Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Ми жили з ракетною установкою за вікном. Як 16-річна Марія вмовила маму виїхати з окупованої Каховки

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Марії – 16 років, і понад три місяці свого життя дівчина провела під російською окупацією. Війна застала її в рідній Каховці на Херсонщині. Через постійні обстріли та блокування зв’язку родина дізналася про окупацію, коли російські військові вже блукали містом в пошуках кафе.

Згодом під будинком дідуся встановили ракетну установку. Це стало каталізатором: мати дівчини наважилася на виїзд. Вони покидали Каховку в переповненому мікроавтобусі, де люди буквально сиділи одне в одного на колінах. Але все це вартувало головного – побачити український прапор та наших військових.

Сьогодні Марія живе у Львові та адаптується до нового міста. І хоча матір думає над виїздом за кордон, дівчина переконана: українські військові звільнять її домівку раніше, аніж їй доведеться вивчити нову мову.

Цю розмову ми записали в присутності мами Марії та за її згодою. З міркувань безпеки дівчина вирішила не називати свого прізвища та не ділитися світлинами, на яких видно обличчя.

Мені 16, я не знала, що потрібно робити

Ранок 24-го лютого я майже не пам’ятаю. Мій мозок ніби намагається знищити усі спогади з початку повномасштабного вторгнення, періоду окупації і до дня, поки ми з мамою не виїхала на підконтрольну Україні територію. Пам’ятаю, як мене розбудила мати. Сонною я слухала, як вона плаче і розказує, що нас почали бомбити. Саме нас, маленьке містечко – Каховку, що на Херсонщині. У цей момент страх затьмарив усі інші почуття, а крім гуркоту бомб і сліз моєї мами, я не чула нічого. 

Хіба можна підготуватися до війни? Не думаю. Принаймні в свої 16 років я не знала, що треба робити. Тільки слухала маму, хоча сумніваюся, що й вона точно розуміла, як правильно вчиняти. Мама сказала збирати речі. Усе, що змогли, ми запхали в одну велику валізу на двох і рушили до дідуся. Йти до нього вирішили з двох причин: по-перше, бути разом з рідними завжди легше, а по-друге, в його будинку був підвал. 

Тоді все, що ми знали про війну, починалося і закінчувалося тим, що під час вибухів краще сидіти десь під землею. Дідусь живе недалеко від нас, тож ми добігли швидко. І з велетенською валізою, здається, одразу спустилися у підвал. 

стела на в'їзді до каховки

Ми дізналися, що опинилися в окупації

Час від часу ми жили у цьому льоху, бо канонада вибухів могла не замовкати годинами. Я чула не просто «вихід» снаряду, а й, звісно, його «приліт». Десь через тиждень «посиденьок» під будинком ці звуки я почала розрізняти з максимальною точністю. 

Точно пам’ятаю, як настав момент безсилля. Це трапилося десь через тиждень після початку нового етапу війни. Мобільний зв’язок почав зникати, а з ним, звісно, й інтернет. До цього ми бодай трошки розуміли, що коїться довкола, знали, де йдуть бойові дії, могли спілкуватися з близькими та друзями. 

За кілька днів зв’язок нам відрізали повністю. Подзвонити чи написати повідомлення було неможливо. Надія не вгасала лише завдяки дрібненькій позначці інтернету, яка з’являлася десь раз на два дні. Нестабільний, повільний і геть не такий, до якого я звикла, але періодично інтернет все ж був. У ці рідкісні хвилини ми намагалися прочитати все, що тільки можна, про наш регіон. Так одного дня я дізналася, що наше містечко окупували.

Мене рятували дідусеві коти й книжки про Гаррі Поттера

«Довкола – тільки вороги», – ось, що я подумала про окупацію. Якщо відверто, я не до кінця розуміла значення цього слова. Окупація. У нашому куточку росіян спершу не було, тому й не було усвідомлення, що це таке. Нам щастило. 

Було світло, були гроші. Батька війна застала на заробітках у Польщі, тож він постійно надсилав нам кошти. Ми могли вийти в магазин, купити продукти, набрати води і навіть трішки пройтися містом, коли вибухи затихали. 

Від відсутності інтернету мене рятувала книга – історія про Гаррі Поттера. Поки читала про світ магії та чаклунства, трохи «випадала» з жахливої реальності. Цю книгу я завантажила на телефон ще задовго до війни, але ніяк не починала читати. А тут вже й вибору не було.

коти на подвір'я дідуся в будинку каховки

Першу частину я закінчила доволі швидко, тож надалі, коли з’являвся інтернет, я намагалася завантажити наступні. Потрібно було кудись витрачати час. Мене рятували книги й малювання.

