Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ми 41 день були відрізані від України». Як громада на Чернігівщині відновлюється після деокупації

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Корюківська громада на Чернігівщині однією з перших постраждала від повномасштабного російського вторгнення. Окупанти зруйнували місцеві дороги та мости, фактично ізолювавши ОТГ від іншої частини України.

Однак місцеві мешканці не змирилися з присутністю ворога. Жителі громади буквально голіруч зупиняли ворожі танки та блокували дороги, аби завадити російській техніці. Після того, як ЗСУ звільнили область, ОТГ почала відновлюватися та повертатися до звичного життя. Про 41 день в окупації та відбудову громади розповів Корюківський міський голова Ратан Ахмедов.

Корюківська громада, очільник ОТГ Ратан Ахмедов
Ратан Ахмедов.

Окупанти протягом чотирьох діб їхали через нашу громаду

Наша громада розташована в безпосередній близькості до кордону й межує з Росією. Тому в перші години повномасштабного вторгнення вся військова техніка окупантів, яка рухалася в напрямку Чернігова й Києва, була на території нашої громади. Загалом російські війська їздили територією нашої ОТГ протягом чотирьох діб. Це величезна кількість техніки, зруйновані дороги та підірвані мости. 

Одне з сіл нашої громади постраждало внаслідок детонації боєкомплекту артилерійської установки. Унаслідок вибуху дісталося будівлі старостату, школі, медичному закладу, магазину й частково — житловому сектору. Але головне — населення не постраждало. Усе інше — відновимо й відбудуємо разом. Зокрема, й завдяки нашим друзям та партнерам.

Зруйнована Корюківська громада

Звісно, ніхто не був повністю готовий до повномасштабної війни. Але у нас був чіткий алгоритм дій, тому, коли все почалося, ми вже знали, де будемо збиратися й що необхідно робити. Було прийнято рішення, що жодна бюджетна установа не починатиме роботу, крім об’єктів критичної інфраструктури. Зокрема, медиків та комунальників. Вони, як і місцева влада, без відпочинку працювали з першого дня вторгнення.

Корюківська громада: наслідки війни

Понад 40 днів ми були півостровом, відрізаним від «великої землі»

Росіяни не влаштовували на території нашої громади окупаційних адміністрацій, а просто пройшли маршем ближче до Чернігова. І цьому є кілька причин. По-перше, всі їхні сили були кинуті до обласного центру, вони охороняли свої шляхи постачання. А по-друге, у нас діяв потужний рух спротиву. Люди робили все можливе, аби зупинити ворожу армію.

Фізично ми протягом 41 дня були в тилу, але доступу до «великої землі» у нас не було. Громада була повністю відрізана. Окупанти пошкодили мости через річки, тому фактично ми тимчасово перетворилися на півострів. Єдиний шлях для виїзду з ОТГ пролягав через зону активних бойових дій.

Зруйнована будівля в Корюківській громаді

Запустили хлібзавод та підключили аграріїв

Звісно, у перші дні в громаді відчувалася певна паніка. Ми з колегами пройшлися всіма установами, подякували кожному працівнику й кожній працівниці, які попри все були на робочих місцях. Порадили людям триматися разом, згадати правила поведінки в екстрених ситуаціях, надання домедичної допомоги тощо. 

Ну, а далі ми почали поступово працювати над відновленням місцевої економіки. Нам вдалося запустити хлібзавод, який зупинив свою діяльність кілька років тому. У сусідній громаді відновили роботу сирного заводу. Запрацювали місцеві аграрії.

сільрада, Корюківська громада

Найскладніше, напевно, було з медикаментами. Ліки, на які був найбільший попит, зникли з полиць у перші ж дні. І виходило, що в когось було вдосталь медикаментів, а в когось — не було взагалі. Тому доставляли все необхідне через річку — човнами. Згодом окупанти почали обстрілювати човни, тому довелося знову шукати якісь альтернативні шляхи.

