Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
День людей з інвалідністю День людей з інвалідністю

Суспільство

Як активісти Доступно.UA роблять міста та заклади доступними

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Третє грудня – Міжнародний день людей з інвалідністю. Але це зовсім не свято, а день, коли ще раз потрібно наголосити на їхніх правах. Вже кілька років громадські активісти у Доступно.UA поширюють ідею доступності міського простору. Вони хочуть показати, що люди, які пересуваються на інвалідному візку, можуть жити і насолоджуватись життям на повну, гуляти містом, відвідувати різні заходи та заклади як і ті, хто ходить на своїх двох. Все, що для цього потрібно – державна підтримка та добра воля власників закладів. Засновником цієї громадської ініціативи є Дмитро Щебетюк. 10 років тому чоловік опинився на візку через травму хребта. А тепер разом з командою проводить Форум Інклюзивності. 

Дмитро Щебетюк

Дмитро Щебетюк

Засновник організації Доступно.UA

Хочу зробити заклади і міста доступними для людей на візках

Вже десять років я пересуваюсь на інвалідному візку. Ще на 5-му курсі навчання в університеті я посковзнувся і переламав хребет. Довгий час займався реабілітацією – постійні тренування та оздоровчі процедури. Але потім зрозумів, що так життя проходить повз. Можливо, через якийсь час я поворухну кінцівками, але скільки років було б витрачено. Тому вирішив, що потрібно насолоджуватись життям тут і зараз.

Ініціатива Доступно.UA з’явилась у 2015 році. Тоді я активно займався плаванням та готувався до змагань. Моя подруга (вона теж пересувається на візку) дуже любить ходити по різних закладах і якось ми зустрілись в одному з них. Я подумав, що туди неможливо потрапити людині з інвалідністю. Але все виявилось навпаки – вхід на рівні з тротуаром, є низькі столики, велика вбиральня.

Тоді ми подумали, що було б класно писати відгуки у закладах, щоб власники намагались робити приміщення доступнішими. Вони цього не роблять самостійно, бо переконані – люди з інвалідністю до них не навідуються. Замкнене коло.

Ми висловлювали рекомендації власникам закладів. Наприклад, якщо ширина проходу 60 см, а потрібно 70, щоб легко можна було проїхати на візку, то чому цього не зробити? Згодом проєкт розрісся і ми почали перевіряти міста України на доступність. Крім того, робимо звіт для людей з інвалідністю, щоб вони розуміли, які місця для них зручні, а які ні. 

Кожен заклад отримує наліпку від Доступно.UA. Це означає, що перевірка пройдена
Я не створював проєкт заради проєкту. Мене перло від того, що я роблю. Також почав знімати відеоблоги і розповідати про подорожі автостопом на візку. 

Ми хочемо, щоб суспільство нормально сприймало людей з інвалідністю – не потрібно нас жаліти чи героїзувати. Просто всі повинні мати рівні права. І ми боремось з неправильним сприйняттям. Якось моя подруга сиділа в переході і просто пила каву. Люди, які проходили повз, кинули їй дріб’язок прямо у стакан. Тобто вони вважають – якщо людина на візку, її треба пожаліти.

Як відбувається перевірка міст?

Чим краще буде розвинений безбар’єрний простір в українських містах, тим більше ця тема розвиватиметься. Це потрібне не тільки людям на візках, а й маломобільним групам населення – пенсіонерам, мамам з візочками, людям з травмами. Та навіть тим, хто просто тягне тяжку валізу. Люди повинні насолоджуватись життям, а не думати про те, як здолати перешкоди при вході у приміщення чи на пішохідному переході.

Читайте також: ІТ-освіта для людей з інвалідністю: як працює проєкт BeQA

Тому ми і почали перевіряти міста на доступність. Як це відбувається? Група з чотирьох людей направляється у конкретне місто, складає маршрут, залучає волонтерів чи активістів. Ми перевіряємо радіус 500 метрів, умовно, від центру.  Також охоплюємо кілька обов’язкових об’єктів – залізничний вокзал, автовокзал, театр, кінотеатр, аптеки, супермаркети.  Мінімум 30 місць. Звичайно, звертаємо увагу, чи правильно зроблені пішохідні переходи, чи є звукові сигнали для людей з валами зору, чи правильна ширина пандуса, чи є стоянка для людей з інвалідністю. Ми робимо звіти всіх проблемних точок у місті і подаємо в адміністрацію.

За результатами моніторингу міського простору складаємо рейтинг доступності українських міст. Про сильні та слабкі місця пишемо у себе на сторінці. Зараз першість займає Вінниця. Саме тут найкращий результат по облаштуванню та пристосованості для маломобільних груп населення.

Ми разом з командою Доступно.UA створили додаток TosMap, який допоможе зорієнтуватися в українських містах та знайти безбар’єрні локації. У додатку зараз понад 500 місць у 25 містах України. На карті можна знайти і розважальні локації, і адміністративні будівлі, і публічні простори, а також аптеки, супермаркети, вокзали. 