А ще, думаю, від нервового зриву мене рятували котики. На подвір’ї дідуся їх було декілька – маленькі й трошки більші. Коли можна було вийти на вулицю трошки подихати, розім’ятися – я завжди гралася з хвостатими. Їх трошки почухаєш, трошки погладиш і якось легше стає. Навіть плакати не хотілося. 

Люди виходили на мітинги за Україну

З часом до окупації звикаєш. Перші тижні містяни виходили на мітинги, звідусіль лунала українська музика, повітря було наскрізь пронизане відчуттям спротиву усьому російському. Я теж хотіла долучитися до мітингів, але, на жаль, почула відмову від мами. Вона боялася мене відпускати. 

Тоді на мітингах ще не було окупантів, і люди могли спокійно висловлювати своє небажання бути росією. Але після двох чи трьох таких протестів на вулицях почали з’являтися люди у формі та зі зброєю. І це були аж ніяк не українські військові. Вони починали стріляти у повітря, коли вмикався український гімн або майорів державний прапор. Я не знаю, чи були поранені, але після цього протести припинилися. 

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Пам’ятаю, як одного разу, коли вибухів і стрілянини не було, я зустрілася з подругою. Ми вирішили хоча б трошки пройтися нашим містом, пригадати, як це – гуляти рідними вуличками. Людей було небагато. Усе було добре, поки я не почула у свій бік: «Девушка, а где здесь можно покушать?». Цей акцент та інтонація одразу загнали мене в ступор. Зі мною говорив росіянин. 

Ми мовчали. Від страху мене ніби паралізувало, а мову – відняло. Окупант знову повторив своє питання. Я не знала, що йому відповісти. Брехати сенсу не було – нас би знайшли, а якби наважилася грубіянити, мене б просто пристрелили на місці. Тому я сказала про перше-ліпше кафе, назву якого ледве згадала, і втікла. Разом із подругою ми розбіглися по домівках. Здається, від страху ми навіть не попрощалися. 

Вдома, коли вже заспокоїлася, розказала про цю ситуацію мамі. Звісно, після цього я більше не виходила за межі нашого подвір’я. 

окупанти на вулицях Каховки

Щодня я думала, як виїхати 

Я малювала схеми, продумувала плани, слухала, як виїжджають сусіди і мріяла опинитися на території вільної України. Перший час моє бажання приборкувала мама. Вона не хотіла залишати рідних, будинок і тікати. Віра в те, що от-от прийдуть українські захисники і визволять нас, була дуже сильною. Тож ми чекали. 

Сил забракло, коли росіяни встановили ракетні установки прямо за нашим будинком. Це стало точкою неповернення. Жити під вибухи, які не десь вдалині, а просто біля будинку, – неможливо. Сприймати, що кожен «вихід» – це «приліт» по наших містах чи військових, важко. 

Ми наважилися на виїзд з Каховки, коли моя мама вже не змогла терпіти гуркіт і свист ракет. Я майже не брала участі в організації нашої евакуації. Пам’ятаю, як мама сказала: «Є людина, яка готова нас звідси евакуювати». Звісно, що не безкоштовно, але за адекватні гроші, які, на щастя, у нас були. Усе вирішилося буквально за один день. Валізу ми не розбирали, тож збиратися довго не довелося. Того дня ми попрощалися з рідними, а я прощалася з котиками і навіть з будинком. Ми не знали, чи вдасться нам дійсно доїхати на вільну від росіян територію.

Каховка – Василівка – Запоріжжя – Львів

В автівці нас було 13 людей, сидіти доводилося буквально на колінах одне в одного. Ми «гралися» людьми і багажем, ніби в «тетріс», аби всі влізли в один автомобіль. Щоб виїхати, треба було подолати чимало російських блокпостів. Тоді я видалила все бодай трохи проукраїнське, що було в моєму телефоні. Переписки, фото, повидаляла навіть застосунки соціальних мереж. Я не хотіла, аби через мою необережність ми не потрапили до вільної України.

До Запоріжжя ми їхали дві доби. Спершу все йшло ідеально. Нас не обшукували, майже не перевіряли. Напевно, через те, що у «бусіку» були лише жінки й діти. Хоча на кількох блокпостах росіяни оглядали нашу валізу. Їм чомусь було смішно, що зверху на одязі лежав шампунь. І вони «жартували», що ми веземо гранати. 

