Суспільство
«Незалежність» на Дарниці. Херсонці вирвалися з окупації та відкрили в Києві нову кав’ярню
«Незалежність» – нова кав’ярня від херсонців, які два місяці прожили під окупацією. До повномасштабної війни Тетяна з Нікітою протягом п’яти років розвивали кавовий бізнес у рідному місті й мріяли відкритися в нових містах.
Однак 24-го лютого їхнє життя змінилося. Херсон опинився під окупацією, пішли чутки, що окупанти відправлятимуть чоловіків на війну проти України. Тієї миті пара остаточно вирішила, що час виїжджати. Через 62 блокпости та чотири дні за кермом їм вдалося вирватися з окупованої території.
А вже за кілька тижнів на столичній Дарниці відкрився новий заклад – та сама «Незалежність». Кав’ярня від херсонців, яка нагадує про рідне місто та підтримує своїх.
Тоді в Херсоні ще не було «латте з вершками»
Мрія про власну кав’ярню з’явилася, коли я познайомилася зі своїм хлопцем. Наша історія почалася з того, що він працював барменом, а я – офіціанткою. У Нікіти була сила силенна ідей, як покращити заклад і що могло б зацікавити відвідувачів. Але власник тієї кав’ярні в усьому відмовляв.
Тому єдиним виходом з цієї ситуації був запуск власної справи. Зрештою ми звільнилися і вклали все, що мали, в маленький кавовий острівець. Тоді в Херсоні ще не було «латте з вершками». Усе було доволі стандартно, і ми вирішили це змінити.
Наша кава була лише на виніс, тобто підійшов, замовив, швиденько забрав і побіг по справах. Це було зручно для більшості наших клієнтів і для нас також. Водночас ми почали створювати власні напої, фірмову каву і вона «зайшла» нашим відвідувачам.
Час від часу ми відкривали нові маленькі заклади по місту
Коли ми усвідомили, що маємо достатньо коштів, аби відкрити наступну точку, то почали шукати місце. Зупинилися на єдиному в Херсоні торговельному центрі, підписали договір і відкрилися. Це було дуже дорого, але й дуже бажано.
Так час від часу ми відкривали нові маленькі заклади по місту. Крок за кроком їхня кількість збільшилася до чотирьох. Всюди вже працювали нові баристи, справа йшла практично без нашої участі. Ми тішилися, адже це була наша довга та кропітка праця в рідному місті.
Увесь час ми працювали без вихідних. Постійно та невпинно, щоб робота не була даремною. І завжди ставили для себе нові цілі. Де ще відкритися, кого запросити на роботу, що додати нового. Такі думки були у нас постійно. Принаймні допоки росія не атакувала Україну.
Ми стояли і дивилися, як десятки автівок виїжджають з міста
Зранку 24-го лютого я не чула вибухів. Мене розбудив хлопець, а телефон вже «розривався» від повідомлень та дзвінків. Дзвонили наші співробітники і казали, що не вийдуть на роботу, бо почалася війна. Я не могла цього усвідомити, до мене не приходило розуміння, що все, що ми будували, зараз просто зруйнується.
Ми обдзвонили всіх наших барист і зібрали тих, хто погодився вийти на роботу. Машиною забрали, розвезли по точках і залишилися в центрі міста. Ось в цей момент прийшло відчуття, що це кінець нашого мирного життя.
Ми стояли й дивилися, як центральними вулицями їхали десятки машин. Спостерігали за цим і думали, що робити далі. Цікаво, що багато наших постійних відвідувачів прийшли по каву й пили її з таким самим виразом обличчя, як і в мене. Повна розгубленість.
Ми пропрацювали до 12-ї години дня й зачинилися. Тоді за містом почалися вибухи, стрілянина й бозна-що ще. Ми з хлопцем поїхали додому й кілька днів провели в підвалі: доки не закінчилася їжа. А вже згодом ми дізналися, що Херсон опинився під окупацією.
Усе, що ми будували власними силами, почали нищити
Я не знаю, як можна словами описати те, що ми відчували. Це був вже не страх, не розгубленість. Адже ось наше життя, яке ми будували власними силами, – і за кілька днів його просто мовчки знищують.
Перший час нам доводилося прокидатися о четвертій ранку, аби зайняти чергу в продуктовому магазині. Десь о дев’ятій вдавалося купити щось із їжі. Через деякий час ми наважилися відкрити кав’ярню. Грошей потребували і ми, і наші працівники. І це був один з небагатьох варіантів отримати бодай якісь кошти.
