Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Перетворила закинуту школу на прихисток. Як волонтерка створила рух допомоги переселенцям на Закарпатті

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

До повномасштабного вторгнення Катерина Терехова працювала у шоубізнесі та була відомою столичною рестораторкою. Утім 24 лютого їй довелося згадати часи Революції Гідності та знову повернутися до волонтерства.

У перший день великої війни вона взяла під опіку тисячу бійців ЗСУ, а опинившись на Закарпатті перетворила закинуту сільську школу на прихисток для переселенців. І це – лише мала частина з усіх проєктів. Про волонтерський камбек, допомогу українцям та дружню шелтер-родину Катерина розповіла ШоТам.

Катерина Терехова

Рестораторка, волонтерка, засновниця та координаторка спільноти Help in Mukachevo

Мріяла переїхати з Донецька до столиці

До переїзду в Київ наприкінці 90-х в мене було звичайне «незвичайне» донецьке дитинство. Я народилась в простій родині, але дуже відрізнялась від своїх однолітків, бо мені завжди подобалося щось інше. Моя мама кваліфікована швея, і завдяки цьому я закохалася в яскраві кольори та різноманіття. 

Моя юність була доволі неординарною: я ходила з плеєром, каталась на роликах, слухала іноземну музику, якої ще ніхто не знав, займалася плаванням, айкідо, фігурним катанням. Ще тоді було зрозуміло, що мені надто тісно в рідному Донецьку. Після канікул в Києві я повернулася додому і сказала мамі, що точно житиму в столиці. У мене була жага до розвитку, масштабування та відкритих можливостей. Наприкінці 90-х я приїхала в гості до київських друзів, потім почала робити це частіше. А якось взяла квиток з Києва у дві сторони: аби зібрати речі та повернутись до міста, про яке так сильно мріяла.

Ще в Донецьку я закінчила курси перукарів, отримала свідоцтво і вміла робити хороші зачіски, а паралельно стала майстринею манікюру. Я дуже комунікабельна і швидко знаходжу з людьми спільну мову. Коли потрапила до Києва, швидко знайшла нове оточення і почала працювати стилісткою-гримеркою. Я співпрацювала з багатьма українськими артистами та продакшен-студіями, брала участь в зйомках кліпів. А потім прийшла у сферу ресторанного бізнесу і зрозуміла, що почуваюсь в ній немов риба у воді. 

Пізніше я стала артдиректоркою нового ресторанного простору, а згодом мене запросили на посаду керівниці нового закладу. У моїй кар’єрі був своєрідний екстерн – я ніколи не працювала офіціанткою чи барменом, натомість одразу починала з керуючих посад.

волонтерка допомагає переселенцям

Намагалася достукатись до тепер вже колишніх друзів

Для мене війна почалась в 2014 році. Увесь цей час я сподівалась, що здоровий глузд переможе і повномасштабного російського вторгнення не буде. Останнім часом ми з колегами організовували масштабний проєкт спільно з іноземцями. Коли на початку року почали поширюватись тривожні настрої, усі колеги запитували, чи може бути повномасштабна війна. Я не вірила, що так буде, а тому відповідала, що це малоймовірно. 

Та 22 лютого я все ж записала в інстаграмі звернення для своїх колишніх друзів з росії. Дуже розраховувала, що відомі люди зроблять так само і це вплине на ситуацію. Я щиро вірила, що вони не мовчатимуть і що їхній протест допоможе зупинити можливий наступ. Утім із цього нічого не вийшло.

Перший тиждень ми прожили в підвалі власного будинку

24 лютого я прокинулась від звуків вибухів, взяла телефон, прочитала новини і зрозуміла, що вдруге за моє життя почалася війна. І найгірше, що зараз я маю сказати про це мамі, яка спокійно спала на першому поверсі. 

