«Мріємо стерти кордони між переселенцями та місцевими». Платформа «Теплиця» зі Слов’янська розвиває громадське життя в Дрогобичі

Ганна Авдіянц – громадська активістка, керівниця платформи ініціатив «Теплиця», яку заснувала з однодумцями у 2015 році. До повномасштабного вторгнення активісти «Теплиці» розвивали молодіжну політику в регіоні та надавали соціальні послуги. 

На початку весни приміщення організації перетворилося на гуманітарний штаб, а члени команди допомагали евакуюватися людям з гарячих точок та координували програму допомоги дітям.

У квітні Ганна з кількома членами команди евакуювались зі Слов’янська до Дрогобича на Львівщині. Тут вони вже понад пів року розвивають громадське життя – працюють з дітьми в таборах, проводять заходи з неформальної освіти, допомагають ЗСУ та рідному місту. Про роботу на новому місці, плани на майбутнє для «Теплиці» та власні мрії Ганна розповіла ШоТам.

Ганна Авдіянц

Засновниця та керівниця платформи ініціатив «Теплиця»

Вчилась в аспірантурі та працювала перукаркою

Я не планувала створювати громадську організацію, адже до того працювала перукаркою та навчалася на аспірантурі. Потім трохи втомилась від роботи та навчання, тому дозволила собі завагітніти й піти в декретну відпустку. Тоді відчула справжню свободу, коли не треба звітувати перед науковим керівником чи бігати за ним з розділами роботи. У 2014 році це відчуття свободи відібрали окупанти, а згодом – знову повернула наша армія. Тоді я твердо вирішила, що потрібно чіплятись за всі можливості, аби не втратити це відчуття знову. 

Я вчилася на хореографку і дуже любила українське мистецтво. Після звільнення з окупації в 2014 році до нас прийшло багато митців, які несли справжню українську культуру. За неї хотілося вхопитися й більше ніколи не відпускати. 

Якось дівчата-переселенки приїхали до нас з ініціативою «Форум-театр». У мене на руках мала дитина, чоловік на роботі, але так хотілося себе проявити, що я пішла на цей захід. Ми поставили виставу, а потім поїхали з нею до Львова. Це все мене так захопило, що я почала думати про створення простору. Так вийшло, що згодом я стала його керівницею. 

Ми оговтувались від окупації та створювали проукраїнську спільноту

У 2015 році ми виникли як ініціатива активних людей у звільненому Слов’янську. Ще під час окупації ми вважали, що людей з проукраїнською позицією в місті замало, але після звільнення було зрозуміло, що насправді нас дуже багато. Нас всіх об’єднала ідея створення певного простору. Ми якраз оговтувалися від пережитих подій, а тому намагалися створити дійсно міцну проукраїнську спільноту.

Прикладом для нашого об’єднання стала організація «Вільна хата», що виникла в 2014 році у Краматорську. Ми слідкували за нею в соцмережах і бачили, що активісти організовують дуже цікаві заходи. І це було чимось абсолютно новим для нашого регіону. Тому ми захотіли, аби таке саме місце було у Слов’янську. Однак ще не вміли працювати з грантовою підтримкою, не знали, як втілювати проєкти та залучати фінансування. Тоді нам допомогли наш друзі з Львівської освітньої фундації та громадська організація «Наше майбутнє». 

Назва простору віддзеркалює нашу діяльність

Знайомі надали нам приміщення в історичній будівлі, де під час окупації була катівня. Якось в березні ми просто написали в соцмережах, що скликаємо мешканців Слов’янська, бо хочемо створити простір. Запрошували всіх, хто розділяє наші цінності. Тоді прийшло багато молоді, всі розділили між собою обов’язки й взялися прибирати кімнати та подвір’я.

 Того дня ми багато спілкувалися про те, як облаштувати це приміщення, а водночас думали над його назвою. Нам хотілося показати, що в цьому місці щось відбувається, тут буде розвиток, воно наповниться людьми, які рухаються вперед. Тому вирішили, що будемо платформою ініціатив «Теплиця» – місцем розвитку здорової молоді. Ми змінювали багато приміщень, але нас завжди асоціювали з молоддю та теплом. На стіні навіть був напис – «Teplo», бо ми були середовищем, де люди дарують тепло та щедро ним обмінюються.

