«Нас називали божевільними». Як відкрити бізнес під час війни і не прогоріти? Історії підприємців, яким вдалося

Їх називали божевільними, відмовляли від цієї ідеї та радили зайнятися чимось іншим. Натомість вони ризикнули й стали успішними попри всі обставини. Вони – це українські підприємці, які наважилися відкрити бізнес у розпал повномасштабної війни.

Вони називають себе щасливчиками, які дивом втрималися на плаву. Та насправді за кожним успіхом стоїть надійна стратегія та купа виправлених помилок. Про шлях від ідеї до першого прибутку – у матеріалі ШоТам.

До бізнесу працювали з продажами

Макс: Ми родом із села Нова Гусарівка Харківської області. Це неподалік від Балаклії, яка пів року була під окупацією. Парою стали, коли переїхали до Харкова на навчання. Разом уже майже сім років.

Влада: До початку повномасштабної війни я працювала в аніме-магазині «Маскот» та почала опановувати новий напрям – підбір персоналу. 

Макс: Я працював у відомому магазині техніки. У квітні, коли тільки почали відкриватися магазини, добирався до роботи пішки півтори години, додому – ще стільки ж. 

Надихнулася відео з тік-току

Влада: У нас ніколи не було власного бізнесу, але я розуміла, що для цього потрібно, адже займалася закупівлями та слідкувала за товарообігом. Над початком власної справи ми замислювалися ще до повномасштабного вторгнення, планували починати у лютому. Зупиняло лише одне – необхідного обладнання в Україні не було.

Макс: Ідея запустити власну справу виникла у Влади. Вона – двигун прогресу. Поки я пішки ходив на роботу, вона надивилась у тік-тоці відео з тафтингом і потім весь час про це розповідала. І коли вона пішла з попередньої роботи, я зрозумів, що час діяти. Саме так 4 липня і народився наш бренд.

Нюанси роботи випливали в процесі

Макс: Ми розуміли, що будуть труднощі, тому що це все було новим для нас, і ми в цьому зовсім не розумілися. Ризики не прораховували: в Україні тафтерів не так багато, тож ми вірили, що вийде.

Влада: Коли ми вже закупили обладнання, у нас почалися проблеми з тканиною для забиття килима. На той час вже горів Ринок Барабашово, а це найбільший ринок, де можна було обрати тканину за дотиком. Тому замовляли онлайн, умовно кажучи, наосліп. Фактично всі нюанси роботи випливали в процесі, тому ми просто підлаштовувався під них та шукали вихід.

Макс: Ручна праця в Україні не має такого попиту, як, наприклад, у Європі чи США. Тому був страх, що «не зайде». Тим паче війна, кому потрібні ті килими? Але у нас була потужна підтримка від друзів та рідних, вони допомагали із розвитком, пошуком матеріалів та просуванням у нашій ніші.

Зіштовхнулися з жорсткою конкуренцією

Макс: Перше наше вкладення – 20 000 гривень. Цю суму ми витратили на тафтинговий пістолет, раму, тканину, пряжу та клей.

Влада: Проблеми бувають і зараз – вже коли все необхідне обладнання ми маємо. Інколи у постачальників немає можливості привезти в Україну деякі матеріали, і це ускладнює процес. А ще на початку наші конкуренти «нацькували» на нас ботів в інстаграмі. Ми повідомили про цей випадок у сторіс, і через пару тижнів все зупинилося.

Макс: Це, знаєте, як зробити разом ремонт. Якщо вийшло, значить, пройшли перевірку на витривалість. Так і тут – проблеми з’являються і зараз, але ми з ними справляємось. Інколи це імпровізація від мене, частіше – продумане рішення від Влади.

Знайомимо клієнта з усіма етапами виробництва

Макс: Виготовлення килима – це магія. Починається все з підбору ескізу з клієнтом та затвердження розмірів. Потім відбувається вибір кольорів. Далі за допомогою проєктора переносимо малюнок на натягнуту на рамі тканину, і починається забивка. Контуринг – невіддільна частина якісної роботи. Далі проклеюємо килим та наклеюємо підкладки. Пізніше – стрижка та основний контуринг. Це займає декілька днів або тижнів – залежно від розміру килима.