Ми купували молоко, шукали будь-яку каву й робили все для того, аби заклади функціонували. Та за кілька тижнів усе змінилося. Пішли чутки, що після «референдуму» окупанти змушуватимуть чоловіків воювати проти України. Мій коханий сказав, що нам час їхать геть. Адже ставати на бік росії він не збирався.
На кожному блокпості у нас забирали їжу, ніби вони там всі голодують
Ми виїжджали з Херсона протягом чотирьох днів. Усіма правдами й неправдами оминали блокпости окупантів. На нашому шляху їх було понад шістдесят. На одній з доріг нас не пропустили, тож довелося ночувати в селі. Згодом дізналися, що є інший шлях.
Проїхати все ж вдалося та практично на кожному блокпосту в нас відбирали їжу, ніби вони там всі голодують. А на останньому забрали все, що залишилося в «бардачку» автівки – пакетований чай.
Читайте також: Для тих, хто сумує за Харковом. Переселенці відкрили в Києві кафе «ХА» з легендарною квадратною піцою
Коли ми проїхали останній російський блокпост, я не могла повірити. Чесно. І коли нарешті побачила українських військових, зрозуміла, що окупанти вже нас не дістануть. Я і плакала, і усміхалася, і не знала, кого обіймати й що робити. Попри це я чітко розуміла: ми нарешті на підконтрольній Україні території, ми – вільні.
Колись відкрити свій заклад у Києві було нашою мрією
Спочатку поїхали до Одеси. Ми щиро вірили, що Херсон буде звільнено протягом кількох тижнів. А з Одеси, звісно, додому ближче, аніж з Києва. Почали навіть шукати приміщення біля моря приміщення під оренду для кав’ярні. Думали, це непоганий варіант, аби почати бодай трохи працювати. Нам довелося обійти пішки практично все місто, але підшукати локацію, яка б нам сподобалася, не вдалося.
Через місяць ми з хлопцем вирушили до Києва. Шукати своєї долі, так би мовити. Колись відкрити власний заклад у столиці було нашою мрією. Тому ми порадилися й вирішили: а коли, якщо не зараз?
За три тижні в Києві ми знайшли ідеальне приміщення для нашої справи. Невеличке, просторе, світле – усе, як нам подобається. Ми не звертали уваги ані на район, ані на вартість оренди. Просто закохалися в ці стіли та можливості, які вони можуть дати.
Ми робимо все, щоб про наше місто згадували
Двадцять днів – і у нас вже готовий ремонт, а двері напоготові до відкриття. Насправді, коли є план та досвід, все робить в найкоротші терміни. Зізнаюся, ми хотіли відкритися ще швидше, але фарба надто довго сохла.
Усе, що раза є в нашому закладі, зроблено нашими руками. Кожен цвях, кожна поличка – тільки ми знали, що і як варто робити. Як і колись в Херсоні, ми знову працюємо лише вдвох з Нікітою. Згадуємо, як це, і насолоджуємось нашою свободою тут. Але й не забуваємо, звідки приїхали. Саме тому назвали кав’ярню «Незалежність». Це те, за що нам усім доводиться боротися.
Ми робимо все, щоб про наше місто згадували, коли заходять по каву. І нам справді пощастило з відвідувачами. Адже в Києві сотні, якщо не тисячі людей з Херсонщини. Щойно в соціальних мережах з’явився меседж, що ми з Херсона, до нас почали приходити люди.
Витирати сльози доводиться кілька разів на день
Відчуття підтримки, яку ми отримуємо щодня, – неймовірне. Ніби ціле місто вирішило стати нашою скелею для початку чогось нового. Щоразу нам дякують за каву і чекають запрошення в Херсон.
Ми не очікували такої віддачі від місцевих жителів. У нас постійно питають, як справи і чи потрібна якась допомога. А ми натомість працюємо так, як ніколи, і поставили собі за мету розповідати якомога більше про Херсон. Ми хочемо, щоб про наше місто не забували. Аби про нього говорили так само голосно, як і про решту міст.
Ми перейшли на українську, а кияни у цьому допомагають
Мені важливо розказати, що в Києві разом із хлопцем ми почали говорити українською. Це було спільне й правильне рішення. Зізнаюся, це складно. Адже все життя говорили саме російською, але ми підтримуємо одне одного, і в нас все вийде. До того ж, у Києві більшість наших відвідувачів спілкуються саме українською. Це полегшує задачу і додає щоразу нових слів у скарбничку.