Читайте також: Будуємо разом. Це чотири волонтерські ініціативи, які відновлюють нашу країну

Але у нас було теплопостачання та електроенергія. Щоправда, авіаудари росіян пошкодили підстанції, через що відбувся стрибок напруги й деяке обладнання, на жаль, вийшло з ладу. Та загалом ситуація була контрольована.

Найкращий день в житті — коли побачив хлопців із ЗСУ

Про жодну співпрацю з окупантами не могло бути й мови. Натомість мені довелося щоночі змінювати місце ночівлі, адже росіяни викрали мого колегу з сусідньої громади. Після цього ми обладнали своєрідні спостережні пункти в кожному селі. Знали, де пересувається ворожа техніка, яка саме, в якому напрямку та скільки її.

будівля з муралом

Росіян погнали з нашої області в останніх числах березня — на початку квітня. Звідси вийшло понад дві тисячі одиниць побитої техніки та живої сили. Аби вберегти бодай те, що вціліло, окупанти підривали за собою всі мости. Для мене досі найщасливіший день — це 5 квітня, коли підрозділи Збройних сил України зайшли до в’їзду в місто, і я побачив наших житомирських хлопців. Це найкращий день у моєму житті. 

Із технікою та обладнанням допомогли партнери

Із програмою «U-LEAD з Європою» ми знайомі й активно співпрацюємо вже доволі давно. Ще з 2016 року, коли перебували на шляху до об’єднання та формування ОТГ. Потім був період нашого становлення, почалася більш предметна співпраця. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, U-LEAD знову прийшов на допомогу. Зокрема, керівниця Чернігівського регіонального офісу рина Кудрик постійно контактувала з громадою, допомагала з організацією волонтерських проєктів, доставкою предметів першої необхідності тощо.

техніка прибиральна

А коли окупантів вибили звідси, почалася робота в межах відновлення України. До 24-го лютого ми дуже хотіли розвивати інфраструктурні об’єкти. Звісно, війна перекреслила всі плани, а подібні проєкти сьогодні практично не фінансуються, адже кошти спрямовуються в оборонний сектор. Тому ми звернулися до U-LEAD. Перш за все, щодо встановлення резервного живлення для об’єктів критичної інфраструктури. Також ми потребували інструментів та техніки для розбору завалів та демонтажу конструкцій, які пошкодили окупанти.

бензопила розрізає дерево

І ми цю допомогу отримали. При чому, неймовірно швидко. Ба більше, програма навіть взяла на себе всі питання логістики та доставки техніки до ОТГ. На першому етапі «U-LEAD з Європою» передав нам бензоінструменти та генератори, а на другому — надійшла важка техніка, яка сьогодні працює в комунальних підприємствах, що забезпечують життєдіяльність громади. 

генератори

Відновили водоканал та розібрали завали, якими стримували ворога

Так ми отримали фронтальні навантажувачі, кілька десятків бензопил, відрізних машин. Також нам передали освітлювальний пристрій, який дозволив проводити роботу вночі. Усі ці речі були задіяні й працюють донині. Частину обладнання ми передали до сільських територій, аби забезпечити необхідним місцеві старостати та, наприклад, пожежні команди.

Завдяки допомозі ми, зокрема, змогли відновити роботу місцевого водоканалу та повернути водопостачання до територій, де окупанти пошкодили трубопроводи. Крім того, вже триває підготовка до зимового періоду, і тут це обладнання відіграє не менш важливу роль.

знищена автівка

А ще, звісно, розбір завалів на дорогах. У нашій громаді сформувався потужний рух опору, який робив все можливе, аби перешкоджати пересуванню російської техніки. І всі ці завали також прибралися завдяки U-LEAD.

Сьогодні всі отримані генератори розподілені по селам громади, у локації, де це найбільш актуально й справді необхідно. Бензоінструменти забезпечили стабільну роботу виїзних громад.

