Суспільство
«Ми були потрібні людям». Як на Київщині попри окупацію та відключення світла продовжували пекти хліб
24 лютого чимало українців не вийшли на роботу. Але не вони. В Іванкові, що на Київщині, експедитори хлібзаводу у день початку повномасштабної війни виїхали розвозити гарячу випічку. І навіть згодом, коли селище опинилося під окупацією, працівники пекарні знайшли в собі сміливість і далі не залишати людей голодними. Директорка Іванківського хлібзаводу Ірина Черненко розповідає ШоТам про дні та ночі в пекарні, як переправляли хліб човнами та 36 днів окупації.
Ірина Черненко
директорка Іванківського хлібзаводу, що на Київщині.
Годували громаду свіжоспеченим хлібом
Я за освітою технологиня хлібопекарного виробництва – закінчила Чернігівський кооперативний технікум. Перші роки працювала за профілем. У 1985 році приїхала на роботу на хлібзавод в Іванків. Це було «за розподілом», як тоді казали. А у 2015 році вже стала директоркою.
Іванківський хлібзавод збудували ще у 1969 році. Коли я прийшла працювати, тут була понад сотня працівників. Бо на той час це був не просто хлібозавод – а велике підприємство, яке також містило рибокоптильний і ковбасний цехи, пекарню.
Та починаючи з 90-х ринок наситився, адже всі бачили, що на хлібі можна заробляти хороші гроші. І скрізь набудували нових заводів. Ніби й добре, що є вибір, конкуренція. Але, на жаль, не кожен відповідає за якість своєї продукції.
Перед повномасштабним вторгненням росії у нас залишилося до 20 працівників. Пекарі виходили тільки у нічний час, аби зранку в магазини потрапляла свіжоспечена продукція. Це повʼязано з тим, що термін реалізації хліба – 24 години. Я не сприймаю серйозно те, що продають у супермаркетах з етикетками про «термін придатності – 5-7 днів», бо, мовляв, «хліб бездріжджовий». Аби хліб піднявся, потрібна або закваска, або опара. «Бездріжджового» не існує в природі.
Люди на хлібзаводі працювали вночі, аби зранку в магазини потрапляла свіжоспечена продукція. Фото: ШоТам.
Ми опинилися в окупації
24 лютого почалося з «вересків» людей на вулицях. Було тривожно. Стало зрозуміло, що почалася повномасштабна війна… Куди відкриватися? Але що робити: треба ж годувати людей. У нас уже був напечений хліб для шкіл і магазинів. О шостій ранку експедитори таки виїхали на маршрути його розвозити. Та магазини ще були зачинені, а школи вже не приймали. Весь хліб вони повезли на ринок в Іванкові.
Там було порожньо. На ринку торгували тільки ми своїм хлібом. Було видно величезну чергу в аптеку, ще одну – в банкомат. Скрізь усе зачинено – ніде купити базові харчі. А ми стояли й продавали той хліб.
Інформації було нуль. Ніхто зовсім нічого не казав й додзвонитися кудись було нереально. Так ми опинилися в окупації. Хто з працівників міг, підтягувалися до заводу. З пекарні я не виходила з 24 лютого – й аж до 1 квітня. Добре, що пічки працювали, і коли на вулиці був «мінус», у нас – +6°C чи +8°C. Там ми й жили.
24 лютого в Іванкові на ринку торгували тільки хлібом. Фото: ШоТам.
Мене рятував… щоденник
Хоч разом і було трохи спокійніше, але загалом страшно. Громаду обстрілювали росіяни. Я не знала, що відбувається у мами, де мої діти. До рідних було не додзвонитися. У деяких районах люди не могли вийти у двір – сиділи кожен у своєму підвалі чи погребі.
День у день все відбувалося однаково. У голові все зливалося. Втриматися на плаву мені допоміг щоденник. Я багато нотувала, хто де був, що бачила чи чула, що сталося: «сьогодні нема світла», «сьогодні зник зв’язок».
