

Суспільство
Ми жодного дня не зупиняли роботу. Прифронтова виноробня Villa Del Vino об’єднала крафтових виробників і допомагає ЗСУ
Руслан Лопатко прийшов у виноробство після 30 років успішного будівельного бізнесу. Свою історію він називає «невипадковою випадковістю», яка перетворилася на крафтову виноробню в селі неподалік Запоріжжя.
Перші кроки в новій справі підприємець зробив у 2014-му році – практично на початку російсько-української війни. А вісім років потому війна стала ще ближчою до Запоріжжя. Та попри обстріли та постійну небезпеку винарня Villa Del Vino ні на день не зупиняла роботу. Натомість вона об’єднала крафтових виробників та допомагає ЗСУ.
Хочеш якісний продукт – створи його власноруч
Перед відкриттям власної виноробні я протягом тридцяти років працював у будівництві. Моя компанія створювала різні речі, але, якщо чесно, це доволі нудна історія для мене. Тому у вільний від роботи час я завжди намагався подорожувати світом.
Не дарма розумні люди кажуть: «Маєте можливість – подорожуйте». Ось я так і зробив. Дивився на цей світ, відкривав його для себе, дізнавався щось нове. І серед цих відкриттів було вино. Як напій воно зацікавило мене трохи згодом, вже в Україні. Але на той момент я не міг знайти щось справді смачне та якісне у вітчизняних виробників.

Це вже сьогодні є безліч виноробів і якісну продукцію можна купити у багатьох місцях, не лише в мене. А тоді треба було постаратися, пошукати, аби скуштувати щось справді хороше. Так я зрозумів: якщо ти прагнеш отримати дійсно якісний та смачний продукт – потрібно створити його власноруч.
Поступово хобі перетворилося на новий бізнес
Якийсь час я виношував цю думку, допоки не зрозумів, що втомився від будівництва й хочу зайнятися чимось іншим. Хотілося якогось простору, тому я придбав ділянку в селі Бабурка неподалік Запоріжжя й зайнявся висадкою виноградної лози.
Спочатку я думав над подальшим перепродажем винограду, про виготовлення вина не йшлося. Хіба що невеликими партіями – для себе та друзів. Тоді Україна експортувала 80-90% до Росії, а коли почалася російсько-українська війна – кордони закрилися. І стало зрозуміло, що нам, як країні, не потрібна така кількість винограду. Тому його вартість різко знизилася. Настільки, що навіть збирати не було жодного сенсу.

Та я вже мав певний досвід і якийсь час робив вино для себе. Тобто все, що потрібно було, – це придбати необхідне обладнання та інші інструменти. Так поступово я збільшив обсяги виробництва, зареєстрував власну торговельну марку. Така собі невипадкова випадковість.
Просто бери й роби – тоді все вийде
Усе, чому я навчився у виноробній справі, і що вмію сьогодні, – це досвід, здобутий самостійно. Я регулярно спілкуюсь з різними людьми, а до повномасштабного вторгнення часто бував в інших країнах. І потрохи дізнавався якісь таємниці, збирав поради від спеціалістів з різних регіонів.
Крім того, безліч інформації є просто в інтернеті: заходиш, шукаєш, отримуєш всі технології. Від умовного «шмурдяка», який дістався нам з радянських часів, до справді якісного вина. І це все – у відкритому доступі. Просто робиш, робиш, робиш – і щось поступово вдається.

Однак тут слід враховувати й інші фактори, не лише технології. Якість врожаю неабияк впливає на продукцію. І я це відчув протягом останніх кількох років. Якщо в 2020-му ми, умовно, зібрали 25 тонн винограду, то наступного року через постійну негоду та зливи вродило всього 8 тонн. Це при тому, що мій виноград – молодий, торік його мало бути приблизно 40 тонн. Але вийшло в кілька разів менше. Я на це дивлюсь, як то кажуть, філософськи.
Бо що таке 8 тонн урожаю для виноробні? У найкращому випадку й за найбільш сприятливим сценарієм всього 4 тонни вина. А це, скажімо так, кількість, яку можна знайти в кожному дворі Одещини (сміється, – ред.). Однак я ніколи не докуповую виноград. До того ж, у нас немає, де його взяти. Можливо, якби виноробня була розташована десь південніше, було б простіше.

