Суспільство
Для тих, хто сумує за Харковом. Переселенці відкрили в Києві кафе «ХА» з легендарною квадратною піцою
Російські снаряди відібрали у них бізнес, а згодом – і житло. Але вони не здалися й почали все з нуля у новому місті. Це історія Андрія та Катерини Гудімових, які покинули рідний Харків та перезапустили бізнес у Києві.
«ХА» став першим закладом столиці, в якому готують «студентську» квадратну піцу, що стала символом Харкова. А водночас – справжнім осередком для всіх харків’ян, які були змушені покинути домівку. Тут можна відшукати «пасхалки» про ринок Барабашово, «градусник» та «тремпель».
І, звісно, поїсти! При чому, доволі бюджетно, адже головна концепція закладу – створити місце, де можна ситно перекусити, витративши не більше 200 гривень. Про переїзд до столиці, запуск «ХА» та локальні фішки для своїх ШоТам розповіла Катерина Гудімова.
Напередодні війни ми готувалися до відкриття бару
Мій чоловік почав займатися бізнесом чотири роки тому. Тоді він відкрив в одеській Аркадії свій перший заклад – Shot Bar. Це було місце, де можна випити коктейлів та поспілкуватися з друзями. Так бар пропрацював два сезони. А наступного року Андрій захотів розширитися й відкрити більший заклад.
Згодом ми вирішили повернутися до Харкова. У нас народилася дитина й виникла ідея створити щось вже вдома, у рідному місті. Утім від барної тематики цього разу відійшли й обрали натомість їжу, а точніше – фаст-фуд.
У Харкові є чудовий парк – Саржин Яр. Там ми запустили переносну кафешку у вигляді апельсина. Готували хот-доги, картоплю фрі, кукурудзу та різні напої. Так тривало близько року, а потім заклад переїхав у приміщення й трохи розширився: у меню додали бургери й гонконгські вафлі. Orange працював у форматі на винос: люди брали їжу та йшли в парк. Це була сезонна робота, ми працювали лише влітку, а на зиму їздили до Туреччини.
15 січня ми повернулися й вирішили створити щось більше, ніж сезонне кафе. А тому відтоді й фактично до 24 лютого готувалися до відкриття нового закладу й активно робили ремонт. Назву залишили «одеську» – Shot Bar, а приміщення орендували в самому центрі міста – на вулиці Ярослава Мудрого. Напередодні повномасштабного вторгнення ми були практично повністю готові до відкриття.
Тиждень прожили у барі, який так і не встигли відкрити
Деякі наші знайомі попереджали про можливе російське вторгнення, але ми в це не вірили. Ставились до цього доволі скептично і були впевнені що друзі перебільшують і дарма панікують. Так, деякі люди їхали з міста, але загалом у Харкові було доволі спокійно.
24 лютого, коли почалось повномасштабне вторгнення, у нас не було жодної «тривожної валізки». Не було абсолютно нічого. Ми зібрали якісь дивні речі, я навіщось поклала до валізи тонометр без батарейок. Ще захопили дитячі речі, воду і поїхали в наш заклад. Це було підвальне приміщення з дуже товстими стінами. Щоправда, після ремонту там пахло фарбою.
Читайте також: «Нам важливо говорити про рідне місто». Як маріупольці відкрили кав’ярню «0629» в центрі Львова
Насправді ми не розуміли, що робити й були доволі розгублені. Встигли хіба що збігати за продуктами. Довкола цілковитий хаос, як виїжджати – ніхто не розумів. Тому вирішили на певний час залишитися в барі: там було найбезпечніше. До нас також приїхали друзі, але це все одно було стресово. Особливо, коли вимикали електропостачання, адже разом зі зникненням світла у нас блокувалася каналізація. Крім того, у цьому підвалі ми були з дітьми та собаками, а частину часу – ще й при свічках.
Через снаряди окупантів у нас затопило і бар, і квартиру
Так минув тиждень, допоки не стався «прильот» на площу Свободи. А це приблизно 300 метрів від нашого закладу. Тієї миті ми остаточно вирішили, що час виїжджати. І це було правильним рішенням, оскільки через три дні після цього російський снаряд влучив у будівлю, де розташований бар. Внаслідок удару було пошкоджено всі батареї – наш заклад просто затопило до стелі. Усе, що вдалося звідти врятувати – стільці.