У 2014 було дуже важко, адже я телефонувала батькам з Києва і весь час чула на фоні звуки вибухів. Благала їх виїхати, лишити той будинок, а водночас розуміла, що фактично безсила проти цього. Оскільки такі емоції ми вже проживали, то далі діяли дуже швидко. Облаштували підвал нашого будинку так, аби там можна було комфортно перебувати, – застелили підлогу агроволокном, принесли туди меблі, диван, роутер, аптечку та обігрівачі.

Я навіть принесла картини та новорічні гірлянди, а потім вчила друзів, що потрібно перетворювати укриття на місця затишку, які бодай трохи нагадуватимуть дім. Якщо сидіти в темряві та холоді – можна зійти з глузду. Тому ми доклали зусиль, щоб наш підвал був придатним до життя. 

У тривожній валізці були ліки, теплі спортивні костюми, білизна, шкарпетки та кілька пар окулярів, бо в мене поганий зір. Усе це я зібрала в перший день повномасштабної війни. Натомість у мого чоловіка спочатку була стадія заперечення, він не міг у все це повірити, але потім сам хапав кота і казав всім ховатись в укритті. Так ми прожили від першого дня нападу до 5 березня. Паралельно, у перший же день, мені зателефонувала подруга і відтоді я виконувала волонтерські завдання.

Катерина Терехова

Історія мого волонтерства почалася на Майдані

Моє волонтерство почалось у 2014 році, під час Революції Гідності. Я була учасницею Майдану, ходила на нічні чергування. Тоді гуртувались всі – прості люди, політики, активісти, бізнес. Це були неймовірні часи, які важко описати словами. Я згадую ці часи з особливим трепетом, адже вони показали, наскільки швидко ми здатні гуртуватися заради спільної мети. Це наша надлюдська здатність. Я не знаю іншої держави, яка б так міцно стояла на ногах в такі складні часи. І тоді, і зараз.

Свій волонтерський шлях я почала разом із моєю подругою Орестою Брід, яка очолює благодійний фонд «БОН». Ми були разом на Майдані, годували людей. Тоді я працювала в дуже вишуканому ресторані і збирала кошти на волонтерство у заможних відвідувачів. А ще нам дуже допомагали власники закладу. Бувало, я приходила і казала, що потрібно 100 кг фаршу – і мені виділяли на це кошти.

Читайте також: Відновили знищений бізнес і виходять на ринок США. Кейс українського бренду свічок WOOD MOOD

А ще купувала будівельні матеріали, аби лагодити загородження на Майдані, та привозила різні матеріали – колючий дріт, лопати, наждачний папір. Часто пояснювала хлопцям, що з тим всім робити, і вони жартували, що я будую барикади все життя. Сьогодні я пишаюся тим, що в рідному місці потрапила до переліку осіб, яким заборонено в’їзд. Адже я «нацистка, бандерівка і маю Майдан головного мозку». 

У перший день вторгнення взяла на забезпечення тисячу військових

Після Майдану я допомагала мешканцям рідного міста, а Ореста створила власний благодійний фонд «БОН». Тому 24 лютого було чітке розуміння, що необхідно знову включатися у волонтерство. Усі мої рідні також розуміли, що я не стоятиму осторонь. У перший день великої війни Ореста набрала мене й запитала, чи зможу взяти на забезпечення підрозділ з тисячі військових. Власне, з цього почався новий етап мого волонтерства.

За кілька днів до військових додався пологовий будинок, у якому потрібно було облаштувати підвальне приміщення для жінок та немовлят. Я добре розуміюся на будівництві, тож підхопила цю ініціативу. Далі допомагала ще кільком підрозділам тероборони та лікарням, зокрема забезпечувала ліками «Охматдит». 

волонтерка Катерина Терехова

Виїхала з Києва на прохання військових

Ми виїхали з Києва 5 березня. І лише тому, що військові, яким я допомагала, попросили покинути місто. Вони знайшли мою адресу, приїхали та сказали, що не знають нікого, хто забезпечував би їх кразе. Ба більше, вони наголошували, що я зможу допомогти ще більшій кількості людей, однак для цього маю перебувати у більш безпечному місці. 