Влада: Ми показуємо не тільки процеси виготовлення, а й наше життя, що ми живі люди, і в нас бувають труднощі у роботі. Наприклад, знімаємо, як рветься тканина під час виготовлення або чесно кажемо, що пряжі бракує, а закупити її одразу – неможливо. А ще даємо можливість нашим клієнтам «зробити» килим разом із нами, спостерігаючи за кожним етапом. Наша справа, без сумніву, успішна. Вона вже окупилася, і ми маємо постійні замовлення.

Соцмережі та особистий контакт – найкраща реклама

Влада: Заводьте сторінку у тік-тоці – це безкоштовна реклама вашого бізнесу. Не бійтесь виглядати смішними, будьте справжніми. Підлаштовуйтеся під тренди – і клієнт вас знайде.

А ще шукайте клієнтів самі. Часом можна просто вийти на вулицю, зайти до якогось закладу та запропонувати свої послуги за рекламу або за собівартістю, як це робили ми. У Харкові є круте кафе «Киці та кава», і ми в такий спосіб розробили для них крутезне пухнасте дзеркало. Головне – знайти свою унікальність та правильно донести до потенційної аудиторії.

Макс: Вивчіть ринок та конкурентів, знайдіть свій «почерк», вкладайте максимум сил та часу, не бійтеся помилок, записуйте всі витрати та прибуток, а все інше прийде з досвідом.

Повномасштабна війна об’єднала старих друзів

Проєкт «М’ясні ґризлі» створили дві сім’ї, четверо старих друзів: Наталя, Міша, Богдан та я, Аліна. Усі ми – франківчани, всім трішки за 25. Знайомі між собою років 10. Свого часу ми працювали в закладах харчування: троє кухарів та адміністратор Богдан.

Згодом Бодя звільнився та почав працювати за спеціальністю в будівельній компанії. Я пішла в декрет, під час якого опанувала професію маркетологині. А Міша з Наталею залишилися вірними кухні, паралельно намагаючись створити бізнес. 

Наші шляхи розійшлися, ми не спілкувалися, допоки не відбулося повномасштабне вторгнення. Війна змінила все. Не розуміючи, що може бути далі, чоловік відправив нас із сином до Італії, де ми пробули два місяці. Сам натомість взявся допомагати, чим міг.

Так склалося, що наш гараж перетворився на волонтерський склад. Там були медикаменти, їжа та речі першої необхідності. І оскільки у нас є машина, Бодя почав розвозити гуманітарну допомогу. Якось він мав доставити продукти до закладу і там натрапив на Мішу з Наталею. Вони якраз працювали на кухні, а паралельно волонтерили – готували для військових та переселенців. Відтоді Бодя почав доставляти готові обіди.

Якраз приблизно в цей період ми з сином повернулися до України. І, здається, одне з перших, що ми зробили, – влаштували «посиденьки разом» (ми так називаємо наші зустрічі друзів). Війна знову об’єднала нас разом.

Втрата роботи наштовхнула на власний бізнес

Заклад, у якому працювали Міша з Наталею, спочатку скасував програму допомоги, а потім і повністю закрився. Не набагато стабільнішою ситуація була і на роботі в Боді. Єдине, що нас тоді підтримувало, – наші зустрічі, коли ми могли трішки відволіктися та розвантажити мозок.

Якось під час посиденьок жартома проскочила ідея: треба робити спільний бізнес. При наступній зустрічі ми вже обговорювали це серйозно. Оскільки всі працювали в закладах харчування, нам і на думку не спадало придумати щось, не пов’язане з їжею.

Читайте також: Ваші конкуренти вже роблять це. 10 важливих порад для бізнесу від топ-підприємця

Ідей було багато. Спершу ми загорілися думкою про створення фуд-траку. У нас навіть є бус, і це було б круто. Але ми розуміли, яких вкладень це потребує. Тоді виникла інша ідея зі ще складнішою технологією приготування, яка також потребувала коштовного обладнання. Було не на часі. І якось чисто випадково ми подумали: а чому б не зайнятися джерками?