Ще один снаряд прилетів у дах нашої багатоповерхівки. Оскільки там були розташовані всі системи опалення, наша квартира повторила долю закладу – її також затопило. Це ніби якийсь злий жарт: і квартиру, і бар було знищено водою. Так ми втратили і житло, і бізнес.
Єдине, що вціліло, – це наш Orange. Ми вирішили віддати його знайомому, адже з роботою у Харкові зараз складно. А так він може бодай каву робити й щось заробляти.
Крута ідея переважила страх – ми вирішили знову відкрити заклад
На захід країни ми приїхали з кредитами, тому чоловіку довелося одразу знайти собі роботу. Протягом наступних чотирьох місяців він працював офіціантом. Та з часом ми зрозуміли, що так не може продовжуватися. Ми не звикли до життя в маленькому селищі. Відтак вирішили, що варто їхати до Києва та намагатися щось робити вже там.
Чому саме столиця? Ми з Андрієм любимо великі міста, зокрема, Київ. Крім того, у нас була можливість тимчасово пожити у квартирі батьків, оскільки мама з сестрою виїхали за кордон. Я займаюся медициною, і для власного розвитку Київ мені повністю підходить. Як, власне, і чоловіку для бізнесу.
На відкриття ресторану наважився саме Андрій. Хоча насправді у нас просто не було виходу. Він звик працювати на себе, тож логічно, що прагнув запустити власну справу. Звісно, було дещо страшно, але водночас було бажання і класна ідея. Проте, думаю, страшно було саме мені. Чоловік – дуже смілива людина.
Квадратна піца – гастрономічний символ Харкова
Ми щойно зробили ремонт у Харкові, а тому миттєво переключитися на інший заклад було вкрай складно. А якщо зважати на те, що ми не отримали жодного прибутку від харківського бару, – й поготів.
Аби зрозуміти, як ми знову на це все наважилися, потрібно просто знати мого чоловіка. Він усе робить самостійно, зокрема, й ремонт. А ще Андрій не бачить іншого виходу, ніж працювати, рухати економіку й щось робити. Ми сплачуємо податки, допомагаємо армії. Це те, що необхідно робити кожному. Бо хто, якщо не ми?
У нас була ідея створити такий собі харківський куточок. Багато наших знайомих також переїхали до Києва, і всі казали, що дуже бракує чогось харківського, рідного. Люди дуже сумували за цим.
У нашому рідному місті є кілька мереж, які готують квадратну піцу. Також її роблять на деках в університетах і продають шматочками. Тому дехто називає цю піцу «студентською». І якщо на заході України є певні страви, які асоціюють саме з цією місцевістю, то, напевно, квадратну піцу асоціюють з Харковом.
Часом нам пишуть, що ми нібито «вкрали» ідею квадратної піци в найбільшої харківської мережі й видаємо за свою. Але така піца готується в кількох мережах, а головне – вона всюди різна та має власну рецептуру. А ось у Києві «студентська» піца з’явилася вперше.
Де ви ще з’їсте піцу за 70 гривень?
Андрій звик працювати швидко, тож пів року відкривати заклад – це не про нього. Потрібно було встигнути з усім протягом одного-двох місяців. І ремонт, і меню. Головне – це запал, адже з ним працювати значно легше. Однак у Києві все тривало довше, ніж зазвичай. По-перше, тому що ми не могли знайти приміщення. Так, сьогодні здають багато різних офісів, а ось знайти щось красиве під заклад – дуже складно.
Тому ми ходили, вивчали ринок. І якоїсь миті зрозуміли, що в Києві неможливо поїсти дешевше, ніж на 200 гривень. А у нас – цілком реально, адже половина піци коштує всього 70 грн, а якщо додати окрошку – 140 грн. Тобто одна з цілей закладу – створити можливість ситно поїсти на суму до 200 грн. Чогось подібного, особливо в центрі столиці, ми ще не бачили.
Частину обладнання довелося орендувати, зокрема, кавову машину та холодильники. А ті самі стільці, які «вижили» після затоплення харківського приміщення, нам вдалося врятувати та вантажівкою передати до Києва. Тепер вони служать у «ХА». Також ми придбали барну стіку та столи.
Відкрилися 23 серпня – на День Харкова
Ми відкривалися сім’єю. Нам дуже допомагали батьки, які виїхали з Краматорська й усіляко нас підтримували. У них також все залишилося там: у мами була власна школа англійської, все було добре, але заради безпеки довелося переїхати. А ось близьких друзів у Києві в нас немає.
