Суспільство
«Ми пройшли крізь пекло, тож нам під силу все». Як маріупольці будують мережу молодіжних хабів на заході країни
До повномасштабної війни Юрій Давиденко жив у Маріуполі та робив усе можливе, аби місцева молодь мала можливості для розвитку та самореалізації. Угоду щодо останнього «довоєнного» проєкту чоловік підписав за день до великої війни – 23 лютого.
А наступного дня життя міста та всієї країни докорінно змінилося. Перші два тижні Юрій залишався в Маріуполі та намагався допомогти місцевим мешканцям. Утім коли ситуація почала погіршуватися, чоловік наважився на евакуацію.
Опинившись у Мукачеві, він вирішив зайнятися тим, що вміє найкраще, – створювати молодіжні хаби. І йому вдалося! Разом із друзями вони запустили вже два простори для айтівців та переселенців і не планують зупинятися на цьому. Свою історію Юрій розповів команді ШоТам.
Ми – молодь, яка власноруч подбала про своє дозвілля
Ще під час навчання в університеті я приєднався до студентського самоврядування. А після 2014 року відчув, що в Маріуполі не вистачає заходів для молоді. Фактично для нас ніхто нічого не влаштовував, тож довелося брати справу в свої руки.
Разом із друзями по духу в 2016-2017 роках ми створили громадську організацію, яку так і назвали – «Заходи». Це стало обʼєднанням студентів різних вишів та тодішніх переселенців.
Ми почали проводити різноманітні змагання для молоді, фестивалі, форуми, вечірки, де збирали кошти на соціальні потреби дітей чи пенсіонерів. Тобто робили все, аби молодь могла себе реалізувати та бути корисною суспільству.
Робота із айтівцями, стартапами й креативниками
Згодом я долучився до маріупольської команди «Центру розвитку стартапів 1991» і працював там івент- та ком’юніті-менеджером. Але я не просто організовував по десять заходів на місяць, а й намагався розбудовувати спільноту однодумців. Спілкувався з новими учасниками, аналізував нашу співпрацю, визначав, які івенти та напрями нашої роботи найбільш корисні.
Наприклад, ми влаштували святкування Нового Року для айтівців. Це була вечірка-нетворкінг, де люди спочатку знайомились між собою, а згодом починали співпрацювати між собою. Тобто наші заходи посилювали їхню роботу, і це, власне, й було нашою метою. Зробити так, аби ІТ-спільнота мала власний простір для спілкування та спільного розвитку.
Читайте також: Ми не військторг, але шиємо чимало. Краматорський «Арт-коворкінг» відновив роботу в Дніпрі та допомагає ЗСУ
Хаб у Маріуполі був відкритим майданчиком для всіх мешканців та гостей міста. Сюди приходили і люди креативних професій, і учасники студентських ініціатив. Та все ж основною аудиторією була молодь. Тому ми часто проводили освітні заходи про бізнес, маркетинг, SMM, продажі, HR-менеджмент, інвестування. Словом, про все, що могло бути цікавим і корисним для молоді, яка цікавилась розвитком в ІТ, бізнесі та суміжних сферах.
Наш хаб об’єднав 50 тисяч людей
За весь час роботи «Центру розвитку стартапів 1991» наші заходи відвідали 50 тисяч людей. Ми навіть підраховували: щомісяця хаб збирав щонайменше півтори тисячі учасників. І це не лише івенти, а й зустрічі з нашими партнерами, оренда приміщень тощо. Нам вдалося створити потужну й відкриту спільноту людей.
Заходи були настільки різні, що мені навіть важко визначити якісь чіткі напрями. Наприклад, одного разу ми вирішили провести щось для дизайнерів. Так з’явився конкурс на створення лендингу з призовим фондом у тисячу доларів. Ця подія мала бути локальною, але несподівано для всіх вона набула всеукраїнського масштабу. Участь взяли більш як 80 учасників з 21 міста України. На фінал до нас приїхали дизайнери з Києва, Одеси, Кривого Рогу, Харкова та Івано-Франківська.
Орієнтувались на модель соціального бізнесу
Наш хаб був франшизою національної мережі, а його центр базувався у Києві. Ми постійно співпрацювали зі столичними колегами, а вони багато в чому нам допомагали. Саме завдяки спільній роботі нам вдалося досягти справді хороших результатів. Адже разом – завжди краще.