Корюківська громада

Ми обов’язково впораємося і все відбудуємо

До повномасштабного вторгнення ми мали справді великі плани на цей рік. Плани, які перекреслила війна. Але ми обов’язково повернемося до них після нашої перемоги. 

Зараз головне — підготуватися до опалювального сезону. Бо невідомо, як буде з газом, адже до нас він фізично йде з території Росії. Тому ми готуємося й там, де це можливо, намагаємося перевести об’єкти критичної інфраструктури на резервне тверде паливо.

Зупинка

Але ми впораємося. Відновимося, підготуємося до зими. Думаю, вкладемося до вересня. І всі наслідки перебування тут російських окупантів — також ліквідуємо. Так, дороги й мости — це все потребує фінансів та часу. Але це нам під силу, після перемоги все буде капітально відремонтовано та відбудовано.

Суспільство

ЗСУ вдарили по місцю розташування росгвардії в Херсоні

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

На південному напрямку ЗСУ знищили три пункти управління ворожої армії вздовж лінії фронту, а також вразили місце розташування росгвардії в Херсоні.

Про це повідомили в Оперативне командування «Південь» у зведенні за 24 вересня.

Зазначається, що українська авіація та артилерія потужно атакувала російських окупантів на південному напрямку. Захисники України знищили десятки одиниць живої сили й техніки противника.

Пілоти відпрацювали п’ять ударів по двох системах протиповітряної оборони в Херсонському і Каховському районах і трьох районах зосередження озброєння і техніки в Бериславському районі.

Ракетно-артилерійські підрозділи виконали 266 завдань, зокрема посиливши вогневий контроль в районі Каховської ГЕС, де окупанти намагаються налагоджувати переправи.

Читайте також: «Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

За підтвердженими результатами, втрати ворога становлять:

  • 57 окупантів;
  • 2 гаубиці «Мста-Б» і ще одна 122-х мм;
  • самохідна артустановка «Гвоздика» і самохідна гаубиця «Акація»;
  • реактивна система залпового вогню «Град»;
  • 2 командно-штабних машини;
  • 19 одиниць іншої автобронетехніки.

Нагадаємо, на півдні ЗСУ знищили понтонну переправу, ЗРК «Тор» і ворожу колону техніки.

А упродовж 22 вересня на півдні українські військові знищили два пункти управління росіян і склад із боєприпасами.

Фото: facebook.com/AFUkraine.

Читати далі

Суспільство

«Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Владислав ­«Анубіс» – 22-річний командир роти 24-ї ОМБр. У дитинстві мріяв повʼязати своє життя з правом. Але його батьки – колишні військові – своїм прикладом несвідомо вплинули на остаточне рішення хлопця.

Повномасштабна війна застала Владислава в одній із найгарячіших точок сходу. З першого дня, попри брак досвіду в певних аспектах, він став командиром роти. Його підрозділ прикривав відхід побратимів, героїчно втримував Попасну та знищив безліч російської техніки. А молодий командир став справжнім взірцем для українських воїнів.

Владислав Абрасович («Анубіс»)

Торішній випускник військової академії, 22-річний командир роти у 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила

Малим приміряв татову військову форму

Я родом із міста Яворів Львівської області. Саме там розташовується славетна 24-та Королівська бригада. Народився в сім’ї військовослужбовців. Мати брала участь в АТО, а батько проходив службу у миротворчій місії в Косово. Однак малим, коли почалася війна в Україні, я не дуже розумів, що це все означає. 

Зробити та змінити щось не міг, тому сподівався і вірив, що наші військові стримають ворога. Їхнє рішення я зрозумів уже в старшому віці. Скажу, що сприйняв і сприймаю досі це з гордістю. Саме батьки є для мене прикладом. Вони навчили головному – любити Батьківщину. За це я їм дуже вдячний.