Насправді найважче – це, напевно, сам процес перезапуску. Іноді здається, що ти завершив із ремонтом. Аж тут тобі привозять холодильник, а він не працює. Або, скажімо, проблеми із новим замком. Це дрібниці, але їх багато і вони виснажують.
А ще ми почали вести сторінку в інстаграмі й не очікували, що профіль так швидко стане активним. За десять днів на нас підписалися 800 людей. Вони дивляться сторіз, коментують. Напередодні відкриття почали запитувати, чи буде вегетаріанська піца, або, наприклад, фірмова. І ми розуміли: потрібно трохи змінювати меню, адже маємо запити від людей. А отже, потрібно під них підлаштовуватись.
Спочатку ми хотіли в тестовому режимі відкритися 20-го серпня, але не змогли: постачальники не привезли холодильники. Та й взагалі починати бізнес у новому місті, ще й під час війни, доволі складно. Але наші люди дуже лояльні, вони все розуміють і підтримують. Так відкриття перенеслося на 23 серпня – День Харкова. Нам важливо, аби про наше місто пам’ятали.
На стінах закладу – «пасхалки» для своїх
Інтер’єр закладу – це повністю ідея чоловіка. А вже сам дизайн та написи з «харківськими» виразами та словами вигадували разом із нашою знайомою. Дівчина також із Харкова, працює татуювальницею, навіть робила кілька тату мені й Андрію. Тож вони вдвох сиділи й вигадували, які «фразочки» додати на стіни, аби харків’яни потім пояснювали їх київським знайомим.
Наприклад, на одній зі стін у нас зображено барабан з підписом «місце, де ти міряєш джинси на картонці». А це означає харківський ринок Барабашова – найбільший в усій Європі. Це була гігантська площа, яку окупанти повністю знищили.
Або, скажімо, «градусник». Це відсилка до великого десятиметрового термометра на станції метро «Історичний музей». І це стандартне місце зустрічі для харків’ян. Ще з цікавого: «057» – код нашого міста, «тремпель» – плечики для одягу.
«ХА» – для всіх, а особливо – для харків’ян
Насправді мені дещо складно й сумно дивитися на цю стіну. Там безліч різних слів, які без пояснень зрозумілі лише нам. І коли ти звертаєш на них увагу – всередині щось «йохкає», хочеться заплакати. Адже усвідомлюєш: Харків вже ніколи не буде таким, як до війни. І всі ці вирази й слова – вони існували до 24 лютого.
Звісно, ми раді абсолютно всім відвідувачам з усіх куточків України, але, напевно, для харків’ян «ХА» стане по-особливому затишним куточком. Місцем, куди завжди можна прийти й згадати кращі часи.
І, думаю, в цій ідеї й криється певна наша перевага. Адже це заклад з акцентом на конкретне місто. Наприклад, особисто я обов’язково пішла б до закладу, присвяченому Маріуполю чи будь-якому іншому українському місту. Аби дізнатися внутрішні особливості, символи. Ще одна перевага – це можливість швидко й бюджетно перекусити нестандартною піцою. Знову ж, це суто харківська тема.
Сьогодні наш заклад – це місце, з якого не хочеться йти. Тобто це місце для душі. Ми ніколи не хотіли їхати з Харква. Так, подорожували, могли зимувати в інших країнах, але завжди поверталися додому. До нашого Харкова.
«Я себе вважаю українцем. Ніяк інше!» — казав Любомир Романків, що більшість життя прожив не в Україні. Та він лишився її вірним сином, продовжував говорити українською й назавжди вписав своє ім’я у світову історію.
Як Любомир повпливав на майбутнє світових технологій, дослідили у ШоТам.
«Якби я лишився в Україні, то був би в Сибіру або розстріляний»
Любомир Романків народився в 1931 році в сім’ї вчительки та правника у Жовкві Львівської області. Його батьки були активними в громадському житті, якийсь час навчали сина вдома. Згодом він вступив у Львівську гімназію. Але дитинство закінчилося швидко — фронт Другої світової невпинно посувався до домівки Любомира.
«Коли увечері до Жовкви прийшли совєтські війська, то вже вночі з’явилися списки тих, хто має бути розстріляний наступного ранку. У тих списках був мій батько, котрий працював адвокатом у Жовкві. Його встигли вивезти, а мене, сестру та маму вивезли наступної ночі. Якби я лишився в Україні, то був би в Сибіру або розстріляний», — пригадував Любомир Романків.
Хлопцю було всього 13 років, і попереду на нього чекало ще багато перешкод. Сім’я переїжджала часто — побувала в Польщі, Словаччині, Австрії, жила в таборі для біженців. А після закінчення війни вони осіли в Канаді, де Любомир почав навчатися в українській католицькій школі:
«Мої знання з фізики, хімії, технологій та інженерії були набагато вищі, ніж у моїх канадських однокласників».
Але родині доводилося виживати, і паралельно з навчанням хлопець ще й працював. Спочатку мріяв про фах архітектора, але можливості вступити на такий факультет не було, тому Любомир обрав хімічну інженерію в Університеті Альберти. Щоб заробити на вступ, йому довелося копати на заводі рови для труб.
«Це була дуже важка праця, у мене буквально не було сил повечеряти. Тоді я мав лише одну думку: будь-якою ціною я маю вступити до університету, щоб не працювати фізично все життя», — пригадував Любомир.
«Виявилося, що я знав більше, ніж вони думали»
Після університету Любомир влаштувався на роботу в місцеву металургійну компанію. Перший з багатьох його винаходів стався саме там — хлопець вигадав хімічний спосіб видобування цинку з руди, що був набагато простіший і дешевший, ніж на підприємстві:
«Я не зміг переконати інженерів і керівників тієї фірми, що ці винаходи розв’язують проблеми та їх варто розробляти. Вони жартували: “От що ти знаєш, якщо ти лише два роки тому закінчив університет?!”. Виявилося, що я знав більше, ніж вони думали».
Декан місцевого навчального закладу рекомендував Любомира найкращим університетам Штатів — так молодий науковець подався до Массачусетського технологічного інституту. Там продовжив роботу над винаходом з видобування цинку та в 1962 році отримав докторський ступінь.
«Мою технологію використовують у видобуванні цинку вже майже 40 років», — ділився Любомир.
Науковець підшуковував роботу в США — у нього було аж 16 пропозицій. З усіх він обрав ІВМ (International Business Machines). Найважливіший винахід Любомира Романкова був попереду.
«Так з’явилася Apple»
«Щоразу, коли ви натискаєте кнопку “Пуск”, якась частинка в комп’ютері, яку я винайшов, уже активізувалася й працює для вас», — казав Любомир Романків.
І це справді так, адже в списку винаходів науковця аж 68 ідей! Завдяки його наполегливості й вірі в результат компанія Apple зараз така, яка вона є:
«Стів Возняк був одним з тих, хто купив у нас такий п’ятидюймовий диск, і, як він сам сказав, у своєму гаражі бавився, як сполучити процесор з цим диском. Він це показав Стіву Джобсу, а той умів гарно продавати. Так з’явилася Apple».
Що це за винаходи? Спочатку комп’ютер складався з двох елементів: процесора та пам’яті. Магнітні голівки для плівок, що зберігали інформацію, виготовляли дуже повільно (це було дорого і складно), а Любомир вирішив використати свої знання з хімічної інженерії та металургії:
«Замість 30 головок на площі 5×5 сантиметрів я продукував приблизно тисячу таких головок. За дві години можна було зробити кілька тисяч магнітних головок. Кожна з них була однакова, менша за 1/4 людського волоска. Спосіб записування інформації став дешевим і швидким».
Але це не був одномоментний винахід — знадобилося 3 роки, щоб все запрацювало. Попри прогресивність ідеї, Романків не називав її на свою честь:
«В електроніці є багато людей, що винайшли важливі речі, але ніхто не додає своє прізвище до винаходу. Я міг би заявити, що це “головки Романкова” — науковці між собою так колись говорили. Але мені здається, що людина понижує себе, якщо хоче назвати щось своїм ім’ям».
У 70-х Романків мав ще одну ідею, але так її й не втілив, — це мав бути невеличкий комп’ютер, який можна носити в кишені, сполучений з мозком певним чіпом, щоб «запам’ятовувати» інформацію одразу на диск. З цієї ідеї тоді посміялися, але невдовзі й вона може стати реальністю, чи не так?
