Огірки квасили ваннами, а «буси» заповнювали під стелю, або Як я об’єднала 40 сіл Тернопільщини заради допомоги ЗСУ

Вона повернулася до рідного села після окупації Криму й практично одразу взялася за волонтерство. Ользі Цісаренко вдалося об’єднати десятки сіл та селищ заради однієї мети – допомогти українським бійцям давати відсіч російським загарбникам.

Із початком повномасштабного вторгнення діяльність Ольги лише посилилася. Утім тепер, крім продуктів та домашньої їжі, наші воїни отримують від Тернопільщини ще й автівки, тепловізори та амуніцію. Як жінка, яка втратила на війна нареченого та брата, стала лідеркою волонтерського руху, розповідає ШоТам.

Ольга Цісаренко

волонтерка, засновниця волонтерського руху в селі Борщівка Тернопільської області

Російсько-українську війну я зустріла в Криму

Колись давно я переїхала до Криму – ще до початку російсько-української війни в 2014-му році. Це був вимушений переїзд через стан здоров’я, та згодом я закохалася у півострів. У клімат, море, набережну… Відтоді мрію повернутися до українського Криму. 

Російська армія прийшла на півострів неочікувано й дуже швидко. Спочатку я вирішила зачекати. Здавалося, що ось-ось – і прийдуть українські захисники, виженуть окупантів. Але цього не сталося.

Минуло два роки. У 2016-му я взяла відпустку та приїхала в рідне село. До того моменту я була впевнена, що знаю про все, що відбувається вдома. Так, я припускала, що в Криму новини фільтруються, але не уявляла, що аж настільки. Тоді вирішила, що час повертатися на материкову частину України. Годі чекати.

Намагалася за місяць «наздогнати» новини останніх років

Я приїхала до Криму, завершила роботу за контрактом і зібрала речі. Тоді ще, пригадую, поблизу моєї роботи вивісили російський триколор. Ми з подругою десь набралися хоробрості й тихенько його зняли. Були впевнені, що нас ніхто не бачив, утім невдовзі помітили, що за нами йде «парочка». Ніколи не думала, що вмію бігати так швидко.

Власне, контракт закінчився – і я нарешті повернулася додому, до рідної Борщівки. Чесно? Було соромно. Я відчувала, що надто довго сиділа й чекала. Мені вже давно слід було виїхати звідти. Наступний місяць я практично не вилазила з інтернету: читала й дивилася все, що пропустила за цей час.

Там було стільки інформації, ви навіть собі не уявляєте! У Криму мені здавалося, що я знаю про Революцію Гідності абсолютно все. Я так помилялася. З’ясувалося, що інформаційна цензура на півострові працювала на всіх своїх російських потужностях. Мені було соромно, а водночас я почувалася втомленою, бо намагалася якнайшвидше наздогнати все, що пропустила.

А пошта надішле таку кількість допомоги?

Згодом я відчула, що хочу якось допомагати нашим військовим, які на той момент боронили схід України. Тобто бажання було, але я геть не знала, як і що маю робити. Але пізніше сталося так, що я познайомилася з чоловіком і відразу зрозуміла – він військовий. Це якось відчувалося. Потім я зустрілася й із його дружиною.

Він – військовослужбовець, а вона – волонтерка. Знайомство з ними порадувало мені перший поштовх до волонтерства. Спершу я робила те, що могла, зважаючи на фінансові та фізичні можливості. Збирала якісь смаколики, продукти, передавала це все через своїх нових знайомих. 

Але з часом вони переїхали: чоловіку надали квартиру у Львові. Так мій перший місток волонтерства обірвався. Однак потреби бійців нікуди не зникли. І я розуміла, що наодинці забезпечити потреби бійців не зможу. А тому звернулася до односельчан.

Відверто кажучи, вони неймовірно приємно мене здивували. На мій запит відгукнулася величезна кількість людей. Уявіть, я навіть злякалася, що пошта не впорається з масштабом допомоги, яку змогло зібрати одне українське село.

Огірки у селі квасили буквально ваннами

Аби цей потік допомоги не зупинявся, я закликала сільських старост та священників, які мали прихожан у різних селах, організовувати збори та розповідати людям про можливість підтримати наших захисників. Це спрацювало: багато хто відгукнувся й приносив те, що мав. І це не могло не тішити.

Чому я кажу «те, що мав»? А яку допомогу можуть передати люди, які живуть у селах? Звісно, передусім домашню їжу. Сало, закрутки, вареники, сухі борщі, пиріжки. Словом, усе, що можна приготувати, запакувати й передати на фронт. А коли почалася повномасштабна війна, то огірки в селі квасили буквально ваннами. 

Крім того, мені вдалося налагодити комунікацію із тернопільськими волонтерами, які мали власний транспорт і можливість доставляти домашню їжу й питну воду ледь не на позиції. Часто коробками з нашою допомогою вдавалося завантажити одразу кілька мікроавтобусів.

Випадковий допис познайомив мене із Сергієм

Та із військовослужбовцями мене пов’язує не лише щире бажання допомогти, а й неймовірний чоловік, якого звали Сергій. Звали – тому що він загинув. За лічені дні до нашої першої зустрічі. Минуло все багато часу, але мені й досі боляче згадували той період життя.

Це було геть не схоже на мене. Я ніколи не знайомилася у соціальних мережах, але завжди залишала вподобайки чи коментарі на світлинах із нашими захисниками. Якось лайкнула й Сергія, аж раптом він мені написав.

Поступово ми почали спілкуватися, дізнаватися одне про одного більше. Згодом почали телефонувати, складалося враження, ніби ми вже давно були знайомі. Це була світла людина, від якої віяло теплом. Він завжди усміхався й ніколи не засмучувався.

