Суспільство
«Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти ЗСУ». Як підприємець із Лисичанська евакуював бізнес до Дніпра
Дмитро Косілкін двічі починав власну справу з нуля. Усе почалося з пошуку речей для сина: чоловік не міг знайти якісний та водонепроникний верхній одяг, а тому створив його власноруч. Так стартувала історія підприємства Be Easy, яке за вісім років розширилося до десяти офлайн-магазинів.
Удруге почати все з самого початку Дмитра змусило повномасштабне вторгнення російської армії. Чоловіку вдалося евакуювати з Лисичанська частину обладнання й облаштуватися разом із родиною в Дніпрі. Ту, подалі від лінії фронту, підприємець почав допомагати нашим захисникам тим, що вміє найкраще: організував виробництво військової амуніції.
Повертатися до рідного міста чоловік не планує. Каже, не хоче знову втратити все й починати вже втретє з нуля. Однак готовий завітати до міста зі зброєю в руках – як військовослужбовець ЗСУ.
Не знайшов якісний одяг і вирішив створити його власноруч
До 2014-го року з бізнесом і виробництвом одягу я був на «Ви». Ця галузь була невідома мені і не до кінця зрозуміла. Усе змінилося, відколи в моєму житті з’явився син. Поки він був геть маленький – я вже розмірковував над тим, що він носитиме, коли підросте.
Малеча доволі активна, необережна, діти завжди брудні і мокрі, бо цікаво ж тільки те, що не можна. Тому я почав шукати якісний верхній одяг, який би не вартував всіх грошей світу. Такий одяг, в якому мій син почував би себе комфортно і захищено, а я був би впевнений, що він не промокне, не замерзне і, найголовніше, – не захворіє. Не знайшов.
Моє прискіпливе око не знайшло в Україні достатньо якісний одяг за гроші, які були б доступні більшості. Тому я вирішив створити його власноруч.
За вісім років я відкрив 10 офлайн-магазинів
Разом із дружиною ми почали підбирати тканини, фурнітуру, мембрану, утеплювач і решту важливих дрібниць, які були необхідні для старту нашого виробництва. Тоді я відкрив для себе Китай: спробували замовити матеріали звідти. І на диво нам пощастило, якість мене вразила – і ми почали працювати.
Поки син дорослішав, ми вчилися на власних помилках, підглядали в конкурентів і доводили вироби до ідеального стану. Принаймні, за моїми мірками. Щороку ми намагалися вдосконалювати моделі, я не хотів зупинятися на досягнутому. У 2019-му поставили спеціальну машину для герметизації швів. Це був новий рівень – наш одяг став повністю водонепроникним.
Ще чотири роки кропіткої роботи – і я пишався якістю та масштабом виробництва. Моя команда налічувала близько 20 відданих своїй справі людей. Разом ми встигли відкрити 10 офлайн-магазинів, активно займалися розвитком соцмереж і співпрацею з дилерами.
До 24-го лютого я планував і надалі розширювати виробництво. Планував – тут ключове слово.
Ціле виробництво вдалося вивезти за два дні
Відколи Росія почала тероризувати Україну – ще у 2014 році – Лисичанськ не був спокійним містом. Не став таким і 24-го лютого. Через обстріли окупантів я вирішив вивезти свою родину трохи далі від рідного міста. Думав, що на кілька днів, але ці кілька днів затягнулися на цілий місяць.
Без діла я не сидів, почав волонтерити. Згадав про знайомих, які займалися цією справою, подався до них. Допомагав, чим міг і як міг. Там вдалося домовитися про гуманітарну допомогу від тих, хто колись переїхав, що теж зіграло чималу роль у волонтерстві.
Перед Великоднем мені зателефонували знайомі з пропозицією допомогти забрати обладнання з цеху в Лисичанську. До цього дзвінка я про це не думав і погодився не одразу. Вирішив порадитися з військовими, чи варто вивозити верстати і поцікавився, як справи на фронті. У відповідь я почув здивування і питання, чому я досі цього не зробив. Мені сказали: «Діма, забирай усе і їдь. Далі – активна фаза війни, вивезти бодай щось буде вдесятеро важче».
Після цих слів я подався у Лисичанськ. Разом із іншими волонтерами я зібрав маленьку команду з 10 чоловіків, і за два дні ми зібрали у вантажівку все обладнання, яке змогли. Повертатися й вивозити решту ми не планували. По-перше, машини, які залишилися у цеху, надто важкі для звичайних вантажівок. Їх можна вивезти хіба що з допомогою вантажних кранів.
А по-друге, я за кілька днів спілкувався з тими, хто залишився у місті. І мені розповіли, що наші цехи встигли размародерити. Звісно, підняти і забрати верстати вони не змогли, але точно зіпсували їх. Тому з тими машинами я вже попрощався.
Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти нашим захисникам
Вже з обладнанням та родиною я виїхав до Дніпра. Це не захід України, але достатньо далеко, аби не засинати й не прокидатися від гулу артилерії та вибухів. Тут я вирішив залишитися і потихеньку повертатися до роботи, яку люблю всім серцем. Знову з самого початку, знову з нуля.
