Суспільство
«Не хочемо сидіти на гуманітарній голці». Як Нововоронцовська громада на Херсонщині на тлі бойових дій, розрухи та замінованих полів шукає шляхи розвитку
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Його кабінет завішений прапорами країн та організацій, які допомагають громаді. Біля столу – шеврони підрозділів, яких щиро називає друзями. Все це відвертає погляд від невідремонтованої після вибухів стелі. «Не на часі», – з посмішкою говорить начальник Нововоронцовської селищної військової адміністрації Андрій Селецький. – «Лише за сьогодні я мав запити, як фінансово допомогти онкохворому, де взяти шифер, хто зустріне волонтерів для обміру свердловин та інші. Й це все треба на зараз, нічого не терпить до завтра».
Тільки у Нововоскресенську, найвіддаленішому селі громади, зруйновано 11 житлових будинків і близько 100 пошкоджено. Абсолютно знищено школу та будинок культури, є руйнації старостату, а також складів та інших споруд. Головною проблемою всієї Нововоронцовської громади залишається безпека, адже до окупованої території через Дніпро всього 10-15 км. Звідси випливає наступний виклик: що робити громаді і як розвиватись, аби люди не ходили збирати метал?
Про волонтерство з ризиком для життя під час окупації, які фонди допомагають відбудовуватися тепер, та чому іноді простіше купити нову хату, ніж відновлювати стару – читайте у матеріалі ШоТам.
Андрій Селецький
начальник Нововоронцовської селищної військової адміністрації.
Ми жили не в «сірій» зоні, а буквально на лінії фронту
Наша громада має три унікальні ситуації на Херсонщині. По-перше, це єдина громада в області, яка не була повністю окупованою. Наш адміністративний центр – Нововоронцовка – не був під орками. По-друге, саме в нашій громаді розташоване село, яке першим звільнили в області. Це Осокорівка, воно пробуло в окупації всього місяць і було звільнено вже у квітні 2022 року. І по-третє, окупанти лишались на відстані 1-1,5 кілометра та мали достатньо сил і засобів для постійного обстрілу наших територій.
Найбільше постраждала саме Осокорівка, адже по околиці села проходила лінія укріплень ЗСУ і відповідно окупанти обстрілювали цю територію щоденно й цілодобово. Нині 95% села пошкоджено або знищено повністю.
На початку жовтня, коли вже пішов контрнаступ, були руйнації у селах в окупації – Любимівка, Хрещенівка, Миролюбівка. Це очевидно, адже це бойові дії. Зруйновані школи, лікарні, адміністративні будівлі й багато житла людей.
Окупанти лишались на відстані 1-1,5 кілометра та постійного обстрілювали території. Фото: ШоТам.
Понад пів року був волонтером у Червоному Хресті
З 27 лютого по 28 жовтня я був волонтером Червоного Хреста – займався евакуацією населення з окупованих територій та завозив туди гуманітарну допомогу. Майже весь час (крім тижня, коли вивозив сімʼю) був в області й допомагав місцевим жителям, які були постійно під обстрілами, та людям на окупованій частині.
На початковому етапі окупації звʼязок був більш-менш стабільний. Мій номер телефону розходився вірусно, бо я був по суті єдиним з волонтерів, який міг доїхати аж до Берислава. Коли приїжджав евакуювати людей, то приходили й робили замовлення на ліки чи продукти, чи іншу допомогу.
У моїй можливості волонтерства на окупованих територіях слід подякувати Аллі Торчанській, старості села Дудчани. Вона залишилась з людьми і змогла бути на цій тонкій грані – допомагати людям, але не бути колаборантом. Алла допомогла організувати зустріч з командуванням росіян, де у мене перевірили документи й дозволили заїжджати на окуповану територію для допомоги цивільному населенню.
Окупанти ставились по-різному. Дехто відносився навіть з повагою: коли бачили символіку Червоного Хреста, то часом навіть не перевіряли. Інші ставилися з агресією: роздягали до гола, вивертали всю машину і робили інші дії, про які я ще не готовий розповідати. Для третіх я був наче «ларьок на колесах». Доходило до жалюгідного абсурду, коли росіяни просили привезти поїсти, цигарки чи базові речі.
