Суспільство
Ми не військторг, але шиємо чимало. Краматорський «Арт-коворкінг» відновив роботу в Дніпрі та допомагає ЗСУ
«Арт-коворкінг» – це креативний простір з Краматорська, який перетворював промислове місто на осередок творчості. Тут будь-хто міг дізнатися про запуск власної справи, протестувати на практиці практично будь-яку ідею та отримати корисні й практичні поради.
Так тривало до 24 лютого, допоки російські окупанти не почали повномасштабну війну. Перші тижні команда «Арт-коворкінгу» залишалася в місті й допомагала військовим. Разом із учасниками простору та небайдужими містянами вони шили спальники та інші необхідні речі для наших бійців.
Згодом «Арт-коворкінг» переїхав до Дніпра, де продовжує підтримувати армію та волонтерів. Про заснування простору, релокацію під час війни та майстер-класи для дітей-переселенців ШоТам розповіла співзасновниця коворкінгу Олена Кучерук.
Поєднали виробництво і коворкінг
У нас два напрями: навчальні курси й оренда обладнання в коворкінгу, а також виготовлення речей для продажу. Власне, в 2018 році все почалося саме з пошиву, а в 2020-му ми запустили коворкінг.
Утім повноцінно за ці роки коворкінг працював лише протягом 10 місяців. Вперше нас пригальмував карантин, далі змінилася команда, а тепер – почалася повномасштабна війна. Попри це у нашому просторі встигли побувати приблизно 600 людей.
Коли ми почали рухатися в напрямку самоокупності (спочатку все було безкоштовним), кількість відвідувачів впала. Однак зросла якість, якщо можна так це назвати. До нас почали приходити більш свідомо і з власними ідеями, бажаннями. На місяць ми мали близько 30 людей, які брали участь у заходах.
Місто потребувало розвитку культури
Коворкінг – це модель шерінг-економіки, де люди можуть розділити витрати на оренду та якісь спільні речі. Мене надихнув технопарк у Тбілісі, до якого я потрапила за програмою молодіжного проєкту. Найбільше мене вразило, що там створено всі умови для розвитку крафтового бізнесу. Щоправда, там цим займається Міністерство економіки й розвитку, а отже, й ресурсів побільше.
Але по суті моя ідея була звідти: технопарк, де молоді підприємці отримують доступ до обладнання і менторський супровід для своїх стартапів. Це чудова нагода, аби протестувати ідею у більш «тепличних» умовах.
До відкриття Арт-коворкінгу я працювала в команді Креативного простору Free.UA, а також була викладачкою. Я бачила недосконалість системи освіти і відсутність можливості реалізувати саме практичні навички, які здобувають діти.
Водночас у Краматорську відчувалася недостатність розвитку культурного напряму, а тому молодь, яка мала нестандартні ідеї, просто не могла втілити їх у життя. Тож ми побачили проблеми, сформували гіпотезу про відсутність можливостей для реалізації – і почали думати, як це виправити.
На Сході – не лише промисловість, а й креатив
Краматорськ – це місто машинобудівників, а креативним людям (як от митцям чи дизайнерам) розвитку було замало. Хотілося згуртувати підлітків і взагалі творчих людей, дати їм доступ до необхідного обладнання, а у нас воно різне й досить коштовне. Наприклад, машини для друку на тканині
Замість купувати техніку, люди могли спробувати власні сили, перевірити ідеї і, що головне, – переконатись у бажанні й надалі розвиватися в цій сфері. Тобто здобути оцей емоційний досвід: «Я можу!».
Більшість містян здивовано відреагували на наш простір. Це дуже незвично, що дитина може прийти без нічого (ми навіть матеріали давали), а повернутися з готовою річчю. У нас навіть були дівчата, які власноруч робили унікальні подарунки для своїх подружок.