На той момент Міша вже сушив м’ясо для себе та закладів. Вони з Наталею знали, як це робиться, що для цього потрібно. Чому б не продавати масштабніше? Міша давно горів цією ідеєю. Так ми вирішили: робимо м’ясні снеки. Про успіх тоді ніхто не думав. Ми просто розуміли, що можемо це робити.

Ми бачили, що країні потрібна допомога, і розуміли, що можемо в такий спосіб підтримувати економіку, а паралельно робити внесок у власне майбутнє.

Знайшли спосіб вирізнятися з-поміж конкурентів

У вересні ми закупили професійний дегідратор Hendi (на той час він обійшовся нам у 15 тисяч гривень), всі необхідні допоміжні матеріали та перші продукти. Загальна сума вкладень склала приблизно 30 тисяч гривень.

Так, було страшно вкладати гроші в бізнес під час війни. Ми розуміли, що людям може бути не до того: в країні робляться страшні речі, які там снеки? Прокручували навіть ситуації, коли зникає вся електроенергія. Та чомусь вірили, що в нас все вийде.

Але просто це не виявилося. Конкуренція – шалена. Коли ми запустилися, нам прямим текстом у коментарях писали: «Вже кожен другий ті джерки робить, і ви туди ж». Кількість хейту у соцмережах часто зашкалює. І, з одного боку, ти наче розумієш, що не треба зважати, а з іншого – це трішки демотивує. Були думки, що люди праві і, можливо, варто відмовитись від цієї ідеї. Проте ми вирішили показати свою унікальність.

Ми постаралися зробити широкий асортимент смаків (у нас їх аж 15): від пекельно гострих до пряних, ніжних, із сирами та нотками фруктів чи горіхів. Усе, щоб кожен потенційний покупець знайшов щось своє.

Перша зарплата вийшла мізерною, та бізнес не зупинили

Був ще один момент, коли хотілося все кинути. Пам’ятаю, як сьогодні. Хоча продажі пішли одразу, ми потрапили на період, коли м’ясо виросло в ціні. А в нас ще й знижки були шалені, аби бодай якось привернути до себе увагу. На деякій продукції ми реально працювали в мінус.

Та замовлень ставало все більше. Ми працювали як конвеєр. У якийсь момент відбили першу суму, яку собі запланували, і мали отримати першу зарплату. Це вийшло 500 грн за місяць. Зараз згадую і сміюся. Нині кожен із нас вже спокійно може заробити стільки за день, а то й удвічі більше. Та тоді це була ще одна межа, яку потрібно було наважитися перейти.

А ще вирізнитися з-поміж інших допомогла наша ідея. Як правило, м’ясні снеки асоціюють як щось до пива. Ми ж не пропагуємо алкоголь. Створюючи «М’ясні ґризлі», ми хотіли, щоб цей продукт збирав людей до купки. Зустрітися з друзями, посидіти, побалакати про щось приємне, пожувати щось смачненьке з улюбленими напоями. Трішки розвіятися. Точно так само, як наші посиденьки.

За два місяці вийшли на нереальні обʼєми

Суть технології приготування джерок та кабаносів – у дегідрації (висушуванні). Ми зачищаємо м’ясо, нарізаємо його чи подрібнюємо в фарш та маринуємо. Потім висушуємо все за низьких температур. У підсумку виходить смачне м’ясо, яке водночас зберігає всі свої поживні цінності. Ми використовуємо виключно натуральні спеції без жодних домішок. Тому це корисна штука з великим терміном зберігання.

Нашому проєкту лише два місяці, та ми вже вийшли на максимальні обороти виробництва і плануємо розширення в асортименті. Вже сміливо обираємо більше та дорожче обладнання.

З досвідом ми зрозуміли, що ідеального чи навіть просто вдалого моменту ніколи не настане, бо він тут і зараз. Тому, якщо вам бодай раз спало на думку створити власний бізнес, довіртеся собі. Це точно ваше. Просто потрібно пробувати.

Знайдіть команду, адже разом і цікавіше, і сміливіше. Придумайте ідею. Таку, щоб тримала вас на плаву у найтемніший, здавалося б, момент. Подумайте, як цю ідею можна реалізувати, і головне – не ускладнюйте! Усе геніальне завжди просте. Робіть те, що вмієте й від чого кайфуєте. А ще відкиньте всі страхи.