Мене двічі ледь не розстріляли та двічі ледь не загинув під обстрілами
Вперше мені погрожували розстрілом кадировці на блокпосту Кавун на початку квітня за те, що я не розповів правду про наші війська у Нововоронцовці. Але совість не дозволяла виказувати позиції. Мене врятували жінки, яких я евакуйовував – вони стали горою і казали, що якщо його розстріляють, то нехай і їх. Для кадирівців це був шок і вони відпустили: «Чтоб мы тебя больше не видели, а то убьем».
Через місяць я поїхав ще раз, адже мене попросили жителів тих сіл про допомогу в медицині та продуктами. Обстріли були щоденні, тож я подумав, що тих кадировців вже повбивало і на блокпості змінились люди. Приїжджаю, а там всі ті самі. Розумію, що я вже приїхав. Намагався пояснити, що я з Червоного Хреста, але все даремно: «Нам по*уй». Поклали на землю, вистрілили над головою і тримали заряджену зброю біля голови. Історія довга: допитували, били, знущались і надії на порятунок не було жодної. Ну рипнусь я і куди побіжу? Навколо поля. Я пояснював, що не маю ані зброї, ані телефонів, машина повна гуманітарки. Навіщо це все знущання? Хочете вбити – вбийте. «Успеем». Аж раптом почався наш мінометний обстріл. Кадировці повтікали, а я лежу біля машини, прилітають міни у 10-15 метрах і думаю, що не варто чекати – швидко на колеса й уїхав.
Ще були два випадки, коли я ледь не загинув. Перший раз я хотів обʼїхать цей блокпост Кавун і потрапив прямо у бій: горять БТРи, валяються тіла і я їду з гуманітаркою. Та знов якось так пощастило, що я їхав дорогою, де вже палав ряд техніки, то обстрілювали іншу частину дороги. Інший раз я потрапив під обстріл граду, коли їхав забирати людей в Осокорівку – теж якимсь дивом зберігся.
Окупанти не раз погрожували Андрію розстрілом. Фото: ШоТам.
Як прифронтовій громаді жити, не ходячи з простягнутою рукою? Відповідь шукаємо
На сьогодні в громаді залишається близько 5500 осіб – це третина від довоєнної кількості. Ми живемо у режимі тотальної економії та постійного пошуку донорів.
Найбільший виклик – це безпека. Бо і наразі ми залишаємось прифронтовою громадою – до окупованої території через Дніпро всього 10-15 км. Тож обстріли зі ствольної артилерії продовжуються.
Також це мінна безпека. Аграрні господарства не працюють, бо поля досі не обстеженні та не розміновані. Деякі фермери вивезли свою техніку, деякі чекають розмінування. Працювали вже дві групи військових саперів: обійшли кілька населених пунктів, дороги, лісосмуги. Але військові є військові – отримали іншу задачу й уїхали. Запит на розмінування сільськогосподарських угідь – величезний, і ми працюємо з ОВА у цьому напрямі.
Звідси випливає наступний виклик – робота. На жаль, у нас є такі люди, які готові ризикувати своїми частинами тіла чи навіть життям заради кількох кілограмів металу. Чому люди ходять по лісосмугах і збирають гільзи? Або інтерес подивитись, що залишили по собі орки, або потреба заробити гроші.
Як розвиватись у форматі бойових дій, смертей, розрухи та агро орієнтованої економіки сіл? Як тільки сільське господарство стало неможливим, земельний податок – нуль, ПДФО – нуль, а отже дохід бюджету немає.
Сидіти на гуманітарній голці та годувати людей проднаборами? Це точно не те, що стимулюватиме розвиток. Намагатись крокувати вперед і пропонувати будувати тут заводи-цехи? Але знову ж таки – ми прифронтова громада. Ок, у нас є степова частина – це умовний тил і там можна щось будувати, але там немає достатньо електроенергії та інших комунікацій.