Модель нашої роботи передбачала рух у напрямку соціального бізнесу. Підприємницька частина проєкту полягала здебільшого в оренді приміщень та обладнання. Але, якщо чесно, цього вистачило лише для часткового покриття видатків. На щастя, ми отримали грант від USAID, який покривав решту потреб.
Життя кипіло, ніхто не думав про велику війну
Я не вірив ані в новий етап війни, ані в щось подібне. Насправді в мене було так багато справ, що сил та бажання думати про ймовірне повномасштабне вторгнення просто не залишалося.
Напередодні великої війни ми планували створити серію муралів про здоров’я та відкрити молодіжний громадський простір. Це місце мало стати центром розвитку підприємництва та демократії Приазов’я. Був ще третій проєкт – розбудова інфраструктури для айтівців. Аби фахівці з ІТ-сфери могли приїжджати до Маріуполя, працювати, відпочивати й, звісно, бачити море. Тож щодня я займався роботою, партнерствами, укладав угоди та працював над рекламою. Усе кипіло й неслося на повну.
Та «тривожна валізка» у нас все ж була. Ми накупили чимало продуктів (макарони, консерви, мʼясо тощо), і саме це, напевно, врятувало нам життя. У лютому ми вирішили, що хочемо залишитись тут, у Маріуполі. Хоча друзі ще в грудні пропонували переїхати до Львова, а ІТ-компанії, з якими ми працювали, готові були ще й покрити наші витрати.
Але я сказав, що не хочу цього. Я згадував досвід 2014 року, коли вперше покинув рідне місто, і не хотів повторювати це вдруге. Тому планував залишатися до останнього. Тоді нікому й на думку не спадало, що окупанти просто знищать наше місто.
Я їхав не кудись, а від війни
Я виїхав з Маріуполя на третій тиждень повномасштабної війни – 16 березня, щойно з’явилася така нагода. Їхати на своєму електрокарі не міг: увесь заряд автівки пішов на допомогу мешканцям міста. Я розвозив людей, доставляв воду – і так повністю розрядив машину.
Ситуацію ускладнювала й відсутність зв’язку. Так коли все ж вийшло зателефонувати друзям, мені запропонували скористатися автівкою знайомого. Вона була в Маріуполі і, що важливо, з повним баком. Завдяки цьому мені вдалося евакуюватися.
Читайте також: Ми жодного дня не зупиняли роботу. Прифронтова виноробня Villa Del Vino об’єднала крафтових виробників і допомагає ЗСУ
Я їхав не кудись, а подалі від війни. Тут варто зазначити, що в Маріуполі утворився повний інформаційний вакуум. Ніхто не розумів, що відбувається в решті міст та областей. Запоріжжя – це все ще Україна, чи його вже окупували? А довкола так «сипало» снарядами, що думати насправді й не виходило. Зрештою мені вдалося дістатися Бердянська, далі – Дніпра, а згодом ми доїхали до Мукачева.
Виявилося, що на Закарпатті у мене також були знайомі. Ми разом працювали над всеукраїнськими проєктами, але тоді не уточнювали, хто й звідки приїхав. Власне, опинившись у Мукачеві, я відправив дружину до Праги, а сам залишився волонтерити в прихистку. І досі живу там.
Вирішив займатися тим, що вмію найкраще
Перші місяць-два я намагався прийти до тями. Допомагав іншим маріупольцям, вантажив речі, працював фізично. Як виявилося, така робота неабияк відволікає від поганих думок. Однак вже в квітні я почав думати про те, що вмію робити найкраще, – відкривати й запускати хаби. Цьому рішенню я завдячую подрузі, яка після виїзду з Маріуполя сказала: «Юро, давай вже щось робити!». І я включився.
Крім того, мені зателефонував один із донорів проєкту про психологічне здоров’я та створення муралів. До речі, договір із ним ми підписали за день до великої війни – 23 лютого. І знаєте, що мені запропонували? Актуалізувати роботу!
Тобто всі ті кошти, які були виділені на реалізацію проєктів у Маріуполі, ми могли використати тут, на новому місці. Почали зі створення мотиваційних банерів, які допомогли закарпатцям трохи «розвантажитись». Це був початок, який дав мені сили продовжувати роботу.
Повністю відновитися вдалося лише в червні
Усі проєкти – це вирішення певного болю. А моїм болем тоді було життя в прихистку й відсутність місця й умов для повноцінної роботи. Я буквально не мав власного робочого місця. Через це першою великою ідеєю стало створення коворкінгу з усіма необхідними меблями, інтернетом та кавою. Аби люди знову могли об’єднуватися та працювати разом.