Ярмарки підтвердили: наші речі дійсно цікаві людям
Ми створювали різні речі, одяг, сумки для продажу. І найбільше попиту на продукцію було навіть не в інстаграмі, а на різноманітних ярмарках. Найперший такий маркет відбувся на форумі, що проводився на Арт-заводі «Механіка». Там ми побачили, що наші речі подобаються і їх готові купувати. Це було восени, а в лютому ми поїхали на другий ярмарок. І вже вдруге переконалися, що дійсно робимо круті речі.
Нам здавалося, що після «розкачки» коворкінгу й здобуття більшої впізнаваності, ми можемо стати підтримкою для інших креативних стартапів. Своєрідним майданчиком для реалізації товарів. Тому називаємо себе соціальним підприємством. Адже ключова мета – саме соціальна. А вже для того, аби її реалізувати, ми створюємо продукт, який продається і фінансує нашу роботу.
Ділимося власним досвідом з іншими
Ми були засновані як громадська ініціатива, але, оскільки навчаємо людей підприємництву, просто не мали права не займатися бізнесом. Тому тестуємо різні моделі, аби на власному досвіді розповідати, що працює, а від чого варто відмовитись. Ділимося із початківцями методами, які спробували й відібрали самі.
Згодом ми написали грант на Проєкт «Економічна підтримка Східної України» – й отримали перше фінансування на діяльність коворкінгу. Тоді вже думали, що надалі зможемо заробляти самостійно і навіть почали робити для цього перші кроки. Виходити на модель соціального підприємництва.
Гранти – це шалена підтримка, особливо на перших етапах. Адже реалізувати таке самостійно було б дуже важко: і через малий досвід, і тому що подібна модель була не надто розповсюджена в Україні. Утім будь-які гранти завжди закінчуються.
Та й це дуже виснажливо: постійно писати, тримати руку на пульсі. Інша справа, коли ти сам ухвалюєш рішення й можеш адаптуватись до різних зовнішніх умов. А коли є грант – ти вже не власник своєї діяльності, а маєш чіткі межі й зобовʼязання.
Хлопці-модельєри? Чому б і ні
У нас є така історія: три хлопці, які жили собі звичайним життя, після наших активностей вирішили, що буде круто займатися дизайном одягу. І вони навіть вступили до коледжу технологій та дизайну на факультет модельєрів. Це дуже приємно, адже коли ми прийшли до директорки, вона була надзвичайно здивована.
«Що ви з ними робите? – спитала вона. – У нас хлопців на факультеті не було вже багато років!». Та вони круті, я слідкую за ними в інстаграмі і вони досі продовжують робити круті речі.
Останнє, що ми робили у Краматорську – творчий табір для підлітків. Це був доволі незвичний формат: і табір, і втілення своїх ідей, як от пошиття панамок, створення блокнотів, друк футболок. Ми і навчались, і грали одночасно.
Коли брата чоловіка забрали в армію «днр», все здалося неминучим
Батьки чоловіка живуть на тимчасово окупованій території – у так званій «днр». Ми розуміли, що там щось відбувається: і мобілізація, і навчання біля кордону. І усвідомлювали, що все це – не просто так. Тому тривожність, звісно, була. Але я не вірила, що може початися повномасштабна війна.
Рівень тривоги почав зашкалювати з 20 лютого. Тоді зателефонувала мати мого чоловіка й сказала, що його брата – шкільного вчителя фізкультури – «мобілізували» до армії «днр». Тієї миті ми остаточно переконалися, що варто готуватися до чогось поганого. А паралельно боролися з ковідом: чоловік щойно одужав, а я перебувала в активній фазі хвороби, з високою температурою та болем у тілі.
Готувалися до ярмарки, а не до війни
В останні дні перед великою війною ми готувалися до чергової ярмарки у Харкові. Ми справді працювали над створенням одягу, хотіли пошити сорочки з принтами. Тобто займались розробкою товарів для маркету. Я не вірила, що щось завадить нам поїхати до Харкова. Ну, може, затримаємось. Можливо, щось не встигнемо. Але й думки не було, що всі плани та мрії доведеться відкласти в довгий ящик.
