Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Ми жили з ракетною установкою за вікном. Як 16-річна Марія вмовила маму виїхати з окупованої Каховки

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Марії – 16 років, і понад три місяці свого життя дівчина провела під російською окупацією. Війна застала її в рідній Каховці на Херсонщині. Через постійні обстріли та блокування зв’язку родина дізналася про окупацію, коли російські військові вже блукали містом в пошуках кафе.

Згодом під будинком дідуся встановили ракетну установку. Це стало каталізатором: мати дівчини наважилася на виїзд. Вони покидали Каховку в переповненому мікроавтобусі, де люди буквально сиділи одне в одного на колінах. Але все це вартувало головного – побачити український прапор та наших військових.

Сьогодні Марія живе у Львові та адаптується до нового міста. І хоча матір думає над виїздом за кордон, дівчина переконана: українські військові звільнять її домівку раніше, аніж їй доведеться вивчити нову мову.

Цю розмову ми записали в присутності мами Марії та за її згодою. З міркувань безпеки дівчина вирішила не називати свого прізвища та не ділитися світлинами, на яких видно обличчя.

Мені 16, я не знала, що потрібно робити

Ранок 24-го лютого я майже не пам’ятаю. Мій мозок ніби намагається знищити усі спогади з початку повномасштабного вторгнення, періоду окупації і до дня, поки ми з мамою не виїхала на підконтрольну Україні територію. Пам’ятаю, як мене розбудила мати. Сонною я слухала, як вона плаче і розказує, що нас почали бомбити. Саме нас, маленьке містечко – Каховку, що на Херсонщині. У цей момент страх затьмарив усі інші почуття, а крім гуркоту бомб і сліз моєї мами, я не чула нічого. 

Хіба можна підготуватися до війни? Не думаю. Принаймні в свої 16 років я не знала, що треба робити. Тільки слухала маму, хоча сумніваюся, що й вона точно розуміла, як правильно вчиняти. Мама сказала збирати речі. Усе, що змогли, ми запхали в одну велику валізу на двох і рушили до дідуся. Йти до нього вирішили з двох причин: по-перше, бути разом з рідними завжди легше, а по-друге, в його будинку був підвал. 

Тоді все, що ми знали про війну, починалося і закінчувалося тим, що під час вибухів краще сидіти десь під землею. Дідусь живе недалеко від нас, тож ми добігли швидко. І з велетенською валізою, здається, одразу спустилися у підвал. 

стела на в'їзді до каховки

Ми дізналися, що опинилися в окупації

Час від часу ми жили у цьому льоху, бо канонада вибухів могла не замовкати годинами. Я чула не просто «вихід» снаряду, а й, звісно, його «приліт». Десь через тиждень «посиденьок» під будинком ці звуки я почала розрізняти з максимальною точністю. 

Точно пам’ятаю, як настав момент безсилля. Це трапилося десь через тиждень після початку нового етапу війни. Мобільний зв’язок почав зникати, а з ним, звісно, й інтернет. До цього ми бодай трошки розуміли, що коїться довкола, знали, де йдуть бойові дії, могли спілкуватися з близькими та друзями. 

За кілька днів зв’язок нам відрізали повністю. Подзвонити чи написати повідомлення було неможливо. Надія не вгасала лише завдяки дрібненькій позначці інтернету, яка з’являлася десь раз на два дні. Нестабільний, повільний і геть не такий, до якого я звикла, але періодично інтернет все ж був. У ці рідкісні хвилини ми намагалися прочитати все, що тільки можна, про наш регіон. Так одного дня я дізналася, що наше містечко окупували.

Мене рятували дідусеві коти й книжки про Гаррі Поттера

«Довкола – тільки вороги», – ось, що я подумала про окупацію. Якщо відверто, я не до кінця розуміла значення цього слова. Окупація. У нашому куточку росіян спершу не було, тому й не було усвідомлення, що це таке. Нам щастило. 

Було світло, були гроші. Батька війна застала на заробітках у Польщі, тож він постійно надсилав нам кошти. Ми могли вийти в магазин, купити продукти, набрати води і навіть трішки пройтися містом, коли вибухи затихали. 

Від відсутності інтернету мене рятувала книга – історія про Гаррі Поттера. Поки читала про світ магії та чаклунства, трохи «випадала» з жахливої реальності. Цю книгу я завантажила на телефон ще задовго до війни, але ніяк не починала читати. А тут вже й вибору не було.