Поки пріоритет – залишитись живими. До лінії фронту всього 14 км, а до Енергодару – 49 км. Плани приземлені: відбудувати людям житло, перекрити дахи, аби не капало. Звісно, бажаємо розвиватись так, аби стало краще, ніж було раніше. Хочеться зробити нашу громаду соціально комфортною та інвестиційно привабливою. Але це можливо лише при наявності безпеки.
Хто стукає, тому відкриють: хто і чим допомагає громаді
У роботі з міжнародними благодійними організаціями найголовніше і найперше – це питання довіри. Мене як волонтера у минулому знають багато організацій і довіряють персонально. Тому простіше і швидше передають допомогу.
У нас повністю закриті продовольчі потреби завдяки підтримці World Central Kitchen, які забезпечують населення проднаборами. Міжнародний медичний корпус передає тримісячні гігієнічні набори з усім найнеобхіднішим. Хоча і тут знаходяться люди, які жаліються, що їм дали мало туалетного паперу. Старлінками та засобами звʼязку нас забезпечив Фонд Сергія Притули.
Гуманітарна місія «Проліска» надає будівельні набори для ремонтів. Інший фонд «Небо України» перекриває людям дахи. Нідерландська компанія ZOA повністю відновлює будинки і навіть одного разу купили хату – за підрахунками це вийшло дешевше, ніж відбудувати стару.
Деякі будинки неможливо відновити – простіше купити нові. Фото: ШоТам.
Нині ми співпрацюємо з нідерландським містом Ас, які взялись відновлювати одну зі шкіл. Готуємось на стажування у німецьке село Лауенбрюк, які допомагатимуть у відновленні мостів. Це буде першим селом-побратимом в Україні.
Реєструємо людей на фінансову допомогу від UNICEF – це 6600 гривень на людину. Також минулого року допомагали людям з опалювальним матеріалом – вугіллям, брикетами тощо.
Наразі гостро стоїть питання відбудови. Вже перші 4 сімʼї отримали державну компенсацію від єВідновлення у розмірі 200 тисяч гривень і почали закуповувати будматеріали. Херсонська обласна військова адміністрація допомагає і нещодавно завезли нам шифер для перекриття дахів. Волонтери з різних міст допомагають інструментами.
І це лише частина всіх донорів – на всіх не вистачить цілої статті. Ми вдячні за усю допомогу, яку отримують наші жителі.
Шукати підтримку потрібно всюди й напрацьовувати добре імʼя та довіру. Бути максимально близькими до людей. Розуміти, що це твоя робота – не просто отримувати зарплату, а робити ліпше, ніж було. Для тих громад, що починають цей шлях як і ми, я раджу знайти успішний приклад чи то в Україні, чи за кордоном і слідувати йому, поки не станете кращими.
Якщо опускаються руки на «економічному фронті», подивіться відео з реального фронту
Родина, друзі та наша армія – це те, що допомагає триматись. Дивлячись на українських солдатів, які бережуть наш сон, ризикуючи власним життям, ми маємо зробити все, аби їхні зусилля не були марними. Наш обовʼязок – бути відповідальними за частину роботи для тих, хто зі зброєю у руках нас захищає. Аби коли воїни повернулись сюди у відпустку чи після демобілізації, чи (не дай Боже!) поранені, щоб вони відчули, що воювали не даремно.
Наразі ми робимо кілька напрямків, які можуть покращити економічне становище громади. Перший – це відновлення криниць. Після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС, вода з наших свердловин почала зникати. Однак наші діди-прадіди жили багато і успішно без водосховища більше років, ніж наші батьки і ми з ГЕС. Тому ми піднімаємо історичні дані та відроджуємо криниці. Це все коштує грошей, а памʼятаєте, що бюджету – нуль. Однак вже зараз працюємо над двома обʼєктами завдяки донорам зі штату Юта, США. Ще як мінімум 8 нам потрібні.
Інший напрямок – комунальні теплиці. Херсонщина годувала всю країну своїми овочами, то чому ж не продовжити це робити? Багато фермерів припинили діяльність, тож ми хочемо власним прикладом показати, що працювати можливо. І це мотивуватиме інших жителів села робити те саме. За підтримки програми «Добре» від USAID, що виділяє кошти на економічне відновлення, ми хочемо зробити комунальні теплиці як стимул до бізнесу.
