Киянка Аліна з початком повномасштабної війни перейшла на українську, почала відкривати для себе нашу культуру й вирішила довести — відчути українське можна не лише у музеях, а й буквально на власній шкірі.
Адже Аліна Петрушенко — тату-майстриня, що створює ескізи за роботами українських митців і доводить, що просувати українське можна і таким способом. Які саме проєкти зараз робить, розповідає ШОТАМ.
Аліна Петрушенко
майстриня тату з Києва
Цікавилася закордонними митцями, але почала відкривати своїх
Мені завжди подобалося малювати, напевно, як і багатьом тату-майстрам. У мене немає університетської художньої освіти, але я навчалася у художниці Світлани Аграновської десь з 2018 року. Вивчала рисунок та живопис. Дуже довго думала, як мені реалізуватися як мисткині. Коли я зробила собі перше тату, то вирішила, що це класна ідея — мої малюнки можуть жити з людьми, проживати окреме від мене життя. Пройшла навчання у майстрині й зрозуміла, що це і справді моє.
Звісно, коли почалося повномасштабне вторгнення, було вже не до цього зовсім. Я закинула створення ескізів, але з початком 2024 року повернулася. Перші тату були абстрактні або ж за роботами Клімта та Шіле. Адже я цікавилася більше закордонними художниками.
Але Світлана мені порадила більше звернути увагу саме на українських митців. Першим моїм відкриттям став Віктор Зарецький — він часто надихався Клімтом, але показував у своїх роботах декоративність саме з українського погляду. Мені це настільки сподобалося, що я почала вивчати далі — дізналася про його дружину Аллу Горську, теж відому художницю-шестидесятницю, її монументальні роботи, мозаїки.
Тож далі, відштовхуючись від Зарецького і Горської, я почала дізнаватися про все більше митців, відкривати для себе українське мистецтво, про яке я, на жаль, знала дуже мало в юності.
І кожен раз, коли дізнавалася про нового художника чи художницю, я була в шоці, наскільки у нас багато неймовірно крутих митців, про яких хочеться дізнаватися і говорити. Тепер я створюю ескізи за роботами наших художників або ж авторські, але теж на мотив українського мистецтва.
Зафіксувала зміну свідомості татуюванням за Кричевським
Пів року тому я зробила собі тату «Нареченої» за Федором Кричевським — хоч і робила татуювання іншим людям, але не думала про те, що і мені б пасувало щось таке мати. Це був мій ескіз, але його ніхто не обирав. Тож я вирішила, що хочу його собі.
У в ньому я зафіксувала зміни своєї особистості й формування більш стійкої соціальної, культурної й політичної позиції. Бо я не була все життя україномовною, не була свідомою. Перейшла на українську з початком повномасштабного вторгнення і лиш тоді почала дізнаватися про те, що таке росія і що вона робила з Україною протягом століть.
А до того я, на жаль, говорила все життя російською, споживала російський контент. Та зараз дуже тішуся, що це змінилося. І оця «Наречена» для мене — символ цих змін, і певна точка відліку, з якої моя кар’єра як тату-майстрині почала розвиватися більш активно.
Складно сказати, скільки всього ескізів я створила — десь до 100, мабуть. Перші — мої улюблені, бо я довго не могла знайти собі аудиторію на українські патріотичні ескізи. Дуже довго їх не обирали, а я сумувала. Тож перші клієнти, які обрали для себе саме українських митців, для мене назавжди в серденьку.
Перероби код в слайдер
Робила тату присвячене Будинку Слово у Харкові з його силуетом та взором Нарбута. Також я б виділила татуювання з фрагментом вітража «Шевченко.Мати» в Червоному корпусі КНУ, авторства Алли Горської, Галини Зубченко, Людмили Семикіної, Опанаса Заливахи та Галини Севрук. Цей вітраж не простояв і дня, його одразу ж знищили як ідейно ворожий, бо він показував Шевченка таким, що закликає до боротьби — це було небезпечно. Але мені дуже гріє душу думка про те, що мені вдалося відновити цей вітраж — в іншому часі, в іншій формі, але він проживе своє довге життя.
Це приємне відчуття дотичності до нашої культури
Раніше я надовго засідала, щоб знайти референси, гуглила, читала багато. Зараз я часто звертаю увагу на те, що мене оточує — наприклад, у метро на Хрещатику помітила мозаїку з тваринками, сфотографувала і відмалювала ескіз. Тож ідеї біля мене постійно. Але поки не вважатиму, що ескіз готовий, то не викладу його — деколи треба кілька разів до нього повертатися.
Чесно, я не стикалася з негативними коментарями до моїх робіт. Навіть у селі в мого нареченого бабці казали, що в мене дуже класні тату.
Звісно, деколи я відмовляю у татуюванні — коли не мій стиль пропонують, написи російською чи щось пов’язане з їхньою культурою, а ще, коли приносять ескізи іншої майстрині. Я вважаю, що кожне тату має бути унікальне, тож копій не роблю, навіть зі своїх робіт. Одне тату — одна людина. Це моя основна цінність у роботі.
Для мене робота з творчістю українських митців — це про повернення до себе, до свого справжнього коріння, витоків. Дуже важливо пам’ятати про свою культуру, знати своїх митців, бо нам є чим пишатися. Я відчуваю свою творчу реалізацію в цьому й особисте задоволення, бо тема, якою я так цікавлюся, відгукується іншим людям.
Я прагну до того, щоб люди розуміли, що татуювання — це дійсно мистецтво. Можна і відроджувати нашу культуру через татуювання — це просто нова форма, яка дає життя митцям. Бо їх можна побачити не лише в музеї, а можна носити буквально в себе на шкірі. І це приємне відчуття дотичності до великої української культури.