Нас оточувала культурна спільнота

Юлія: Я народилась у Дрогобичі, але протягом 10 років працювала і навчалась в інших містах України і Європи. Була керівницею Urban Space Radio у платформі «Тепле Місто». Маю трохи ресторанного досвіду. Два роки тому переїхала з Франківська до Дрогобича.

Роман: Я родом з Одеси. Вступив у столичний університет і наступні 8 років учився і працював у Києві. Згодом переїхав до Івано-Франківська, а торік – у Дрогобич. Я операційний директор продюсерської агенції, яка реалізує мистецькі, освітні та гуманітарні проєкти в Україні. Співпрацюємо з українськими сучасними незалежними митцями та освітянами. Раніше я ще працював в організації «Агенти змін» та в одному бізнес-об’єднанні малого і середнього бізнесу.

Юлія: Роман – мій партнер. У грудні 2021 року ми з ним сиділи та подумали про те, що хочемо зробити якийсь проєкт для Дрогобича.

Роман: У мене завжди було романтичне юнацьке бажання, натхненне серіалом «Друзі» або чимось подібним. Хотів мати свій невеличкий заклад, у якому люди збиратимуться, щось робитимуть разом і питимуть якісну каву. В «Агентах змін» співзасновники захоплювалися кавою та навчили мене правильно її пити. Відтоді я зацікавився цією темою.

Ризикнули вкластися у власну справу під час війни

Роман: Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми мали певний накопичений капітал, який міг далі лежати на рахунках. Однак все ж хотілося якимось чином підтримати економіку локально, та щоб ці заощадження не знецінювалися через інфляцію тощо.

Юлія: Коли ми почали бізнес, то зіштовхнулися з багатьма викликами, яких точно не було до 24 лютого. Безліч заводів перестали працювати, багато підрядників не могли нам допомогти, адже частина виїхала, ще частина – пішла в ЗСУ. Те, що ми в березні собі щось продумали та почали, зараз здається феноменальним.

Роман: Ми зробили презентацію в Google-слайдах – назвемо це ринковим дослідженням. Там базово описали, що є в Дрогобичі зараз на стику двох площин: кава та дозвілля. Ми одразу розуміли, що будемо не просто кав’ярнею, а й подієвим майданчиком. Проаналізували наших конкурентів, ризики та переваги, можливості, аудиторію, з якою хочемо працювати. Потім розпланували умовні етапи: дизайн-проєкт, ремонт, пошук і закупівля обладнання, підбір і навчання персоналу та запуск. Після запуску у липні ще місяць працювали у тестовому режимі.

Рідні не підтримали ідею відкрити бізнес

Юлія: Рідні казали, що ми божевільні. Важко уявити березень і двох людей, які вирішили відкрити бізнес, вкласти невеликий, але все ж капітал, аби економіка працювала. Це було доволі ризиково.

Роман: У запуск ми вклали 20 тисяч доларів. Вийшло трохи дорожче, ніж ми планували – на 30-40%. Враховуючи, що все дорожчало, це якраз різниця між березнем і червнем. Трохи позичали, щоб перекрити різницю. Площа нашого закладу – 35 квадратних метрів, тож вийшло по 570 доларів на квадрат. Водночас у Києві, щоб відкрити кав’ярню, радять рахувати 1000 доларів на квадрат.

Читайте також: Відновили знищений бізнес і виходять на ринок США. Кейс українського бренду свічок WOOD MOOD

30% вкладень ми витратили на ремонт, 30% – на меблі, 20% – на обладнання, решту на брендинг, дизайн, додаткові консультації, стартову оренду приміщення, навчання персоналу та інші непередбачувані витрати.

Юлія: У «26» більшість предметів і матеріалів виготовлені в Україні. Для нас було важливо підтримувати українського виробника. Ми обирали нашу продукцію навіть, коли хтось пропонував умовно якісніший аналог з Європи.

Через такий концепт виникали складнощі, бо частини необхідних матеріалів не було взагалі, частину – довго довозили. Потрібно було постійно шукати якийсь консенсус. Наприклад, двері у комору їхали з харківського заводу, який частково був зруйнований. Тоді ми сказали: «Та відкриваємося без дверей».