У Дніпрі мені пощастило: зі мною залишилася людина, з якою я працював мало не від перших днів. Я не міг цьому натішитися, адже Світлана погодилася керувати цехом й слідкувати за лекалами. До речі, це дуже полегшило мені задачу: продумати план і зробити все, щоб його виконати.
Мій план був доволі простий і логічний: війна не закінчилася, ми вміємо шити і можемо допомогти українським захисникам. Отже, ми можемо шити військову амуніцію.
Тому виробництво майже повністю змінило формат. Ми почали працювати так, як вміли, і настільки потужно, як могли. Забезпечити весь фронт п’ятеро людей не можуть, але вдягнути якусь частинку – запросто.
Що потрібно військовим – знають лише вони
Налагодити процес допоміг досвід, який я здобував протягом восьми років робити. Я точно знав, з чого потрібно починати, на чому зосередитися, а які дрібниці можна пропустити, адже вони не впливають на жоден з етапів роботи.
Спершу ми взялися шити найбільш необхідні і популярні речі серед армійців: плитоноски, ремінно-плечові системи (РПС) і кілька різних підсумків. Робили за зразками НАТО і за порадами військових допрацьовували на місці. Декілька бійців приїхали зі своїми речами і показали, що зручно, а що, навпаки, дискомфортно. І це допомогло зробити вироби справді якісними.
Читайте також: «Війна навчила Харків боротися за своє». Історія волонтерки, яка евакуювалася до Львова та допомагає рідному місту
Вже зараз наш асортимент амуніції значно розширився. Ми робимо майже все, що українські воїни беруть з собою на бойові завдання. Усе, що допомагає їм почуватися комфортно, наскільки це можливо в полі чи окопі. Усе, крім форми. Я не хотів розпилювати наші можливості на те, чого ми не зможемо забезпечити.
І врешті я знайшов нішу, де ми можемо використовувати матеріал мембрани, з якого ми робили водонепроникний одяг, – дощовики-пончо. Перші зразки були невдалими: вийшли надто короткі рукави, з них стікала вода і потрапляла на одяг військового. Цей нюанс ми прибрали – і пончо стали максимально ефективним засобом проти дощу.
Робити лише військову амуніцію – це поховати вісім років свого життя
Я намагаюся оживити бренд, який створював з 2014-го року і який російські окупанти мало не знищили за кілька місяців. Моя SMM-менеджерка навіть хотіла допомагати безкоштовно, поки ми не відновимо процес бодай наполовину. Звісно, без заробітної плати я їй не дозволив повертатися до роботи. Нині ми працюємо над тим, щоб повернути клієнтів у соцмережах і поки що продаємо залишки продукції.
Організовувати склад і відшивати наперед не хочеться, бо це так зване «надлишкове виробництво». Ніколи не знаєш, вдасться продати все чи доведеться зберігати речі роками. Хочеться повернутися до формату праці, який був раніше: відшивати продукцію на замовлення і не витрачати зайвий час та матеріал.
Сумніваюся, що колись повернусь до Лисичанська
Мені немає куди повертатися. Місто розбомблене, цех – розкрадений і, можливо, знищений. Я приїду, аби подивитися, що залишилося від будинку і моєї роботи. Можливо, заберу цінні речі, якщо вони там залишаться до мого приїзду. Але сумніваюся, що потягну втретє будувати життя з нуля.
Моєму сину дев’ять років. І я не хочу, щоби він бачив наслідки цієї війни щодня, поки йтиме до школи, яку колись зведуть наново. Думаю, що я і моя родина станемо вже постійними мешканцями Дніпра.
Хоча я вже встиг подумати про те, що робитиму, якщо загарбники дійдуть і до цього міста і заберуть спокій тут. Я таки повернуся в Лисичанськ. Але як військовий Збройних сил України.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
«Культурні сили» та платформа «Меморіал» 26 березня провели захід, який присвятили розвитку культури підтримки жінок, які втратили чоловіків на війні. На події відбувся відкритий діалог між лідерками громадянського суспільства, представниками патронатних служб, військовими, волонтерами та митцями.
Про це повідомили в «Культурних силах».
Що обговорили на заході
Подію організували для того, аби почати діалог на важливу тему, яку можуть оминати у суспільстві через її важкість. Спікери обговорювали, як не залишати жінок, які втратили коханих наодинці з горем, а також як навчитися не шкодити, натомість вміти підтримувати і турбуватися.
На панелі «Культура підтримки» керівниця психологічного простору «ПроЖИТИ» Катерина Чижик розповіла:
«Для мене особисто одним із тригерних слів було “тримайся”. Нема мені за що триматися, нема за кого триматися. І ще, коли сусіди або хтось кажуть: “та молода, ще вийдеш заміж” — це саме болюче, що можна сказати жінці, яка втратила свого коханого чоловіка».