На щастя, окупанти поводилися, я б сказала, «адекватно». Вони гнули свою пропагандистську лінію, що «вам буде добре», «з нами жити прекрасно» і що «ваша влада – не така, а наша – шикарна». Я називаю це «розмовами ні про що». Їх цікавило, де керівництво заводу. А ми що? Казали, не знаємо: «Ми всі звіти здаємо через інтернет. Можемо керівників навіть в обличчя не знати».
В окупації продовжили випікати
Щоб не зійти з розуму, ми працювали. Та і людям ми були потрібні. У Facebook наша бухгалтерка виклала оголошення, аби люди приходили та купляли хліб. «Сарафанне радіо» працювало: місцеві передавали одне одному, що ми печемо. І народ потроху приходив.
Ми самі не розвозили хліб. Пʼять людей не могли й пекти, й організовувати все, й розносити. Але от наша працівниця з чоловіком і друзями вночі таки возили хліб тими місцями, звідки люди самі до нас дійти не могли. Потім вони організували доставку у села Шпилі, Рокитна Слобода та Білий Берег. Хлопці переправляли туди хліб човнами.
Нам із самого початку допомагав чоловік, у якого в минулому, до реабілітації, була наркотична залежність. Так от, саме він з нами пік хліб, коли працівників було неможливо зібрати до купи. Інші хлопці з Макарівського центру реабілітації теж їздили нам допомагати – на велосипедах, під обстрілами, поруч із машинами окупантів. Для місцевих ці чоловіки розкрилися зовсім з іншого боку. Бо у суспільстві заведено вважати, що такі люди «неблагонадійні». Але це не так.
Складно і так, а тут ще й відключення
Відключення електроенергії дещо підкосили нашу роботу. Коли це вперше сталося, 9 березня, ми законсервували наше тісто, а вже наступного дня продали його. Ніхто не міг точно сказати, коли буде світло. Власного генератора у нас не було. Хоча був там один, але його контролювали росіяни.
14 березня нам таки допомогли з генератором, і ми почали працювати знову. Але ми були прив’язані до часу, адже діє комендантська година. Нам могли привезти генератор тільки о 6 ранку, й о 5 вечора його вже забирали. Чайниками гріли воду, щоб замісити тісто. Так і планували роботу.
Вперше світло відключили 9 березня. Фото: ШоТам.
Вільне Іванкове знову пахне хлібом
Ми були під окупацією 36 днів. 1 квітня о сьомій годині ранку (памʼятаю, було хмарно, і лився дощ) у нас під вікнами почалися крики: «Наші прийшли!». Чи хтось міг у це повірити, у День сміху? Я – ні. Та потім прибігла наша працівниця і каже: «Це правда. Хлопці – на площі, підняли прапор. Я з усіма перецілувалася». Ми плакали. Емоції були неймовірні.
Нині ми працюємо стабільно. Якщо порахувати водіїв, слюсарів і продавців, нас – 16 людей. Хліб випікають за зміну пʼятеро. Знову, як і до вторгнення рф, ми працюємо у нічну зміну, з 24:00 і до 6:00, щоб зранку свіжоспечений хліб опинився на прилавках.
За цей рік ми відновили опалення, придбали новий котел. Відновили те, що було зламане – приміром, бойлер, печі, датчики.
Все, що ми печемо, реалізовуємо власними силами. Забезпечуємо хлібом районні лікарні та садочки. Продаємо також на ринках в Іванкові та Макарові, в місцевих магазинах. Покупців, звісно, менше, бо з місцевих хтось виїхав, когось убили. Район спорожнів. Але як є.
Я дуже люблю свою роботу, мені подобається пекти. Мрію, щоб усі повернулися додому, і війна закінчилася. Це моя велика, але, мабуть, як і у всіх, мрія.
У столичних парках, скверах і на центральних вулицях встановлюють рамки-розпилювачі води для охолодження в літню спеку. Загалом їх встановлять на 31 локації міста.
Про це повідомили в КМДА.