Після звільнення Херсона працюватимемо на два міста
Поки що наш план полягає в тому, аби розвиватися в Києві. Здається, ми будемо жити на два міста, після деокупації Херсона. У тому, що місто звільнять найближчим часом, я точно не сумніваюся. Але остаточно повертатися додому ми навряд чи будемо.
Потяги курсуватимуть щодня. Не думаю, що це буде для нас проблемою. Утім контролювати решту наших кав’ярень якось доведеться. Адже нині вони досі працюють. Там наші співробітники заробляють собі на життя чесною працею. Тому залишати їх напризволяще ми не хочемо. Потрібно лише дочекатися звільнення рідного міста й братися до роботи, але в ще більших масштабах.
Військові 123-ї бригади ТрО під час зведення фортифікаційних споруд на півдні України натрапили на архаїчний могильник 6-5 століття до нашої ери.
Про це повідомили в 123-й бригаді ТрО.
Що знайшли військові
Першу невелику амфору виявив водій екскаватора Микола. Зі знахідною він звернувся до побратима Євгена, який захоплюється історією. Разом вони вирішили передати амфору до музею «Старофлотські казарми».
Експерти музею встановили що ця знахідна — корінфська амфора, яку використовували у ритуальних цілях та розміщували в могилах. Так виявили, що місце, яке обрали для будівництва фортифікацій, є архаїчним могильником.
Читайте також: У Києві представили книгу про пілота, який врятував життя 20 десантників ГУР
На локації віднайшли ще один предмет — іонійську посудину ойнохою. Це давньогрецький глечик з однією ручкою та трьома носиками. Його використовували для розливання вина під час симпосіїв — ритуалізованих бенкетів у Стародавній Греції.
«Це ритуальні речі, створені спеціально для поховань, привезені з Греції. Важливо, що посудини цілі, без пошкоджень, що свідчить про високий соціальний статус похованих», — розповів колишній археолог, а нині військовий Олександр.
У бригаді також розповіли, що разом з артефактами музею передали й рештки кісток похованих людей. Там зазначили, що подібні знахідки мають велике значення для вивчення історії регіону й дозволяють краще розуміти життя та звичаї людей, які жили на цих територіях раніше.
Нагадаємо, що Etnodim та «Хартія» випустили благодійні вишиті сорочки (ФОТО).
Фото: фейсбук-сторінка 123-ї бригади ТрО
Вони втратили домівки, майстерні, магазини й офіси, але не опустили руки — маріупольські підприємці й активісти почали все з нуля в інших містах України: там вони відкривають кав’ярні, відновлюють бренди й допомагають іншим адаптуватися до нового життя.
Чим сьогодні живуть переселенці з Маріуполя та як вони змінюють свої нові міста, читайте в матеріалі ШоТам.
«Тепер в Івано-Франківську є море»: переселенка відкрила кав’ярню з душею свого міста
У Маріуполі Тетяна Васильєва працювала в банківській сфері, але через повномасштабну війну втратила все. Після евакуації до Дніпра, а потім і до Івано-Франківська, жінка нарешті змогла здійснити свою мрію — відкрила кав’ярню «Душа».
На це в неї майже не було грошей, але вона не здалась: отримала кілька грантів, відвідала курси бізнес-планування, знайшла підтримку серед місцевих і ВПО:
Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».
Кав’ярня швидко стала улюбленим місцем для людей, які потребували затишку й теплоти, а її приміщення відображає атмосферу морського Маріуполя в кольорах, деталях і фото.
Згодом Тетяна відкрила вже другу «Душу». Як їй вдалося знайти підтримку, створити бізнес та адаптуватися в новому місті, читайте за посиланням.
«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно»: маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»
До повномасштабного вторгнення Максим Пустаков разом з партнером розвивали в Маріуполі мережу «Шаурма на вугіллі». За трохи більше ніж рік вони відкрили п’ять закладів, створили 40 робочих місць і планували виходити на нові міста. 24 лютого 2022 року партнери мали запускати шостий заклад, але почалась повномасштабна війна.
Три тижні Максим із сім’єю провів у заблокованому Маріуполі, рятуючись від обстрілів та ночуючи в укриттях. Коли з’явився шанс виїхати, родина скористалася ним і через Кропивницький дісталася Києва. Усе обладнання, яке вдалося врятувати, допомогли перевезти небайдужі люди.