Спочатку я відмовилася виїжджати, адже мій електрокар протягнув би всього 130 кілометрів. Була ще автівка чоловіка, проте ми були не єдиними потенційними пасажирами. Моя мама, батьки чоловіка, брат, три бульдоги, китайська чубата собака, мейн-кун – я розуміла, що ми не зможемо вміститися в одне авто.

Але на допомогу прийшли сусіди. Вони передали нам ключі від своєї автівки, і завдяки цьому ми виїхали з Києва. Сьогодні ця машина допомагає мені у волонтерській діяльності. А сусіди радіють, адже їхній автомобіль працює на перемогу.

Якби не мій друг, ми б загинули на Житомирській трасі

У нас не було жодного плану, куди їхати та де зупинитись, адже ми були певні, що їдемо максимум на тиждень. Вирушили на захід, бо так проклав маршрут наш друг Ед Івакін. І саме завдяки йому ми живі. Якби не він, ми б точно поїхали Житомирською трасою. Трасою, на якій саме в ці дні російські окупанти розстрілювали цивільні автівки. 

Вже на Хмельниччині я дізналася, що в місті Хуст на Закарпатті звільнився просторий будинок зі внутрішнім двором та кількома спальнями. Одразу подумала, що там можна створити волонтерський штаб, облаштувати пункт видачі гуманітарної допомоги тощо. А тому вагань не було: наступного дня ми знову були в дорозі.

У Хусті з’ясувалося, що будинок нам не здадуть, тож опівночі ми опинилися в чужому місті просто посеред вулиці. Тоді нам допомогла директорка школи в селі Буштино, дозволивши переночувати в приміщенні. І я вдячна за цей досвід. На ранок мені зателефонувала родичка чоловіка й запросила до села Ділок. Тож наступні пів року ми провели неподалік Мукачева.

гуманітарка переселенцям

Через два дні я вже сортувала гуманітарку на власному складі

У перші дні мені допомагали десятеро близьких друзів, разом із якими ми заснували спільноту Help in Mukachevo. Я природжена менеджерка, тому легко координую будь-який процес. 9 березня о десятій ранку я шукала приміщення, аби облаштувати гуманітарний склад, а вже через дві години мала від нього ключі. 

Читайте також: «ВПО – це не лише гуманітарка». Як бахмутська громадська організація допомагає переселенцям у Черкасах

Ми встановили там обігрівачі, стелажі та все необхідне, а наступного дня почали сортувати першу гуманітарну допомогу. Спершу приймали великі посилки від друзів і віддавали їх переселенцям, які опинились на Закарпатті. Також надсилали потягами до Києва, Бучі, Ірпеня та Бородянки велику кількість їжі, одягу, засобів гігієни, постелі та матрасів.

Облаштували санаторій для 200 дітей-сиріт

Наприкінці березня я в чаті волонтерів «БОН» я дізналася, що на Закарпаття везуть майже 200 дітей-сиріт та персонал з табору «Артек», який знаходився на Гостомельському напрямку. За день до повномасштабної війни ці діти приїхали на реабілітацію, але через російські обстріли будівля табору дуже постраждала. Їх везли в колишній санаторій «Човен», тож я поїхала дивитись, у якому він стані. 

Чесно, я була шокованою. Санаторій не працював вже чотири роки, а тому там не було практично нічого. Лише якийсь посуд, ліжка, поролонові матраци і холоднеча. Я здійняла галас і зробила максимум для того, аби там з’явилися батареї. Ми облаштували 24 душові кабіни, відремонтували вбиральні, закупили нові матраци, постільну білизну, подушки, одяг, взуття та продукти.

Ми встигли, і діти потрапили у пристойний санаторій. Так наша команда забезпечувала «Артек» до 1 серпня – допоки він не отримав статус офіційно релокованого дитячого табору. Відтоді він перестав функціонувати як прихисток для сиріт.