Поза тим, «тривожну валізу» ми зібрали ще в лютому. Я навіть поклала туди шоколадки. І це, напевно, було найбільшою помилкою! Адже коли ми прийшли додому, наш собака заліз у цю валізу та з’їв частину шоколаду. А іншу розніс по всій квартирі. Це було дивно, адже він ніколи не їв шоколад. Можливо, також відчував якусь тривогу.
Робимо те, що вміємо найкраще
Про необхідність виїжджати з Краматорська ми почали говорити буквально в перші дні повномасштабної війни. Але ми не хотіли повторювати досвід 2014-го року, натомість прагнули створити щось справді корисне. Найперше знадобився наш туристичний бекграунд: у нас було чимало спорядження, яке вже 24 лютого передали бійцям Територіальної оборони ЗСУ.
А згодом зʼясувалось, що є потреба в спальниках, а купити їх практично неможливо: місто маленьке, великими партіями можна було щось придбати хіба що в Харкові чи Дніпрі. Вже й «Епіцентр» зачинили, а запит на спальники не зникав. Тоді ми зрозуміли, що можемо пошити їх власноруч. Я покликала колегу, ми «розібрали» один з придбаних мішків та почали шити. Перший, другий третій – а потім я кинула клич у фейсбуці.
І я була відверто шокована. На наші майстер-класи приходили 4-5 людей, а виявилося, що в місті є велика, потужна спільнота. Вже в перший день прийшли понад 20 людей: як професійні швеї зі своїм обладнанням, так і новачки.
Далі ми почали шукати матеріали, знаходили контакти власників магазинів. Десь купували за повну вартість, десь нам віддавали все безкоштовно. Після цього створювали заготовки на базі коворкінгу, а швеї забирали їх додому й відшивали на своєму обладнанні.
Обрали місто, в якому можемо бути корисними
Для релокації ми спочатку розглядали Вінницю, адже там живуть родичі мого чоловіка, які приймали нас у 2014 році – на самому початку російсько-української війни. Утім це було в квітні, коли місто здавалося вже переповненим. Та й Вінниця доволі далеко від Краматорська.
Тому ми переїхали до Дніпра. Не можу сказати, що це був зважений вибір. Просто так склалося, що ми постійно приїздили сюди, аби придбати тканину для спальників. А тому вирішили: це саме те місто, в якому ми зможемо залишатися корисними.
Другий фактор, який зіграв на користь Дніпра, – це житло. Подруга мого чоловіка разом із родиною евакуювалися до більш безпечного регіону, а нам дозволили пожити в їхній квартирі. Власне, так ми й осіли в Дніпрі.
Евакуювали не лише обладнання, а й улюблену квітку
На щастя, ми змогли евакуювати обладнання. Спочатку попросили друзів вивезти найбільш коштовне – текстильний принтер. А разом із ним – менш потрібні обладнання, наприклад, для виготовлення блокнотів. Трохи згодом до нас тимчасово переїхали друзі з Кремінної. Вони жили з нами, поки вивозили власну техніку, а заразом забирали й нашу.
Насправді я не думала, що буду продовжувати діяльність коворкінгу в Дніпрі. Однак я бачила, як більшість людей їхали з однією валізкою. Натомість у нас була можливість їздити туди-сюди автівкою, вивозити пошите, забирати матеріали. А тому ми щоразу щось забирали з дому.
Мені навіть пощастило «евакуювати» улюблену квітку – кімнатний банан. Його вирощувала мати моєї подруги з Ярової, тож я відчувала, що маю це зберегти. А потім нам допомогли друзі та волонтери, які возили гуманітарну допомогу на вантажній «Газелі». Так разом зі спальниками до Дніпра переїхали й залишки нашого обладнання.