Виконувач обов’язків директора Департаменту захисту довкілля та адаптації до зміни клімату КМДА Сергій Сабуров розповів, що районні комунальні підприємства з утримання зелених насаджень щороку готуються до спеки й розширюють мережу таких рамок, щоб кияни та гості міста могли освіжитися просто під час прогулянки.
Вироби, виготовлені силами КП УЗН та «Київзеленбуд», створюють дрібний туман із водяних краплин, що ефективно знижує температуру повітря в зоні дії. Комунальне об’єднання закликає берегти обладнання та користуватися ним відповідально.
Читайте також: У Києві на Алеї захисників відкрили новий знак, присвячений Військово-морським силам (ФОТО)
Перелік локацій, де встановлять рамки-розпилювачі води:
- Голосіївський район: парк імені Максима Рильського;
- Дарницький район: парк «Позняки», сквер на вулиці Олександра Кошиця, Парк імені воїнів-інтернаціоналістів, сквер на вулиці Вишняківській, 12;
- Деснянський район: парк «Деснянський», парк з водними об’єктами вздовж проспекту Романа Шухевича, парк «Фестивальний», парк «Молодіжний», сквер імені В’ячеслава Веремія;
- Дніпровський район: парк «Перемога», парк «Аврора», парк на вулиці Юрія Шумського, сквер «Кусум» у селищі ДВРЗ;
- Оболонський район: парк «Наталка»;
- Печерський район: бульвар Лесі Українки, парк Вічної Слави;
- Подільський район: Куренівський парк, сквер на площі Щекавицькій, сквер № 1 на Контрактовій площі;
- Святошинський район: парк «Совки», парк «Інтернаціональний», бульвар Академіка Вернадського;
- Солом’янський район: парк «Відрадний», парк імені Миколи Зерова, парк «Орлятко»;
- Шевченківський район: вулиця Хрещатик (бульварна частина), парк «Веселка», парк імені Тараса Шевченка, сквер біля цирку, Пейзажна алея.
Нагадаємо, що під час сильного вітру у Львові перехожі втримували стенди з іменами військових (ВІДЕО).
Фото: сайт КМДА
Суспільство
Пес Топік усе життя прожив на прив’язі в селі на Дніпропетровщині. Його ланцюг був настільки закручений, що не діставав до будки, тож узимку він спав на голій землі, влітку — страждав під пекучим сонцем, а в міжсезоння — мокнув під зливами.
Господарі на це не зважали, і щойно з’явилася нагода — залишили песика, з яким прожили 10 років, новим власникам проданої хати. Однак цього разу Топіку з людьми пощастило: Аліна та її наречений Ваня під час першої ж зустрічі дали песику теплу підстилку, а коли зрозуміли, що по собаку ніхто не повернеться — звільнили його від ланцюга, почали привчати до життя на волі й повертати пухнастику віру в людей, людську турботу та ласку.
Аліна розповіла історію Топіка в TikTok, і це відео швидко набрало понад пів мільйона переглядів та дві тисячі коментарів.
«Щодня ми переконуємося, що вчинили правильно»
Аліна та Ваня в лютому 2025 року купили для батьків хату в селі, роблять там ремонт і знімають про це блог для TikTok та Instagram. Пара любить тварин і має маленького чихуахуа. Топік у їхньому житті з’явився випадково — як неочікуваний «бонус» до купленої сільської садиби. Таким самим «бонусом» став і кіт Вася. Аліна згадує:
«Приїхавши на перегляд, ми одразу побачили собаку. Він був агресивний, сидів на ланцюзі, кидався на нас. У принципі, це зрозуміло: ми чужі люди. Ми одразу запитали господиню, чи зможуть вони забрати песика. Оскільки в нас є вже свій чихуахуа, і ми боїмося, що вони не подружаться. На що власниця відповіла, що в неї тесть живе в селі, і вони взагалі без проблем заберуть собаку.
Потім у будинку побачили кота. Також попередили власницю — у чоловіка та в батька чоловіка алергія на шерсть. Жінка знову відповіла, що забере без проблем. 15 лютого вона забрала гроші, віддала ключі й абсолютно байдуже пішла повз тварин. Ми це сприйняли як досвід і почали знайомитися з Топіком і Васею».