допомога дітям-переселенцям

Організували притулок для ВПО в приміщенні закинутої школи

Ще тоді, шукаючи дорогу до «Човна», замість села Березники я випадково заїхала до Березинки. Звісно, місцеві пояснили, що санаторію тут немає, проте розповіли про закинуту школу, яку колись планували перетворити на прихисток. Ремонт зупинився на половині шляху, тож згодом я повернулася до Березинки вдруге – аби завершити проєкт. 

Так покинута будівля перетворилася на прихисток для родин вимушених переселенців. У цьому мені дуже допомогла місцева влада, і я справді вдячна за цю підтримку. У нас чудовий староста Ярослав Радей, на якого завжди можна розраховувати. Він допоміг підписати всі документи, орендувати приміщення школи за одну гривню на місяць, полагодити електрику, підключити водопостачання та каналізацію. Також ми з Ярославом домоглися зміни сплати тарифу за спожиту енергію, тож зараз я оплачую послуги як фізична особа за квартиру, а не муніципальну установу.

школа, яку перетворили на житло для переселенців

Мешканці прихистку стали однією великою родиною

Ми створили міцну родину з 55 людей, які завжди допомагають одне одному. Їхні діти граються та навчаються разом, мешканці вітають одне одного зі святами. Минулого тижня я відзначала свій день народження, і мешканці прихистку підготували привітання. Так роблять лише близькі люди, які є членами однієї родини. Тому для мене це не прсото шелтер чи благодійний проєкт. Усі ці люди – моя велика й дружня сім’я.

Читайте також: Будуємо з нічого. На Хмельниччині переселенці зводять «дім зі сміття» зі знахідок на звалищі

Так, за всю історію прихистку бували й неприємні ситуації, томи ми розробили певні правила, аби всім було комфортно. Зокрема у нас заборонено вживати алкогольні напої, порушувати тишу вночі, також заборонені скандали та токсичні відносини. Через порушення цих правил ми можемо попросити людину покинути шелтер. 

Впевнена, що зараз я на своєму місці

Що було для мене найважчим за ці місяці волонтерства? Нічого. Адже я на тисячу відсотків переконана, що опинилася тут не просто так. Я вдячна всесвіту, що маю поруч людей, які завжди підтримують, довіряють мені та йдуть пліч-о-пліч через цю кляту війну. Завдяки цьому я жодного разу не відчувала паніку чи біль.

А ще я ні на мить не думала, що чогось не зможу, адже я на своєму місці і роблю те, що маю робити. Це важливо й особисто для мене, бо коли настане час запитати себе, що я зробила для своєї країни та людей, то матиму чітку відповідь. Єдине завдання, яке я вирішую досить довго, – це будівництво нового медпункту в прихистку для дітей з інвалідністю у Мукачеві. Адже це муніципальна власність, тому є багато бюрократії. Я давно закрила збір на цей проєкт і можу почати будувати медпункт хоч завтра, але досі не маю необхідних погоджень від обласної ради.

допомога переселенцям

Моє призначення – допомагати іншим

Періодично я запитую в себе, що робитиму далі. Мені більше не хочеться мати просто роботу заради грошей чи самореалізації, оскільки я знайшла своє покликання. Моє призначення полягає в тому, щоб допомагати. Тому і зараз, і після нашої перемоги я хочу бути корисною та допомагати країні відбудовуватись. Також хочу брати участь у реформуванні дитячих будинків-інтернатів, аби вони перетворилися на інтернати сімейного типу. Мрію, щоб всі діти, які втратили батьків через війну, мали родину, а не були дітьми з інтернатів. 

Триматись мені допомагає мама, яка постійно поруч, а також те, що кожен мій проєкт дозволяє побачити конкретний результат. Найбільша моя мрія зараз – перемога. Аби ми могли повернути свої життя і відбудувати все, що втратили. А моя мета – бути корисною в цій відбудові і допомогти країні стати кращою. Щоб ми й надалі показували всьому світу незламність української нації.

