Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«У моєму класі — міжнародний призер». Історії трьох учителів, яких визнали найкращими

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

В Україні — кількасот тисяч учителів. І лише одиниць із них визнають найкращими. Журі Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року — 2021» цьогоріч визначало найліпших викладачів із математики, трудового навчання та української мови і літератури. Що цікаво, жоден із трьох переможців не планував пов’язувати своє життя з викладанням у школі. Ми поговорили з кращими із кращих про те, як вони опинилися у цій професії та що особливого у їхніх підходах до навчання дітей.

Катерина Молодик,
Катерина Молодик,

вчителька української мови та літератури
Черкаського гуманітарно-правового ліцею

Замість журналістики поринула у педагогіку

Я викладаю вже майже сім років, хоча вчителем стала випадково. За першою освітою — журналістка, практикувала у Львові. Свого часу я була змушена повернутися до Черкас. І там постав вибір — йти працювати регіональним журналістом чи зайнятися наукою в університеті. Вільних місць на кафедрі журналістики тоді не було. І доля привела мене знову до моєї Альма-матер — ліцею, де я навчалася. Я зустрілася з його директором Віктором Гайдуком, і він каже: «А може спробуєш себе у педагогіці?».

Вступаю я до педагогічного вишу, щоб здобути ще одну освіту. До речі, це одна з тенденцій ХХІ століття — ми маємо вчитися та перенавчатися впродовж усього життя. Багато сучасних учнів у майбутньому будуть змінювати свою спеціалізацію чотири чи п’ять разів, і це нормально. Насправді я досить швидко перекваліфікуватись і змогла пов’язати педагогіку і журналістику — в ліцеї тепер працює Медіашкола. В ній я практикую свої навички за першою професією та навчаю дітей базовим знанням цієї галузі. І, дійсно, журналістика як професія стає дедалі популярнішою. Тому я додаю елементи медіаосвіти і в уроки української мови — наприклад, навчаю шукати в текстах фейки, маніпуляції та «мову ненависті».

Сучасни вчитель має володіти різними soft та hard skills. Тому ми з учнями працюємо і з цифровими ресурсами. Вони записують відеоуроки, створюють ментальні мапи та виступають у форматі TED Talks. Мої класи регулярно беруть участь у проєкті Generation Global, де онлайн з іншими школами України та світу обговорюють різні проблеми, визначені ООН як цілі сталого розвитку.

Даю учням відпочити від мене

Є проблема, яка мене дуже турбує. В Україні вчителі не завжди вміють вчасно зупинитися, і поступово вигорають. Часто самі педагоги не вміють побачити й зрозуміти себе у цьому стані. Не знають, як бути далі. Таке інколи трапляється через те, що крім викладання у школі в їхньому житті більше нічого немає. І тут є кілька крайнощів. Перша — це коли вчитель працює лише заради того, щоб отримати зарплату, не відчуває запалу до роботи. Але в нього завдань стільки, що це ще більше пригнічує. А є ще педагоги, які «живуть» у школі, стереотипно носять торби з зошитами додому, все це перевіряють у свої вихідні й весь час перебувають на зв’язку зі своїми учнями.

Останнім часом я намагаюся максимально балансувати й шукати час для себе та своєї родини. Якщо вчитель буде вигорати, то потрібно буде багато часу, щоб відновитися. Не можна 24/7 бути в це зануреним. Хоча часто ми вимушені, тому що діти постійно ростуть, а в батьків через це купа запитань. Так, ми повинні бути в темі всього, встигати працювати з документами, проводити уроки й позакласні заходи. Але варто пам’ятати, що в нас є і своя сім’я, хобі, потрібен час на відпочинок та саморозвиток. Шукати баланс допомагають різні планери та мобільні додатки для планувань часу і справ.

З чистого листа і жодних відповідей

Попри пандемію, минулого року наші учні чудово склали зовнішнє незалежне оцінювання з української мови та літератури, середній бал — 178,1. Для мене важливо готувати дітей так, щоб у них не було потреби у репетиторах, щоб зберегти їхнє здоров’я та психічний стан. Учням комфортно зі мною готуватися, адже, наприклад, коли ми разом розбираємо тести, я ніколи не маю при собі відповідей. Часто вчитель працює з вирішеними завданнями, тобто просто відзначає «правильно» чи «неправильно». Мовляв, так вони заощаджують час і більше встигають на уроці. Я так не роблю. Ми з дітьми разом думаємо над розв’язком. І, що важливо, у мені ніколи не залишаються діти «за бортом», бо вони всі разом працюють над завданням.