Уже в Києві Максим разом з колишніми працівниками вирішив дати своєму бізнесу другий шанс. Вони знайшли приміщення, отримали підтримку від орендодавців і швидко відкрили новий заклад. Головна особливість мережі — приготування м’яса на вугіллі, що є рідкістю для України.
Згодом мережа розширилася до шести точок у Києві та однієї в Бучі. Після ребрендингу вона отримала назву «Центр Шаурми».
Крім відновлення бізнесу, команда вирішила підтримати маріупольців, які теж були змушені залишити рідне місто. У співпраці з гуманітарним центром вони запустили програму безкоштовного харчування — людям, які евакуювалися з Маріуполя, роздали тисячі флаєрів на безкоштовну шаурму.
Детальніше про шлях від втрати всього до нового старту — у матеріалі ШоТам.
«Місто — це не будинки, а люди»: активістка об’єднала переселенців і місцевих на Закарпатті
До великої війни Дар’я Маркович працювала в громадському секторі Маріуполя — допомагала адаптуватися в місті молоді та переселенцям. Разом з командою вона відкривала Центри підтримки родини та Молодіжні центри, щоб створити комфортний простір для навчання, зустрічей і розвитку.
Після початку вторгнення дівчина залишалась у Маріуполі, аж поки місто не почали бомбардувати. Дарія згадує:
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Вона змогла евакуюватися до Мукачівської громади на Закарпатті, а там, трохи оговтавшись, вирішила використати свій досвід, щоб знову допомагати людям. Разом з місцевою владою та міжнародними партнерами Дар’я запустила Інтеграційний хаб — простір, що об’єднує переселенців і місцевих. Зокрема, у хабі працюють студія звукозапису, коворкінг, зала для тренінгів та переговорні кімнати.
Приміщення повністю доступне: є підйомник, кольори інтер’єру підібрані для комфортного перебування людей з підвищеною чутливістю до світла, встановлені тактильні вказівники.
Цей хаб — не просто місце, а символ єдності. Дар’я змогла не лише налагодити співпрацю між переселенцями та місцевими жителями, а й побудувати платформу для спільних ініціатив. Зараз вона мріє масштабувати проєкт на інші міста та колись показати своєму синові відбудований Маріуполь.
Детальніше про історію дівчини та створення хабу — на сайті ШоТам.
Відкрив у Херсоні цех і безкоштовно ремонтує спорядження для військових
Артем Болдирєв виріс у Новоазовську, але після 2014 року мріяв вирватися з окупованого міста. Він зміг переїхати до Маріуполя, де працював коком у порту Азовсталі й допомагав військовим, але війна знову наздогнала його. Виживши в окупації, чоловік чотири дні йшов пішки до Бердянська.
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі» — розповів Артем.
Після складної дороги та пошуків безпечного місця Артем опинився в Херсоні, де почав допомагати переселенцям і волонтерити. Спочатку він працював кухарем у центрі для ВПО, готуючи по п’ять разів на день, а після деокупації міста хотів вступити до ЗСУ, але йому відмовили через проблеми зі здоров’ям.
Тоді він знайшов спосіб допомагати військовим по-іншому — разом зі знайомим відкрив магазин тактичного спорядження «Ефес». Згодом технології виробництва вдосконалили, і тепер тут:
- шиють тактичний одяг: штани, куртки, кітелі, рукавиці, бафи;
- виготовляють унікальні шеврони — зокрема ті, що носять військові, які переправляються човнами через Дніпро;
- безкоштовно ремонтують військове спорядження — інколи прямо в день звернення, якщо бійці терміново повертаються на фронт.
Зараз у команді працюють закрійниця, п’ять швачок, продавці та бариста. Сам Артем керує магазином, цехом і навіть кав’ярнею, яка стала частиною цього унікального простору.
Хоч у Херсоні війна зовсім поруч, Артем вирішив залишитися, бо саме тут відчуває свою максимальну користь.
Детальніше про його шлях, боротьбу та бізнес — у матеріалі.
«Переселенцям від переселенців»: ГО «Заходи» створює реабілітаційні простори
До повномасштабного вторгнення маріупольська організація «Заходи» займалася молодіжними ініціативами, розвивала громадський активізм та працювала над запуском першого молодіжного простору. Однак війна змусила команду переїхати: частина опинилася в Хмельницькому, а частина — в Мукачеві, де активісти адаптували роботу до нових реалій.