Зовсім не до жартів стало, коли на одному з блокпостів окупанти відмовилися пропускати нас далі. Мовляв, вже пізно, їхати не можна, небезпечно. Ночувати в авто такій кількості людей взагалі не хотілося, крім того, серед нас були маленькі діти. Тому одна з жіночок-пасажирок пішла до розташованої неподалік лікарні, І хоча сама будівля вже була розбомблена, всередині перебували люди. Це було невелике укриття. Усіма правдами, неправдами і сльозами вона вмовила людей пустити нас на ночівлю. 

Читайте також: «Харків – залізобетон, як у 2014, так і сьогодні». Історія журналістки, яка переїхала до Дрогобича

Зранку, щойно сонечко почало світати, ми вже були в дорозі. Усі російські блокпости ми подолали. Заїхали у «сіру зону». Там не було ані людей, ані вцілілих будинків. Дороги всипані рештками будівель, уламками ракет чи бомб. Я намагалася не розглядати це жахіття. Сьогодні пам’ять вже майже відмовляється відтворювати побачене. І, якщо чесно, я цьому рада.

Складно описати, що я відчула, побачивши наших військових

Я не знаю, скільки часу минуло, відколи ми заїхали до «сірої зони». Але коли десь вдалині замайорів український прапор і почали з’являтися наші захисники, я просто не повірила. Я думала, що це неправда. Я не вірила, що ми змогли виїхати з окупації. І не просто виїхати, а потрапити живими до вільної України. 

Я майже не пригадую, що говорила військовим, бо від радості у мене сталася істерика. Це була радість, ейфорія, паніка і щастя одночасно. Я плакала і сміялась, бо нарешті зрозуміла, де ми, хто стоїть поруч зі мною. Думаю, я ще ніколи в своєму житті не переживала таких емоцій. Не знаю, чи є для них назва, бо щастя – це ніщо проти того, що я відчула, побачивши український стяг. 

У Запоріжжі волонтери допомогли нам з їжею, одягом, дали трошки гігієнічних засобів і прихистили на ніч. Однак ми вирішили, що будемо їхати далі, і вже зранку знову були в дорозі. На нас чекав Львів. Там нам теж допомогли. Але було дивно шукати житло так далеко від рідної домівки. Та попри все ми з мамою облаштувалися в новому місті.

Марія з Каховки

Не хочу їхати зі Львова, хіба що – до звільненої Каховки

Мені подобається у Львові. Тут тихо. Тішуся, що говорити українською я почала ще два роки тому. І зараз немає жодного дискомфорту, мені не потрібно переступати через себе, аби вільно спілкуватися з людьми, які тут мене підтримують. Хоча львів’яни у мене завжди перепитують звідки я приїхала, кажуть, що маю акцент. Інколи ще дивуються, що я не знаю того чи іншого слова, але частіше за все це діалектизми. Тепер я їх знаю вдосталь. 

Моя адаптація на заході Україні ще триває. Здається, я ще не до кінця усвідомила, що ми все ж змогли подолати шлях від окупації росіянами і дістатися вільної території. Від того дня, як ми заїхали, і дотепер намагаюся більше часу проводити на вулицях Львова. Адже у Каховці майже увесь час я сиділа вдома. І, на щастя, тут красивезних вуличок вдосталь, а парки і сквери, в яких була, навіть не перерахую. 

Тут я встигла піднятися на гору, побачила, як виглядає наша країна з висоти. Це краєвиди, які не просто захоплюють подих, а дають мотивацію до життя. До речі, тут я познайомилася зі звуком повітряної тривоги. Гучні, неприємні, але це не звуки вибухів, тож терпимо. Завжди з мамою намагаємося пересидіти в коридорі, за двома стінами, або в укритті. Хоча і був у мене вже досвід проспати тривогу вночі. 

Я не хочу їхати зі Львова, хіба що лише додому – на Херсонщину. Але поки що я мало що вирішую, особливо, коли в країні війна. Мама планує їхати ще далі – до Польщі. Я навіть почала вчити мову, але сподіваюся й вірю, що не встигну її опанувати. Я впевнена, що українські військові встигнуть повернути мені домівку.

Суспільство

ЗСУ «мінуснули» чотири пускові установки російських ЗРК С-300

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військові знищили одразу чотири пускові установки російських зенітно-ракетних комплексів С-300.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Оперативного командування «Південь».

За словами полковника Владислава Назарова, крім чотирьох пускових установок ЗСУ також ліквідували одну радіолокаційну станцію до цього ЗРК.

Крім того, впродовж минулої доби, 18 серпня, окупанти втратили кілька одиниць танків та іншої бронетехніки, а також понад 70 бійців. Також ЗСУ знищили черговий склад з ворожими боєприпасами.