Суспільство

Не шиють і не тчуть, а виготовляють за допомогою пістолета. Як у Черкасах створюють нетипові крафтові килими

Опубліковано

Що поєднує між собою крафтові килими і тафтинговий пістолет? Те, що перше можна створити за допомогою другого. Уявлення про килими та їхнє призначення змінює подружжя Сергія та Ельвіри Таморків з Черкас, які понад рік розвивають власну справу.

«Я думав, що килими це щось з типовими візерунками, що має лежати на підлозі або висіти на стіні. А потім зрозумів, що їх можна робити будь-якої форми та навіть у вигляді героїв фільмів чи мультфільмів», – ділиться Сергій.

Про килими у вигляді персонажів з Гаррі Поттера та підтримку державного гранту для ШоТам розповів засновник сімейного бізнесу RootsRugs Сергій Таморка. 

Перший килим – для друга

Сімейному бізнесу Сергій та Ельвіри Таморків більше року. Перший килим вони створили в грудні 2022 року та опублікували його фото в соціальних мережах. Це був двометровий крафтовий килим в етностилі з українськими та марокканськими мотивами, який подружжя зробило на замовлення свого друга.

Раніше Сергій з дружиною жили у Києві та працювали в сфері торгівлі одягом – мали власний магазин.  За освітою Ельвіра – біотехнолог, а Сергій технік сільського та лісового господарства. Освіта обох зовсім не пов’язана з творчістю, але саме вона є невід’ємною частиною життя цієї сім’ї. 

Подружжя Таморків, яке створює крафтові килими

Сергій та Ельвіра Таморки. Фото надав Сергій

Про створення килимів неординарним способом Сергій дізнався в 2019 році і хотів спробувати. Побачив кілька відео в американському YouTube та світлини на іноземних сайтах.

Незвичайний крафтовий килим

3D-килим, який створило подружжя. Фото надав Сергій Тиморка

Крафтові килими не лише на стіну та підлогу?

Сергій каже, що раніше мав доволі консервативну думку про килим: «Я думав, що килими – це щось з типовими візурунками, що має лежати на підлозі або висіти на стіні. А потім зрозумів, що їх можна робити будь-якої форми та навіть у вигляді героїв фільмів чи мультфільмів».

Яскравий килим, який свторило подружжя

Замовлення у вигляді мультиплікаційного героя. Фото надав Сергій Тиморка

Після початку повномасштабної війни ситуація з сімейним магазином одягу була доволі складною, в перші тижні весни розпродали весь наявний товар і вирішили припинити роботу. 

В Черкаси хотіли переїхати давно, бо звідти родом Ельвіра і місто завжди здавалося парі більш комфортним для життя. Сергій каже, що в Києві багато часу витрачав на логістику, дорогу, особливо в питаннях бізнесу. Після переїзду Сергій з Ельвірою думали, чим можуть займатися далі і чоловік згадав про виготовлення килимів.

Сергій розповідає, що процес створення килима починається з малюнка, який переноситься на раму. Малюнок може бути створений заздалегідь або намальований від руки, який потім треба за допомогою проектора перенести на полотно, яке перед тим натягують на раму. Далі відбувається процес вишивки, але не руками, а за допомогою пістолета, який протикає полотно. Чоловік наголошує, що це не машинна вишивка, килими створюються саме за допомогою пістолета.

Тафтинговий пістолет – постійний помічник в роботі тафтинговий пістолет, за допомогою якого подружжя створює вироби петельною технікою. Також можна використовувати великі пневматичні пістолети, аби створювати 3D-килими з довгим ворсом.

Процес створення крафтового килиму

Сергій Таморка створює килим за допомогою тафтингового пістолета. Фото: Суспільне Черкаси

Відразу вийшли на експорт

Спочатку Таморки придумували лише власні малюнки, адже експериментували та використовували різні мотиви вишивки. А далі клієнти почали робити замовлення за вже готовим малюнком. 

Більше 80% клієнтів замовляють крафтові килими у США, а інші – з Європи та України в тому числі. «Тафтиногові килими – це нова ніша в бізнесі, яка тільки зароджується в Україні, проте виробників уже є достатньо. Є виробники, які створюють килими саме для українських споживачів, ми ж вирішили відразу орієнтуватися на експорт», – каже Сергій.

