Суспільство
«Ми відчайдухи, у нас немає страху». Як це – бути волонтером в окупованій Новій Каховці
Стефан Воронцов повернувся до України напередодні повномасштабного вторгнення. Хлопець навчається в Польщі, але вирішив навідатись до батьків. Війна застала його в Новій Каховці, й відтоді життя Стефана тісно пов’язане з рідним містом.
За 40 днів під окупацією він встиг організувати волонтерський штаб та заснувати організацію HUMANITY, яка забезпечувала мешканців Нової Каховки їжею та ліками. А ще вивозила містян з окупації.
Покидати Херсонщину хлопець вирішив після того, як місцева мешканка «злила» його росіянам. Так розпочався довгий шлях додому – через окупований Крим. На підконтрольній Україні території він продовжує дбати про рідне місто й запевняє: там чекають на ЗСУ.
Я був звичайним студентом польського вишу
До великої війни я жив студентським життям, навчався у Вроцлавському університеті на містобудівника: урбаністика, архітектура та містобудування. Також займався вивченням європейської культури. Часто порівнював країни Європи з Україною.
З 2019 року почав волонтерити у команді, яка займалася реставрацією Нової Каховки. Ми на професійному рівні оновлювали кам’яні вишиванки Довженка на будівлях. У нас є унікальна архітектура.
Невдовзі створив культурний центр для молоді, куди запрошували різних спікерів та розмовляли на теми, які ніколи не піднімалися в місті: права людини, ЛГБТ тощо.
Опівдні над Каховською ГЕС вже висів триколор.
Я не вірив у повномасштабний наступ. Думав, що росіяни хочуть, аби українці були у напрузі, під психологічним тиском. Я був у Польщі, але 16 лютого вирішив на два тижні приїхати до батьків, зробити сюрприз. Думав: «Якщо війна не почнеться, а я у Новій Каховці – добре, почнеться, а я тут – теж добре».
24 лютого прокинувся о п’ятій ранку. Не розумів, чи то від сну, чи від феєрверку. Через декілька хвилин почув потужний вибух поруч із моїм будинком. Звук лунав від військової частини. Ми думали, що, можливо, то лише у нас і на Донбасі, але виявилося, що вибухи – по всій країні. О восьмій ранку росіяни були вже в Генічеську, що на півдні Херсонської області. А о 12:00 над Каховською ГЕС вже висів триколор.
Та коли почалася повномасштабна війна, ми не могли просто приймати все, що відбувалося. Ми – херсонці – почали об’єднуватися. Спочатку це були лише чати, у яких ми «фільтрували» охочих приєднатись. У нас був свій метод: ми протягом хвилини говорили з людиною українською на локальні теми, а вже потім додавали. У цьому чаті ми ділилися інформацією про росіян: де вони перебувають, де розташовані блокпости, якась інша актуальна інформація по місту, наприклад, де й що можна купити.
Розповідав про життя під окупацією в твіттері
Перші два тижні ніхто не виходив на вулицю. Усім було дуже страшно, ніхто не розумів, що відбувається. Були випадки, коли окупанти вбивали людей, бо вони просто не хотіли зупинятися на вулиці. Та з часом ми почали виходити, організували «штаб» в одному з підвалів.
З першого дня війни також почалось наше волонтерство на інформаційному фронті. Для цього я використовую лише одну соціальну мережу – твіттер. Запорука нашого успіху – у відвертості. Це дуже відчувається навіть по той бік екрану, коли ти витягуєш руку з підвалу, аби написати твіт. Люди розуміють, що ти перебуваєш в окупації і потребуєш допомоги.
На початку було багато інформації про великі міста, які страждаються від обстрілів, а про маленькі – здебільшого мовчали. Зараз про Нову Каховку говорять значно більше. Якось мені вдалося записати повністю анонімне інтерв’ю: голосове повідомлення тривалістю 20 хвилин. Аби надіслати його, довелося на всю ніч залишати телефон на дереві. Зв’яку практично не було.
Я зробив ставку на твітер і не помилився. Там більш свідома та доросла аудиторія, більше можливостей вийти на медійних осіб. У нас три дні не було зв’язку, після того я написав твіт: «Все добре, штаб працює. Слава Україні!» За добу меседж набрав понад дві тисячі ретвітів! Коли бачиш такий фідбек, розумієш, що ми не одні, нас не кинули.