Наша діяльність відбувалася під гаслом «Зростаємо разом»

Ми працювали за кількома напрямками – створювали культуротворчі спільноти, розвивали неформальну освіту, соціальну сферу та волонтерство. Також працювали з дітьми з притулків, дитячих будинків сімейного типу та малечею з інвалідністю. Часто залучали до волонтерства місцевих студентів і давали можливість молоді реалізувати свої амбіції. Наше гасло – «Зростаємо разом», тобто росли ми, і росла наша молодь. 

До 24 лютого ми активно розвивали мережу молодіжних центрів на Донеччині і планували втілити це на Луганщині. Також хотіли співпрацювати з Херсонщиною. 

У нашій команді склалися дружні стосунки, у кожного був свій напрям. Наприклад, хлопці-переселенці з Горлівки очолили розвиток сучасної української культури. Вони захоплювались музикою, писали тексти, створили музичний гурт. Також проводили літературні вечори, організовували концерти та відкрили студію звукозапису. Хтось розвивав неформальну освіту, хтось – соціальні послуги та волонтерство. 

Ми розвивали різносторонні проєкти

Хлопці з Горлівки створили на нашій базі школу графічного дизайну «Knopka», аби забезпечити собі дохід наданням дизайнерських послуг. Вони виконували різні замовлення та створювали дизайн для наших соцмереж та проєктів. Згодом почали залучати наших волонтерів, давали їм знання та навички, а потім – передавали частину замовлень.

Спершу ми працювали над розвитком приміщення простору, а через пів року вирішили показати його на рівні міста. Тому проводили хакатони, молодь створювала мурали, будувала альтанки, оновлювала дошки оголошень. Ми зрозуміли, що нашим волонтерам подобається робити щось власними руками. Але вони хотіли мати якусь копійчину, а тому вирішили давати їм навички для самозайнятості. Так у нас з’явилася фотошкола. 

Ще ми організовували коворкінг та кейтеринг, залучали волонтерів для проведення подій. У просторі була кухня, посудомийка, ми надавали професійні послуги, а наші волонтери могли попрактикуватись в сфері обслуговування та заробити кошти. 

Найбільша моя гордість – люди 

Найкраща наша інвестиція – розвиток молоді. Ми завжди працювали зі старшими класами, і коли вони закінчували школу та їхали в інші міста, везли туди свій досвід. Наша молодь свідома, активна та відповідальна. Вони реалізувалися в нових містах, і цим я пишаюсь найбільше. 

Одну з наших волонтерок, Марію Штерн, запрошували на посаду адміністраторки в Слов’янську. Але вона вагалась, бо вважала, що не має відповідного досвіду. На це їй відповіли, що вона пройшла школу «Теплиці», а це – найголовніше. У такі моменти я дуже пишаюся нашою роботою. 

У нас в команді всі на рівних, і я отримую задоволення від того, що не підпорядковуюсь нікому, і ніхто мені не каже, чим я маю займатися. Так само ставлюсь до всіх членів команди. Не нав’язую свою думку, даю можливість реалізуватись кожному та сприяю цьому.

24 лютого я телефонувала всім, хто міг вивезти нас із міста

Одна з подруг постійно питала, що ми будемо робити, якщо почнеться повномасштабна війна. Уся наша команда поєднувала свою основну діяльність з роботою в «Теплиці» і багато кому на основному місці роботи радили підготувати запасний план на випадок повномасштабної війни. Я ж думала про те, що робити з майном в нашому просторі, як про нього звітувати, якщо приміщення знищать. 

До 23 лютого ми не надто обговорювали, що робитимемо, постійно відкладали цей момент. Не заперечували, що таке може статись, але намагались про це не думати і завантажити себе роботою. 23 лютого пізно ввечері моя подруга зателефонувала й сказала, що треба готуватися до чогось страшного. Я розповіла про це знайомим, порадила готуватись, зібрати тривожні валізки, а сама лягла спати. Зранку почула, що чоловіку хтось зателефонував, потім увімкнули телевізор, прочитали новини та дізналися, що нас обстріляли.