Згодом почали надходити перші запити на організацію та запуск різних проєктів. Відтоді я працював практично без відпочинку. Але найбільш прикро, що ти можеш провести цілий день «на ногах», а результату – не побачиш. У таких ситуаціях моя ефективність наближалася до нуля. Ти пишеш-пишеш, а донори відмовляються. Звісно, це впливає на емоційний стан. Думаю, мені вдалося відновити свою ефективність лише в червні. Тоді я знайшов у собі сили, аби продовжувати роботу
Створили на Закарпатті коворкінг для айтівців та переселенців
Коворкінг Aware Zone у Мукачеві ми запустили разом із друзями з Києва, Дніпра та Закарпаття. На початку я й не знав, що частина нашої команди – місцеві. Протягом п’яти років ми перетиналися й співпрацювали в різних проєктах, а тепер так склалося, що ми приїхали до їхнього рідного регіону.
Найскладнішим виявився пошук приміщення. Ми витратили на це, напевно, цілий місяць. У Мукачеві багато житлових кварталів, а з громадськими просторами – складно. Врешті-решт нам вдалося знайти локацію неподалік від складу з гуманітарною допомогою. Це будівля торгівельного центру, у якій ми орендували третій поверх з панорамними вікнами та балкончиком. Тут достатньо місця й простору, аби люди відчували свободу й не сиділи впритул одне до одного.
Наш коворкінг – це, перш за все, простір для роботи переселенців, які працюють онлайн чи можуть працювати віддалено. Однак ми відкриті й для місцевих жителів. Це місце, де люди приходять зі своїм ноутбуком та займаються своїми справами. Робочі місця в буквальному сенсі цих слів. Водночас ми змогли організувати додаткові активності для молоді та відвідувачів з дітьми.
Раптово вирішили відкрити ще один хаб – у Хмельницькому
Поки ми шукали приміщення в Мукачеві, мої друзі-маріупольці переїхали до Хмельницького. Якось ми спілкувалися, а вони й кажуть: «А давай ми і тут щось зробимо!». Ми приїхали, завітали до місцевого університету, обрали місце для нашого простору й підписали договір із навчальним закладом. Так у Хмельницькому з’явився хаб для переселенців та місцевих мешканців.
Цей простір нам вдалося запуститися навіть раніше, аніж у Мукачеві, однак частина робіт щодо облаштування ще триває. У цьому проєкті я відповідаю за залучення коштів. І це важливо, адже ми плануємо придбати 20 потужних ноутів, аби переселенці могли працювати в хабі навіть без власної техніки.
Читайте також: «Равлики під час війни? Чому б і ні!». Історія фермерів із Запоріжжя, які попри обстріли відновили роботу
Також мріємо, аби це місце стало івент-майданчиком для різних заходів. А ще з вересня запускаємо на базі коворкінгу освітній простір з ІТ, підприємництва та дизайну. Це все – не лише наша заслуга. А й робота ще чотирьох громадських організацій, наших партнерів та, звісно, Хмельницького національного університету.
Наразі я «базуюсь» у Мукачеві, але фактично – живу на два міста. Моя команда з громадської організації переважно опікується хмельницьким хабом, а на Прикарпатті керувати процесами доводиться мені. І це, думаю, ідеальна форма співпраці: коли кожен вкладає в справу частину особистого досвіду. Сьогодні я працюю з командами, які пройшли крізь пекло і можуть буквально все в цьому світі.
Обов’язково приєднаюся до відбудови Маріуполя
Життя триває й не зупиняється, навіть якщо здається, що все застигло в очікуванні перемоги. Про що я мрію? Аби всі ці проєкти стали стійкими й корисними для українців. І, звісно, у майбутньому нам потрібно буде щось робити з Маріуполем.
На нас чекає нереальна кількість роботи. Думаю, я займатимусь освітньою частиною, відновленням людського капіталу. Бо що таке місто? Це, перш за все, люди, які в ньому живуть. А отже, планую повертатися до Маріуполя за кілька років після перемоги. А до цього працюватиму на користь міста віддалено. Сьогодні моя робота – це ноутбук та спілкування з людьми.
За час повномасштабного вторгнення я переконався, що варто інвестувати в себе й шукати друзів по всій країні. Складно уявити, що б я робив і де був без партнерів та друзів. І, головне, необхідно ще більше дбати про безпеку. Можливо, якби я виїхав з Маріуполя раніше, то зміг би зробити більше хороших справ у безпечному місці.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