На мене підписуються люди, які якось пов’язані з Новою Каховкою: навчались тут, мають родичів, яким не вдалося виїхати тощо. Ми з командою допомагали зв’язатися українцям зв’язатися з рідними. Фактично завдяки підписці на мене читачі не втрачають зв’язок з Новою Каховкою.
Ми працюємо як годинник: знаходимо навіть те, чого ні в кого немає
Я називаю себе співзасновником фонду HUMANITY. Як і всі з нашої команди. Бо є люди, без яких взагалі нічого не було б. Наприклад, ті, хто досі під окупацією. Є люди, які взагалі дали надію, що у нас все вийде. Але так, через мене все почалось, через мене все продовжується. Від чату до збору коштів. Усі збори проходили через мене. Зараз ми створили спільну банку з Максом, який є одним зі співзасновників. Гроші йдуть на евакуацію, ліки та харчі. Крім того, у мене є власний рахунок, на який можна задонатити. Щоб все було прозоро, я веду таблицю витрат.
Уся організація і популяризація фонду також проходить через мене. Раніше ми влаштовували «планірки», а тепер можемо навіть і не обговорювати деякі питання. Працюємо як годинник. Спочатку було важко, не знали, чи витримаємо це навантаження. Нам писали люди, які просили щось, чого у нас не було. Але ми все знаходили.
Усе просто: тут наші знайомі, друзі, яких ми знаємо з дитинства, знаємо їхні слабкі і сильні сторони. Розуміємо, що волонтер може зробити, а що ні. Ти даєш йому завдання і довіряєш, бо він точно його виконає. У нас немає зарплатні, але волонтери, які в окупації, можуть забирати собі продукти. Їм це також потрібно.
Сьогодні у нас залишилося троє людей, які фасують та розвозять продукти, ще двоє – іноді допомагають. Ми намагаємося допомогти їм фінансово, адже люди пів року сидять без роботи. Платимо по 2-3 тисячі на місяць. Якщо ми не будемо цього робити – не буде мотивації. Людям потрібно щось їсти.
Читайте також: «Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Як 19-річна студентка Оксана Рубаняк стала кулеметницею 72 ОМБр
Ми допомагаємо локальним волонтерам. Це ті, які зараз працюють в селах. Надаємо їм кошти, закуповуємо продукти. Їм теж потрібна допомога. Якщо ми скидаємо 10 тисяч гривень на тиждень, то цього достатньо. Але якщо ми скидаємо 50 тисяч – ці кошти витрачаються значно швидше, але й більше людей отримують допомогу. Ми постійно зростаємо в масштабі, але водночас ми не сонце, аби всім світити. У нас є якийсь ліміт, всі запити виконати неможоливо.
Чим більше про нас відомо – тим більше до нас звертаються. 80% нашої команди виїхали, ми вже думали заморозити свою діяльність, але, на щастя, продовжуємо працювати. Наша місія – врятувати людей, допомогти пережити цю війну.
На полицях магазинів – або російське, або крадене
Ми почали відчувати дефіцит вже на другий тиждень окупації. З магазинних полиць розібрали геть усе ще в перший день. З ліками було ще гірше. Залишилося лише дві чи три робочі аптеки, в яких можна знайти виключно російські ліки. Так само складно з м’ясом: усе домашнє господарство мешканці Нової Каховки продали ще в перші місяці великої війни. Те, що можна знайти на полицях, – це продукція з Криму або якісь залишки.
Щось подібне із крупами. Окупанти спочатку викрали їх та вивехли фурами в напрямку Криму. Там розфасували й знову привезли до нас – на продаж. Та якщо крупи відносно дешеві, то ковбаса може коштувати півтори тисячі гривень. Підприємці, які залишилися в місті, зрозуміли, що можуть відкрити магазин без документів, виїхати до Криму, закупитися, а потім продавати це все вдвічі дорожче.
Ми привозили гуманітарку з України (Стефан повідомив, що 27 липня окупанти видали «указ» про заборону ввезення з підконтрольних територій України продуктів харчування, ліків та одягу на територію тимчасово окупованої Херсонщини, – ред.). Завдяки цьому в Новій Каховці вдавалося подолати дефіцит, але так було не всюди. У селах – катастрофа. Люди просто сидять без їжі та зв’язку.