Оскільки у нас немає машини, то я зібрала речі дітей і телефонувала тим, хто міг би нас вивезти в передмістя. Зв’язалась з кумом, він порадив не панікувати і погодився нас вивезти. Коли діти вже були у відносній безпеці, я повернулась до Слов’янська, забрала деяке майно з «Теплиці» і привезла його в підвал будинку моєї мами. Декілька днів ми сиділи вдома і не знали, що робити, а потім люди почали звертатися до нас із запитами. Вже на третій день я шукала по всій Україні бронежилети для нашої тероборони.

Слов’янськ став транзитним пунктом для переселенців

Громадські активісти та ті, хто відчув в собі сили щось робити, об’єдналися і вирішили розподілити між собою зони відповідальності. Хтось допомагав з евакуацією, хтось чергував на вокзалах, а хтось займався сортуванням та видачею гуманітарної допомоги. Ми почали співпрацю з костелами, які організовували місця компактного поселення. Зокрема, об’єднались з протестантською церквою «Перемога», яка мала велике приміщення та ліжка, а ми залучали допомогу, аби надати гігієну для людей. 

Слов’янськ став пунктом перетримки для людей з Рубіжного, Ізюма та інших гарячих точок. Разом із колегою Катериною ми розселяли переселенців, ще двоє колег працювали на вокзалі та формували групи людей, які потім скеровували до нас. На вокзалах була паніка, там відбувалися страшні речі. Дорослі просто давили дітей, не бачили їх і хотіли попри все потрапити в потяг. Бабусі забирали свійських тварин, одна жінка принесла з собою десять гусей. 

Часто люди виїжджали з малими дітьми, тому ми розуміли, що є потреба нагодувати малюків, змінити їм підгузок, переодягнути. Тоді звернулись до ЮНІСЕФ за підтримкою, аби могли надавати екстренну допомогу для людей, які евакуюються з дітьми.

Ми роздали останні десять тонн гуманітарної допомоги і поїхали

Щовечора, поки не було повітряних тривог, ми з дівчатами організовували вечірні посиденьки в телеграмі. Щось обговорювали, жартували, намагалися відволіктися. Я писала, що коли не можу заснути, то вмикаю в тіктоці ворожок, які розповідають, де буде наступний обстріл. Натомість місцева влада неодноразово попереджала про необхідність евакуюватись. 

Одного вечора я написала дівчатам, що в Слов’янську та Краматорську буде неспокійно. Щось мені підказувало, що потрібно їхати просто зараз. У нас були останні десять тонн гуманітарної допомоги, ми роздали її і виїхали. 

Поїхали саме в Дрогобич, оскільки друг розповів, що тут є вільний будинок і запросив нас туди жити. Коли вирішили евакуюватися, колеги сказали, що їм все одно, куди їхати, але поїдуть зі мною. Ми з подругою і ще двома волонтерками вирушили до Дрогобича, а згодом до нас приєдналася наша Дарія, яка займалась роботою з дітьми та соціальними послугами. На місці мої дівчата швидко облаштувались, познайомились з новими людьми і почали волонтерити в гуманітарному штабі.

Почали організовувати табори для дітей-переселенців

У новому місті ми продовжили співпрацю з ЮНІСЕФ, оскільки програма була розрахована на три місяці. До того ж тут теж є місця компактного поселення ВПО, і дітям також потрібна допомога в соціалізації. Проте ніхто вже так гостро не потребував засобів гігієни, а тому вирішили займатись аніматорством, аби адаптувати дітей та дати батьками більше вільного часу. Спершу організовували поїздки в розважальні центри, зоопарки, їздили у великий розважальний парк біля Львова. 

З командою ми часто зустрічались в кав’ярні «Франко», куди також приходили переселенці та наші знайомі. Там я зустрілась з Оленою Розвадовською, яка очолює благодійний фонд «Голоси дітей». Якось вона мені зателефонувала і запропонувала організувати табір для дітей. Вона хотіла створити проєкт, який допоможе здружити місцевих дітей та переселенців. 