Мене виховували в дисциплінованій, хорошій і люблячій сім’ї, де всі одне одного поважали. Мені завжди казали, хто я і звідки родом. Часом я згадую малого себе, який приміряв татову форму та величезне військове взуття.

У школі я був не надто уважним учнем. А найбільше під час уроків історії мене дратувало дізнаватися про страждання нашого народу. Усвідомлювати всю цю несправедливість. Та сьогодні ЗСУ виправляють ситуацію та повертають українцям довгоочікувану волю.

Хотів працювати з правом, та взяв приклад з мами 

Взагалі своє життя я хотів пов’язати з правом. Бути хорошим юристом здавалося цілком досяжною мрією. Як і кожен чоловік, хотів здобути освіту, піти працювати, заробляти шалені гроші, одружитися з найкращою дівчиною та побудувати міцну сім’ю. Проте життя вносить свої корективи, і мої мрії змінилися на реальність. Я розумів, що війна змінила моє світобачення. А от щодо права, то ще не кінець. Учитися ніколи не пізно, і друга освіта не заважатиме.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Ставати військовим я не планував. Але ,зважаючи на те, в який час формувалася моя особистість, іншого вибору в мене не було. Ще під час навчання мене вразило, як моя мати захищала Україну, а багато чоловіків сиділи вдома і не реагували на те, що відбувається в країні – так звані диванні критики. Я захотів стати піхотинцем – тим, хто буде першим зустрічати противника, і робитиме це якісно. Тому вступив на відповідний факультет, щоб отримати хорошу військову освіту.

Роки навчання згадую з ностальгією

Родина завжди підтримувала всі мої рішення, розуміла, наскільки буде складно всім нам. Вони усвідомлювали ризики та рівень небезпеки. Але батьки завжди хвилюються за своїх дітей, це закономірно.

Присягу я склав у 2017 році під час навчання в Національній академії. Найбільше запам’яталося, як сотні людей з ідентичними бажаннями вчилися захищати та боротися. Бувало всяке, це ж хлопці: хтось смішний, хтось мовчазний. Практичні завдання бували веселими, і ми дещо записували на відео на згадку. Пам’ятаю, як на день народження хлопці вітали мене вночі: торт в обличчя як ритуал на кожне таке свято, гучні привітання і «військові» побажання. Було приємно і радісно, бо всі стали як рідні за ці роки.

Після випуску з академії я вирішив приєднатися до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Сталося це в липні 2021 року.

Став командиром у 22 роки

Мені здається, батьки до кінця не вірили у ймовірність повномасштабної війни. Але і я, і наша рота були готові до такого розвитку подій. Інформація про ймовірне вторгнення в мене була ще 23 лютого. У цей момент я перебував в одній із гарячих точок сходу – селищі Золоте на Луганщині. Власне, там нас і зустріла велика війна. Я відчував переживання за родину. Тому в першу чергу набрав запитати, як вони. Моя сім’я проживає в Києві, який тоді вже обстрілювали.

24 лютого я обіймав посаду командира роти – у свої 22 роки. Досвіду на той момент, можливо, в певних нюансах бракувало. Але під час війни такі речі швидко надолужуються. У пеклі боїв ти швидко навчаєшся ухвалювати правильні рішення, які зможуть зберегти життя бійцям підрозділу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Коли я закінчив академію, то й подумати не міг, що через рік стану командиром. Мені здавалося, що потрібно багато чого ще вивчити та зрозуміти. Проте з часом навички стали звичкою і простою рутиною. Найбільше вони знадобилися після вторгнення. Багато чого я взяв від минулого командувача, він дійсно був професіоналом. А відповідальність узяв на себе без страху. Я відповідаю за свою роту, і ми одне ціле.

Навчав бійців із більшим досвідом

Звичайно, з побратимами у нас бувають мінімальні конфліктні ситуації. Але робота командира роти полягає, зокрема, й у пошуку компромісів, умінні вислухати звичайного солдата. Можливо, у певних мобілізованих при першому знайомстві зі мною виникає здивування, тому що наразі я один із наймолодших серед всієї роти. Але це все нюанси, і, думаю, здивування з часом зникає. 

