У Харківській області запрацював Ситуаційний центр поліції, де правоохоронці в режимі реального часу стежать за безпекою на автошляхах та в населених пунктах регіону.
запобігати правопорушенням і надзвичайним ситуаціям;
сприяти розкриттю злочинів та розслідуванню ДТП;
підвищувати безпеку на дорогах і в громадських місцях.
«Ця система є першою в Україні. Вона дозволяє в реальному часі отримувати якісні відеозаписи з камер спостереження та зберігати їх для подальшого аналізу», — зазначив начальник Харківської ОВА Олег Синєгубов.
Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького змінює статус. Заклад стане державним некомерційним підприємством із подвійною функцією — закладу охорони здоров’я та вищої освіти.
Про це повідомили в Міністерстві охорони здоров’я.
Університет отримає більше автономії — зможе самостійно управляти фінансами, визначати зарплати та оптимізувати освітній процес.
На базі закладу вперше в Україні відкриють університетську лікарню, де студенти й викладачі братимуть участь у наданні медичної допомоги. Це сприятиме практичній підготовці майбутніх лікарів і розвитку медичних досліджень.
Нагадаємо, що львівська броварня отримала нагороду на конкурсі European Beer Star 2024.
Фото: Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького.
Національний комплекс «Експоцентр України» (ВДНГ) може стати місцем, де українці будуть відновлюватися після психологічних та фізичних травм. Тут планують облаштувати спеціальні терапевтичні сади для військових і людей із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР).
У комплексі переконані, що війна змінила роль території та зробила її не лише майданчиком для заходів, а й місцем для психологічного відновлення.
«В умовах повномасштабної війни — ВДНГ ще й простір для відновлення. Тому ми відчуваємо, що формат терапевтичних садів може стати ще одним проєктом гідного втілення наших цінностей», — зазначають представники комплексу.
Щоб зрозуміти, наскільки потрібні такі сади відвідувачам, ВДНГ запустило опитування серед українців. Результати допоможуть визначити формат і функціональність майбутнього проєкту.
Нагадаємо, що у Києві захищають хвойні дерева від незаконних вирубок перед святами (ФОТО).
Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з OLX про історії бізнесів, дауншифтерів та переселенців, які перебрались в село з великих міст.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Ми розповідаємо про те, як люди з великих міст почали життя в сільських умовах, відремонтували будинки і створили сільський затишок, та навіть змогли розвивати власний бізнес чи інші проєкти.
На скромне подвір’я в селі під Луцьком вже другий рік приїздять жінки з різних міст України. Нинішня господиня обійстя Світлана Скшетуська — колишня столична фотографка й іпотерапевтка. Її ж часті гості — це учасниці авторського арттерапевтичного проєкту для жінок з родин військових.
Як поєднала стародавню вишивку і фотосесії для терапії українських жінок, Світлана розповіла ШоТам.
Світлана Скшетуська
фотографка, майстриня вишивки
Інтереси змінилися з початком війни у 2014
Я народилася й до 35 років жила Києві. Працювала фотографкою та тренеркою на Київському іподромі, згодом також почала займатися іпотерапією.
Багато років у центрі мого життя були коні, і здавалося, що так буде завжди.
Світлана Скшетуська під час роботи на Київському іподромі. Фото надала Світлана
Усе змінилось у 2014 році. Я почала займатися волонтерством: спочатку відправляла на Схід тушкованку, потім — ґуму й авто. Це дуже повпливало на моє коло спілкування: в ньому зʼявилися волонтери, військові, їхні родини. Вже тоді я думала про те, що ця війна буде дуже довгою, і про те, що буде після — багато, дуже багато людей, які потребуватимуть реабілітації не лише фізичної, але й психологічної.
Я почала вивчати масажні лікувальні техніки, цікавитися психологією. Мріяла, що колись знайду кошти й відкрию під Києвом базу реабілітації, де будуть і коні, і масажі, і психотерапія. Звісно, в моїх мріях це було в селі, але доля склалася так, що в село я потрапила раніше.
Пів хати під Луцьком
З моїм чоловіком Павлом я познайомилася в інтернеті — навіть не пам’ятаю, хто кому додався в друзі. Переписувались, потім розвіртуалились: він приїздив з Луцька до мене в Київ, я їздила до нього. Саме Павло повіз мене в село під Києвом, де я в дитинстві проводила кожне літо. На той момент я не була там уже кілька років. А іншого разу він приїхав і сказав, що купив хату, точніше, пів хати в селі під Луцьком — так у 2020 році я опинилась на Волині.