Ще ми працюємо над тим, аби перевести опалення на власне паливо. Завдяки американським донорам ми виконали два завдання одним ходом: благоустрій території та потреби в опалювальному матеріалі. Ми запросили щепорізи – це пристрої, що перетворюють гілки та кущі на таку щепу, якою можна опалювати. Наразі ми хочемо дрібнити гілля на меншу францію, щоб перевести опалення адмінбудівель з твердопаливних котлів на піролізні. Так ми будемо використовувати власні матеріали, а не купувати вугілля.
Всім цим займається наше комунальне підприємство. Нині воно постачає воду, а ми додамо до нього ще благоустрій, централізований сміттєвивіз та теплиці, коли їх отримаємо.
Я вважаю, що саме так має працювати нинішня влада: не чекати, коли хтось щось прийде, скаже чи зробить. А треба рити під собою землю, бо зараз є такий обсяг можливостей, якого ніколи не було раніше у степових маленьких сільських громадах.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
На столі в бібліотеці села Дружня Анна Михайлівна зберігала папку з документами наших військових. Коли росіяни зайшли в село й оселилися у відділі літератури для дошкільнят, бібліотекарка дуже хвилювалася.
«Я дуже переживала, чи ту папку не забрали так звані визволителі. Після деокупації вскочила в бібліотеку, і мені впала в очі папка — я так зраділа, що вона ціла! Хоч староста не дозволяв заходити в приміщення, адже там ще могли залишатися розтяжки від окупантів», — пригадує Анна Михайлівна.
Тепер бібліотеку в Дружні відновили завдяки волонтерам, а бібліотекарка розповіла ШоТам, як живе після відбудови і як привчає дітей до читання.
Анна Михайлівна Мушинська
завідувачка сільської бібліотеки села Дружня Бородянського району.
Думаю, бібліотекарка — це не професія, а якийсь діагноз
Бібліотека в селі Дружня працює з 1935 року — спочатку була хата-читальня, а тоді вже бібліотека. Вона не завжди була тут — за роки моєї роботи це вже третє приміщення. А працюю я тут близько 40 років, вже й не порахую добре.
Я з дитинства дуже полюбляла читати книжки й бігала до бібліотеки, тож мріяла вступити на філологічний факультет. Так трапилося, що я не пройшла по конкурсу, але жага до книжок залишилась у мене й досі. Я собі думаю, що бібліотекарка — це не професія, а якийсь діагноз.
Читайте також: Врятували понад 1000 книжок у мішках для зерна. Ця бібліотека на Сумщині пережила окупацію і знову працює
Тож уже 40 років працюю бібліотекаркою в селі Дружня. Хочеться передати читачам друковане слово, щоб вони не забували. А взагалі, коли бачу хоч маленьку крупиночку своєї праці — це для мене найвищі ордени.
Спокійно працювали й читали з дітьми, поки не почалося повномасштабне вторгнення. Наприкінці лютого 2022 окупанти зайшли до нас у село — воно невеличке, близько 2 000 людей живе.
Росіяни дуже далекі від реальності та сердиті
Росіян тут було дуже багато. У нас кругом стояли танки, направлені на житлові будинки. У садочку поруч є сховище, тож понад 200 людей там ховалися: і дітки маленькі були, і людей похилого віку багато, і люди з інвалідністю, яких з Бородянки привезли. Хліба ми не бачили понад 3 тижні. Тяжко було.
Окупанти хазяйнували в селі, забирали їжу з погребів, патрулювали вулиці, лякали людей. Ми боялися не те, що на вулицю вийти, а навіть у власні двори. БТРи стояли в кінці нашої вулиці, й окупанти хазяїв з хат виганяли на горище, щоб там жили, а самі будинки займали, і люди не могли навіть по воду спуститися.
Росіяни були далекі від реальності, наче сто років тому були тут. Сердиті такі, злі. От заходить один у двір, а там гарно, нормальний будинок, і каже: «Кто вам разрєшал так красіво жить?».