коти на подвір'я дідуся в будинку каховки

Першу частину я закінчила доволі швидко, тож надалі, коли з’являвся інтернет, я намагалася завантажити наступні. Потрібно було кудись витрачати час. Мене рятували книги й малювання.

А ще, думаю, від нервового зриву мене рятували котики. На подвір’ї дідуся їх було декілька – маленькі й трошки більші. Коли можна було вийти на вулицю трошки подихати, розім’ятися – я завжди гралася з хвостатими. Їх трошки почухаєш, трошки погладиш і якось легше стає. Навіть плакати не хотілося. 

Люди виходили на мітинги за Україну

З часом до окупації звикаєш. Перші тижні містяни виходили на мітинги, звідусіль лунала українська музика, повітря було наскрізь пронизане відчуттям спротиву усьому російському. Я теж хотіла долучитися до мітингів, але, на жаль, почула відмову від мами. Вона боялася мене відпускати. 

Тоді на мітингах ще не було окупантів, і люди могли спокійно висловлювати своє небажання бути росією. Але після двох чи трьох таких протестів на вулицях почали з’являтися люди у формі та зі зброєю. І це були аж ніяк не українські військові. Вони починали стріляти у повітря, коли вмикався український гімн або майорів державний прапор. Я не знаю, чи були поранені, але після цього протести припинилися. 

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Пам’ятаю, як одного разу, коли вибухів і стрілянини не було, я зустрілася з подругою. Ми вирішили хоча б трошки пройтися нашим містом, пригадати, як це – гуляти рідними вуличками. Людей було небагато. Усе було добре, поки я не почула у свій бік: «Девушка, а где здесь можно покушать?». Цей акцент та інтонація одразу загнали мене в ступор. Зі мною говорив росіянин. 

Ми мовчали. Від страху мене ніби паралізувало, а мову – відняло. Окупант знову повторив своє питання. Я не знала, що йому відповісти. Брехати сенсу не було – нас би знайшли, а якби наважилася грубіянити, мене б просто пристрелили на місці. Тому я сказала про перше-ліпше кафе, назву якого ледве згадала, і втікла. Разом із подругою ми розбіглися по домівках. Здається, від страху ми навіть не попрощалися. 

Вдома, коли вже заспокоїлася, розказала про цю ситуацію мамі. Звісно, після цього я більше не виходила за межі нашого подвір’я. 

окупанти на вулицях Каховки

Щодня я думала, як виїхати 

Я малювала схеми, продумувала плани, слухала, як виїжджають сусіди і мріяла опинитися на території вільної України. Перший час моє бажання приборкувала мама. Вона не хотіла залишати рідних, будинок і тікати. Віра в те, що от-от прийдуть українські захисники і визволять нас, була дуже сильною. Тож ми чекали. 

Сил забракло, коли росіяни встановили ракетні установки прямо за нашим будинком. Це стало точкою неповернення. Жити під вибухи, які не десь вдалині, а просто біля будинку, – неможливо. Сприймати, що кожен «вихід» – це «приліт» по наших містах чи військових, важко. 

Ми наважилися на виїзд з Каховки, коли моя мама вже не змогла терпіти гуркіт і свист ракет. Я майже не брала участі в організації нашої евакуації. Пам’ятаю, як мама сказала: «Є людина, яка готова нас звідси евакуювати». Звісно, що не безкоштовно, але за адекватні гроші, які, на щастя, у нас були. Усе вирішилося буквально за один день. Валізу ми не розбирали, тож збиратися довго не довелося. Того дня ми попрощалися з рідними, а я прощалася з котиками і навіть з будинком. Ми не знали, чи вдасться нам дійсно доїхати на вільну від росіян територію.

Каховка – Василівка – Запоріжжя – Львів

В автівці нас було 13 людей, сидіти доводилося буквально на колінах одне в одного. Ми «гралися» людьми і багажем, ніби в «тетріс», аби всі влізли в один автомобіль. Щоб виїхати, треба було подолати чимало російських блокпостів. Тоді я видалила все бодай трохи проукраїнське, що було в моєму телефоні. Переписки, фото, повидаляла навіть застосунки соціальних мереж. Я не хотіла, аби через мою необережність ми не потрапили до вільної України.