Збільшення виробництва та черга із замовлень
Іноді мені здається, що в минулому житті я зробила щось дійсно хороше. Адже нам дуже пощастило з усім, зокрема – з приміщенням. Ми не могли просто сидіти в квартирі й нічого не робити. Тож почали думати, де розміститися.
І раптом десь у соцмережах я побачила сюжет про Дніпровський центр сучасної культури. Одразу написала менедженці Анні, мовляв, хочемо працювати. Ми зустрілися й зрозуміли, що наші цінності й погляди повністю співпадають. По суті, ми робимо одне й те саме. Так ми отримали в користування приміщення до кінця року.
Сьогодні ми вже розділили майстерню й коворкінг. Наше виробництво стало потужнішим, хоча ми й робимо зовсім інші речі. Якщо раніше ми створювали за місяць десь 20 одиниць, то сьогодні можемо й вп’ятеро більше. А ще впевнені, що продукція не «стоятиме», адже маємо чергу із замовлень.
Ми не військторг, але шиємо багато
Найактуальніше серед замовлень – це постільна білизна. Регулярно таке замовляють «Восток SOS» та інші організації, які займаються допомогою переселенцям.
Крім того, ми шиємо футболки для наших хлопців з Краматорська, спальні мішки, нашоломники. І навіть чохол для «Старлінку» можемо пошити! А ще створюємо речі з мілітарним акцентом.
Наприклад, пошили білі футболки, а на рукавах – вставки з пікселем. Це ніби нагадування, що війна триває. Як то кажуть, аби носити військовий камуфляж, це треба заслужити, але маленьку частинку можуть мати всі.
Відновили майстер-класи та подалися на новий грант
У цьому ж культурному центрі ми розвиваємо напрямок коворкінгу. Більшість непромислового обладнання встановили в Дніпровському центрі, де й проходять майстер-класи. Тематика та сама – креативне підприємництво.
Поки що ми не робимо якихось глибоких програм, а здобуваємо довіру. Щоб люди не боюсь з нами працювати. До речі, ми знову написали заявку на фінансування життя коворкінгу від USAID, наразі очікуємо на погодження.
Якщо у Краматорську нашою аудиторією були здебільшого підлітки, то тут значно більше дітей. Можливо, це тому що батьки намагаються відволікти діток. А ще переважна більшість наших гостей – це переселенці.
Також проводимо майстер-класи для більш дорослої аудиторії. Для тих, кому хочеться створювати щось власними руками. Були й більш філософські зустрічі, аби підтримати переселенців, розповісти про підприємництво та роботу на фрілансі.
За посередництва Держави Катар із тимчасово окупованих територій вдалося повернути п’ять українських дітей. Це повернення втілили у межах ініціативи Bring Kids Back UA.
Про це повідомив уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець.
На підконтрольну територію України повернули дітей віком від 11 до 16 років. Вони проживали у Криму та Донецькій, Луганській й Запорізькій областях.
У межах ініціативи вдалося повернути зокрема й 12-річну дівчинку, батько якої перебуває у полоні в росії. За останні три роки вона двічі змінювала своє місце проживання та мала конфлікти з матір’ю. Команда ініціативи змогла допомогти бабусі оформити опіку над дівчинкою. Надалі дитині надаватимуть усі необхідну підтримку.
Читайте також: Анджеліна Джолі підтримала 14-річну дівчину, яка постраждала від атаки росіян (ФОТО)
Також повернули хлопчика, який проживав з батьком та регулярно піддавався жорстокому поводженню з його боку.
«Мама намагалася самостійно вивезти хлопчика, але спроби були безуспішні. І лише завдяки зверненню до нашого офісу та залученості незмінного попередника Держави Катар матір та її син воззʼєдналися»‚ — написав Дмитро Лубінець.
Нагадаємо, що 11-річний хлопчик із Данії зібрав 34 тисячі данських крон для дітей з України (ФОТО).
Фото: фейсбук-сторінка Дмитра Лубінця
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