Доступні заклади мають більше прибутку

За роки роботи ми побували вже в 40-ка містах України – це обласні і районні центри. Плануємо охопити 100 міст і щороку оновлювати інформацію. Окрім рейтингу доступності, створили ще й нагороду “Відкриті двері”, яка вручається просторам та ініціативам, які є безбар’єрними та зручними для всіх.

Переможці надавали статистику, що завдяки доступності змогли збільшити свій прибуток на 20%. А торішній переможець називав цифру у 47%. Безбар’єрність йде бізнесу лише на користь.

Стосовно міст, то тут ми бачимо теж позитивні зрушення. Найяскравіший приклад був у Білій Церкві,  коли центр надання соціальних послуг вранці отримав від нас рекомендації, що потрібно зробити поручні для людей на візках. І вже ввечері вони це зробили!

Дмитро Щебетюк з командою під час перевірки міста Херсон

Минулого року на просторах інтернету обговорювали зупинку громадського транспорту на Палаці Спорту у Києві. Тоді її зробили з купою сходинок. Там не те, що людям на візках незручно, а й пішоходам. Завдяки нашому допису у соціальних мережах це змінили. Торгові центри також розвиваються у сфері доступності. Наприклад, ТЦ Городок, що в Києві, планує реконструкцію архітектурної безбар’єрності.

Читайте також: Хустини від сонячних діток: історія першого в Україні інклюзивного ательє

Питання доступності особливо стало гостро під час карантину. Бо людям з інвалідністю доводиться просити про допомогу і значно більше контактувати з іншими. За цей час мені жодного разу не відмовили, але це збільшує ризики захворювання. Тому ми робимо все для того, щоб люди з інвалідністю могли без сторонньої допомоги пересуватись містом.

Про Форум Інклюзивності

Однією з найважливіших ініціатив Доступно.UA є Форум Інклюзивності. Чотири роки поспіль ми збираємо представників влади, бізнесу та громадянського суспільства для створення простору, доступного кожному.  Раніше ми збирались офлайн і виділяли на захід один день. Цього року Форум Інклюзивності переноситься в онлайн-формат і тепер точно стане доступним кожному. Подія проходить з 11 листопада по 3 грудня. Ми хочемо нагадати, що Міжнародний день людей з інвалідністю — це не свято, а день коли ще раз, ще голосніше, потрібно наголосити суспільству на правах людей з інвалідністю. Уявіть, раніше у цей день навіть сипались привітання. Це неправильно! Третє грудня – той день, коли треба проаналізувати зроблене за рік та планувати наступний.

Цього року Форум складається з 17 тематичних блоків, дискусій та лекцій експертів, практики для підписників організації, воркшопу для регіональних активістів. До другого грудня включно ми проводимо прямі ефіри з експертами, щоб виявити, які проблеми є в українському суспільстві щодо захисту людей з інвалідністю. Чим більше ця тема буде обговорюватись, тим швидше влада зверне на нас увагу та почте займатись доступністю міст.

У рамках Форуму ми створили відеопроєкт “Задача з зірочкою”, де активісти розповідають про свій шлях, як їм вдається змінювати суспільство.

14 людей з різних регіонів – це і мами дітей з інвалідністю, і ветерани ООС, і спортсмени, і соціальні підприємці. Чому така назва? Кожен з нас у школі розв’язував задачі з зірочкою. Так само роблять і люди з інвалідністю. Герої нашого відеопроєкту розв’язують складні задачі, які потребують нестандартних рішень, креативності та сили волі. Кожен може переглянути відео в будь-який зручний час і надихнутись змінами, які роблять герої відео у своїх містах чи селах. 

Читайте також: Кранчі з любов’ю: як молодь з інвалідністю створює корисні сніданки

Наприклад, одна з учасниць – Анна Давиденко. Вона виховує підлітка з аутизмом і навчає бізнес, як толерантно ставитись до таких людей і надавати їм послуги. А Вячеслав Овсєєнко навчає людей з інвалідністю основам віддаленої комунікації та готує спеціалістів для роботи операторами кол-центрів.

Всі відео з Форуму можна подивитись у відкритому доступу – на наших сторінках у Facebook та YouTube. Форум безкоштовний, але також існують різні типи квитків підтримки. Тому кожен може стати інвестором події. 

Що кожен з нас може зробити у Міжнародний день людей з інвалідністю?

Як я вже казав, це не свято, а день, коли ми ще раз уважніше повинні приділити увагу проблемам людей з інвалідністю. Кожен з нас може долучитись до Дня досвіду, який ми запровадили у рамках Форуму Інклюзивності. Іншим важко зрозуміти, що відчувають люди з інвалідністю.