Станом на сьогодні Таморки створили приблизно 200 килимів. Пошити килим можна і за кілька годин, але його створення не обмежується виключно шиттям. Тому в середньому на килим пара витрачає до двох-трьох робочих днів.

Синій килим створений Таморками

Об’ємний килим, який створили Таморки. Фото надав Сергій 

Корінь Мандрагори та етнічні мотиви

Сергій каже, що серед виробів має багато фаворитів, які, переважно, пов’язані з якимись персонажами. Наприклад, корінь Мандрагори з листками як у фільмі про Гаррі Поттера – одна частина килимка, а інша – горщик, за який корінь ховається. Це тип розсуваного килимка. В дитинстві Сергій дуже любив «Завойовник Зім», де був персонаж Гір, що перевдягався в зеленого собаку. Цього героя часто замовляли з-за кордону.

Килим, який створило подружжя

Розсувний килим з коренем мандрагори в горщику. Фото надав Сергій Таморка

«Найцікавіше для нас – робити щось унікальне, що потребує поєднання кількох технік. Ми хочемо створити найбільш унікальний килим в світі», розповідає Сергій Таморка.

Запитів від іноземних клієнтів дуже багато. Часто люди надсилають власні фото або просять створити якогось персонажа. Від клієнтів з України замовлень значно менше, але Сергій ділиться, що всі вони теж дуже різноманітні. Клієнти замовляли традиційний великий етнічний килим, а ще персонажів з аніме чи героїв мемів. 

Грантова підтримка для розвитку бізнесу

Розвивати власний бізнес Таморкам допоміг державний грант «Власна справа». Сергій ділиться, що подав заявку через «Дію» за кілька хвилин. І радить всім, хто хотів би спробувати податись на грантову підтримку, обов’язково подумати про свій бізнес-план – що хочете робити, як саме і кому це може бути потрібно. А ще важливо вміти планувати свій бізнес на тривалий час, хоча б на кілька років.

Таморкам грантові кошти допомогли збільшити об’єми сировини, кількість унікальних моделей, які створили самі та наповнили ними сайт, аби клієнти мали більший вибір. А ще орендувати приміщення, адже до того створювали килими вдома, де вже не поміщалися зі своїми рамами. 

Крафтові килими закордон продають за допомогою всесвітнього маркетплейсу крафтових товарів Etsy. Сергій та Ельвіра зараз взяли на роботу людину, яка адмініструватиме їхній магазин на цьому сайті, а вони витрачатимуть більше часу на саме створення килимів та своєї власної крафтової історії.

«Складно зберігати рівень якості при масштабуванні, тому ми хочемо залишатися на такому рівні своєї крафтовості. Ми прагнемо росту, але не плануємо створювати цех, де працюватимуть п’ятдесят людей, що робитимуть наші килими у великих об’ємах. Ми зосереджені на меншій кількості, але більшій якості», розповідає Сергій.

Килими на експорт, гроші – в Україну 

Для подружжя Таморків створення власних крафтових килимів – це можливість для творчості та прояву власної фантазії. «Ми хочемо приносити у цей світ щось цікаве, робити щось своє, продавати це закордоном, але залучати кошти сюди, в Україну», каже Сергій.

Чоловік переконує, що їхні кими відрізняються від магазинних тим, що їх не можна знайти на полицях магазинів. Він каже, що це унікальні роботи, які прив’язані до конкретних людей, залежно від їхніх запитів. А ще часто клієнти замовляють тафтингові килими як подарунок для своїх близьких.

Про плани на майбутнє Сергій відповідає впевнено та водночас з надією: «Ми плануємо покращувати свою майстерність, виготовляти більше цікавих килимів гарної якості, оновити свої інструменти та майстерню, покращувати сервіс та надання клієнтських послуг, створювати робочі місця. І найголовніше – знайти свій унікальний килим. А ще мріємо перемогти ворога у війні, аби відновили авіасполучення і доставка в США займала кілька днів».