Якщо я помиляюся в якомусь тесті, діти це бачать. І я не боюся буде неідеальною, тоді й для учнів не проблема помилитися. Кожен пропонує свої варіанти розв’язку, ми активно обговорюємо всі версії. Якщо ми не правильно відповіли, то потім беремо цей тест, словники й посібники та дивимося, чому так. Для дітей це комфортна ситуація, тому що вони розуміють, що вчитель не стоїть в позиції «над ними», а лише направляє їх.

Дмитро Луп’як,
Дмитро Луп’як,

вчитель трудового навчання загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів — гімназії №23 у Вінниці

Перші учні були зі мною майже однолітки

Я працюю викладачем вже понад 26 років. Ще на четвертому курсі навчання в університеті мені вже запропонували йти працювати вчителем. Звичайно, в перші місяці було важко, тому що мені було 20 років, а моїм учням — по 17. А до того ж було велике навантаження. Ще зі своєї школи пам’ятаю, що не всіх молодих викладачів учні добре сприймали, однак деяких чомусь любили безмежно. І я дійсно якось одразу завоював авторитет у дітей. Я пояснював їм нові теми доступно, на близьких для них прикладах. Говорили про технології виготовлення тих предметів, які є в кожного вдома. Тобто, не просто, як зробити табуретку з дерева, а вже якийсь комфортний сучасний стілець.

У 28 років я став на той момент наймолодшим учителем-методистом в Україні. Молодим учням не варто боятися йти працювати в школу, якщо вони добре орієнтуються в темі свого предмету. Просто потрібно відходити від шаблонних завдань, які дуже дратують дітей, і пропонувати їм щось за їхніми інтересами.

Згодом мене запросили працювати в педагогічний університет, бо мої учні в школі перемогли чимало конкурсів, тож ім’я моє було відоме місту. Викладав я там 14-15 років, відтак за власним бажанням звідти пішов — скучив за школою та геніальними нестандартними ідеями дітей. У школу-гімназію №23 я потрапив дуже випадково: подзвонила моя студентка, каже: «Дмитре Миколайовичу, дайте якогось студента, тому що немає кому читати уроки». А я в цей час якраз забрав трудову книжку й вийшов з університету. Жартуючи, запитую її: «Я підходжу?». А вона мені у відповідь: «А ви що підете?». Я сів на тролейбус і поїхав у школу, працюю там і досі.

Дитячими виробами не годуємо смітник

Шкільна програма у всіх учителів трудового навчання однакова, але кожен педагог сам вирішує, які проєкти виробляти з дітьми і якими технологіями їх виконувати. Як правило, в кінці навчального року я вже з учнями визначаюся, що саме ми робитимемо наступного навчального року. Це потрібно для того, щоб влітку вони вже готувалися, думали над ідеєю, підшукувати матеріал, робили заготівлю. І щоб навчальний процес вже з вересня починався повноцінно.

Мої учні завжди виготовляють якісь оригінальні речі. Я й сам люблю розробляти щось цікавеньке, як от дерев’яні свічники, серветниці, новорічний декор, органайзери, підставки для телефонів, годинники для майстерні незвичних форм. Мені не подобається робити те, що хтось уже виконав раніше, навчаю цього і дітей. Ми з ними проходимо разом повний шлях від ідеї задуму до готового виробу. Я їм допомагаю, підказую, на яких ресурсах можна підшукати ідеї і як на їхній основі створювати власні композиції. Наприклад, можна користуватися сайтами Jigsaw Planet (генератор ідей у форматі онлайн-пазлів), LearningApps.org (вікторини, кросворди) та Word wall (вікторини, вправи на зіставлення, ігри зі словами). І, як правило, результати досить непогані.

Учні зараз досить сучасні, вони звикли до змін та до того, що технології йдуть попереду. Коли я обговорюю з ними завдання, то націлюю на те, що проєкт повинен бути корисним суспільству або їм особисто. Він має бути функціональним, придатним для дому, гаража чи як подарунок. Тобто, ми намагаємося не робити речі, які просто нікому не потрібні. Наприклад, мої учні виготовляли власні годинники й макети транспортних засобів. От в нас є тема — власний виріб із заліза — і кожен приходить з ідеєю, що він хоче з нього зробити та головне — як буде використовувати виріб. Від принципу «однакова річ у кожного» давно варто відходити, це нікому не потрібно. І другий момент — моральне задоволення від успіху. Дитина повинна пишатися тим, що вона створила, і з радістю представляти свій виріб усьому класу.

