологію, але ще більшим викликом стало написання бізнес-плану. Усі, з ким навчалася, думали, що я не впораюся. Мовляв, де монахиня, а де підрахунки. Окрім мене в групі були ще три сестри. Решта 20 людей здавалися сильнішими у цій сфері, а на нас трохи косилися: «Що вони тут роблять?». Та й кожен викладач питав: «Чому ви прийшли? Чого хочете досягнути?».
Але загалом вважаю, що я впоралася. Були люди, які взагалі не захистили дипломи. У мене був бізнес-план з вирощування шампіньйонів, тож на захист я вже прийшла з грибами, які в нас росли. Ми з 2015 року займаємося шампіньйонами, отже ці розрахунки, які я провела під час навчання, виявилися вдалими. Я рахувала, за скільки часу ми зможемо повернути вкладені кошти, і ми їх повернули.
Аби працювати з грибами, не потрібно мати спеціальної освіти. Ми обходилися консультаціями різних спеціалістів. Чимало людей були готові нам допомогти, супроводжували нас від початку. Я педагог, і жодного стосунку до вирощування чогось не мала. Як і розуміння, що це живий організм, і як із ним працювати. Спочатку було складно, але, дякувати Богу, воно працює.
«Кличте мужчину, бо ви – жінки – не впораєтеся»
Коли один Отець почув, що ми хочемо почати працювати з грибами, сказав: «У мене на парафії є греко-католик, який вирощує шампіньйони. Думаю, він був би не проти вам допомогти». І незадовго після цього ми з іншою сестрою з ним зустрілися.
Він погодився показати нам приміщення, де він вирощує гриби, і розповісти про різні нюанси. Але сказав: «Привезіть мені мужчину». Ми відповідаємо, мовляв, серед нас немає чоловіків, ми – жінки. «Ні-ні, тут потрібен саме чоловік. Ви не впораєтеся. Він мусить все поміряти та зробити». Тому він нам так, лише приблизно, показав, де там гриби ростуть, та й все. Наступного разу ми вже приїхали з братом однієї з монахинь.
Якось до нас у монастир приїхав компост. Я зателефонувала до цього ж чоловіка і питаю, що з ним робити. А він знову: «Покличте мужчину». Я кажу: «Та немає тут ніякого чоловіка, ну чесно. Вони розвантажили й пішли. Я одна лишилася». Мені знову довелося йти та шукати якогось чоловіка. Але насправді цей греко-католик по-доброму хотів нам допомогти. Це було не зі зла чи якогось упередження, що жінка не впорається. Певно, він просто мав досвід, що в чоловіків це краще виходить.
Читайте також: З Парижу у Ладанці. Історія одного священника, який відроджує невеличке село на Львівщині
Зараз усе інакше, чоловіки йому більше не потрібні. Ми багато разів зустрічалися, і він вже зрозумів, що жінки можуть впоратися з усім. Він і до сьогодні є другом цілого Згромадження. Не затаїв від нас нічого, все в деталях розказував. І досі за нас хвилюється, постійно питає, чи у нас все добре та як справи з врожайністю.
Не травимо дітей жодною хімією
А ще на початках нам допомагала технологиня на ім’я Наталя. Коли вона вперше до нас приїхала, я їй одразу сказала, що нас цікавить вирощування грибів без жодної хімії. Навіть якщо через це у нас родитиме 5-10 шампіньйонів – все одно жодних добавок. Для неї це стало справжнім викликом. Вона добре знала, як вирощувати шампіньйони, але ніколи не думала, що в монастирі це робитимуть саме так. Ми й досі дотримуємося початкової стратегії.
Проблеми виникають, коли гриби починають хворіти. Якщо в приміщення хтось занесе інфекцію – врожайність дуже падає. Гриби не ростуть, тому доводиться все викидати та чекати іншого завозу. Із цим можна боротися різними хімічними препаратами. Але ми цього не робимо. Ми їмо ці гриби, даємо їх дітям у притулку. Не маємо права нікого травити своїм продуктом.
На свята про гриби не згадуємо
Ферму з вирощування грибів ми облаштували у Гошеві, де мали приміщення. Вона в нас, мабуть, найменша в Україні, адже у всіх інших – великі грибниці. Наша дає приблизно 3,5 тони шампіньйонів за один збір. За рік ми їх вирощуємо три-чотири рази. Період нашої праці з грибами залежить від церковного календаря. Ми відпочиваємо у свята, для нас це найважливіше. Тож коли Пасха чи Різдво, ми маємо більше часу для молитви та спокою.
Я вирощувала гриби протягом трьох років – до 2018-го. Після того певний час жила в нашому дитбудинку. Тепер мешкаю у Львові. Але ми не зупинили справу. Тепер фермою керує інша сестра, Домініка. Якщо є потреба, я приїжджаю їй допомогти. Але загалом вона чудово справляється. А ще я водійка, тому допомагаю з транспортуванням шампіньйонів. Часто чую від людей: «О, то ви ще й за кермом?». Так, я за кермом. Що ж тут такого? Сьогодні це нормальна річ. Кожна друга жінка вміє водити авто, ми ж маємо якось жити.
Слава Богу, за всі роки ми жодного разу не були в мінусі. Думаю, Бог благословляє нашу працю, і в нас ростуть чудові гриби, бо ми справді частину зароблених коштів віддаємо тим, хто цього потребує. Ми не оплачуємо нікому заробітну плату, бо самі ж працюємо. Допомагаємо тим людям, яких знаємо. Будь-хто з сестер нашого Згромадження може звернутися і сказати, що є потреба зараз в певної людини. І тоді ми можемо фінансово їй допомогти. Переважно допомагаємо з харчуванням та утриманням дітям із багатодітних родин. Таким людям досить складно виживати.