Цей переїзд був не просто забаганкою пожити в селі — Павло чотири роки воював у зоні АТО, мав кілька контузій. Після останньої його звільнили за станом здоров’я.
Павло Скшетуський зі своїми сокирами. Фото з сімейного архіву Скшетуських
Після всього, що він пройшов, йому потрібне було не лише медичне лікування, але й щось, за що можна було зачепитися в уже чужому для нього цивільному житті. Щоб не поїхати дахом і не спитися, він занурився в роботу з металом — виготовляв сокири, ножі.
У селі ми змогли облаштувати йому невелику майстерню, де він годинами працював у тиші та спокої. Це була його власна дієва реабілітація.
Ніяких курей-свиней-городів
На щастя, наші уявлення про ідеальне життя в селі збігалися: ніхто з нас категорично не хотів ніяких курей-свиней-кролів-городів, бо кожен «наївся» того всього хазяйства донесхочу ще в дитинстві: Павло раніше жив з батьками у селі, а я допомагала бабусі влітку.
У мене була мрія жити в селі, але так, щоб садок, газон і все. Тож коли ми приїхали, перше, що зробив Павло — спалив старі кролячі клітки, які тут були звалені купою мало не до неба, а я взяла тример і викосила під нуль порослі бур’янами колишні грядки.
Так це місце стало домом, де нам добре. Чоловік робив сокири, я їх красиво фотографувала й виставляла в інтернеті. Народ оцінив, особливо з-за кордону замовляли.
Світлана та Павло Скшетуські. Фото з архіву родини
Коли вишивала, ставало легше
Автентичний український одяг мене цікавив давно. Була думка зібрати якусь невеличку колекцію й використовувати на фотосесіях — наприклад, уже кілька років у мене лежала стара сорочка, яку я знайшла в селі на Київщині.
Але про те, щоб робити щось таке самій, я не думала. У школі на уроках праці вишивала, але тоді мені це зовсім не подобалось — здавалося, що це дурня якась.
Мене, як це кажуть, «пробило» на вишивку у 2022 році. Якраз початок вторгнення наклався на особисту втрату, тож я дістала ту стару сорочку й почала вишивати, копіювати узор з неї.
І так вишивала, вишивала, вишивала… Якось із вишивкою мені було легше переживати все те, що коїлося в країні та в душі.
Світлана Скшетуська стоїть з вишиванням біля вікна у своєму будинку на Волині. Фото: ШоТам
Далі я захотіла вивчити всі ті старовинні техніки вишивки, крою, шиття. Почала шукати сорочки по друзях, знайомих. Деякі вже неможливо реставрувати — таке воно заплямоване, мишами поїдене чи вже полотно від часу розлазиться просто в руках. Але на більшості ще зберігся узор, можна побачити техніки шиття та мережання, хоча б їхні фрагменти. І я вирішила, що буду робити точні копії тих сорочок, і так ті вишиті кимось візерунки отримають нове життя.
Полювання за старовинними сорочками на OLX
Більшість своїх сорочок-взірців я знаходжу на OLX. Треба, звісно, регулярно й багато передивлятись, аби встигнути вихопити щось справді унікальне, бо охочих багато. Там мені подобається найбільше — я пробувала на інших сайтах шукати старовинний одяг, але тоді треба на сайт одразу закидати свої гроші, щоб мати доступ до аукціонів. Також звернула увагу, що приблизно тієї ж категорії речі на інших платформах значно дорожчі.
Тож я звикла полювати за сорочками на OLX. У мене там вже навіть улюблені продавці є: одна жінка з Лубен дуже часто виставляє старовинне все — в неї не лише сорочки, а й якісь унікальні штуки для побуту. Я вже купила дві красивенні ткані доріжки — фактура неймовірна, я їх як фототло використовую.
Частина колекції традиційних українських сорочок Світлани Скшетуської, фото надала Світлана
Найчастіше я купую куцики. Всі знають про додільні сорочки — це коли одне полотно з верху до низу, а куциком називають верхню частину, коли її робили не з однакового полотна. Не у всіх були гроші на великий шмат якісного полотна, тому часто верхню частину, яка на виду, робили з дорожчого та білішого, а нижню — з простішого. Відповідно, та нижня частина швидше зношувалася, а куциків до нашого часу збереглося більше. Ось я їх і шукаю, викупляю та копіюю — стараюсь повторити все детально.
