

Суспільство
«Ми були потрібні людям». Як на Київщині попри окупацію та відключення світла продовжували пекти хліб
24 лютого чимало українців не вийшли на роботу. Але не вони. В Іванкові, що на Київщині, експедитори хлібзаводу у день початку повномасштабної війни виїхали розвозити гарячу випічку. І навіть згодом, коли селище опинилося під окупацією, працівники пекарні знайшли в собі сміливість і далі не залишати людей голодними. Директорка Іванківського хлібзаводу Ірина Черненко розповідає ШоТам про дні та ночі в пекарні, як переправляли хліб човнами та 36 днів окупації.

Ірина Черненко
директорка Іванківського хлібзаводу, що на Київщині.
Годували громаду свіжоспеченим хлібом
Я за освітою технологиня хлібопекарного виробництва – закінчила Чернігівський кооперативний технікум. Перші роки працювала за профілем. У 1985 році приїхала на роботу на хлібзавод в Іванків. Це було «за розподілом», як тоді казали. А у 2015 році вже стала директоркою.
Іванківський хлібзавод збудували ще у 1969 році. Коли я прийшла працювати, тут була понад сотня працівників. Бо на той час це був не просто хлібозавод – а велике підприємство, яке також містило рибокоптильний і ковбасний цехи, пекарню.
Та починаючи з 90-х ринок наситився, адже всі бачили, що на хлібі можна заробляти хороші гроші. І скрізь набудували нових заводів. Ніби й добре, що є вибір, конкуренція. Але, на жаль, не кожен відповідає за якість своєї продукції.
Перед повномасштабним вторгненням росії у нас залишилося до 20 працівників. Пекарі виходили тільки у нічний час, аби зранку в магазини потрапляла свіжоспечена продукція. Це повʼязано з тим, що термін реалізації хліба – 24 години. Я не сприймаю серйозно те, що продають у супермаркетах з етикетками про «термін придатності – 5-7 днів», бо, мовляв, «хліб бездріжджовий». Аби хліб піднявся, потрібна або закваска, або опара. «Бездріжджового» не існує в природі.

Люди на хлібзаводі працювали вночі, аби зранку в магазини потрапляла свіжоспечена продукція. Фото: ШоТам.
Ми опинилися в окупації
24 лютого почалося з «вересків» людей на вулицях. Було тривожно. Стало зрозуміло, що почалася повномасштабна війна… Куди відкриватися? Але що робити: треба ж годувати людей. У нас уже був напечений хліб для шкіл і магазинів. О шостій ранку експедитори таки виїхали на маршрути його розвозити. Та магазини ще були зачинені, а школи вже не приймали. Весь хліб вони повезли на ринок в Іванкові.
Там було порожньо. На ринку торгували тільки ми своїм хлібом. Було видно величезну чергу в аптеку, ще одну – в банкомат. Скрізь усе зачинено – ніде купити базові харчі. А ми стояли й продавали той хліб.
Інформації було нуль. Ніхто зовсім нічого не казав й додзвонитися кудись було нереально. Так ми опинилися в окупації. Хто з працівників міг, підтягувалися до заводу. З пекарні я не виходила з 24 лютого – й аж до 1 квітня. Добре, що пічки працювали, і коли на вулиці був «мінус», у нас – +6°C чи +8°C. Там ми й жили.