Люди з міста повиїжджали, бо у них є можливість. Ми організовуємо безкоштовну евакуацію й місцеві про це знають. А люди з сіл сидять без українського зв’язку, інтернету також немає. Вони дізнаються, що відбувається, від людей, які раз на тиждень приїздять, привозять продукцію. Мені складно навіть уявити, що відчувають ці люди, коли приїжджає автівка з гуманітаркою. Уявіть, вони протягом місяця сиділи без харчів, а тут це все доставляють безкоштовно. Звісно, багато людей виїхали, але чимало й залишилося. З тими, у кого є зв’язок, ми спілкуємося, запитуємо, що їм потрібно, намагаємось це якось дістати.
Найскладніший запит – вивезти з-під обстрілів вагітну
У нас є лише один великий автобус для евакуації. А один автобус для цілої Нової Каховки – це дуже мало. Адже в списках охочих виїхати на підконтрольну Україні територію – понад 20 тисяч людей. Але є й інша проблема – росіяни розпочали полювання на наших волонтерів-водіїв. До чотирьох водіїв вдерлися в квартири, одну жінку знайшли, а одну викрали. Ми не маємо з нею зв’язку.
Окупанти думають, що ми прикриваємося волонтерством, а водії їздять по області, збирають інформацію і передають її спецслужбам. Ми перестали показувати свій транспорт. Перестали світити водіїв. Наприклад: їде 10 автобусів, а росіяни не знають, який із них – наш.
У нас був випадок, коли з Нової Каховки обстрілювали правий берег Херсонщини – село Козацьке. Нам написали серед ночі, що там зараз народжує жінка і її потрібно доправити до міста. Ми не знали, що робити, не могли заснути, але й проігнорувати – теж не могли.
Тому зателефонували місцевому священнику, яким мав перепустку через ГЕС. Під час комендантської години чоловік проїхав усі блокпости, міст, домовився з росіянами, що через пів години повернеться. Йому вдалося привезти вагітну жінку до пологового відділення. На щастя, усі вижили.
Які ще партизани? Колаборанти вмирають «випадково»
Люди чекають на ЗСУ. Шостого березня був найбільший мітинг в історії Нової Каховки, вийшло приблизно 10% міста. Тоді росіянам чітко дали зрозуміти, що їх тут не чекають. Мітинги були щотижня, поки росіяни дозволяли це робити. Але сьогодні якщо вийдеш – тебе пов’яжуть. До того ж, людей вже практично немає, 80% міста виїхало, а ті, хто залишився, – вони не бовдури… Краще вже партизанити. Це безпечніше.
Зрадників, які почали переходити на бік окупантів, почали вносити у спеціальні бази. Бо зрадників ніхто не любить. У перший місяць війни вони думали, що Україна вже ніколи не повернеться, а тому можна диктувати свої правила. Зараз вони думають інакше. Деякі взагалі втекли. Вони розуміють, що ЗСУ близько, а російське ППО не допомагає.
Читайте також: Рятуємо українців від російських снарядів. Як «БАЗА UA» евакуює тисячі людей з прифронтових територій
Окупанти намагаються влити нереальні кошти, аби якось підкупити людей. Наприклад, у нас є будівельний завод, адміністрація якого – колаборанти. Сьогодні вони будують укріплення для російських блокопостів, але знайти працівників не можуть. Люди не хочуть працювати там, де пахне зрадою.
Думаю, ми виграємо інформаційну війну, бо ми не даємо забути про Херсонщину. Багато людей, які перебувають під окупацією, вже зневірилися. Частково – через обіцянки звільнити територію за місяць. Насправді це лише шкодить. Я розумію, що це необхідно, аби зневірити росіян, але люди, які перебувають в окупації, не бачать підтримки, що лунає з наших телевізорів.
Херсонщина – це Україна. Я не перестану це казати, та й люди самі це розуміють. У нас прокинувся потужний партизанський рух. Те, що відбувається зараз в регіоні, – це щось нереальне. Щотижня вмирають колаборанти: «випадково» підриваються, отруюються, натрапляють на кулі. Звісно, теж «випадково».
