Суспільство
Ми жили з ракетною установкою за вікном. Як 16-річна Марія вмовила маму виїхати з окупованої Каховки
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Марії – 16 років, і понад три місяці свого життя дівчина провела під російською окупацією. Війна застала її в рідній Каховці на Херсонщині. Через постійні обстріли та блокування зв’язку родина дізналася про окупацію, коли російські військові вже блукали містом в пошуках кафе.
Згодом під будинком дідуся встановили ракетну установку. Це стало каталізатором: мати дівчини наважилася на виїзд. Вони покидали Каховку в переповненому мікроавтобусі, де люди буквально сиділи одне в одного на колінах. Але все це вартувало головного – побачити український прапор та наших військових.
Сьогодні Марія живе у Львові та адаптується до нового міста. І хоча матір думає над виїздом за кордон, дівчина переконана: українські військові звільнять її домівку раніше, аніж їй доведеться вивчити нову мову.
Цю розмову ми записали в присутності мами Марії та за її згодою. З міркувань безпеки дівчина вирішила не називати свого прізвища та не ділитися світлинами, на яких видно обличчя.
Мені 16, я не знала, що потрібно робити
Ранок 24-го лютого я майже не пам’ятаю. Мій мозок ніби намагається знищити усі спогади з початку повномасштабного вторгнення, періоду окупації і до дня, поки ми з мамою не виїхала на підконтрольну Україні територію. Пам’ятаю, як мене розбудила мати. Сонною я слухала, як вона плаче і розказує, що нас почали бомбити. Саме нас, маленьке містечко – Каховку, що на Херсонщині. У цей момент страх затьмарив усі інші почуття, а крім гуркоту бомб і сліз моєї мами, я не чула нічого.
Хіба можна підготуватися до війни? Не думаю. Принаймні в свої 16 років я не знала, що треба робити. Тільки слухала маму, хоча сумніваюся, що й вона точно розуміла, як правильно вчиняти. Мама сказала збирати речі. Усе, що змогли, ми запхали в одну велику валізу на двох і рушили до дідуся. Йти до нього вирішили з двох причин: по-перше, бути разом з рідними завжди легше, а по-друге, в його будинку був підвал.
Тоді все, що ми знали про війну, починалося і закінчувалося тим, що під час вибухів краще сидіти десь під землею. Дідусь живе недалеко від нас, тож ми добігли швидко. І з велетенською валізою, здається, одразу спустилися у підвал.
Ми дізналися, що опинилися в окупації
Час від часу ми жили у цьому льоху, бо канонада вибухів могла не замовкати годинами. Я чула не просто «вихід» снаряду, а й, звісно, його «приліт». Десь через тиждень «посиденьок» під будинком ці звуки я почала розрізняти з максимальною точністю.
Точно пам’ятаю, як настав момент безсилля. Це трапилося десь через тиждень після початку нового етапу війни. Мобільний зв’язок почав зникати, а з ним, звісно, й інтернет. До цього ми бодай трошки розуміли, що коїться довкола, знали, де йдуть бойові дії, могли спілкуватися з близькими та друзями.
За кілька днів зв’язок нам відрізали повністю. Подзвонити чи написати повідомлення було неможливо. Надія не вгасала лише завдяки дрібненькій позначці інтернету, яка з’являлася десь раз на два дні. Нестабільний, повільний і геть не такий, до якого я звикла, але періодично інтернет все ж був. У ці рідкісні хвилини ми намагалися прочитати все, що тільки можна, про наш регіон. Так одного дня я дізналася, що наше містечко окупували.
Мене рятували дідусеві коти й книжки про Гаррі Поттера
«Довкола – тільки вороги», – ось, що я подумала про окупацію. Якщо відверто, я не до кінця розуміла значення цього слова. Окупація. У нашому куточку росіян спершу не було, тому й не було усвідомлення, що це таке. Нам щастило.
