«У моєму класі — міжнародний призер». Історії трьох учителів, яких визнали найкращими

В Україні — кількасот тисяч учителів. І лише одиниць із них визнають найкращими. Журі Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року — 2021» цьогоріч визначало найліпших викладачів із математики, трудового навчання та української мови і літератури. Що цікаво, жоден із трьох переможців не планував пов’язувати своє життя з викладанням у школі. Ми поговорили з кращими із кращих про те, як вони опинилися у цій професії та що особливого у їхніх підходах до навчання дітей.

Катерина Молодик,

вчителька української мови та літератури
Черкаського гуманітарно-правового ліцею

Замість журналістики поринула у педагогіку

Я викладаю вже майже сім років, хоча вчителем стала випадково. За першою освітою — журналістка, практикувала у Львові. Свого часу я була змушена повернутися до Черкас. І там постав вибір — йти працювати регіональним журналістом чи зайнятися наукою в університеті. Вільних місць на кафедрі журналістики тоді не було. І доля привела мене знову до моєї Альма-матер — ліцею, де я навчалася. Я зустрілася з його директором Віктором Гайдуком, і він каже: «А може спробуєш себе у педагогіці?».

Вступаю я до педагогічного вишу, щоб здобути ще одну освіту. До речі, це одна з тенденцій ХХІ століття — ми маємо вчитися та перенавчатися впродовж усього життя. Багато сучасних учнів у майбутньому будуть змінювати свою спеціалізацію чотири чи п’ять разів, і це нормально. Насправді я досить швидко перекваліфікуватись і змогла пов’язати педагогіку і журналістику — в ліцеї тепер працює Медіашкола. В ній я практикую свої навички за першою професією та навчаю дітей базовим знанням цієї галузі. І, дійсно, журналістика як професія стає дедалі популярнішою. Тому я додаю елементи медіаосвіти і в уроки української мови — наприклад, навчаю шукати в текстах фейки, маніпуляції та «мову ненависті».

Сучасни вчитель має володіти різними soft та hard skills. Тому ми з учнями працюємо і з цифровими ресурсами. Вони записують відеоуроки, створюють ментальні мапи та виступають у форматі TED Talks. Мої класи регулярно беруть участь у проєкті Generation Global, де онлайн з іншими школами України та світу обговорюють різні проблеми, визначені ООН як цілі сталого розвитку.

Даю учням відпочити від мене

Є проблема, яка мене дуже турбує. В Україні вчителі не завжди вміють вчасно зупинитися, і поступово вигорають. Часто самі педагоги не вміють побачити й зрозуміти себе у цьому стані. Не знають, як бути далі. Таке інколи трапляється через те, що крім викладання у школі в їхньому житті більше нічого немає. І тут є кілька крайнощів. Перша — це коли вчитель працює лише заради того, щоб отримати зарплату, не відчуває запалу до роботи. Але в нього завдань стільки, що це ще більше пригнічує. А є ще педагоги, які «живуть» у школі, стереотипно носять торби з зошитами додому, все це перевіряють у свої вихідні й весь час перебувають на зв’язку зі своїми учнями.

Останнім часом я намагаюся максимально балансувати й шукати час для себе та своєї родини. Якщо вчитель буде вигорати, то потрібно буде багато часу, щоб відновитися. Не можна 24/7 бути в це зануреним. Хоча часто ми вимушені, тому що діти постійно ростуть, а в батьків через це купа запитань. Так, ми повинні бути в темі всього, встигати працювати з документами, проводити уроки й позакласні заходи. Але варто пам’ятати, що в нас є і своя сім’я, хобі, потрібен час на відпочинок та саморозвиток. Шукати баланс допомагають різні планери та мобільні додатки для планувань часу і справ.

З чистого листа і жодних відповідей

Попри пандемію, минулого року наші учні чудово склали зовнішнє незалежне оцінювання з української мови та літератури, середній бал — 178,1. Для мене важливо готувати дітей так, щоб у них не було потреби у репетиторах, щоб зберегти їхнє здоров’я та психічний стан. Учням комфортно зі мною готуватися, адже, наприклад, коли ми разом розбираємо тести, я ніколи не маю при собі відповідей. Часто вчитель працює з вирішеними завданнями, тобто просто відзначає «правильно» чи «неправильно». Мовляв, так вони заощаджують час і більше встигають на уроці. Я так не роблю. Ми з дітьми разом думаємо над розв’язком. І, що важливо, у мені ніколи не залишаються діти «за бортом», бо вони всі разом працюють над завданням.