На одну сорочку йде 4-5 місяців
Увесь процес від покупки до готової репліки займає в мене десь 4-5 місяців — залежить, чи вже знайомі мені там техніки, чи складний крій. Замовляю обов’язково OLX Доставкою, бо це безпека — можна впевнитись, що з річчю все гаразд.
І ось приїздить моя сорочка: я одразу обдивляюсь, яке полотно, який крій, чи зможу я так відтворити, чи є уставки, ластовинці під пахвами, пухлики (дрібні-дрібні рясні складочки на рукавах) — раніше я їх робити не вміла, але пішла на ютуб і там по відео навчилась. Прикидаю, скільки на репліку треба полотна та якої щільності. Замовляю тільки українське полотно з льону чи коноплі — у нас є чудові виробники, наприклад, «Едельвіка».
Вишиті рукави майбутньої сорочки та котик. Фото Світлани Скшетуської
Коли вже є полотно, роблю викрійку. Далі найскладніше — вишивка. Схему не роблю — вишиваю, дивлячись прямо на сорочку. Іноді дуже складно рахувати, бо хрестики дрібнесенькі, можуть бути й нерівні.
Але я кайфую від цієї ювелірної роботи. Думаю: от я знайшла цю столітню сорочку — і в мене такі емоції від того, що це історія вже. Може, потім хтось колись знайде мою сорочку, і для нього це теж будуть мурашки.
Спочатку були фотосесії для подруг
Фотосесії в традиційному українському вбранні почала робити без якоїсь мети: хотілося побачити ті сорочки в повній красі, тож запрошувала подруг у моделі. А оскільки в мене ще з 2014 року сформувалося конкретне коло спілкування, то це переважно були жінки з родин військовослужбовців чи волонтерки. Я збирала повний лук і наряджала своїх моделей від голови до п’ят — від вінка до чобіт.
І ось ці дівчата — одна, друга, третя — починають мені казати, що після моїх фотосесій їм так класно стає. І я собі подумала: «Ага-а-а! Таки, мабуть, щось у цьому є!».
Так у 2023 році стартував мій арттерапевтичний фотопроєкт на підтримку жінок з родин захисників — я почала безкоштовно влаштовувати для них фотосесії в унікальних національних образах, де міксувала й стародавні речі, і власноруч створені репліки. Почала до кожного вбрання сама створювати прикраси, збирати намиста. В деякі образи дуже просилися шаблі, які викував Павло.
Робочий стіл Світлани Скшетуської, де вона збирає намиста. Фото Світлани
Багатьох жінок фотографувала просто в реабілітаційних центрах разом з їхніми чоловіками, синами, нареченими… Хтось приїздив до нас у село, і це було як додаткове психологічне перезавантаження.
Того ж року я вступила на факультет психології до Волинського університету імені Лесі Українки — це вже третя моя професійна освіта. Хочу фахово надавати психологічну допомогу ветеранам і їхнім родинам. Паралельно навчаюсь для сертифікації в програмі СЕТА — це кризова психологічна допомога.
Фото, зроблене Світланою Скшетуською в межах її арттерапевтичного проєкту для жінок з родин захисників
Фототерапія у вінках і дукачах
Щось таке є в цих сорочках, цих узорах… Я ще коли починаю одягати моделей, підперізую крайку, надягаю вінок, дукачі, рясне намисто, — у них вже міняється вираз обличчя, постава. Я бачу, як загоряються пригаслі чи заплакані очі, й ось вона вже й дивиться по-іншому, починає себе нести зовсім по-іншому. Мені від цього так класно, і я бачу, що моделі теж класно — це терапевтично й для мене, і для учасниць.
Коли потім обробляю це все, передивляюся всі кадри, я сама іноді дивуюся: невже це моя робота? І головне, що цей ефект якоюсь мірою зберігається й після фотосесії.
Фото, зроблене Світланою Скшетуською в рамках її арттерапевтичного проєкту для жінок з родин захисників
За порадою свого наукового керівника в університеті я почала писати магістерську роботу на тему «Фототерапія як частина арттерапії для відновлення військових і їхніх дружин». Хочеться дослідити це все глибше, зрозуміти, як можна ще розвивати.
Коментарі