«На кожному кроці, де міг підкреслити, що я українець, я це робив»
У його будинку була велика бібліотека з українськими виданнями — і довоєнними, і тими, що з’явилися після відновлення незалежності України. Новини Любомир читав також українською, а не англійською. Попри те, що чоловік більшість свого життя прожив не в Україні, йому вдалося зберегти свою національну ідентичність. Він не раз пригадував «правило» свого дому: «Переступаєш цей поріг — ти вступив до нашої України. Тут говорять лише українською».
Вперше на батьківщину йому вдалося потрапити в 70-х роках: спочатку він читав лекцію в Москві, а тоді йому дозволили відвідати Київ і Львів:
«На кожному кроці, де міг підкреслити, що я українець, запрошений як українець і винаходи, зроблені українцем, а не, наприклад, канадцем чи американцем, я це робив. І тому говорив рідною мовою».
Любомир пригадував, що за ним постійно стежили, і він з великими труднощами зміг зустрітися з родиною у Львові — для цього виходив з чорного ходу готелю.
«Я припускав, що мене можуть підслуховувати або підглядати за мною. Тому коли увійшов до номера, став шукати настінні гачки, на яких нічого не висить. Так я й знайшов на одній стіні такий гачок і повісив на нього свій капелюх», — розповідав українець.
Після 1991 року Любомир часто навідувався на батьківщину: читав лекції в університетах, розбудовував український «Пласт», членом якого був з 1940-х (спочатку підпільно).
За життя Любомир Романків отримав багато нагород. Зокрема його портрет розмістили в Залі національної слави США поряд з портретом Стіва Джобса. Помер винахідник у червні 2024 року. А світ досі користується його винаходами й не завжди здогадується, що це справа рук і світлого розуму саме українця.
Освітня платформа uBoost, що безплатно підтримує молодь з малих міст і сіл, презентувала блокнот «Самотворці». У ньому зібрали реальні історії підлітків, які мріють про власну справу.
Про це повідомили uBoost.
Що відомо про ініціативу
Кожен, хто задонатить 650 гривень, отримає примірник блокнота і допоможе зібрати 80 тисяч гривень на мінігранти для переможців проєкту «Створюй ТУТ! Старт в підприємництві та кар’єрі». Кошти підуть на реалізацію першого мінібізнесу підлітків.
«Кожен примірник — це шанс для підлітка запустити свій перший мінібізнес. Цей блокнот — про тих, хто тільки починає. Про молодь, яка мріє, вчиться, ризикує. І запускає свої перші проєкти — попри війну, брак ресурсів і страх»‚ — написали в uBoost.
Читайте також: 11-річний хлопчик із Данії зібрав понад 8 000 доларів на допомогу українським дітям
У вересні команда uBoost планує випустити оновлену версію блокнота «Самотворці», яка міститиме історії підлітків, що реалізували свої ідеї завдяки мінігрантам. До нього ввійдуть зокрема такі ініціативи: облаштування логопедичних кімнат, запуск екологічних проєктів, створення одягу, організація хабів для молоді та інші.
Підтримати молодь можна за посиланням.
Нагадаємо, що українська художниця та Rescue Now запустили ініціативу для допомоги дітям у Харкові.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка uBoost
Суспільство
28 квітня в Києві відбудеться благодійна подія «pls communicate responsibly: психологічний нетворкінг». Івент організовує платформа pleso у партнерстві з фондом «Вовки да Вінчі», ADASTRA CINEMA та Squat17b.
Про це повідомили організатори.
Що буде на заході
Перед подією учасники пройдуть коротке тестування на тип особистості та отримують браслети з кольоровим маркуванням, щоби полегшити комунікацію.
Спікерка івенту — психологиня та співзасновниця pleso Анна Ліссова. Вона розповість про внутрішні потреби, зв’язок з іншими та бар’єри у спілкуванні.
Під час події також відбудеться благодійний аукціон. Усі зібрані кошти передадуть на підтримку батальйону «Вовки да Вінчі».
Читайте також: У центрі Києва під час ремонту дороги виявили трамвайну колію початку 20 століття (ФОТО)
Як відвідати
Захід розпочнуть 28 квітня о 18:00 у просторі Squat 17b за адресою: Терещенківська, 17Б.
Вхід на подію вільний, але необхідно попередньо зареєструватися за посиланням.
Нагадаємо, що Лебіга, Магучіх, Байдак та інші долучаться до виставки «Третє дихання» у Києві: як відвідати.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Squat 17b