Ми провели табір для вісімдесяти дітей віком від чотирьох до шістнадцяти років в місті Сколе на Львівщині. Цей досвід сподобався і нам, і дітям, а тому ми вирішили організувати аналогічний проєкт у Дрогобицькій громаді. Напередодні навчального року в нас було два табори в Стебнику. Діти дійсно потоваришували, навіть були випадки, коли змінювали школи через знайомства в таборі, аби навчатися в одному класі. Це крутий досвід адаптації, адже нема булінгу та якогось дискомфорту. У перспективі плануємо організовувати такі табори і під час зимових канікул.

Допомагаємо рідному місту та нашим ЗСУ

Наша співпраця з військовими почалася з допомоги місцевій теробороні. Завжди, коли залучали допомогу для цивільного населення, віддавали частину на потреби ЗСУ. Коли ми поїхали зі Слов’янська, не очікували, що «Теплиця» працюватиме далі. Але в місті залишився хрещений мого сина, і коли до нас звернулись партнери та знайомі з пропозиціями допомогти, Марк став волонтером, а наш простір перетворився на гуманітарний штаб. 

Увесь цей час ми передавали в Слов’янськ взуття, продуктові набори, предмети гігієни. Зараз у Норвегії маємо знайомих з українсько-польської спільноти, які досі хочуть допомагати Україні. Мій чоловік, який є типовим держслужбовцем, усі ці роки казав, що робота в молодіжному центрі – це не робота для заміжньої жінки, мовляв, я маю займатись власними дітьми. А зараз він став волонтером, їздить за кордон і привозить авто для наших військових.

Ми внесли зміни до нашого статуту, адже раніше орієнтувались на роботу з молоддю та волонтерство й асоціювали себе з молодіжним центром. Зараз стали повноцінною громадською організацією і розширили діяльність – офіційно можемо працювати з військовими та надавати гуманітарну допомогу. Ми уклали угоди з кількома військовими частинами, які воюють на сході.

Також почали співпрацю з Червоним Хрестом у Польщі і можемо привозити взуття та продуктові набори для діток, які залишилися в Слов’янську. Нас багато, і ми стараємось допомогти багатьом, але основна сфера діяльності залишається на сході України. 

Навіть тут, у Дрогобичі, нас впізнають. Один юнак підійшов і передав привіт зі Слов’янська, бо пам’ятав, як ми приходили з презентацією до його університету. Коли мене асоціюють з рідним містом та молоддю, я завжди пишаюсь цим і почуваюся вічно молодою. (сміється)

Хочемо допомогти розвитку молодіжної політики в Дрогобичі

Ми не плануємо втрачати свою експертність в розвитку молодіжних просторів. Звісно, не хочемо бути зазнайками та вчити місцевих, як потрібно працювати. Проте бачимо, що в Дрогобичі є великий потенціал з розвитку молодіжної роботи. Тут є шикарне приміщення під молодіжний простір, але люди не мають достатнього досвіду із залучення коштів для підтримки діяльності центру. 

Безумовно, всі починали з ентузіазму, але він швидко закінчується. Тому зараз хочемо допомогти місцевим активістам забезпечити сталість розвитку молодіжного простору. У нас є потрібні зв’язки і досвід написання грантів, тому прагнемо використати ці навички. Так, ми мріємо повернутися додому, але зараз маємо разом із місцевими підсилити одне одного і допомогти з розвитком молодіжної політики тут, аби це все працювало і без нас.

Мріємо про нашу перемогу та подорожі

Ми дуже любимо подорожувати і почали повноцінно це робити в 2021 році. Мріяли полетіти в Італію. І хоч аеропорти зараз не працюють, мрія залишається. Ми багато працювали, швидко приймали рішення, мали чіткий темп. Зараз уповільнюємося, бо в нас немає дедлайнів, достеменно не знаємо, що буде далі. Нещодавно я сказала, що купимо квитки в Італію, а там якось буде. 

Ми не навчились мріяти, з 2014 року живемо одним днем. Я казала чоловіку, що ремонти, інвестиції в будівництво квартири – це марна справа. Найкраща інвестиція – в подорожі, бо їх ніхто не забере та ніхто не розбомбить. Але найбільше зараз ми мріємо про те, щоб війна закінчилась, і всі були живі та здорові. А ще дуже хочемо, аби молодь не втрачала себе, бачила всі можливості і вчилась ними користуватись. 

Усі фото з особистого архіву Ганни Авдіянц