Людмила Харченко,
Людмила Харченко,

вчителька математики Русанівського ліцею Києва

Чим дивувати на уроках призерів міжнародної олімпіади

Вже 15 років я вчителюю, хоча ніколи не пов’язувала своє життя з цією професією. Закінчувала механіко-математичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка, коли несподівано мій класний керівник запропонував спробувати себе у ролі вчительки математики. Не могла я тоді йому відмовити, тому що бракувало педагогів, а дітей комусь потрібно було навчати. А ось мої однокурсники в основному вибрали собі у житті напрям банківської справи, як от страхові компанії.

Пам’ятаю, на зустрічі однокурсників я тоді зробила фурор, адже не стала банкіром, а обрала педагогіку. Вони були шоковані й сказали, що нудно мені точно не буде. Так і сталося. Я досить швидко адаптувалася до дітей, адже сама не так давно була на їхньому місці. Тому намагалася бути вчителем, якого хотіла бачити сама. Просто кожна дитина хоче увагу, щоб їй повторили складну тему та не «валити» біля дошки, а направляли в бік розв’язку завдань.

Досить складно розумних і талановитих дітей щоразу вражати. Готуючись до уроку, думаєш, як подати матеріал доступно та цікаво. Розумієте, коли у класі перед тобою три призери Всеукраїнської олімпіади з математики або двічі срібний призер міжнародної, чим їх можна ще особливо здивувати? А ще й зробити так, щоб іншим дітям також було цікаво та комфортно поруч із ними навчатися. Тож намагаюся на кожен урок принести якусь цікавинку, як от якусь нестандартну задачу, цікавий метод або підхід. Добре «заходять» групові завдання, що не зовсім звично для математики. Підшукую завдання, які можна розв’язати кількома шляхами, і учні спільно генерують ідеї, як це зробити простіше.

Полюбити уроки допомагає… туризм

З ліцеєм моє життя насправді дуже тісно пов’язане. Я переконана у тому, що хороший вчитель має бачити своїх учнів у різних проявах. Тобто, не тільки на уроках чи під час поза ними у ліцеї. Частенько влітку вожу дітей у походи на байдарках. Раніше ми кілька разів ходили у піші походи до Криму. Зараз же обираємо інші маршрути, але традиційними залишаються щорічні мініпоходи «Травнівки» і «Вереснівки». У такі моменти якомога більше спілкуюся з дітьми — це допомагає краще знаходити з ними спільну мову на уроках.

Читайте також: Хочу бути бізнесменом! Вісім курсів, які навчають молодь підприємництва

Також дуже допомагають загартовувати стосунки з дітьми різні виїзні змагання. Наприклад, турнір математичних боїв Kharkiv Masters у Харкові. Це справжня насолода, коли нас туди запрошують. Ми з учнями їдемо туди на тиждень: я в складі журі, а діти як учасники беруть участь у математичних боях. А вечорами ми спілкуємося про життя і граємо в розвивальні ігри. Діти жартують, розповідають смішні історії, довіряють, мені, адже і я розкриваюся перед ними в іншому амплуа. Замість рівнянь з двома невідомими тут підрахунки, що потрібні в житті. Наприклад, виявляємо швидкість нашого руху до точки, куди прямуємо.

На уроках ми часто використовуємо онлайн-ресурси. Наприклад, віртуальну інтерактивну дошку Padlet, сервіси, де можна створювати інтерактивні вправи для учнів Learningapps та Mentimeter, а ще опитування в Google Forms та Classtime для оцінки прогресу класу. Учні в захваті, адже вони зараз дуже прогресивні, надзвичайно активні, і вимагають і від нас певних змін. Вчитель як авторитет і єдине непорушне джерело знань — вже позаду. Сьогодні він скоріше стає помічником чи наставником і направляє діток, щоб ті самі розвивалися. Я маю всього кілька класів, і вони зазвичай дуже гарно складають ЗНО. Вже студентами приходять і кажуть: «Перший семестр математичного аналізу позаду — тепер ми зрозуміли, чому ви нас так муштрували».

Суспільство

Україна отримала чотири гаубиці Zuzana-2 від Словаччини

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Україна отримала чотири гаубиці Zuzana-2 від Словаччини.