Читати далі

Суспільство

Як дозвілля допомагає людям після травм повертатися до звичного життя

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

Яким є шлях до відновлення після травм, отриманих внаслідок війни? Окрім медичної допомоги, реабілітації та психологічної допомоги важливо забезпечити умови, щоб люди мали доступ на рівні з іншими мешканцями громади до спортивних, культурних закладів та заходів. Регулярні фізичні заняття допомагають в реабілітації, а дозвілля допомагає повернутися до життя як до травми. 

Дозвілля повертає до звичного життя

Станом на кінець 2023 року в Україні проживають приблизно 3 млн людей з інвалідністю, як зазначало Мінсоцполітики. 

Лікування, реабілітація та психологічна підтримка необхідні для відновлення постраждалих від вибухонебезпечних предметів. Та не менш важливим є повернення чи наближення його до того ритму життя, яке було до травми. Це можна зробити, забезпечивши доступ на рівні з усіма до дозвілля.

Фізичні вправи допомогли відновитися

Сергій Прищепа серйозно постраждав унаслідок вибуху касетних снарядів, коли їхав з родиною в авто на Київщині в березні 2022 року. Його дружина закрила своїм тілом 9-річного сина й загинула, а хлопчик отримав психологічну травму. 

Сергій отримав переломи руки та щелепи, а також опікові й уламкові травми. Йому вчасно надали першу медичну допомогу, а потім зробили низку операцій.

Сергій Прищепа показує автівку, яка постраждала внаслідок касетних снарядів. Фото: ШоТам

«До звичного ритму життя я повернувся не одразу, – згадує Сергій. – У мене був абонемент у спортзал, куплений у січні до початку повномасштабної війни, і тільки восени 2022 року я знову спробував фізичні вправи в спортзалі».

Чоловік каже, що регулярні фізичні заняття по півтори години на день відволікають психологічно, а також допомагають фізично. Спочатку його ноги згиналися не повністю – бракувало сил і мʼязової маси. Тепер чоловік повернувся до того рівня підготовки, який мав до поранення. 

Наблизитися до життя, яке в Сергія було до поранення, він зміг влітку 2023 року, адже у квітні йому ще робили операції на щелепі. 

«Звісно, у звʼязку з тим, що в країні війна, дозвілля змінилося. Ми з сином їздимо на дачу, відпочиваємо, я працюю. Якщо в Києві залишаємося, то, наприклад, йдемо в кіно. Нещодавно були на ВДНГ – каталися на ковзанах», – розповів Сергій.

Сергій Прищепа повернувся до того рівня фізичної підготовки, який мав до поранення. Фото: ШоТам

Країна стає доступнішою

Заступниця керівника ГО «Доступно.UA» Наталка Пархитько каже, що за останні роки інфраструктура в Україні стала більш доступною для людей з інвалідністю. 

«Не потрібно придумувати щось нове окремо для людей з інвалідністю. Головна задача – це зробити доступнішими якомога більше послуг, інфраструктуру та інформацію», – наголошує експертка.

Також важливим є сприйняття людей з інвалідністю, тому що досі існує бар’єр у спілкуванні. Так людей, які отримали інвалідність, жаліють або навпаки – героїзують, і це може бути неприємним досвідом. Якраз через небажання чути такі слова люди часом і вирішують побути вдома замість корисного дозвілля – подорожей, відвідування кінотеатрів тощо.

«Приміром, у Києві є доступні локації [для людей з інвалідністю]. Це, наприклад, кінотеатри в торгово-розважальних центрах. Так, можливо, вони й не ідеальні, але все ж надають можливість брати активну участь у соціальному житті Києва», – каже Наталка Пархитько.

У закладах усе частіше зʼявляються вбиральні, адаптовані під потреби людей з інвалідністю – вони зручні та мають широкі проходи. Також іноді зустрічаються знижені касові зони, щоб людям на кріслі колісному було комфортніше купити все необхідне.