Якщо я помиляюся в якомусь тесті, діти це бачать. І я не боюся буде неідеальною, тоді й для учнів не проблема помилитися. Кожен пропонує свої варіанти розв’язку, ми активно обговорюємо всі версії. Якщо ми не правильно відповіли, то потім беремо цей тест, словники й посібники та дивимося, чому так. Для дітей це комфортна ситуація, тому що вони розуміють, що вчитель не стоїть в позиції «над ними», а лише направляє їх.

Дмитро Луп’як,

вчитель трудового навчання загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів — гімназії №23 у Вінниці

Перші учні були зі мною майже однолітки

Я працюю викладачем вже понад 26 років. Ще на четвертому курсі навчання в університеті мені вже запропонували йти працювати вчителем. Звичайно, в перші місяці було важко, тому що мені було 20 років, а моїм учням — по 17. А до того ж було велике навантаження. Ще зі своєї школи пам’ятаю, що не всіх молодих викладачів учні добре сприймали, однак деяких чомусь любили безмежно. І я дійсно якось одразу завоював авторитет у дітей. Я пояснював їм нові теми доступно, на близьких для них прикладах. Говорили про технології виготовлення тих предметів, які є в кожного вдома. Тобто, не просто, як зробити табуретку з дерева, а вже якийсь комфортний сучасний стілець.

У 28 років я став на той момент наймолодшим учителем-методистом в Україні. Молодим учням не варто боятися йти працювати в школу, якщо вони добре орієнтуються в темі свого предмету. Просто потрібно відходити від шаблонних завдань, які дуже дратують дітей, і пропонувати їм щось за їхніми інтересами.

Згодом мене запросили працювати в педагогічний університет, бо мої учні в школі перемогли чимало конкурсів, тож ім’я моє було відоме місту. Викладав я там 14-15 років, відтак за власним бажанням звідти пішов — скучив за школою та геніальними нестандартними ідеями дітей. У школу-гімназію №23 я потрапив дуже випадково: подзвонила моя студентка, каже: «Дмитре Миколайовичу, дайте якогось студента, тому що немає кому читати уроки». А я в цей час якраз забрав трудову книжку й вийшов з університету. Жартуючи, запитую її: «Я підходжу?». А вона мені у відповідь: «А ви що підете?». Я сів на тролейбус і поїхав у школу, працюю там і досі.

Дитячими виробами не годуємо смітник

Шкільна програма у всіх учителів трудового навчання однакова, але кожен педагог сам вирішує, які проєкти виробляти з дітьми і якими технологіями їх виконувати. Як правило, в кінці навчального року я вже з учнями визначаюся, що саме ми робитимемо наступного навчального року. Це потрібно для того, щоб влітку вони вже готувалися, думали над ідеєю, підшукувати матеріал, робили заготівлю. І щоб навчальний процес вже з вересня починався повноцінно.

Мої учні завжди виготовляють якісь оригінальні речі. Я й сам люблю розробляти щось цікавеньке, як от дерев’яні свічники, серветниці, новорічний декор, органайзери, підставки для телефонів, годинники для майстерні незвичних форм. Мені не подобається робити те, що хтось уже виконав раніше, навчаю цього і дітей. Ми з ними проходимо разом повний шлях від ідеї задуму до готового виробу. Я їм допомагаю, підказую, на яких ресурсах можна підшукати ідеї і як на їхній основі створювати власні композиції. Наприклад, можна користуватися сайтами Jigsaw Planet (генератор ідей у форматі онлайн-пазлів), LearningApps.org (вікторини, кросворди) та Word wall (вікторини, вправи на зіставлення, ігри зі словами). І, як правило, результати досить непогані.

Учні зараз досить сучасні, вони звикли до змін та до того, що технології йдуть попереду. Коли я обговорюю з ними завдання, то націлюю на те, що проєкт повинен бути корисним суспільству або їм особисто. Він має бути функціональним, придатним для дому, гаража чи як подарунок. Тобто, ми намагаємося не робити речі, які просто нікому не потрібні. Наприклад, мої учні виготовляли власні годинники й макети транспортних засобів. От в нас є тема — власний виріб із заліза — і кожен приходить з ідеєю, що він хоче з нього зробити та головне — як буде використовувати виріб. Від принципу «однакова річ у кожного» давно варто відходити, це нікому не потрібно. І другий момент — моральне задоволення від успіху. Дитина повинна пишатися тим, що вона створила, і з радістю представляти свій виріб усьому класу.