Колись на нашому полі трактористи орали та знайшли каску й патрончики, де було написано, що загинув воїн, який звільняв село під час Другої світової війни. Його прізвище було Бондаревський, то ми назвали на його честь одну з вулиць. То росіяни питали: «Как уліца називаєтса?». Коли чули, що Бондаревського, то між собою перемовлялися: «О, я тєбе гаваріл, ета Бендеровская».
А ще шукали військових, священника та «прєдсєдателя». Але ніхто нікого не здав, не вказав на них. Староста наш Анатолій Федоренко теж не виїжджав, допомагав людям як міг, ходив вулицями.
Та окупанти були жорстокими. Учительку Олю Савівну вбили: вона йшла від сестри, то її в спину розстріляли. Ще двох чоловіків убили під лісом. Нам не дозволяли навіть похорон влаштувати. Не могли й труну зробити — в тачку людину брали та бігли до кладовища, щоб хоч якось поховати.
Коли окупанти поїхали, в селі стояла страшна тиша
Пробули тут 33 дні, а вже як виходили, то спалили магазин і крайні будинки — дуже злі були. Ввечері в кінці березня вони просто поїхали — така тиша стояла в селі! Було страшно вийти на вулицю. То вже наступного дня ми один по одному виходили в тій страшній тиші. Вірите, навіть горобці не цвірінькали.
Наш будинок уцілів, і сусідські теж. У селі згоріли повністю до 10 будинків. Постраждали сусідні Загальці, Майданівка, Озерщина, Андріївка пошкоджена, Бородянка погоріла. Звісно, перш за все намагалися школи, лікарні, садочки відновити.
У нас у селі староста шукав контакти, щоб нам допомогли з відбудовою, тож благодійники привозили будматеріали: шифер, брезент.
Як уже росіяни вийшли з села, ми з дітьми прибігли до бібліотеки. Тут були вибиті двері, решітки вирвані, дірки в підлозі. Росіяни жили у всіх трьох кімнатах бібліотеки, зокрема, для дошкільнят і першокласників. Там найбільше запаскуджено було: розкидані матраци, недопалки валялися. Всюди розкидані їхні речі, продукти. Дуже погано пахло в кімнатах.
Чесно, я хвилювалася, бо в мене на столі була папка з документами наших хлопців, які з 2014 року воювали. Ми з ними зустрічалися й говорили, у мене були їхні прізвища й телефони, тож я дуже переживала, чи ту папку не забрали так звані визволителі. Вскочила в бібліотеку, і мені впала в очі папка — я так зраділа, що вона ціла!
Але ж староста не дозволяв заходити в приміщення, адже там ще могли залишатися розтяжки від окупантів. Якраз біля столу, де зараз комп’ютер, була величезна дірка.
Коли військові вже все перевірили, то Анатолій Миколайович прислав людей, і почали ремонтувати двері. Поступово приходили до тями, приводили бібліотеку до порядку.
Волонтери зробили бібліотеку сучаснішою
Далі приїхали волонтери і питали: «Чи треба вам якась допомога?». Ми все розповіли, і один з них — Сергій Шварц — привіз своїх друзів на ремонт. Вони купували фарби, шпалери, підлогу зробили, поремонтували електрику. Зробили косметичний ремонт, комп’ютер привезли й килимки.
А вже як поремонтували, то стали мені подарунки приносити — книжки, а також ігри для дітей і пазли. Самі збирали, і їхні друзі допомагали теж. Ми їм дуже вдячні. Багато казок та пізнавальної літератури тепер маємо.
Наші книжки теж зберегли всі — ми їх перетирали, пересушували. Лише кількох не дорахувалися. Хто зна, може, то росіяни й забрали. У нас була гарна серія казок із семи книжок, то лишилося лише дві. Вони були українською мовою — не знаю, чи буряти, які до нас зайшли, добре знали українську, але обкладинки такі яскраві, гарні, то може, як сувенір і позабирали.
Зараз у нас 145 читачів. Приміщення бібліотеки фактично не змінилося, але тепер тут гарний ремонт. Волонтери зробили бібліотеку сучаснішою — вони молоді, тож краще знають, як цікавіше діткам простір облаштувати.