Було світло, були гроші. Батька війна застала на заробітках у Польщі, тож він постійно надсилав нам кошти. Ми могли вийти в магазин, купити продукти, набрати води і навіть трішки пройтися містом, коли вибухи затихали.
Від відсутності інтернету мене рятувала книга – історія про Гаррі Поттера. Поки читала про світ магії та чаклунства, трохи «випадала» з жахливої реальності. Цю книгу я завантажила на телефон ще задовго до війни, але ніяк не починала читати. А тут вже й вибору не було.
Першу частину я закінчила доволі швидко, тож надалі, коли з’являвся інтернет, я намагалася завантажити наступні. Потрібно було кудись витрачати час. Мене рятували книги й малювання.
А ще, думаю, від нервового зриву мене рятували котики. На подвір’ї дідуся їх було декілька – маленькі й трошки більші. Коли можна було вийти на вулицю трошки подихати, розім’ятися – я завжди гралася з хвостатими. Їх трошки почухаєш, трошки погладиш і якось легше стає. Навіть плакати не хотілося.
Люди виходили на мітинги за Україну
З часом до окупації звикаєш. Перші тижні містяни виходили на мітинги, звідусіль лунала українська музика, повітря було наскрізь пронизане відчуттям спротиву усьому російському. Я теж хотіла долучитися до мітингів, але, на жаль, почула відмову від мами. Вона боялася мене відпускати.
Тоді на мітингах ще не було окупантів, і люди могли спокійно висловлювати своє небажання бути росією. Але після двох чи трьох таких протестів на вулицях почали з’являтися люди у формі та зі зброєю. І це були аж ніяк не українські військові. Вони починали стріляти у повітря, коли вмикався український гімн або майорів державний прапор. Я не знаю, чи були поранені, але після цього протести припинилися.
Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля
Пам’ятаю, як одного разу, коли вибухів і стрілянини не було, я зустрілася з подругою. Ми вирішили хоча б трошки пройтися нашим містом, пригадати, як це – гуляти рідними вуличками. Людей було небагато. Усе було добре, поки я не почула у свій бік: «Девушка, а где здесь можно покушать?». Цей акцент та інтонація одразу загнали мене в ступор. Зі мною говорив росіянин.
Ми мовчали. Від страху мене ніби паралізувало, а мову – відняло. Окупант знову повторив своє питання. Я не знала, що йому відповісти. Брехати сенсу не було – нас би знайшли, а якби наважилася грубіянити, мене б просто пристрелили на місці. Тому я сказала про перше-ліпше кафе, назву якого ледве згадала, і втікла. Разом із подругою ми розбіглися по домівках. Здається, від страху ми навіть не попрощалися.
Вдома, коли вже заспокоїлася, розказала про цю ситуацію мамі. Звісно, після цього я більше не виходила за межі нашого подвір’я.
Щодня я думала, як виїхати
Я малювала схеми, продумувала плани, слухала, як виїжджають сусіди і мріяла опинитися на території вільної України. Перший час моє бажання приборкувала мама. Вона не хотіла залишати рідних, будинок і тікати. Віра в те, що от-от прийдуть українські захисники і визволять нас, була дуже сильною. Тож ми чекали.
Сил забракло, коли росіяни встановили ракетні установки прямо за нашим будинком. Це стало точкою неповернення. Жити під вибухи, які не десь вдалині, а просто біля будинку, – неможливо. Сприймати, що кожен «вихід» – це «приліт» по наших містах чи військових, важко.
Ми наважилися на виїзд з Каховки, коли моя мама вже не змогла терпіти гуркіт і свист ракет. Я майже не брала участі в організації нашої евакуації. Пам’ятаю, як мама сказала: «Є людина, яка готова нас звідси евакуювати». Звісно, що не безкоштовно, але за адекватні гроші, які, на щастя, у нас були. Усе вирішилося буквально за один день. Валізу ми не розбирали, тож збиратися довго не довелося. Того дня ми попрощалися з рідними, а я прощалася з котиками і навіть з будинком. Ми не знали, чи вдасться нам дійсно доїхати на вільну від росіян територію.