До Запоріжжя ми їхали дві доби. Спершу все йшло ідеально. Нас не обшукували, майже не перевіряли. Напевно, через те, що у «бусіку» були лише жінки й діти. Хоча на кількох блокпостах росіяни оглядали нашу валізу. Їм чомусь було смішно, що зверху на одязі лежав шампунь. І вони «жартували», що ми веземо гранати. 

Зовсім не до жартів стало, коли на одному з блокпостів окупанти відмовилися пропускати нас далі. Мовляв, вже пізно, їхати не можна, небезпечно. Ночувати в авто такій кількості людей взагалі не хотілося, крім того, серед нас були маленькі діти. Тому одна з жіночок-пасажирок пішла до розташованої неподалік лікарні, І хоча сама будівля вже була розбомблена, всередині перебували люди. Це було невелике укриття. Усіма правдами, неправдами і сльозами вона вмовила людей пустити нас на ночівлю. 

Читайте також: «Харків – залізобетон, як у 2014, так і сьогодні». Історія журналістки, яка переїхала до Дрогобича

Зранку, щойно сонечко почало світати, ми вже були в дорозі. Усі російські блокпости ми подолали. Заїхали у «сіру зону». Там не було ані людей, ані вцілілих будинків. Дороги всипані рештками будівель, уламками ракет чи бомб. Я намагалася не розглядати це жахіття. Сьогодні пам’ять вже майже відмовляється відтворювати побачене. І, якщо чесно, я цьому рада.

Складно описати, що я відчула, побачивши наших військових

Я не знаю, скільки часу минуло, відколи ми заїхали до «сірої зони». Але коли десь вдалині замайорів український прапор і почали з’являтися наші захисники, я просто не повірила. Я думала, що це неправда. Я не вірила, що ми змогли виїхати з окупації. І не просто виїхати, а потрапити живими до вільної України. 

Я майже не пригадую, що говорила військовим, бо від радості у мене сталася істерика. Це була радість, ейфорія, паніка і щастя одночасно. Я плакала і сміялась, бо нарешті зрозуміла, де ми, хто стоїть поруч зі мною. Думаю, я ще ніколи в своєму житті не переживала таких емоцій. Не знаю, чи є для них назва, бо щастя – це ніщо проти того, що я відчула, побачивши український стяг. 

У Запоріжжі волонтери допомогли нам з їжею, одягом, дали трошки гігієнічних засобів і прихистили на ніч. Однак ми вирішили, що будемо їхати далі, і вже зранку знову були в дорозі. На нас чекав Львів. Там нам теж допомогли. Але було дивно шукати житло так далеко від рідної домівки. Та попри все ми з мамою облаштувалися в новому місті.

Марія з Каховки

Не хочу їхати зі Львова, хіба що – до звільненої Каховки

Мені подобається у Львові. Тут тихо. Тішуся, що говорити українською я почала ще два роки тому. І зараз немає жодного дискомфорту, мені не потрібно переступати через себе, аби вільно спілкуватися з людьми, які тут мене підтримують. Хоча львів’яни у мене завжди перепитують звідки я приїхала, кажуть, що маю акцент. Інколи ще дивуються, що я не знаю того чи іншого слова, але частіше за все це діалектизми. Тепер я їх знаю вдосталь. 

Моя адаптація на заході Україні ще триває. Здається, я ще не до кінця усвідомила, що ми все ж змогли подолати шлях від окупації росіянами і дістатися вільної території. Від того дня, як ми заїхали, і дотепер намагаюся більше часу проводити на вулицях Львова. Адже у Каховці майже увесь час я сиділа вдома. І, на щастя, тут красивезних вуличок вдосталь, а парки і сквери, в яких була, навіть не перерахую. 

Тут я встигла піднятися на гору, побачила, як виглядає наша країна з висоти. Це краєвиди, які не просто захоплюють подих, а дають мотивацію до життя. До речі, тут я познайомилася зі звуком повітряної тривоги. Гучні, неприємні, але це не звуки вибухів, тож терпимо. Завжди з мамою намагаємося пересидіти в коридорі, за двома стінами, або в укритті. Хоча і був у мене вже досвід проспати тривогу вночі. 

Я не хочу їхати зі Львова, хіба що лише додому – на Херсонщину. Але поки що я мало що вирішую, особливо, коли в країні війна. Мама планує їхати ще далі – до Польщі. Я навіть почала вчити мову, але сподіваюся й вірю, що не встигну її опанувати. Я впевнена, що українські військові встигнуть повернути мені домівку.