Про це повідомив міністр оборони Словаччини Ярослав Надь у твіттері.

«Словаччина допомагає захистити життя невинних українців! Раді підтвердити, що перші чотири гаубиці Zuzana перебувають в українських Збройних силах та готові до розгортання для захисту від російських агресорів», — написав Ярослав Надь.

Читайте також: «На показ прийшло все село». Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

У червні Словаччина та Україна домовилися про постачання 8 артилерійських установок Zuzana-2.

Відзначимо, що Zuzana 2 — це самохідна установка з гарматою калібром 155 мм. Побудована на колісному шасі TATRA 8×8. Максимальна дальність стрільби — 41 км. Маса самохідки 32 тонни, екіпаж складається із чотирьох осіб. Автоматична система заряджання дозволяє здійснювати 6 пострілів за хвилину або 16 пострілів за 3 хвилини.

Нагадаємо, у травні з’явилося повідомлення, що Словаччина має намір передати Україні новітні САУ Zuzana 2.

Також українські військові показали, як б’є по ворогу артилерійська установка словацької компанії Zuzana.

Фото: twitter.com/JaroNad.

Читати далі

Суспільство

«На показ прийшло все село». Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Режисерка та продюсерка Катерина Балабай мала в Харкові власну студію Mediagroup8, де разом з командою створювала фільми, музичні кліпи та рекламні ролики. Під час повномасштабної війни Катерина зі своєю родиною переїхала з великого міста в село Велеснів на Тернопільщину, одружилася і продовжила займатися улюбленою справою.

Ба більше, режисерка організувала літню кінолабораторію для дітей, де навчала охочих знімати документальні й ігрові фільми, а також працювати з анімацією. Катерина розповіла ШоТам про свою адаптацію в нових умовах, про співпрацю з місцевим музеєм і школою та про те, як у селі дивилися кіно, зняте дітьми.

До вторгнення знімали фільм, пов’язаний з Харківщиною

Харків – моє рідне місто. Я жила в центрі та мала студію неподалік від дому. До повномасштабної війни постійно працювала та створювала аудіовізуальний контент: це була як робота в Mediagroup8, так і різні зйомки. Часто гуляла вулицями, насолоджувалася краєвидами й фіксувала красу міста й регіону – ми в студії, зокрема, робили проєкт і про Харківщину. Мала собаку – великого німецького дога, який помер від старості за місяць до вторгнення. Спочатку я страждала через цю втрату, а потім навіть подумала: «Добре, що до, а не після». Бо це великий стрес і для людей, і для тварин.

режисерка Катерина Балабай  з чоловіком

Незадовго до нового етапу війни ми з моїм партнером і колегою Юрієм Красюком, який є оператором-постановником усіх проєктів студії, працювали над ігровим фільмом, пов’язаним з Харківською областю. Ми були в роботі над проєктом, не дуже стежили за новинами й навіть не думали, що нам доведеться кудись переїжджати. Однак на всяк випадок зібрали по рюкзаку, куди склали документи, тушкованку та речі першої потреби, і продовжили займатися своїми справами.

режисерка з Харкова

Вибухи ніби паралізовували

Коли 24 лютого почули вибухи, то вирушили в нашу студію та побачили довжелезні затори з машин, які виїжджали з Харкова. Тоді в нас не було й думки їхати – все-таки сподівалися, що все це скоро припиниться. Перші 10 днів ми залишалися в місті, а одну із цих діб провели на станції метро «Центральний ринок». Тоді люди пішки пересувалися по метро в бік вокзалу, йшли шляхами, які напередодні вимкнули. Саме цей день мене особливо стривожив, і ми вирішили поїхати до знайомих у Дніпро. Трохи побули там, працювали, намагалися робити щось корисне.

Харківське метро в перші дні війни

Через три тижні ми повернулися до Харкова, але там продовжувалися постійні обстріли. Мені було некомфортно перебувати вдома. Вибухи мене ніби паралізовували. Я по своїй природі людина дії, мені потрібно завжди щось робити. А там я сиділа й нічого не могла вдіяти. Тільки щось починала – чула вибухи та впадала в заціпеніння. На початку квітня з’явилася інформація, що ворог намагається захопити Харків. До того ж тоді ми дізналися, що відбувалося в Бучі та Маріуполі. Ми були налякані й вирішили, що треба брати маму та бабцю й виїжджати на Захід України.