Каховка – Василівка – Запоріжжя – Львів
В автівці нас було 13 людей, сидіти доводилося буквально на колінах одне в одного. Ми «гралися» людьми і багажем, ніби в «тетріс», аби всі влізли в один автомобіль. Щоб виїхати, треба було подолати чимало російських блокпостів. Тоді я видалила все бодай трохи проукраїнське, що було в моєму телефоні. Переписки, фото, повидаляла навіть застосунки соціальних мереж. Я не хотіла, аби через мою необережність ми не потрапили до вільної України.
До Запоріжжя ми їхали дві доби. Спершу все йшло ідеально. Нас не обшукували, майже не перевіряли. Напевно, через те, що у «бусіку» були лише жінки й діти. Хоча на кількох блокпостах росіяни оглядали нашу валізу. Їм чомусь було смішно, що зверху на одязі лежав шампунь. І вони «жартували», що ми веземо гранати.
Зовсім не до жартів стало, коли на одному з блокпостів окупанти відмовилися пропускати нас далі. Мовляв, вже пізно, їхати не можна, небезпечно. Ночувати в авто такій кількості людей взагалі не хотілося, крім того, серед нас були маленькі діти. Тому одна з жіночок-пасажирок пішла до розташованої неподалік лікарні, І хоча сама будівля вже була розбомблена, всередині перебували люди. Це було невелике укриття. Усіма правдами, неправдами і сльозами вона вмовила людей пустити нас на ночівлю.
Читайте також: «Харків – залізобетон, як у 2014, так і сьогодні». Історія журналістки, яка переїхала до Дрогобича
Зранку, щойно сонечко почало світати, ми вже були в дорозі. Усі російські блокпости ми подолали. Заїхали у «сіру зону». Там не було ані людей, ані вцілілих будинків. Дороги всипані рештками будівель, уламками ракет чи бомб. Я намагалася не розглядати це жахіття. Сьогодні пам’ять вже майже відмовляється відтворювати побачене. І, якщо чесно, я цьому рада.
Складно описати, що я відчула, побачивши наших військових
Я не знаю, скільки часу минуло, відколи ми заїхали до «сірої зони». Але коли десь вдалині замайорів український прапор і почали з’являтися наші захисники, я просто не повірила. Я думала, що це неправда. Я не вірила, що ми змогли виїхати з окупації. І не просто виїхати, а потрапити живими до вільної України.
Я майже не пригадую, що говорила військовим, бо від радості у мене сталася істерика. Це була радість, ейфорія, паніка і щастя одночасно. Я плакала і сміялась, бо нарешті зрозуміла, де ми, хто стоїть поруч зі мною. Думаю, я ще ніколи в своєму житті не переживала таких емоцій. Не знаю, чи є для них назва, бо щастя – це ніщо проти того, що я відчула, побачивши український стяг.
У Запоріжжі волонтери допомогли нам з їжею, одягом, дали трошки гігієнічних засобів і прихистили на ніч. Однак ми вирішили, що будемо їхати далі, і вже зранку знову були в дорозі. На нас чекав Львів. Там нам теж допомогли. Але було дивно шукати житло так далеко від рідної домівки. Та попри все ми з мамою облаштувалися в новому місті.
Не хочу їхати зі Львова, хіба що – до звільненої Каховки
Мені подобається у Львові. Тут тихо. Тішуся, що говорити українською я почала ще два роки тому. І зараз немає жодного дискомфорту, мені не потрібно переступати через себе, аби вільно спілкуватися з людьми, які тут мене підтримують. Хоча львів’яни у мене завжди перепитують звідки я приїхала, кажуть, що маю акцент. Інколи ще дивуються, що я не знаю того чи іншого слова, але частіше за все це діалектизми. Тепер я їх знаю вдосталь.