З вищим командуванням, закономірно, теж трапляються конфлікти. Але спільною роботою ми знаходимо найкращий варіант розвʼязання проблем. Основне – вміти чути одне одного й бути однією військовою родиною.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Найважчі моменти були, коли я навчав людей, які на війні не перший рік і в певних моментах знають більше, ніж я. Але вчитися одне в одного – не соромно. Це нормальна річ для саморозвитку.

У Золотому втратив перших побратимів 

Приблизно в обід 24 лютого позиції моєї роти росіяни почали масово обстрілювати з мінометів та реактивної артилерії. Наші хлопці були напоготові. Після оголошення «бойової готовності» вони знали, як діяти у будь-якому з можливих сценаріїв.

Найближчими днями позиції нашої роти почали атакувати безпосередньо піхотою та легкою броньованою технікою. Наступ ми успішно відбили, знищили дві одиниці ворожої техніки, втрат зазнала і піхота окупанта. Але, на жаль, у ці дні наша рота втратила перших побратимів. Загалом після початку повномасштабної війни наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, зокрема, й з офіцерського складу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

З 24 лютого до кінця березня ми тримали оборону Золотого, вдало відбиваючи ворожі атаки. А з квітня наш підрозділ відправився захищати Попасну. Цей населений пункт можна назвати справжнім пеклом. Противник обстрілював його безперестанку, застосовував важку артилерію, якої нам тоді дуже бракувало. Але попри це ми успішно відбивали атаки бойовиків «ЛНР», регулярної армії РФ та «кадирівців».

Уміло нищили ворога на Луганщині

Бійці мого та сусіднього підрозділів робили все можливе для утримання Попасної. Від цього міста фактично не лишилося нічого, крім груди каміння. Я вдячним усім, хто тримав ті позиції до останнього подиху. Люди працювали без права на сон та відпочинок, цілодобово вгризаючись у кожен метр землі, евакуйовували поранених побратимів під постійними обстрілами.

Після декілька днів відпочинку та відновлення підрозділу ми відправилися в Комишуваху, де були від самого початку та виконували бойове завдання. Ми місяць тримали цей населений пункт. Противник зазнавав великих втрат як у піхоті, так і у техніці. Завдяки вмілим діям солдатів та протитанковому озброєнню, яке нам надав захід, ми знищили колону воєнної техніки ворога.

Дещо символічно, що закінчив свій бойовий шлях у Луганській області наш підрозділ у тому ж Золотому, з якого й починав у лютому. Бої за Гірське і Рай-Олександрівку стали фінальним акордом нашого перебування в цій області.

Місцевий під обстрілами ніс нам воду

Вихід військ з оточення в Золотому та Гірському відбувався завдяки нашому прикриттю. Переживання у побратимів, звісно, були. Виникали питання, хто ж прикриватиме наш відхід, на який, якщо чесно, вже і не вистачало сил. 

Проте ми виконали завдання зайняти вказаний рубіж оборони, оскільки всі розуміли, що без цього наша та інші бригади можуть зазнати величезних втрат. Було важко, ми не встигали вкопатись. Росіяни завдавали вогневих ударів зі всього можливого озброєння. На жаль, у моєму підрозділі тоді не обійшлося без втрат. Але ми не звикли кидати своїх напризволяще, і розуміли, що прикриття відходу – наш обов’язок.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

При виході з Рай-Олександрівки в нас не було води. Ми були на новій для себе території. І зустріли там місцевого чоловіка, який під обстрілами виніс нам води та вказав кращий шлях для евакуації бійців. Приємно, що на Луганщині є такі люди. Сподіваюся, вже дуже скоро ми звільнимо їхні домівки від окупації. Проте за цей час я зустрічав і протилежні ситуації. Місцеві жителі часто працювали коригувальниками ворожої артилерії. У тій самій Попасній були й відверто проросійськи налаштовані люди старшого покоління.