Проводимо різні заходи — наприклад, діти приходять з батьками й читають разом. Влаштовуємо конкурси, даруємо призи за вивчені вірші. Влітку багато часу проводили на вулиці, «Лавочку-читалочку» влаштували: розстеляли килимок і читали та малювали.
Дуже хочеться зберегти бібліотеку
Під час тривоги діти не можуть проходити в бібліотеку, тому я йду до них — беру із собою книжки й читаю їм у сховищі. Садочок у нас близько, тому туди часто ходжу. Діти найбільше люблять казки, але читаємо й різні пізнавальні видання, в ігри граємо. Буває, розглядаємо глобус, щоб дітки знали, де розташована наша Україна.
У нас на другому поверсі жінки роблять кікімори для військових, сітки маскувальні, то разом з ними ми передавали малюнки від наших діток. Зараз діти стали розкутіші, а так то навіть бігати боялися.
А ще хочемо відволікти людей трошки — особливо дітей та підлітків — відволікти від цієї страшної інформації, від війни. Дуже хочеться зберегти бібліотеку, зберегти наше літературне надбання. Я розумію, що пріоритет у відновленні надають не нам. Культура взагалі не дуже була у фаворі, коштів виділяли завжди мало. Але я радію, що є люди, які розуміють цінність бібліотеки. Саме вони прийшли й допомогли, і допомагають досі.
У селі навіть клубу немає, але є бібліотека. Я стараюся, щоб вона завжди залишалася місцем, куди можна прийти, щоб люди не забували, щоб читали навіть в епоху інтернету та мобілок.
Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
На автомобільній дорозі Т-03-10 «Стара Вижівка – Буцин» на Волині дорожники завершили ремонт мосту через річку Вижівка.
Про новину повідомили в Агентстві відновлення.
Зазначається, що це найдовша споруда на дорогах області, яку цьогоріч полагодили. Ремонт розпочали у серпні, будівельники працювали без вихідних.
Також це перший ремонт мосту, якому вже 45 років. За цей час він суттєво зруйнувався та став небезпечний для автотранспорту. А саме цією автодорогою пролягає найкоротший маршрут зі Старої Вижівки до Ковеля та Луцька.
Читайте також: 20 років працювала «на когось», а тепер має власне ательє за грант: досвід швачки з Дніпропетровщини
Що зробили?
Будівельники:
- відремонтували опори,
- влаштували монолітні залізобетонні накладні плити та гідроізоляцію,
- відновили конструкції,
- влаштували водовідведення й тротуари, пішохідні доріжки,
- відновили дорожнє покриття,
- нанесли розмітку та зробили огородження.
Тепер маршрут до районного та обласного центрів став безпечнішим.
Нагадаємо, на Житомирщини відкрили міст через річку Ірша, зруйнований окупантами торік.
Також на Чернігівщині відремонтували міст через річку Сейм.
Окрім того, на Херсонщині відновили два мости, які зруйнувалися через війну.
Фото: t.me/UkravtodorNews.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Бійці Сил спецоперацій виявили та навели вогонь HIMARS на російську командно-штабну машину. Це сталося на півдні України.
Про це повідомили у Командуванні ССО ЗС України.
Зазначається, що військові 73-го морського центру ССО під час розвідувальних дій на південному напрямку виявили командно-штабну машину противника. Росіяни використовували її для управління своїми підрозділами.
Аеророзвідники скоригували вогонь української артилерії на ворожу машину. Російську командно-штабну машину знищила американська реактивна система залпового вогню HIMARS.
«Унаслідок влучного удару ворожа КШМ не підлягає відновленню, тобто знищена вщент», — зазначають бійці ССО.
Читайте також: Бочки з томатною пастою були пробиті снарядами й уламками. На Херсонщині відновив роботу консервний завод, який майже знищили росіяни
Про ССО України
Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:
- підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
- знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сіверськодонецьк;
- виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
- підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
- підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
- захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.
Нагадаємо, бійці ССО знищили ворожу САУ 2С3 «Акація» на південному напрямку.
Фото: facebook.com/usofcom.