Ми знайомі з деякими партизанами, але мене трохи обмежили в інформації. Не через те, що я комусь розкажу, а через те, що «ми своєю справою займаємось, а ти своєю. На те ми і партизани, щоб про нас ніхто не знав». Рух великий, у кожному місті їх шукають, але не можуть знайти. Кожен мешканець міста – це партизан. У тебе є очі, у тебе є зв’язок, щось побачив – передав інформацію. Росіянам нема, де сховатися на нашій землі.
Місцева мешканка «здала» мене росіянам
Я виїхав не через те, що мені набридло жити в окупації. Я пробув у захопленій Новій Каховці 40 днів, а виїхав, оскільки мене почали переслідувати. Згодом дізнався, що мене просто «здали» росіянам. У мережі я писав, що вже давно виїхав і перебуваю в безпеці. Та коли в області зникав зв’язок, він зникав і в мене. І люди такі: «Так, чому це в тебе теж зник?».
Мене здала одна проросійська жінка, яка зараз керує лікарнями в місті. Вона прийшла до центру видачі гуманітарки і почала цікавитися, хто я такий, звідки, де беру гроші і як це вдається. Потім приїхала ще раз – вже з купою людей, щось шукали.
Нам з другом вдалося виїхати через Крим. Два тижні намагалися виїхати через Кривий Ріг чи Херсон, але ми не хотіли світитися на блокпостах. Був варіант покинути окуповану територію в автобусі з гуманітаркою, але не вийшло. Залишався лише один варіант – окупований півострів.
Це була не найкраща ідея, бо це ФСБ, фільтрація, допити. Був шанс, що я перебуваю в їхніх в списках. Були чутки, і потім це підтвердилось, що викрадали людей: ти заїжджаєш на територію Криму, в тебе забирають паспорт, документи, і ти зникаєш.
У Криму мені ставили провокативні питання: «Як ти ставишся до нацистів, до війни?». А коли знайшли в листуваннях слово «волонтер» – я автоматично став «підозрілим». Окупанти намагалися змусити мене щось ляпнути, розговорити. Навіть почали відчувати, що я брешу. Але мені пощастило.
Розповідаю світовим медіа про опір українців
Я взяв на себе роль працювати зі ЗМІ, тож коли виїхав почав активно давати інтерв’ю. Мені це подобається, я впевнений у інформації, якою ділюсь. Я представляю населення міста і точно знаю, чого потребують люди. Вже спілкувався із журналістами з Німеччини, Норвегії, Франції та Японії. Коли я сказав, що у нас розвинений партизанський рух, вони були вражені цим.
Інформація у медіа – це прозорість нашої роботи. На мене підписуються, щоб побачити: не все так погано. Завдяки підтримці читачів ми закриваємо збір за годину-дві. Наприклад, якось за дві години ми назбирали 30 тисяч гривень і нагодували 130 сімей. У нас є вся звітність, ми працюємо прозоро попри ризики в окупації. Та й росіяни знають про нас, періодично зупиняють наших хлопців. Але й вони готові до будь-яких сценаріїв. У нас немає страху. Ми відчайдухи.
Ми перетворилися на людей з підручників історії
Війна почалася – війна закінчиться. Головне – не здаватися. Я не хочу опускати руки й не хочу, аби здавалися інші. Я не пробачу собі, якщо через місяць ми завершимо свою діяльність. Мене мотивує боротьба нашого народу, який століттями б’ється за Україну.
Ми стали тими людьми з картинок, яких раніше бачили лише в книжках з історії. Тільки в козаків були шаблі, а зараз – автомати та телефони. У нас є чудова можливість подолати імперію, з якою ми боролися сотні років.
Хочу жити в Україні й відновлювати рідне місто
Після перемоги я продовжу навчання у Польщі. Але спочатку хочу повернутися на кілька тижнів до Нової Каховки, політати дроном, поволонтерити. Тоді вже буде зрозуміло, що робити далі.
Буду продовжувати гнути свою лінію. Не буду лізти в політику, бо не хочу. Але готовий працювати з політиками, створювати якісь спільноти, організації, займатися благодійністю.
Можливо, організація HUMANITY продовжить існування, адже з нею ми пройшли вогонь, воду і війну. А це вже щось. Жити за кордоном я не хочу. Так, я можу вчитися в іншій країні. Але виключно для того, аби використати ці знання на користь нашої країни.
Суспільство
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Суспільство
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Коментарі