У виноробів-крафтовиків не буває конкуренції
Я ніколи не боявся конкуренції, оскільки у нас – виноробів-крафтовиків – її фактично й немає. Тут кожен варить свій борщ. Можливо, коли об’єми значно більші або продукт дуже дешевий – починаєш про це замислюватись. Але в мене все дуже просто. Ось він я, ось моє вино. Воно смачне, але в мене його небагато.
Проте виробленням вина все не обмежилося. Якось одна поважна людина зі Львова запитала, чому я не відкрию ворота своєї винарні й не запрошу до себе людей. Мовляв, варто розповідати про вино, в тебе ж така гарна картина, такий український стиль. Я подумав і вирішив: а чому б ні? І щойно відчинив ворота – усе почалося. А вино – воно ж само по собі не продається. Потрібно вкладатися в рекламу, просування. Або робити як я – кайфувати від цього.
До речі, Villa Del Vino – не випадкова назва. У часи, коли починалося будівництво виноробні, я доволі часто їздив до Італії. І поступово звик до цього «вілла», «вілла». Навіть коли з родиною сідали в автівку, на питання про те, куди їдемо, став відповідати: «Ми їдемо на віллу». А далі все логічно – ми почали робити вино, так і з’явився «Винний маєток». Звісно, якби назву довелось обирати зараз, під час повномасштабної війни, я б назвав виноробню українською. Але бренду вже чотири року, тому вирішив зберегти Villa Del Vino.

Війна об’єднала нас і зробила сильнішими
Напередодні вторгнення я розумів, що це станеться. І коли Росія пішла на нас повномасштабною війною, я відправив дружину з маленькими дітьми до Європи. А сам залишився на господарстві разом зі старшим сином. Мені так було спокійніше: коли родина в безпеці.
У мене була дилема: йти на війну чи займатися виноробством. І після довгих роздумів я вирішив: завершу з виноградом, обріжу, вирощу, а коли він закінчиться – візьму до рук автомат. А поки допомагатиму нашим хлопцям і дівчатам іншими способами.
Читайте також: «Робота – це і є життя». Як крафтовики із Запоріжжя об’єдналися з маріупольцями та працюють у прифронтовій зоні
Тож з 24 лютого винарня фактично не зупиняла свою роботу жодного дня. Ба більше, я тягнутиму її до кінця. Поки це буде можливо. Водночас я спілкуюсь із нашими захисниками й бачу, що все буде гаразд.
Можливо, скажу не надто приємну річ, але в чомусь я навіть вдячний цій війні. Завдяки їй ми чітко визначили свою ідентичність, стали значно крутішими. Війна об’єднала нас, зробила сильнішими. Нам залишається лише завершити те, що почалося в 2014 році.
Об’єднали крафтових виробників і допомагаємо ЗСУ
Тут, крім мене, є ще декілька крафтових виробників, які продовжують працювати. Тому навесні ми почали робити перші спільні благодійні заходи, аби зібрати кошти й відправити на допомогу Збройним силам України. Така собі колаборація крафтовиків.
Спочатку це було якось тихо, непублічно, між собою. Та й ми фактично не могли нікого зібрати: люди або поїхали до інших областей, або зі зрозумілих причин були налякані. Та потім поступово наші заходи почали перетворюватись на більш публічні. Ми почали продавати квитки, запрошувати людей з інших населених пунктів. І це круто, бо кожен, хто приїжджає до нас, розуміє, що кошти підуть не кудись, а на підтримку наших військових.

Зараз це все робиться силами чотирьох виробників. Це моя виноробня Villa Del Vino, стейкова майстерня «Чавун», равликова ферма Zap.Ravlik та сусідня сироварня. Ось така в нас колаборація. Крім того, ми залучаємо музикантів, які співають українською власні пісні чи кавери. І людям це до вподоби. А отже, ми все робимо правильно.
Протягом останніх місяців намагаємося робити такі вечори щосуботи. Влаштовувати щось, об’єднувати людей і в такий спосіб допомагати армії. Паралельно відновлюються замовлення від старих клієнтів, тож робота триває. Усе буде Україна!
Суспільство

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Суспільство

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
Суспільство

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА