Не може зав’язати шнурки, але пензлями відновлює психіку українців

Сильний стрес відібрав мову у Вікторії Андросової майже 40 років тому, а операція на хребті під час війни обмежила чимало функцій. Але киянка не опустила руки — стала опорою для коханого з інвалідністю й досі відновлює психіку військових, їхніх дружин та українців в еміграції.

Як фарби, глина й помада кольору малини допомагають триматися жінці, на якій тримається все, — читайте на #ШОТАМ.

Вікторія Андросова

арт-терапевтка, спеціалістка з різних видів арт-інструментів 

Фарби повернули мені голос

У 19 років я пережила сильний стрес, унаслідок якого замовкла. Ніби й хотілось заговорити, але жодного слова вичавити з себе не могла. Батьки тоді дуже злякались. Це були 80-ті роки, Радянський Союз і про те, щоб звернутись до психолога не йшлося. Де їх в той час шукати? 

Мене привели до психіатра і спеціаліст запевнив: «Ваша донька здорова. Що вона любить робити у вільний час? Малювати? Дайте їй фарби та папір — залиште в спокої». Рідні саме так і зробили. Спочатку мої малюнки нагадували суцільні плями, розмазані чорно-сірі кольори. Через місяць з’явилися перші сюжети, і… я заговорила.  

Вже пізніше, працюючи з безпритульними дітьми, яких на початку нульових на вулицях міста проживало безліч, побачила, як арт-інструменти можуть побудувати місток між людьми, розговорити дитину. Навчаючись арт-терапії у європейських колег, я постійно передавала цю інформацію українцям.

Майже 40 років тому навіть слово «арт-терапія» ні про що не говорило. Проте вже тоді я намагалася відшуковувати інформацію по дрібничках, і тепер я знаю, як насправді рятує малювання, ліплення з пластиліну чи глини, валяння з вовни.

Торгувала фотоапаратами, а опинилась у підвалі бандитів

У 90-ті мала якось крутитись, оскільки сама виховувала сина. Як і мільйони українців, поклала свої дипломи на поличку, зайнялася торгівлею. За три роки розкрутила непогану комерційну діяльність — на купівлю перших фотоапаратів «Олімпус» з кольоровою плівкою до мене записувалися в чергу. Проте мій бізнес завершився ледь не трагічно.

Досі не можу зрозуміти, чим керувалися близькі тоді друзі, коли підставляли мене. Одним словом, спочатку на чотири доби опинилася в підвалі «хлопців у малинових піджаках». Після залишилася без нічого, включно з квартирою у Києві. Все, як у найгірших фільмах про 90-ті.

Тоді мені ще й тридцяти не виповнилось, а я повністю розчарувалася в людях і дружбі. Проте зараз саме віра у дружбу тримає мене, коли страшно й важко. Без друзів я просто не витягнула б, переживаючи події 13-річної давнини.

1000 доларів з’являлася щодня

У 40 років я вийшла заміж за Сергія і пережила майже чотири роки безмежного щастя. Він прийняв мене з усіма недоліками й проблемами. Чесно кажучи, весь цей час навіть не знала, яким чином оплачуються комунальні платежі, все було на ньому. 

У 2013 році мій чоловік монтував світло для сцени на 10-метровій висоті (приблизна висота триповерхового будинку). Він упав вниз головою і на 28 днів опинився в комі. Спочатку лікарі сумнівалися, що виживе, потім — що буде ходити й говорити. Щоденне перебування у реанімації обходилось у тисячу доларів.

І ось тут віра в дружбу показала мені свою силу. Завдяки друзям і церкві вдавалося збирати необхідну суму щоденно, вони позмінно допомагали в догляді за Сергієм. 

Зараз чоловік може самостійно вдягнутися, поїсти робочою лівою рукою, щось подати чи принести моїй мамі, яка живе разом із нами і майже не пересувається. Він обожнює читати й ніколи не жаліється, тримається позитивно. Але, звісно, на 90 відсотків Сергій залежить від моєї допомоги. Наодинці не може виходити на вулицю, бо неодноразово блукав. 

Під час повномасштабного вторгнення у нас немає можливості двічі на рік проходити реабілітацію за кордоном. Це вдалось зробити лише раз, на Закарпатті, чоловік після процедур одразу пожвавішав. Окрім вартості у 100 тисяч гривень дається взнаки недешева й виснажлива дорога до найближчого аеропорту. Проте нещодавно оголосила збір на літню реабілітацію — і друзі, церква, незнайомі люди зібрали повну суму. Як не вірити у добро, коли відбуваються подібні речі?

За весь час мене жодного разу не запитали: «Чому ти не розлучишся? Не знайдеш когось іншого?» Та якби й запитали, то побачили б Віку у гніві. Насправді подібне ніколи не приходило в голову: Сергій — мій чоловік, рідна людина. Тепер моя черга піклуватися про нього. 