Усмішка дівчини надихає боротися далі

Для мене дуже важливе збереження самоідентифікації української нації. Фактично, зараз пишеться історія нашої держави. Майбутні покоління повинні жити у вільній країні, яка не матиме сусіда з назвою «Росія». А ще багато сил на передовій дає шалена підтримка від коханої людини та рідних.

Моя дівчинка чекає на мене вже понад рік. Вона дуже хвилюється. Бувають важкі періоди, коли в мене зовсім немає зв’язку. Знаю, що їй теж складно, вона погано їсть і спить. Але моя Таня завжди каже: «Якщо тримаєшся ти, то і я мушу, бо тобі значно важче». Я щоразу з усмішкою читаю від неї повідомлення. Дівчина пише, як сильно мене любить і вірить у мої сили, просить берегти себе, розповідає, що з нею відбувається протягом дня, щось про роботу, бо так легше пережити мою відсутність.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Моя мотивація – фото усміхненої Тані та плани на наше спільне майбутнє. З нею я, звісно, не військовослужбовець. З нею я почуваюся собою, і вона надає мені сили своєю вірою. Я розумію, що це важкі стосунки, бо ми далеко одне від одного і зовсім не бачимось. Я роблю все можливе, щоб якнайшвидше її обійняти. Моя Танюша сильна, я в ній не помилився. 

Сказати, що я не відчуваю втоми, було б дещо лицемірно. Звісно, хочеться бодай на якийсь час повернутися до родини та коханої дівчини. Без їхньої підтримки було б значно важче. Дякую їм за те, що підтримують мене, попри все. А сили для боротьби за правду і волю є завжди.

Перемогу треба наближати разом

Після перемоги України планую продовжувати свою службу у лавах Збройних сил України. Хочеться робити армію ще більш професійною, піднімати рівень підготовки, передаючи свій досвід майбутнім новобранцям. 

Армія повинна залишатися потужною навіть після перемоги, оскільки саме вона є запорукою мирного майбутнього країни. Ну й, звісно, думаю про свою майбутню сім’ю та прості побутові справи.

Для перемоги Україна повинна бути єдиною. Тому хотілося б максимальної єдності не лише в лавах ЗСУ, а й загалом у країні. Ми повинні позбавитися від усього російського культурного спадку, викреслити зі свого життя все з ним пов’язане. З Росією наразі потрібно боротися спільним фронтом, усім світом. Аби надалі такі війни стали винятково історією та ніколи не повторювалися.

Читати далі

Суспільство

Воїни ССО України збили ворожий бомбардувальник Су-34 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські спецпризначенці збили ворожий бомбардувальник Су-34 із переносного зенітного ракетного комплексу «Ігла».

Відео опублікували на фейсбук-сторінці Командування Сил спеціальних операцій ЗС України.

«Нагадуємо росіянам, що кожен їхній виліт і надалі дорівнюватиме самогубству. Адже, українське небо, як і українські воїни своїх ворогів не прощають», — написали українські спецпризначенці.

Зазначається, що літак збили бійці 8-го полку спеціального призначення ССО ім. Князя Ізяслава Мстиславича.

Відзначимо, що СУ-34 — це російський всепогодний, двомісний винищувач-бомбардувальник. Вартість одного літака Су-34 становить близько 1 мільярда рублів.

Про ССО України

Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном ССО України є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повтомасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:

  • підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
  • знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сєвєродонецьк;
  • виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
  • підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
  • підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
  • захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.

Нагадаємо, воїни-десантники збили два ворожі літаки Су-25 та Су-30.

Також ми повідомляли, як воїни 73-го центру спецоперацій знищили ворожу БМД-4.

Фото: wikimedia.org.

Читати далі