Вася і Топік. Фото з архіву Аліни
Топік жив у жахливих умовах: короткий перекручений ланцюг, будка, яка мала б захищати від негоди, прогнила й не мала всередині ніякого настилу. І пса, і Васю попередні господарі годували кашею на воді, тварини були худі. Як виглядав Топік, Аліна показувала у відео в TikTok:
Перше, що Аліна та її наречений зробили, — спробували створити Топіку комфорт, щоби песик став більш лояльним до нових господарів і їхнього маленького чихуахуа. Адаптація до життя без обмежень минала в Топіка поступово і з труднощами.
«Топік міг “цапнути” за кросівок, гарчав, був злий, рив ями. Не дозволяв, щоби біля нього присідали поруч. Не можна було навіть нахилитися підмести, він одразу біг та гарчав. Але це прекрасний пес. Він стає все добрішим, спокійнішим. Щодня ми переконуємося в тому, що вчинили правильно, звільнивши його», — розповідає Аліна.
Фото з архіву Аліни
Собаку від прив’язі нові господарі звільнили, щойно купили будинок, але нашийник із частиною ланцюга одразу зняти не вдалося. Це відклали, щоб дати собаці час звикнути до нової родини і зрозуміти, що йому ніхто не хоче нашкодити. Згодом і цей етап вдалося пройти — з Топіка зняли залишки ланцюга, від якого не міг звільнитися роками.
З Топіка знімають частину ланцюга. Фото з архіву Аліни
«Любов породжує любов»
Топік приглядався до нових господарів чотири місяці, поки вперше полащився і дозволив себе погладити. Він поволі ставав менш агресивним, навіть довірився і дав вивести кліщів і бліх. Харчування і Топіка, і Васі покращилося. Аліна жартує, що тварини зараз і не дивляться в бік каші: розбалувалися.
«Топік живе своє найкраще життя. Став охоронцем нашого двору. Проводить тата на роботу: виводить його за хвіртку й повертається назад. Це їхній щоденний ритуал. Собака розуміє, де чужі, а де — свої. Не робить шкоди, не кидається на інших людей, не втікає. Топік чудовий, і мені шкода, що свої 10 років він прожив на ланцюзі, і його так недооцінювали. Характери у песиків бувають різні, але в Топіка — супер», — тішиться Аліна.
Топік через 4 місяці без ланцюга. Фото з архіву Аліни
Дівчина розповідає, що нашийник для песика — досі тригерна тема. Він не дає його зняти, ба більше — не дозволяє навіть торкатися шиї. Але Аліна ділиться, що їхня родина терпляче над цим працює і планує до кінця літа звільнити Топіка від цього нагадування про десятиліття в неволі.
«Ми не уявляємо свого життя без Топіка. Ми його дуже любимо, це член нашої родини. Історія з ланцюгом закрита назавжди, ми його ніколи в житті туди не посадимо. З нашим меншим песиком вони не дружать, бо обоє вважають себе господарями території. Але в нас є задній і передній двір, тож ми їх просто розвели в різні кінці.
Коли приходять чужі, ми закриваємо Топіка між переднім і заднім двором. Там тінь, і ми ще обов’язково залишаємо водичку. Це буквально на 10–20 хвилин. Наприклад, люди прийшли перевірити газ чи світло й пішли, а ми — випустили Топіка. Жодного дня, відколи ми переїхали в будинок, він не був на прив’язі», — розповідає Аліна.
Дівчина каже, що своїми відео хотіла показати, як тварина навіть після багатьох років на ланцюзі може змінитися за кілька місяців на волі:
«Зараз багато власників залишають тваринок на ланцюгах. Я хочу, аби люди розуміли, — собаки дуже відчувають людей. Ніхто не хоче жити в неволі, а любов породжує любов. Кажуть, тварини не вміють усміхатися, але цей пес довів зворотне. Він усміхається, і ми біля нього».