Надихнула 16 жінок стати арт-терапевтами в Україні

Натомість мене часто запитують: «Віка, за що тримаєшся?» Насправді маю багато «соломинок»: за віру в Бога, за віру в дружбу.

Неймовірно важливе відчуття, що я можу бути корисною українцям саме на рідній землі.

За більш як 25 років моєї роботи з людьми, зокрема з арт-інструментами, бачу, як людям від взаємодії з творчістю стає морально легше. Тому саме цей напрямок і є основним для мене.  

Багато років тому творчість врятувала мене. Тепер завдяки її інструментам я допомагаю іншим. Арт-терапія підтримує наших дівчат і тут, вдома, і тих, які перебувають у вимушеній еміграції, переживають важку адаптацію. Ніколи не думала, що зможу допомагати військовим, але бачу, як той же пластилін чи фото стають додатковим варіантом терапії для хлопців, серед яких є протезовані.

Надихає, коли люди відчули на собі результат творчості та пізніше зробили це своєю професією. Я знаю 16 дівчат, які раніше проходили мої майстер-класи, а потім вивчились і працюють арт-терапевтами в Україні. 

Папір і фарби — те, що ввечері допомагає «вималювати» день. Один із моїх обов’язкових щоденних ритуалів, який підтримує психіку під час війни. Але є ще один — яскрава помада. Коли погляд геть-геть втомлений чи не спала через обстріл, то обов’язково обираю червону або малинову помаду. Подібна жіноча хитрість не тільки змінює настрій — вона відволікає увагу співрозмовника від очей, перемикає її на яскраві вуста.

Керую авто з титановими гвинтами у хребті

У 90-ті роки після сидіння у підвалі почалися проблеми зі спиною. Проте хто у молодості звертав на це увагу? Коли чоловіка навчала заново ходити, це вимагало чималих фізичних сил. Оскільки на зріст я всього 164 сантиметри, Сергій — 192. Тож не дивно, що спина почала вередувати.

Серйозні негаразди відчула за три місяці до повномасштабної війни, тоді відмовили ноги. Лікарі сказали, що після завершення гострого періоду необхідно робити операцію. У січні 2022-го потроху ходила, але все це тимчасова історія. Коли почалося вторгнення, дівчата, яких свого часу навчала, організували мені виїзд в Німеччину. Моя приятелька зробила все можливе, щоб мене прооперували в цій країні.

«Слава Україні!» — це було перше, що я сказала, виходячи з наркозу. На мене подивилися, як на ненормальну. Друге — запитання було: «Коли можна додому, в Україну?» Лікарі запевнили, що не раніше, ніж через рік. Аби доглядати за мною і Сергієм, з України приїхала близька подруга, провела з нами сім місяців. Тринадцять років тому, коли чоловік перебував у комі, вона зробила так само. Взагалі не уявляю, яким чином дала б всьому раду, якби не мої золоті друзі. 

У травні 2024 року повернулася додому, на свою Троєщину, де цьогоріч пережили ще й неймовірно важку зиму — без світла, опалення та гарячої води. Після операції нарешті можу ходити набагато довше, ніж 15 хвилин, як було до того. Мені важко вдягати шкарпетки, не можу зав’язувати шнурки, оскільки у всіх трьох відділах хребта стоять штучні диски й титанові гвинти — вони тримають усю конструкцію.  

Нелегко довго сидіти, але змушена це робити. Оскільки більша частина роботи відбувається онлайн, а я єдиний годувальник у родині. Крім того, керую автомобілем, без якого майже всі побутові опції для нашого подружжя будуть недоступні.

Щось поробити руцями — важлива терапія

Якщо чесно, інколи буває дуже важко, сильно втомлююсь. Нелегко, коли все тримається на одних плечах. Але життя чудове попри все! Головне наповнювати його тим, що любиш. Для мене неймовірно важливий правильний початок дня. Прокинулася, неодмінно повитягувалася в ліжку (звісно, якщо не підкидає від вибухів). Потім заварюю каву й випиваю, дивлячись у вікно. Тільки після цього переглядаю новини, інакше вони виб’ють з рівноваги з самого ранку. 

Після нічних обстрілів обов’язково протягом дня маю знайти час для арт-терапії: помалювати чи щось поробити руцями. Нещодавно був черговий, то змогла взяти пензель в руку тільки ввечері, а до того весь день пролежала батоном. 

Мені неодноразово говорили, що вмію створювати атмосферу, яка допомагає відпочити, переключитись. Нещодавно після розмови з водієм таксі, колишнім військовим почула: «Боже, як добре. Давно так ні з ким не розмовляв». Здавалося б, нічого спеціального не зробила, просто уважно слухала. Втім саме з таких «звичайних» дрібниць, як розмова, фарби, глина складається швидка психологічна допомога. Те, що всім нам дуже й дуже потрібно.