Там вони створили хаб Aware Zone — сучасний простір для відпочинку, роботи й навчання. У Хмельницькому ж відкрили коворкінг «Заходи хаб», що надає переселенцям 25 робочих місць, швидкісний інтернет, ноутбуки та доступ до участі в освітніх заходах. Також команда організовує школи активістів, тренінги з психології та події для інтеграції ВПО в місцеву громаду.
Наразі наймасштабніший проєкт ГО — реабілітаційний табір «Над Збручем»: активісти відновили покинутий табір на Хмельниччині, щоб переселенці могли там жити, допомагаючи табору по господарству, та отримувати психологічну підтримку (сьогодні всі місця в таборі розписані на кілька місяців вперед). Крім того, організація розвиває кампанію про психічне здоров’я, яка допомагає людям справлятися з пережитими травмами.
Детальніше про ініціативи ГО «Заходи» — за посиланням.
Ветеран відновив свій бізнес в Івано-Франківську та знову пішов захищати країну
Микола Воропай шість років служив у Маріуполі, одночасно займаючись виробництвом сувенірів. Коли почалося вторгнення, він збирав розвіддані про ворожі цілі та допомагав обороняти місто.
На початку березня чоловік відпросився додому, але побачив лише руїни: будинок, фотостудію та майстерню знищили:
«Коли ми під’їхали до мого будинку, я побачив, що мого будинку немає. Все згоріло. Я не очікував, що моя мати ще там. Я просто її погукав, і вона зі згорілої будівлі мені відповіла. І так я вивіз матір»
Сам чоловік вибрався з оточеного Маріуполя до Івано-Франківська лише наприкінці травня.
Туди Микола та його донька релокували майстерню «АRTнація.Відновлення». Усі їхні верстати були втрачені, але Український ветеранський фонд допоміг відновити бізнес. Зараз у майстерні виготовляють сувеніри, підставки для телефонів, будиночки для тварин, брендовий одяг, вишиванки та шеврони.
Головна ідея бренду — розповідати світу про Україну через унікальні вироби. А його засновник Микола знову тримає фронт.
Детальніше про історію відродження майстерні читайте на сайті ШоТам.
Відроджує мистецтво виготовлення ляльок-мотанок в Івано-Франківську
Колишня викладачка фізики Людмила Балашова після пережитих обстрілів та вимушеного переселення до Івано-Франківська створила в центрі «ЯМаріуполь» «Майстерню пані Людмили».
Тут вона навчає дітей і дорослих мистецтва виготовлення традиційних українських оберегів — ляльок-мотанок. Ці вироби, створені без використання голок чи ножиць, символізують добробут і захист родини, тому Людмила вірить, що через відродження ремесла можна не лише зберегти культурну спадщину, але й надати психологічну підтримку тим, хто постраждав від війни.
Центр «ЯМаріуполь» — це мережа підтримки переселенців, яка діє по всій Україні. Його мета — допомогти адаптуватися на новому місці та повернутися до повноцінного життя.
У кожному центрі «ЯМаріуполь» надають гуманітарну, юридичну, соціальну, психологічну та медичну допомогу. Тут працюють ігрові кімнати, де батьки можуть залишити своїх дітей з вихователями, щоб вирішити нагальні питання. Кожен центр співпрацює з місцевими громадами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами, щоб забезпечити максимальну підтримку переселенцям.
Детальніше про «Майстерню пані Людмили» та її діяльність можна дізнатися в матеріалі.
15 березня медіа позитивних новин ШоТам випустило друге відео нового подкаст-шоу «ХУХ». Співзасновник ШоТам Артем Іпатов обговорює з гостями дійсно добрі новини, що сталися за тиждень в Україні.
Цього разу у нас в гостях стендап-комік «Підпільного», креативний продюсер і батько бігля Юра Коломієць. У випуску — філософські роздуми про вимушений оптимізм і водійок таксі, а також дуже багато добрих новин тижня про військо, культуру та український бізнес. Буде ще трошки реперського амплуа Юри та історій, як він був рятівником Малібу. Ну, а Артем нарешті зʼявиться в кадрі з собакою!
Дивіться, слухайте й донатьте — всі актуальні збори є в описі до відео та на QR-кодах у випуску.
Читайте також: «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук
Фото: ШоТам