Суспільство

На Харківщині відкрили рух відновленим мостом, який зруйнували у 2022 році

Опубліковано

На Харківщині відкрили рух відновленим мостом на трасі Р-79, який зруйнували у 2022 році, щоб зупинити просування окупаційної армії.

Про це повідомила  Служба відновлення та розвитку інфраструктури в Харківській області.

«Міст на автомобільній дорозі Р-79 був зруйнований для того, аби загальмувати просування ворога на початку повномасштабного вторгнення. Після того, як українські військові відкинули росіян, відразу почалися роботи з відновлення споруди, адже саме цією дорогою проходить один із найважливіших логістичних маршрутів», – йдеться у дописі.

За даними служби, дорога Р-79 пов’язує чотири райони Харківщини.

Фахівці, аби швидше відновити міст, вирішили відмовитися від класичних монолітних конструкцій і використати дві гофровані металеві труби, що в рази скоротило процес будівництва та значно здешевило вартість проєкту, кажуть у службі відновлення.

Читайте також: Для відновлення громад виділять €1 мільярд: подробиці

«Термін експлуатації таких труб не поступається залізобетонним конструкціям — він є навіть довшим. На сьогодні повний комплекс робіт з капітального ремонту вже майже завершено, залишилося нанести дорожню розмітку та впорядкувати прилеглу територію», – розповіли у відомстві.

Нагадаємо, естонці зібрали на відновлення «Охматдиту» €60 тисяч.

Фото: Служба відновлення та розвитку інфраструктури в Харківській області

Читати далі

Суспільство

Міненерго запустило гарячу лінію «Струм»: за якими питаннями можна звертатися

Опубліковано

Уряд запустив гарячу лінію «Струм» для громадян і бізнесу з питань енергетики.

Про це повідомили в Міненерго.

З яких питань звертатися

На лінії «Струм» можна:

Читайте також: Енергетики відновили роботу обладнання: аварійні відключення скасовано

  • дізнатися, як посилити енергонезалежність своєї оселі або підприємства;
  • отримати інформацію про державні фінансові програми підтримки для встановлення додаткових потужностей генерації електроенергії;
  • поставити питання щодо ситуації в енергетиці.

Консультації можна отримати безкоштовно за номером 15-49. Лінія працює цілодобово.

Нагадаємо, Верховна Рада України прийняла в цілому законопроєкти №11258 та №11259, що скасовують податкові та митні збори для виробництва та ремонту машин механізованого розмінування. За проголосували відповідно 305 та 313 народних депутатів.

Фото: freepik

Читати далі

Суспільство

В Україні затверджено нову форму автобусного квитка: що змінилося

Опубліковано

З 19 жовтня в Україні на автобусних маршрутах загального користування буде діяти квиток нового зразка.

Про це повідомив заступник міністра розвитку громад, територій та інфраструктури Сергій Деркач.

«Через три місяці, 19 жовтня, всі квитки на автобуси в межах України повинні містити такі елементи: інформацію про маршрут, вартість проїзду, реєстраційний номер квитка, час та дату відправлення і прибуття рейсу, дані про перевізника та оператора автоматизованої системи обліку оплати проїзду (якщо така працює), дані про страхування», – йдеться в повідомленні.

Фото: Сергій Деркач

Водночас скасовано норму щодо кольору та розміру квитка, тарифних зон залежно від виду сполучення. Тепер не має значення, якого кольору та розміру буде квиток – головне наявність обов’язкових елементів.

Читайте також: Мінінфраструктури створює сайт для пошуку квитків на міжнародні автобуси

У новому проїзному документі також має бути вказано термін його дії у разі, якщо на маршруті є автоматизована система обліку.

Нові вимоги до проїзного документа затверджені наказом Мінвідновлення № 502, який набере чинності 19 жовтня 2024 року. Наказ повністю відповідає нещодавно підписаному Президентом закону, який запроваджує електронний квиток.

Усі перераховані вище дані мають бути у будь-якій формі квитка. Електронний також прирівняно до друкованого.

Наступний крок – затвердити технічні вимоги до автоматизованих систем обліку оплати проїзду, щоб вони були сумісними одна з одною та могли використовуватись громадами та перевізниками.

Нагадаємо, валідація проїзду в «Київ Цифровий» доступна на 20 автобусних маршрутах.

Фото:

Читати далі