Моя адаптація на заході Україні ще триває. Здається, я ще не до кінця усвідомила, що ми все ж змогли подолати шлях від окупації росіянами і дістатися вільної території. Від того дня, як ми заїхали, і дотепер намагаюся більше часу проводити на вулицях Львова. Адже у Каховці майже увесь час я сиділа вдома. І, на щастя, тут красивезних вуличок вдосталь, а парки і сквери, в яких була, навіть не перерахую.
Тут я встигла піднятися на гору, побачила, як виглядає наша країна з висоти. Це краєвиди, які не просто захоплюють подих, а дають мотивацію до життя. До речі, тут я познайомилася зі звуком повітряної тривоги. Гучні, неприємні, але це не звуки вибухів, тож терпимо. Завжди з мамою намагаємося пересидіти в коридорі, за двома стінами, або в укритті. Хоча і був у мене вже досвід проспати тривогу вночі.
Я не хочу їхати зі Львова, хіба що лише додому – на Херсонщину. Але поки що я мало що вирішую, особливо, коли в країні війна. Мама планує їхати ще далі – до Польщі. Я навіть почала вчити мову, але сподіваюся й вірю, що не встигну її опанувати. Я впевнена, що українські військові встигнуть повернути мені домівку.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Село Новоселівка тримало першу лінію оборони Чернігова, тому тут так багато руйнувань: 148 будинків знищені вщент і ще 317 мали пошкодження.
Але місцеві мешканці не опускають рук: за підтримки міжнародних фондів вже відремонтовано майже всі будинки з частковими пошкодженнями. Для тих, хто втратив житло повністю, будують нове. П’ять сімей вже цієї зими знову матимуть власний дім.
Поки люди проживають у модульних містечках від польських партнерів. Про руйнування та нові будинки з SIP панелей, читайте у матеріалі ШоТам.
Володимир Шелупець
Киселівський сільський голова.
Раніше нацисти, а тепер рашисти спалили будинки
Село Новоселівка нашої громади було у першій лінії оборони Чернігова, тому саме там найбільше руйнувань. «Під нуль» зруйновано 148 будинків і ще 317 частково пошкоджені. Одразу коли окупанти пішли з нашої землі, ми створили комісію для обстеження руйнувань громади. Тоді ж ми розпочали писати листи до всіх відомих та невідомих нам благодійних фондів, також донори приходили через обласну воєнну адміністрацію. Відгукнулось багато організацій, та першим був Червоних Хрест – безплатно надали нам будівельні матеріали.
У Новоселівці 280 людей шукають на власний будинок. Фото: ШоТам.
Майже всі будинки, які були пошкоджені частково, вже відбудувалися і люди повернулись у свої домівки. Складніша ситуація з повністю знищеними будинками.
З перших днів звільнення до нас приїжджали різні делегації з Європи. Поляки миттєво відгукнулись на наші потреби та завезли три модульних містечка – одне в Новоселівку і два на Нижню базу у Чернігові, що також є частиною нашої громади. Ми щиро вдячні, що наші польські партнери так швидко допомогли дати людям дах над головою.
Розпочали з підведення комунікацій: водопостачання та водовідведення профінансували Червоний Хрест та німецький фонд New Way, а от електроенергію та благоустрій робили коштом місцевого бюджету.
Загалом такі містечка розраховані на 352 осіб, та, наприклад, у Новоселівці нині проживає 82 сімʼї, а це близько 280 осіб. Проживання безкоштовне – всі комунальні витрати покриваються місцевим бюджетом та через компенсації військової адміністрації. Взимку було важкувато через відключення електроенергії, та наші партнери допомагали. Нідерландці давали пальне для генераторів, то якось протримались.
Партнери з Польщі встановили на Чернігівщині три модульних містечка. Фото: ШоТам.