Людмила Харченко,

вчителька математики Русанівського ліцею Києва

Чим дивувати на уроках призерів міжнародної олімпіади

Вже 15 років я вчителюю, хоча ніколи не пов’язувала своє життя з цією професією. Закінчувала механіко-математичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка, коли несподівано мій класний керівник запропонував спробувати себе у ролі вчительки математики. Не могла я тоді йому відмовити, тому що бракувало педагогів, а дітей комусь потрібно було навчати. А ось мої однокурсники в основному вибрали собі у житті напрям банківської справи, як от страхові компанії.

Пам’ятаю, на зустрічі однокурсників я тоді зробила фурор, адже не стала банкіром, а обрала педагогіку. Вони були шоковані й сказали, що нудно мені точно не буде. Так і сталося. Я досить швидко адаптувалася до дітей, адже сама не так давно була на їхньому місці. Тому намагалася бути вчителем, якого хотіла бачити сама. Просто кожна дитина хоче увагу, щоб їй повторили складну тему та не «валити» біля дошки, а направляли в бік розв’язку завдань.

Досить складно розумних і талановитих дітей щоразу вражати. Готуючись до уроку, думаєш, як подати матеріал доступно та цікаво. Розумієте, коли у класі перед тобою три призери Всеукраїнської олімпіади з математики або двічі срібний призер міжнародної, чим їх можна ще особливо здивувати? А ще й зробити так, щоб іншим дітям також було цікаво та комфортно поруч із ними навчатися. Тож намагаюся на кожен урок принести якусь цікавинку, як от якусь нестандартну задачу, цікавий метод або підхід. Добре «заходять» групові завдання, що не зовсім звично для математики. Підшукую завдання, які можна розв’язати кількома шляхами, і учні спільно генерують ідеї, як це зробити простіше.

Полюбити уроки допомагає… туризм

З ліцеєм моє життя насправді дуже тісно пов’язане. Я переконана у тому, що хороший вчитель має бачити своїх учнів у різних проявах. Тобто, не тільки на уроках чи під час поза ними у ліцеї. Частенько влітку вожу дітей у походи на байдарках. Раніше ми кілька разів ходили у піші походи до Криму. Зараз же обираємо інші маршрути, але традиційними залишаються щорічні мініпоходи «Травнівки» і «Вереснівки». У такі моменти якомога більше спілкуюся з дітьми — це допомагає краще знаходити з ними спільну мову на уроках.

Читайте також: Хочу бути бізнесменом! Вісім курсів, які навчають молодь підприємництва

Також дуже допомагають загартовувати стосунки з дітьми різні виїзні змагання. Наприклад, турнір математичних боїв Kharkiv Masters у Харкові. Це справжня насолода, коли нас туди запрошують. Ми з учнями їдемо туди на тиждень: я в складі журі, а діти як учасники беруть участь у математичних боях. А вечорами ми спілкуємося про життя і граємо в розвивальні ігри. Діти жартують, розповідають смішні історії, довіряють, мені, адже і я розкриваюся перед ними в іншому амплуа. Замість рівнянь з двома невідомими тут підрахунки, що потрібні в житті. Наприклад, виявляємо швидкість нашого руху до точки, куди прямуємо.

На уроках ми часто використовуємо онлайн-ресурси. Наприклад, віртуальну інтерактивну дошку Padlet, сервіси, де можна створювати інтерактивні вправи для учнів Learningapps та Mentimeter, а ще опитування в Google Forms та Classtime для оцінки прогресу класу. Учні в захваті, адже вони зараз дуже прогресивні, надзвичайно активні, і вимагають і від нас певних змін. Вчитель як авторитет і єдине непорушне джерело знань — вже позаду. Сьогодні він скоріше стає помічником чи наставником і направляє діток, щоб ті самі розвивалися. Я маю всього кілька класів, і вони зазвичай дуже гарно складають ЗНО. Вже студентами приходять і кажуть: «Перший семестр математичного аналізу позаду — тепер ми зрозуміли, чому ви нас так муштрували».