Катерина втратила свого чоловіка у 2023 році. Аби пережити цю подію, жінка почала створювати власне місце сили. У цей період виник психологічний простір «ПроЖИТИ».
Читайте також: Ukraїner та PR Army створили фільм про депортацію кримських татар (ВІДЕО)
У «Культурних силах» зазначили, що саме в громадському секторі започатковують проєкти, які можуть полегшувати проживання горя втрати.
«Якби не громадський сектор, я взагалі не уявляю, що було б з багатьма членами родин загиблих. Громадським організаціям, які підтримують рідних і близьких загиблих воїнів, треба об’єднувати зусилля, бо державним органам та суспільству часто байдуже на їх проблеми»‚ — розповіла очільниця фонду «Маємо жити» Оксана Боркун.
Також важливою темою для жінок, які втратили своїх чоловіків, є збереження пам’яті про них. Керівниця патронатної служби «Азов.Супровід» Ріна Рєзнік зазначила:
«Є величезна кількість онлайн-петицій про присвоєння звання Героїв України. І ми з одного боку розуміємо, що кожен з загиблих — герой цієї країни, а з іншого боку також розуміємо, що не можемо забезпечити кожному цю державну нагороду, назву міста, назву вулиці й таке інше. Зараз це є найбільшим випробуванням, як весь цей обсяг горя акумулювати і дати кожній індивідуальній, величезній, серйозній трагедії достатньо простору і місця для того, щоб це вшанування було достатньо гідним і великим».
Презентація кліпу «Місто наречених»
На події «Культурні сили» представили новий кліп на пісню Саші Чемерова «Місто наречених». Його присвятили жінкам, які пережили втрату. У кліпі знялася Таті Сонце (Тетяна Мельник).
«Головна героїня цього кліпу не актриса, це жінка, котра втратила свого коханого на війні. І тут на екрані ми можемо бачити не гру, а власне проживання втрати», — зазначив засновник платформи «Культурні сили» Миколай Сєрга.
Автор пісні Саша Чемеров поділився своїми емоціями від переглядання кліпу:
«Як і всі присутні, я вперше дивився цей кліп. І мені важко було втримати сльози. Моїм завданням було не констатувати факт втрати, а дати надію. Тому що життя все ж таки продовжується, все ж таки життя має сенс».
Довідка
«Культурні сили» — це платформа, що об’єднує військових творчих професій, культурних діячів, аналітиків та волонтерів. До цієї платформи входять такі проєкти та бренди:
- «Культурний десант»;
- «Книга на фронт»;
- «Фронтова студія»;
- «Оркестр 59» тощо.
«Культурні сили» формують та розвивають воїнську культуру, забезпечують морально-психологічну підтримку військових, підтримують родини загиблих, розвивають культурну дипломатію та впроваджують стратегії впливу через культуру та мистецтво.
Нагадаємо, що «Культурні сили» провели у Києві відкриту розмову, присвячену колективній пам’яті.
Фото: «Культурні сили»
У Києві відкриють новий креативний простір MLYN design hub, присвячений сучасному українському дизайну. Відвідувати простір можна буде щодня та безплатно. Відкриття MLYN design hub запланували на квітень 2025 року.
Про це повідомили у команді простору.
Що буде в MLYN design hub
Простір працюватиме у стінах колишнього заводу «КиївМлин», у якого й запозичили частину назви. Головна мета проєкту — знайомити українців з якісними предметами інтер’єру, що виробили в Україні, та популяризувати їх.
Українські виробники та дизайнери зможуть представляти свої роботи у межах експозицій інтер’єрних предметів. Виставкова зала оновлюватиметься кожні три-чотири місяці.
«В MLYN design hub ми прагнемо зробити сучасний український дизайн більш помітним для широкої аудиторії. Тому відкрили цей простір — затишний, дружній, наповнений подіями, який щоденно дає можливості для розвитку і популяризації дизайну. Тут українські виробники і дизайнери можуть представити свої роботи на постійній основі, а відвідувачі — відкрити для себе якісні, естетично довершені предмети інтер’єру, створені в Україні», — зазначив засновник MLYN design hub Роман Михайлов.
Читайте також: «Довженко-Центр» запускає у шести містах кіноклуб
Перша експозиція
Першою виставкою у просторі стане експозиція під назвою «Зерно». Її створили під кураторством артдиректорки простору Ярослави України.
«Експозиція “Зерно” представить інсталяції різних інтер’єрних зон, скомпонованих з предметів українського виробництва. В ній ми переосмислимо традиції нашого дизайну в потоці сучасних тенденцій», — розповіла Ярослава Україна.
MLYN design hub працюватиме щодня, вхід для відвідувачів вільний. Експозиційна зона працюватиме з 10:00 до 19:00, а подієва зала прийматиме заходи до 23:00. Простір розташований за адресою вулиця Спаська, 36/31, на другому поверсі.
Раніше ми писали, що анонімний митець зі Львова зібрав понад мільйон гривень на військо за допомогою картин.
Фото: MLYN design hub