Ціни нам диктує ринок
Зараз у нас багато постійних клієнтів. Переважно це ті, хто купували гриби на початках, роблять це й до сьогодні. Це наші сусіди в Гошеві, які десь почули, що ми працюємо і маємо такий продукт. Трішки шампіньйонів залишаємо при монастирі. Ще частину відвозимо до Львова на ринок. Коли я вперше туди приїхала, інші вантажники сміялися, що я ношу ящики в одязі монахині. Певно, думали, що ми здебільшого відпочиваємо. А тут виявляється, що і працюємо, і вміємо важке піднімати.
Кожен може прийти до монастиря в Гошеві (вулиця Я. Лесіва, 52) і купити гриби просто на місці. Кілограм? Добре. Ми не лише ящиками продаємо. Але треба знати, коли у нас є продукт. Наприклад, влітку ми не вирощуємо, адже зайняті табором для дітей та роботою з молоддю. Наші постійні покупці вже знають, коли до нас можна прийти. І все ж частіше ми працюємо на замовлення.
Щодо цін, ми завжди орієнтуємося на гуртову ціну на львівському ринку «Шувар», і ми її не підвищуємо. Востаннє вартість була приблизно 40 гривень за кілограм найбільшого гриба. Бо ціна шампіньйонів залежить від сорту й розміру. Вартість на ринку постійно коливається, і ми, відповідно, теж реагуємо.
Ламаємо стереотипи про чернецтво
Колись я їздила на міжнародну конференцію грибників, де зібралися люди зі всього світу. Вони не могли зрозуміти, що я там роблю. Одна з жінок наважилася підійти до мене і запитала про це. «Ну, слухаю конференцію, мені це цікаво», – відповіла я, додавши, що займаюся грибами. А вона каже: «А я думала, ви тут для духовного супроводу». Для неї було дуже дивним, що на події багато різних людей, і серед них – монахиня. Думала, що моє завдання – молитися на тій конференції.
Загалом наше соціальне підприємництво допомогло багатьом зрозуміти, що чернецтво – це не лише молитва. Так, вона завжди на першому місці. Але водночас ми працюємо, щоб забезпечувати себе та частину коштів віддавати на потреби інших людей.
Грибна справа житиме з Божою поміччю
Не можу сказати, що з початком роботи нашого підприємства пожертви від людей збільшилися, але й не зменшилася також. Люди, які віддають свої гроші, бачать, що ми не чекаємо, що вони постійно будуть їх давати. Усі бачать, що ми вкладаємо їх у корисну справу та допомагаємо іншим. Бо часто є люди, які мають гроші й хочуть їх комусь дати, але не довіряють різним установам. А нам довіряють, адже бачать нашу постійну діяльність, зокрема із дітьми.
Згромадження Сестер Пресвятої Родини протягом своєї історії завжди допомагало родинам. Але в певний період ми взяли більший акцент на діток. Та вже під час карантину зрозуміли, що є потреба відновити попередню працю. Одна з сестер розробила курс подружньої формації для молодят. Зустрічі відбуваються раз на два місяці, а додому вони їдуть із домашніми завданнями. Люди збираються групами, висловлюються з різних питань, діляться своїми хвилюваннями. А потім мають змогу поговорити з кимось із сестер наодинці. З жовтня ми почали проводити такі зустрічі пар разом із їхніми дітьми. Усім надзвичайно подобається.
Сподіваємося, Бог допомагатиме у наших проєктах. І все ж молитва залишається основним завданням. Це те, що нас наповнює, додає сил у служінні. Не можемо займатися тільки працею. Ми постійно ділимося успіхами нашого соціального підприємства. Сестер часто кличуть на різні заходи та ініціативи. Ми відкриті та готові до співпраці.
Підтримай ШоТам
Суспільство
Підтримай ШоТам
Вчителька з Калуша в’яже светри для… дерев! Арт-об’єкт у стилі хюгге знаходиться у дворі на Рубчака, 15.
Саме там Тетяна Головатчук створює в’язане графіті. «Одягла» 27 дерев, до свят хоче причепурити і ялинку.
Пані Тетяна вже 37 років викладає літературу, а в’язанням захоплюється, скільки себе пам’ятає.
Плела шкарпетки для хлопців на передовій, для колег – хустки.
Читайте також: Як шахтар став художником, чиї мурали підкорили столицю (ВІДЕО)
«Якби я все це робила за гроші, то, мабуть, би нічого не вийшло. Це має йти від серця», – Тетяна Головатчук.
За в’язане графіті або ярн-бомбінг взялася три роки тому. Пряжу приносять друзі, щось знаходить у секонд-хендах.
«Дівчата в магазині мені навіть кофтини залишають. Я це купую, розпорюю і в’яжу», – Тетяна Головатчук.
«Це – моя душа, моє хобі. Я виходжу у двір, і, буває, запізнююся або надворі похмуро, а гляну на дерева – і мені так добре!», – Тетяна Головатчук.
Нагадаємо, у Дніпрі з’явився мурал із QR-кодом.
Як ми повідомляли раніше, активісти «Києве, мий» очистили від графіті фасад будинку у центрі столиці.
Підтримай ШоТам