Він загинув за чотири дні до першої зустрічі

Під час однієї з телефонних розмов Сергій зробив мені пропозицію. Знаєте, мені здавалося, що я настільки добре знаю його, що навіть очікувало цього, а тому навіть не здивувалася. Він тоді ще пожартував: «Обручка буде на дулі танка, щоб точно не відмовилася». А я й не планувалася відмовлятися.

Ми домовилися зустрітися, коли йому дадуть відпустку чи бодай вихідні. Але ввечері він мені не зателефонував. Уже тоді я розуміла, що щось трапилося, адже ми мали своєрідну традицію – вечірній дзвінок. Наступного дня я дізналася, що Сергій загинув. Це трапилося за чотири дні до нашої першої зустрічі.

Мені важко згадувати, що було до цього і після. Прощання, поховання, під час якого я познайомилася з родиною Сергія – такими ж світлими людьми. Ми продовжували підтримувати зв’язок, але з часом цей контакт ставав дедалі важлим: і для мене, і для них.

Підтримкою для мене став мій чоловік. Він розумів, що мені довелося пережити, і спонукав мене до продовження життя, до нової любові і родини. Разом ми пережили багато чого і встигли народити двох чудових діток.

Об’єднала майже 40 сіл і селищ

А потім почалася повномасштабна війна. На той день я якраз запланувала відправку посилок на схід. Це був важкий день, як, власне, і весь наступний рік. Було дуже холодно, але це не зупинило силу-силенну людей, які зносили абсолютно все, що мали, аби долучитися і допомогти.

Перші дні ми пакували все, що мали на місці. Згодом мені вдалося об’єднати майже 40 сіл та селищ різних громад, аби кожен міг внести свою частку допомоги. Ми постійно відправляли все нові й нові буси, завантажені пакунками, що прямували туди, де цих вантажів потребували найбільше.

А згодом односельчани почали долучатися до лав Збройних сил України. Мій чоловік також взяв до рук зброю, хай і на певний період. Тоді, звісно, ми почали допомагати й своїм. Збирали кошти, одягали, взували. Навіть залучали знайомих із-за кордону, які передавали нам необхідні речі. Тоді ще не було так важливо, нова це річ чи вживана. Головне – аби вона була.

Чоловік демобілізувався, коли ситуація стала більш спокійною. У нього троє дітей і я, чий стан здоров’я залишає бажати кращого. Попри це його військова амуніція зібрана й готова до використання, адже ми не знаємо, що чекає на нас у майбутньому.

Ми зобов’язані пам’ятати про тих, хто поклав життя за нас

За рік наше село втратило лише одного захисника – мого брата Романа, який став хрещеним батьком для мого сина. Сподіваюся, Рома так і залишиться найважчою, але єдиною втратою для мене та Борщівки. Ми згадуємо його завжди. Він завжди усміхався від вуха до вуха й ніколи не журився через дрібниці.

Роман воював ще задовго до 2022-го. Він був у Іловайську, брав участь у важких боях, а після 24 лютого знову став на захист нашої країни. Він одразу опинився там, де було гаряче й нестабільно. На початку вторгнення дружина Роми була на останніх місяцях вагітності. Брат побачив сина лише один раз, відпросившись у відпустку, аби потримати малюка на руках. Згодом ми дізналися, що він нікому не розповідав про народження другої дитини – боявся їхати, адже з відпустки важко повертатися на фронт. 

Рома казав, що знав, що не повернеться. Він відчував. Брат загинув під Вугледаром унаслідок ворожого удару. Там було багато жертв і загиблих. Ми боремося за те, щоб про Романа пам’ятали: у селі перейменували вулицю на честь Героя і замовили меморіальну дошку. Про тих, хто поклав життя за нас та нашу країну, потрібно пам’ятати. 

Волонтерство – це внесок у захист від окупантів

Рік мої двоє дітей були без мами. Принаймні, я так вважаю. Адже мама на телефоні – це не мама. Мама в хаті, але не приділяє достатнього часу дітям. Я була постійно в роботі, на цілодобовому зв’язку з купою людей, щоби все зібрати, запакувати і відправити нашим захисникам. 

На той момент пріоритет змістився, адже я вважаю, що волонтерство – це вклад у перемогу. Це внесок у захист від російських окупантів. Коли минув рік від моменту повномасштабного вторгнення, стало простіше і легше. 

Більшість військових, яким ми допомагали, стали більш забезпеченими. Станом на зараз вони мають можливість закривати власні потреби самостійно. Тут не йдеться про щось дороговартісне і те, що можуть дістати лише волонтери. Ні, лише про певні базові потреби. Тож сьогодні наші передачі – це про відчуття дому. 

Мрію повернутися в український Крим

Люди з нашого села й надалі передають усе те, що дарує захисникам відчуття дому. Щось таке, що нагадує: вони не самі, їх не покинули. Хоча зараз про це вже складніше говорити. Зброру йдуть дедалі важче, люди дещо розслабилися.

Це неправильно. Так не має бути. Я думаю, це проблема м’якості нашого та короткої пам’яті нашого народу. Не хочу навіть думати, що ось ще трішки – і хтось знову буде брататися з ворогом. Але й таке може бути…

Я мрію про якомога швидшу перемогу та відновлення. Мрію про нормальне життя. Хочу знову стати жінкою та мамою для своїх дітей, а не волонтеркою, яка пакує десятки коробок з харчами. А ще мрію повернутися в український Крим і показати дітям набережну Ялти. 

Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.