Бізнесу у сфері дозвілля варто ставати свідомішим

Проєктна менеджерка групи проєктів з інклюзії та реабілітації UNDP Олена Іванова закликає бізнес, що пов’язаний з дозвіллям, ставати соціально свідомим – більш доступним для людей з інвалідністю. Дбати про фізичну доступність закладу, пристосовані вбиральні. Це стосується всіх видовищних закладів та закладів харчування, фітнес-клубів.

Для людей, які втратили слух, робити дублювання жестовою мовою та титрування, а для тих, хто втратив зір – аудіодескрипцію фільмів та спектаклів, спортивних змагань. Для дітей – інклюзивні парки розваг і майданчики, мистецькі школи та спортивні гуртки.

Читайте також: Інклюзивні парки для дітей в Україні: як працюють та як створити у своїй громаді

Від цього заклади лише виграють, адже люди будуть приходити й витрачати там гроші. А для самих постраждалих це можливість почуватися на рівні з іншими й мати дозвілля, яке допомагає відновлюватися фізично та психологічно.

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі

Суспільство

Штучний інтелект допомагатиме розміновувати Україну — Мінекономіки

Опубліковано

Міністерство економіки підписало угоду про партнерство з американською компанією Palantir Technologies, яка використовуватиме штучний інтелект для допомоги в розмінуванні України.

Про це йдеться у повідомленні міністерства.

Зазначається, що гуманітарне розмінування — це нульовий етап відновлення України. Наразі потенційно забрудненими є 156 000 квадратних кілометрів землі, в зоні ризику перебуває понад 6 мільйонів українців.

«Саме тому прискорення гуманітарного розмінування, зокрема завдяки співпраці з такими технологічними компаніями як Palantir — це можливість зберегти життя людей та швидше розпочати відбудову України», — зазначила міністерка Юлія Свириденко під час підписання документа в Лондоні.

Угода містить конкретні положення щодо співпраці за такими напрямками:

  • оцифрування операцій гуманітарного розмінування, автоматизація процесів, передбачених Національною стратегією протимінної діяльності на період до 2033 року;
  • розширення цифрових можливостей для координації вивільнення та оцінки земель, визначення пріоритетів регіонів та управління ризиками в протимінній діяльності;
  • використання асистента на базі платформи штучного інтелекту Palantir (AIP) для прийняття рішень у протимінній діяльності.

Платформа працюватиме з великими базами даних, сформованих дотичними до виконання заходів протимінної діяльності структурами, починаючи від органів місцевого самоврядування, регіональної влади, міністерств та відомств і завершуючи операторами протимінної діяльності.

Читайте також«Наша місія – зробити українське поле безпечним». У стартапі Efarm.pro винайшли трактор-розміновувач на автопілоті. Як він працює

Передбачається, що бази міститимуть як сталу інформацію, наприклад, оцінку економічної ефективності сільгоспземель, близькість забруднених територій до комунікацій тощо, так і оперативну, яка буде регулярно оновлюватися. Йдеться, зокрема, про дані обстеження територій ДСНС, ДССТ, неурядовими операторами, кількість та стан техніки, наявність піротехнічних підрозділів  на конкретних напрямках і т.ін.

Як працюватиме платформа

Завдяки можливостям Palantir AIP, платформа аналізуватиме інформацію та надаватиме рекомендації щодо оптимізації процесів. Наприклад, зможе порадити, враховуючи всі дані, як найефективніше провести очищення конкретної території – за допомогою нових методів розмінування, таких, як дрони, чи з застосуванням традиційних методів. Кінцевою ж метою вбачається розмінувати території швидше та за менших витрат.

Раніше ми повідомляли, що у Мінекономіки планують, що штучний інтелект допоможе в гуманітарному розмінуванні території України. Відомство уже сформувало цілісну стратегію інформаційного менеджменту гуманітарного розмінування, що базується на data-орієнтовному підході.

Фото: Мінекономіки України.

Читати далі