Переїзд, одруження та служба в ЗСУ

Моя бабця має інвалідність першої групи, їй важко пересуватися, тож вона не могла відправитися в далеку дорогу на автомобілі, її потрібно було перевозити потягом. Ми з Юрієм спочатку вирушили машиною вдвох, придбавши бабусі та мамі квитки, щоб вони виїхали слідом за нами наступного дня. Вечір нас застав у містечку Монастириська, ми там зупинилися в готелі на ночівлю. Поспілкувалася з працівником готелю, розповіла нашу ситуацію та сказала, що немає можливості орендувати житло. І нам порадили із цим питанням звернутися до міської ради.

рижисерка Катерина Балабай  з мамою та бабусею

Наступного ранку ми так і зробили. Нас зустрів дуже привітний колектив, ми стали на облік як переселенці. Нам сказали, що є будинок у селі Велеснів неподалік. ми зустрілися з власником Русланом Груняком, який показав житло. Він запитав, чи все нас влаштовує. Мені було смішно: що за запитання взагалі? Нас влаштовує все! Величезна йому подяка та низький уклін.

Коли ми приїхали в село, там ще було холодно. До того ж у хаті кілька років ніхто не жив, там багато чого не було. До нас одразу прибігла купа місцевих мешканців на чолі з місцевим активістом Зеновієм Кріслатим, які почали нам давати хто що: ковдри, консервацію, пічку, холодильник. Зовсім незнайомі люди почали нам допомагати. Невдовзі приїхали мама з бабусею. Ще трохи пізніше ми з Юрієм одружилися. Ми давно разом, але саме тоді вирішили, що треба зареєструвати шлюб. Через тиждень після того як ми приїхали до села, Юрія призвали. Тепер мій чоловік служить у Збройних силах України.

Катерина Балабай  та Юрій

Організувала у Велесневі кінолабораторію для дітей

Коли Юрій пішов захищати країну й ми з мамою та бабцею залишилися втрьох, то зайнялися побутовими справами. Коли я виконала свою програму мінімум, зрозуміла, що засумувала за роботою. Із самого початку помітила, що люди тут дуже контактні, з ними легко спілкуватися, вони підтримують будь-яку ідею та все роблять гуртом. У селі живе багато молоді, і я запропонувала зробити кінолабораторію для місцевої молоді. Подумала, що буде добре і їм, і мені. Оскільки я дуже переживала за свого чоловіка та взагалі за Україну, то потрібно було чимось зайнятися та робити корисне для місцевих мешканців.

режисерка влаштувала кінолабораторію для дітей

Я звернулася до директорки школи Марії Торконяк і запитала, чи можна влаштувати такий проєкт, чи підуть діти? І вона з радістю сприйняла цю ідею. Марія Петрівна кинула клич, зібрала охочих і запропонувала обрати місце для занять. Ми зупинилися на класі початкової школи, повісили там банер і розпочали кінолабораторію. Вона тривала понад місяць як своєрідний літній табір. Ми зустрічалися тричі на тиждень і вчилися знімати кіно. 

режисерка Катерина Балабай  на Тернопільщині

На показ фільмів прийшло все село

Я ставила собі за мету на практиці познайомити дітей з різними видами кіно. Ми працювали над документальним фільмом про село: кожен знімав частину сюжету на окрему тему, а потім ми все це поєднали разом. Створювали ігровий фільм: діти писали сценарій, пробували себе як актори та знімали це. Навіть трохи зачепили анімаційне кіно: кожен приносив певні зображення на тему України й перемоги, і ми їх анімували. Діти технічно зрозуміли, як це працює.

У Велесневі є цікаві місця, одне з них – музей українського етнографа Володимира Гнатюка. Я познайомилася з директоркою музею Марією Лигою, і ми почали співпрацювати: підготували відеопрезентацію, тепер намагаємося зробити сайт. Гнатюк збирав фольклорний матеріал, він був академіком, має величезне творче та наукове надбання. Це збірка нашого українського культурного бекграунду. Під час кінолабораторії я запропонувала дітям створити сценарій саме на цю тему, щоб вони осмислювали його працю. Директорка музею надала доступ до локацій музею, щоб ми там відзняли сцени для фільму.