24 лютого в Іванкові на ринку торгували тільки хлібом. Фото: ШоТам.
Мене рятував… щоденник
Хоч разом і було трохи спокійніше, але загалом страшно. Громаду обстрілювали росіяни. Я не знала, що відбувається у мами, де мої діти. До рідних було не додзвонитися. У деяких районах люди не могли вийти у двір – сиділи кожен у своєму підвалі чи погребі.
День у день все відбувалося однаково. У голові все зливалося. Втриматися на плаву мені допоміг щоденник. Я багато нотувала, хто де був, що бачила чи чула, що сталося: «сьогодні нема світла», «сьогодні зник зв’язок».
На щастя, окупанти поводилися, я б сказала, «адекватно». Вони гнули свою пропагандистську лінію, що «вам буде добре», «з нами жити прекрасно» і що «ваша влада – не така, а наша – шикарна». Я називаю це «розмовами ні про що». Їх цікавило, де керівництво заводу. А ми що? Казали, не знаємо: «Ми всі звіти здаємо через інтернет. Можемо керівників навіть в обличчя не знати».
В окупації продовжили випікати
Щоб не зійти з розуму, ми працювали. Та і людям ми були потрібні. У Facebook наша бухгалтерка виклала оголошення, аби люди приходили та купляли хліб. «Сарафанне радіо» працювало: місцеві передавали одне одному, що ми печемо. І народ потроху приходив.
Ми самі не розвозили хліб. Пʼять людей не могли й пекти, й організовувати все, й розносити. Але от наша працівниця з чоловіком і друзями вночі таки возили хліб тими місцями, звідки люди самі до нас дійти не могли. Потім вони організували доставку у села Шпилі, Рокитна Слобода та Білий Берег. Хлопці переправляли туди хліб човнами.
Нам із самого початку допомагав чоловік, у якого в минулому, до реабілітації, була наркотична залежність. Так от, саме він з нами пік хліб, коли працівників було неможливо зібрати до купи. Інші хлопці з Макарівського центру реабілітації теж їздили нам допомагати – на велосипедах, під обстрілами, поруч із машинами окупантів. Для місцевих ці чоловіки розкрилися зовсім з іншого боку. Бо у суспільстві заведено вважати, що такі люди «неблагонадійні». Але це не так.
Складно і так, а тут ще й відключення
Відключення електроенергії дещо підкосили нашу роботу. Коли це вперше сталося, 9 березня, ми законсервували наше тісто, а вже наступного дня продали його. Ніхто не міг точно сказати, коли буде світло. Власного генератора у нас не було. Хоча був там один, але його контролювали росіяни.
14 березня нам таки допомогли з генератором, і ми почали працювати знову. Але ми були прив’язані до часу, адже діє комендантська година. Нам могли привезти генератор тільки о 6 ранку, й о 5 вечора його вже забирали. Чайниками гріли воду, щоб замісити тісто. Так і планували роботу.

Вперше світло відключили 9 березня. Фото: ШоТам.
Вільне Іванкове знову пахне хлібом
Ми були під окупацією 36 днів. 1 квітня о сьомій годині ранку (памʼятаю, було хмарно, і лився дощ) у нас під вікнами почалися крики: «Наші прийшли!». Чи хтось міг у це повірити, у День сміху? Я – ні. Та потім прибігла наша працівниця і каже: «Це правда. Хлопці – на площі, підняли прапор. Я з усіма перецілувалася». Ми плакали. Емоції були неймовірні.
Нині ми працюємо стабільно. Якщо порахувати водіїв, слюсарів і продавців, нас – 16 людей. Хліб випікають за зміну пʼятеро. Знову, як і до вторгнення рф, ми працюємо у нічну зміну, з 24:00 і до 6:00, щоб зранку свіжоспечений хліб опинився на прилавках.
За цей рік ми відновили опалення, придбали новий котел. Відновили те, що було зламане – приміром, бойлер, печі, датчики.
Все, що ми печемо, реалізовуємо власними силами. Забезпечуємо хлібом районні лікарні та садочки. Продаємо також на ринках в Іванкові та Макарові, в місцевих магазинах. Покупців, звісно, менше, бо з місцевих хтось виїхав, когось убили. Район спорожнів. Але як є.
Я дуже люблю свою роботу, мені подобається пекти. Мрію, щоб усі повернулися додому, і війна закінчилася. Це моя велика, але, мабуть, як і у всіх, мрія.
Суспільство

Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».
Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.
У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.
Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:
- зробити благодійний внесок від 2500 гривень на Монобанку;
- заповнити форму за посиланням;
- обрати бажаний для відвідування показ.
Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.
Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.
Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW
Суспільство

У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:
«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».
ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.

Ярослав Мельничук
пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки
Завдяки онучці про мене знає весь інтернет
Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати.
А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.

Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак
Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ.
Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі.

Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак
Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.
Мої підставки вже бачили Америку й Австралію
Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.
Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак
Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.
У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.
Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.
Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.

Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак
А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра.
Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська
Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот.
Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.

Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак
Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.
Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.
Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.
Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами
Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».

Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак
За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його.
Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.
Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.
Мрію про таку ж старість, як у діда
Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.
Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.

Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня
Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу.
Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені.
Суспільство

В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України.
Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.
Про проєкт
На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.
Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії.
Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»
Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.
Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про російську агресію проти України.

Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова
«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.
Перспективи
Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.
Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.
Фото обкладинки: сайт Signal to Resist