Усі ці люди чекають на відновлення власного житла. Цього року за допомоги фонду Open Door Ukraine встановлюють чотири енергоефективні будинки в Новоселівці та ще один в селі Товстоліс. За даними нідерландців, вартість будівництва одного житла складає близько 30 тисяч євро. Це якісні, утеплені домівки з високоізоляційних SIP панелей, що мають гарантію використання 50 років.
Світлана Максименко
жителька села Новоселівка, Чернігівської області.
На щастя, нам одним з перших запропонували відбудувати житло
24 лютого рано-вранці мені подзвонила невістка з Харкова і каже: «Харків бомблять, почалась війна». Яка війна? Ми не могли повірити. Ну так ходиш, руки ламаєш, не знаєш, що робить. У мене дочка живе через дорогу – пішла до неї. Згодом приїхав син та забрав нас до Чернігова, а чоловік залишився на господарстві.
Ми як думали: ну два-три дні й перестануть, треба потерпіти і повернемось додому. А воно чим далі, тим сильніше і гірше. Потім звʼязку з ним зовсім не стало. Як чоловік потім розказував, не було ні світла, ні газу. Єдине, що рятувало – пічне опалення. І десь 5 березня разом зі сватами він приїхав до нас у Чернігів.
Але і тут сильно бомбили, тому 19 березня волонтери вивезли нас до Новгород-Сіверського, де ми жили до кінця квітня. Приїхали, а там тиша. Незвично. Лиш час від часу виють сирени.
Онучці всього 3 рочки і вона так боялась тих сирен, плакала, просила нас: «Бабулю, мамо, ходімте у підвал». Кажемо їй: «Не бійся, тут не стріляють». «Ні, ходімте у підвал». Потім вже звикла, заспокоїлась.
Нашого будинку не стало 7 березня 2022 року. Сусіди розказали, що рашисти скинули дві авіабомби – так наш і всі навколишні будинки зруйнувались. Цей дім дістався у спадок від моєї тітки – вона дітей не мала, а ми допомагали їй по господарству та з усім. Тож вона нам і залишила будинок. Трошки підремонтували і восени 2014 року переїхали сюди жити. Але прийшли орки і тепер нічого немає – прямими влучаннями розбили все вщент: будинок, сарай, погріб і навіть город був весь у вирвах!
Як прогнали орків, ми одразу повернулись. Але дому нема – самі руїни. Так ми стали жити у модульному містечку. Це непросто з власного будинку переїхати в малу кімнату зі спільним санвузлом, кухнею, дитячою. Довго звикали, але якось призвичаїлись.
Влітку вдома буде прохолодно, а взимку – тепло. Фото: ШоТам.
На щастя, нам одним з перших запропонували відбудувати житло. Приїхали представники сільради разом з нідерландським фондом – ми підходили під їхні вимоги. Дуже сильно вдячні їм за це. Поки тривали погодження та підготовчі етапи, то воно лячно було. Як почали зводить фундамент, а потім будинок, то на душі так тепло-тепло стає, що скоро увійду у своє вже. Знов буду сама собі хазяйка.
Ще незвично, що матеріал невідомий нам. Ми як звикли – цегла або ж блоки. А тут SIP панелі – сучасні технології! Влітку вдома буде прохолодно, а взимку – тепло. Матимемо дві кімнати та велику кухню-студію. Вже проклали опалення, труби для води. На днях мають залити підлогу.
Потрошки і город відновимо. З усього саду лишилась одна маленька яблунька, що цього року навіть дала урожай. Волонтери привезли саджанці, ми вже посадили малину та полуницю. Квіти засіяли. Новий садок заклали, буде у нас ще груша, вишня, персик.
З усього саду вижила лише одна маленька яблунька. Фото: ШоТам.
Навколо люди теж рухаються: хто мав не сильних пошкоджень, вже навіть поремонтували. А от у кого знесено повністю, то от чекають як і ми. Нідерландці обіцяють з наступного року відбудувати житло й іншим людям. Так потрохи і село відродиться, і життя повернеться.
Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Данія виділить 100 мільйонів данських крон (понад 14 мільйонів доларів) на програму закупівлі боєприпасів для українських військових від країн Європейського союзу.
Про це повідомили у Міноборони Данії.
Міністр оборони Троелс Лунд Поульсен зазначив, що українці досі перебувають у ситуації гострої нестачі артилерійських боєприпасів.
«Ми маємо щось зробити з цим, і завдяки цьому внеску Данія у співпраці з низкою інших країн ЄС бере на себе відповідальність за постачання Україні 155-мм боєприпасів для своєї артилерії. Данія сприятиме більшій кількості спільних закупівель боєприпасів і залишається готовою підтримувати Україну в довгостроковій перспективі», – заявив він.
Читайте також: Госпіталь для душі: мама «Привида Києва» відкрила на Прикарпатті реабілітаційний центр для захисників та їхніх родин
Закупівлі здійснюються під егідою Європейського оборонного агентства (EDA), до якого Данію прийняли 23 березня 2023 року. Проєкт спільної закупівлі боєприпасів формує загальну структуру та повноваження для держав-членів щодо здійснення спільних закупівель боєприпасів. Проєкт існує понад 8 років, EDA є власником контракту та координує закупівлі. Боєприпаси будуть доставлені в 2024 році.
«Абсолютно важливо, щоб допомога Україні базувалася на широкій співпраці між країнами-союзниками – зокрема через спільні закупівлі. Після скасування минулого року оборонного резервування ЄС у Данії з’явилася можливість повноцінно брати участь у європейській оборонній співпраці, зокрема і в рамках Європейського оборонного агентства», — сказав міністр оборони Данії Троелс Лунд Поульсен.
Нагадаємо, раніше Україна отримала перші 10 танків Leopard від Данії.
Також Данія передала Україні шість дронів для розмінування.
Фото: fmn.dk.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Україна отримала партію танків Leopard 2, відремонтованих у центрі обслуговування у Бумар-Лабендах у Польщі.
Про це повідомляє компанія Polska Grupa Zbrojeniowa.
Поки інші роблять заяви щодо майбутнього, ми діємо в консультаціях з українською стороною. Перші танки Leopard, спеціально відремонтовані в Бумар-Лабендах, отримала українська сторона. Робота над іншими танками триває”, — йдеться у повідомлення компанії у Твіттер.
Podczas gdy inni składają deklaracje odnoszące się do przyszłości, my w porozumieniu ze stroną ukraińską działamy. Pierwsze ekspresowo wyremontowane w Bumarze-Łabędy czołgi Leopard zostały odebrane przez stronę ukraińską 🇺🇦 Nad kolejnymi wozami prace trwają. pic.twitter.com/anWXVvIbC5
— Polska Grupa Zbrojeniowa🇵🇱 (@PGZ_pl) October 2, 2023
Відзначимо, що над наданням Україні основних бойових танків Leopard для протидії Росії співпрацюють Німеччина, Польща, Канада, Португалія, Іспанія, Норвегія, Данія та Нідерланди. Сполучені Штати, Чехія і також Нідерланди разом передають Україні понад 90 танків Т-72. Свої Т-72 надає і Польща. Велика Британія надає Україні роту основних бойових танків Challenger.
Про танк
Leopard 2 — основний бойовий танк, створений німецьким підприємством Краус-Мафай. Він став наступником успішної розробки тієї ж фірми — основного бойового танку Leopard 1 (ці старіші моделі також передають Україні). Виробництво Leopard 2 розпочалось у 1979 році. Взятий на озброєння збройних сил Австрії, Канади, Чилі, Данії, Фінляндії, Німеччини, Греції, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Португалії, Сінгапуру, Швейцарії, Швеції, Іспанії та Туреччини.
Нагадаємо, Данія відправила Україні 45 танків.
Додамо, Польща першою передала Україні сучасні танки Leopard 2 у лютому 2023 року.
Фото: twitter.com/PGZ_pl.