діти біля музею

Після закінчення кінолабораторії ми в будинку культури організували показ документального й ігрового фільмів, які зняли діти. На цей захід прийшло все село. Показ став можливим завдяки моєму колезі, митцю з Чорткова Остапу Барановському, який надав нам проєктор, щоб ми мали змогу показати роботи на великому екрані. Глядачі були дуже задоволені та вражені, що діти зробили такий контент. Виявилося, що подібних заходів дуже бракувало в селі. Усі зазвичай сидять вдома – і через війну, і через побутові справи.

Повсякдення: город і мовне питання

Щодня ми стикаємося з побутовими питаннями, які в Харкові не виникали. Наприклад, потрібно косити траву. Я купила собі косу, мені її поклепав Зеновій, невдовзі я через брак досвіду її зламала. Потім купила ще одну та клепала її вже сама. Усе село це чуло, говорили: «О, то Катерина косу клепає». Ми звільнили невеличку ділянку землі під городик, на це пішло два дні. Тепер у мене ростуть помідори, огірки, картопля та зелень. Мені подобається працювати на городі, це як відпочинок від моєї основної роботи, якою я продовжую займатися. Оскільки постійно сиджу за комп’ютером, така зміна діяльності необхідна, і фізична активність мені дуже допомагає.

Стосовно мовного питання немає жодних бар’єрів. Ще до приїзду сюди, кілька років тому, я вирішила, що потрібно подолати страх робити помилки в спілкуванні українською. Мені було ніяково, що я можу сказати щось неправильно, і саме це зупиняло мене. Коли я все це осмислила, то зрозуміла, що нічого страшного в цьому немає, і мені стало легше. Я сама собі сказала: «Досить боятися, потрібно розмовляти». 

Дронині Мандрони

У Велесневі я набуваю живої натуральної мови. Дізнаюся про багато слів, про які ніколи не чула. До мови почала ставитися легше, тепер мені комфортно спілкуватися, і я з радістю говорю українською. Вдома та з російськомовними друзями з Харкова продовжую спілкуватися російською. З чоловіком листуюся вже українською. 

Хочу пройтися рідним Полтавським Шляхом

Я спілкуюся з місцевими, Зеновій та його жінка Надія Кріслаті взяли над нами шефство та познайомили з багатьма мешканцями, до того ж мене вже знають завдяки кінолабораторії. У мене немає жодних непорозумінь, мені тут добре. Звісно, я відчуваю, що я не в себе вдома, у будь-якому разі скучаю за Харковом. Але ця земля мене не гонить. У мене були думки, що, можливо, мені доведеться залишитися в селі на довгий час. І у мене немає до цього однозначних емоцій. Сьогодні, наприклад, я можу ставитися до такої перспективи дуже добре. Але іноді защемить, і я розумію: хочу додому. 

режисерка Катерина Балабай  під час роботи

Я думаю: а чому додому, чого саме я хочу? Мабуть, пройтися своїм Полтавським Шляхом, старовинним центром, який бачила ще з народження. Це місце все ж таки тягне до себе. І, звісно, друзі, колеги. Однак, з іншого боку, у мене з’являються друзі й тут, у селі. Розумію, що вони вже мені близькі люди. Напевно, я сумуватиму, коли звідси поїду. А я думаю, що таки повернуся в рідний Харків.

Читати далі

Суспільство

«Made in ЗСУ»: захисники показали САУ власної розробки (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські воїни продемонстрували власну розробку — самохідну протитанкову артилерійську установку, зібрану із трофейної техніки.

Відео опублікували на фейсбук-сторінці Генерального штабу ЗСУ.

САУ складається із броньованого тягача МТ-ЛБ зі встановленою протитанковою гарматою МТ-12 «Рапіра». Найцікавіше, що установка була зібрана з трофейної техніки, яка тепер буде нищити окупантів.

Усю проектну і конструкторську роботу піхотинці зробили самотужки. Система вже протестована і знаходиться в зоні бойових дій.

Читайте також: «Ми 41 день були відрізані від України». Як громада на Чернігівщині відновлюється після деокупації

Відзначимо, що САУ призначена для безпосереднього вогневого супроводу танків та піхоти в бою, виконання завдань артилерійської підтримки рухомих з’єднань та боротьби з танками противника. У широкому сенсі слова всі озброєні гарматами бойові машини можуть розглядатися як САУ.

Нагадаємо, українські бійці зібрали із трофейних «Градів» реактивну установку.

Також волонтер створив прилад для нічної їзди на фронті без увімкнених фар.

А на Волині викладачі ліцею виготовляють сонячні зарядні пристрої для ЗСУ.

Фото: скриншот із відео.

Читати далі