Важливо вкладатися у брендинг

Роман: Юля каже, що я забагато витратив на бренд. Я ж переконаний, що брендинг має коштувати багато. Його роль не завжди помітна одразу, але в довгостроковій перспективі з цим значно легше працювати. Коли у тебе вже є розроблений брендбук, ти просто працюєш за готовими шаблонами.

Юля: Також важливим вкладенням було навчання персоналу. Двох барист ми відправили на навчання та стажування. Для нас важливо було варити смачні напої.

Варимо каву та знайомимо містян між собою 

Роман: Нашим гостям ми пропонуємо насамперед каву – смачну та альтернативну. Варимо, на наш скромний погляд, найкращі напої в місті. Маємо в асортименті різні види рослинного молока та десерти без цукру. Нині розширюємося та дивимося, що потрібно аудиторії.

Наступне – подієвий майданчик. Ми знайомимо містян між собою. Мали виставку дрогобицької ілюстраторки, влаштовували зустріч із місцевим психологом і психотерапевтом, автором книжок.

Такий підхід допомагає розвивати впізнаваність бренду. Нас ідентифікують через події, які ми робимо. Чули, як люди казали: «Йдемо в кав’ярню, в якій був Юрій Іздрик» або «О, це те кав’ярня, де виставляються хлопці, які мурали малюють» тощо. Коли виходить якийсь матеріал про нас, люди кажуть: «О, це та кавʼярня, яку відкрили хлопець із дівчиною, а 26 – це їхнє важливе число».

Юлія: Взагалі існує певна магія в нашому закладі, яка єднає людей. Останні тижні у нас доволі часто вимикали світло, кав’ярня майже не працювала. Ми відкрили банку на генератор і зібрали необхідну суму у 70 тисяч гривень за три дні – завдяки друзям, рідним і гостям кав’ярні.

А ще, мені здається, ми трішки змінюємо поведінку щодо споживання кави. Це процес смакування та розкриття. І мені здається, що «26» може на це впливати.

Гостей манимо не лише якістю кави

Роман: Нині кавʼярня вже не вимагає додаткових вкладень, і сама себе забезпечує. Ми так планували, і це працює. Ростемо від тижня до тижня, та бувають просідання на тлі певних факторів. Загалом ми ще на початку заклали, що до кінця наступного року маємо повернути всі вкладення. Нині від цього плану не відходимо.

Короткостроковий план – вийти на бажаний показник. Ми щотижня маємо організаційну зустріч із менеджером кав’ярні, де плануємо, що треба зробити. Щомісяця цей план адаптовуємо під реальність. План на «після перемоги» – зробити так, аби бізнес працював самостійно, а ми переїхали в український Крим.

Не шкодуйте часу шукати можливості

Роман: Завжди треба мати трохи відкладених грошей, тому що зараз планів і бажань значно більше, ніж фінансового ресурсу. Якщо закласти фінанси на запуск та перші 3-4 місяці роботи, то відкриття виявиться значно легшим і приємнішим. Ти починаєш на практиці розуміти, що слід покращити, і має для цього відкладений бюджет.

Юлія: Треба вміти планувати процеси. Також існує чимало можливостей для малих чи середніх підприємців. Наприклад, «26» подавався на гранти від «Дії». Ми не отримали підтримку, але це також важливий процес при формуванні документів, який дозволяє побачити глибше проєкт. Також чимало можливостей для бізнесу пропонує USAID. Підтримка підприємців – це важливо, адже саме середній і малий бізнеси формують ядро економіки.

Роман: Ставтеся до грошей як до ресурсу. Не треба за них хвилюватися, якщо вирішили їх витратити. А ще слід одразу продумати підхід до ведення бізнесу. Ми дружимо з однією франківською кав’ярнею, власник якої сам працює баристою та кайфує від того, розуміється в усіх деталях. Він варить каву, спілкується з гостями тощо. 

Я ж для себе одразу розумів, що не зможу, не буду та не хочу самостійно це робити. Я відкрив кав’ярню, щоб пити каву, а не готувати її. Тобто ти або відкриваєш бізнес, де знаєш всі деталі та працюєш, або набираєш команду, яка краще в чомусь розбирається, і вчишся делегувати.