«Наразі підтверджені втрати ворога складають 73 рашисти,3 танки, 4 пускові установки та 1 радіолокаційну станцію до ЗРК С-300, 5 одиниць броньованої та автомобільної техніки, ще 1 склад боєприпасів. Остаточні втрати ворога дорозвідуються», – наголосив Назаров.

Про С-300

С-300 – зенітно-ракетний комплекс (ЗРК) середнього радіуса дії (Sa-10 за класифікацією НАТО). Був прийнятий на озброєння в СРСР в 1979 р. Призначений для оборони великих промислових і адміністративних об’єктів, військових баз і пунктів управління від ударів засобів повітряно-космічного нападу супротивника.

Комплекс здатний знищувати ракетні цілі. ЗРК став першим зенітно-ракетним комплексом, який може супроводжувати до 6 цілей і випускати по ним до 12 ракет.

Нагадаємо, гвардійці знищили два танки окупантів, що йшли в наступ на Донеччині.

Окрім того, ЗСУ завдали ударів і знищили склад боєприпасів у Білогірці на Херсонщині.

Фото: з відкритих джерелю

Читати далі

Суспільство

Під час контрнаступу на півдні ЗСУ в бою знищили три танки окупантів

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час контрнаступу на південному напрямку воїни Збройних сил України знищили три ворожі танки та ліквідували кілька десятків окупантів.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Оперативного командування «Південь».

Як розповів полковник Владислав Назаров, протягом 18 серпня українські військові здійснили дві атаки з метою звільнення населених пунктів від російських загарбників.

Під час однієї з атак бійці ЗСУ вступили в бій з десантно-штурмовими підрозділами противника, знищивши російські танки та іншу бронетехніку ворога. Крім того, українські захисники полонили кількох окупантів.

«Протягом доби наши підрозділи двічи проводили наступальні дії з метою оволодіння новими населеними пунктами. Під час однієї з атак, зустрілися з двома десантно-штурмовими підрозділами. У ході зустрічного бою, противнику нанесено вогневе ураження, внаслідок якого він був змушений з втратами танків, броньованої техніки та особового складу відійти на вихідні позиції. Обмінний фонд поповнено двома полоненими окупантами», – розповів Назаров.

Після відступу росіяни намагалися штурмувати українські позиції, однак вкотре зазнали втрат та відступили на попередні рубежі оборони. Крім того, авіація окупантів 7 разів атакували позиції ЗСУ та населені пункти вздовж лінії зіткнення: втрат серед наших воїнів немає.

Нагадаємо, українські воїни вдало вполювали і знищили самохідну артилерійську установку росіян 2С5 «Гіацинт-С» разом із боєкоплектом.

Окрім того, ЗСУ завдали ударів і знищили склад боєприпасів у Білогірці на Херсонщині.

Фото: t.me/landforcesofukraine.

Читати далі

Суспільство

Норвегія передала Миколаївським волонтерам велосипеди

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Миколаївські волонтери отримали 28 велосипедів від благодійників із Норвегії у межах кампанії BikesForUkraine.

Про це повідомила на фейсбук-сторінці Агенція розвитку Миколаєва.

Зазначається, що велосипеди підвищать мобільність волонтерів і волонтерок та дозволять безпосередньо розвозити гуманітарну допомогу тим, хто найбільше цього потребує.

Велосипеди збирали норвежці Ніна і Том. Для цього вони залучили соцмережі та кілька місцевих газет, аби спонукати людей приносити велосипеди, щоб віддати їх українцям.

Читайте також: Роблю все, аби про Херсон не забули. Як активістка Оксана Глєбушкіна попри відстань допомагає рідному місту

«Війна показала, що велосипед – доступний та зручний транспортний засіб, який дозволяє дістатись до пункту призначення навіть тоді, коли немає ані транспорту, ані бензину», — каже комунікаційний менеджер проєкту Євген Гомонюк.

Загалом велосипеди для дорослих отримали представники 10-ти гуманітарних штабів та волонтерських центрів міста для своєї діяльності.

Читайте такожМільйон на ровері. Як львів’янин проїхав 1500 км прифронтовими містами, аби зібрати кошти на ЗСУ

Нагадаємо, жителі Данії передали Львову 100 велосипедів, які можна брати напрокат безкоштовно.

Раніше ми повідомляли, як норвезька авіакомпанія переобладнала Boeing для українців.

Фото: facebook.com/MykolaivDevelopmentAgency.

Читати далі