Наші проблеми можуть бути далекими від вас, бо ви просто не помічаєте бар’єри у місті. Тому спробуйте пережити чужий досвід. 
  • Перший варіант – про людей на візках. Ви можете відстежувати маршрут, яким ходите щодня. Спробуйте оминати будь-які бар’єри – сходинки, бордюри, підземні переходи. І тоді подумайте, наскільки складно пересуватись людям на візках. 
  • Другий варіант – про людей з порушенням зору. Спробуйте зранку зробити звичайні вам речі, але з заплющеними очима. Так само подивіться фільм чи вийдіть на прогулянку, але щоб хтось із друзів розповідав про те, що бачить навколо. 
  • Третій варіант – про людей з порушенням слуху. Спробуйте жестами пояснити баристі, яку каву хочете, або просто поспілкуватись з кимось без слів. Так ви хоч трохи зможете зрозуміти ці глобальні проблеми. Напишіть свої переживання про проведення Дня доступності у себе на сторінці у соціальних мережах.

До травми я теж ніколи не звертав увагу на ці бар’єри. І зараз, коли приїжджаю у якесь місце, то дивуюсь, звідки там сходи. А вони були завжди, просто раніше я цього не помічав і не розумів, наскільки це обмежує пересування. 

А ще, скільки разів це не обговолювалт – все одно продовжують казати “інваліди”. Це неправильний термін. “Інвалід” перекладається як неспроможний. Те саме стосується терміну “люди з обмеженими можливостями” чи “особливі потреби”. У кожної людини свої обмежені можливості –  хтось може полетіти на Мальдіви, а хтось ні, хтось може підняти штангу 50 кг, а хтось ні. І якщо людина не може це зробити, це не означає, що вона має інвалідність. Сходити в магазин чи розважитись в кінотеатрі – це звичайні речі. І всі обмеження штучно створені. Тому ми і говоримо про доступність. Абсолютно всі люди повинні мати рівні права та можливості. Це є основою нашої організації та Форуму Інклюзивності. 

Підтримай ШоТам

Суспільство

На Тернопільщині проводять відеоконкурс рухової активності

Опубліковано

Підтримай ШоТам

На Тернопільщині розпочався обласний відеоконкурс «Рухова активність – здоровий спосіб життя – здорова нація» під час карантину.

Про це повідомили у пресслужбі обласного управління молоді, спорту та іміджевих проєктів.

Конкурс триватиме з 18 жовтня до 15 листопада. Відеоролики, надіслані на конкурс, мають відображати рухову активність на свіжому повітрі або в приміщенні. Допускається один відеоролик від одного автора.

Читайте також«Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Надсилати відео потрібно на електронну адресу: tr_sport@ukr.net або через месенджер на Фейсбук-сторінку Тернопільського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».

Відеороботи авторів будуть опубліковані у соціальній мережі фейсбук на сторінці Тернопільського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».

Переможцю та призерам обласного відеоконкурсу «Рухова активність – здоровий спосіб життя – здорова нація» будуть вручені медалі, відзнаки та сувенірна атрибутика з логотипом Центру, автори та учасники десяти найпопулярніших відео будуть нагороджені відзнаками та сувенірною атрибутикою з логотипом Тернопільського обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».

Нагадаємо, у громаді на Полтавщині відкрили критий спортивний майданчик за 15 млн грн.

Головне фото: gazette.com.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

На Херсонщині відбулися навчання протитанкових резервів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

На одному з полігонів Херсонщини, що розташовується неподалік адміністративної межі з тимчасово окупованих Кримом, відбулися навчання українських артилерійських протитанкових резервів із реагування на прорив живої сили і броньованої техніки умовного противника.

Про це повідомили у пресслужбу Командування об’єднаних сил Збройних сил України на фейсбук-сторінці.

Під час навчань українські військові демонстрували практичні навички розгортання розрахунків і стрільбу по цілях, а також швидку зміну позицій.

“За легендою, в ході оборони підрозділом морської піхоти своїх позицій, умовний противник, дочекавшись підкріплення бронетехніки, перейшов в атаку. Для стримування наступу морським піхотинцям було придано у розпорядження протитанковий підрозділ”, – ідеться в повідомленні.

Читайте також: «Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Бійці підрозділу здійснили вихід на рубіж відкриття вогню, облаштували позиції, зробили артилерійську розвідку та навели знаряддя по цілях, на які вказали корегувальники.

“Під час тренувань, протитанкісти показали, що у разі різкої зміни ситуації вони будуть готові якісно виконати поставлене завдання”, – зазначив командувач об’єднаних сил Збройних сил України генерал-лейтенант Сергій Наєв.

Він наголосив, під час маневрів враховували не лише злагодженість дій підрозділів, а й послідовність виконання нормативів.

“Подібні заходи відбуваються щотижня, відповідно до плану бойової підготовки підрозділу. Їхня головна мета – підтримання на високому рівні знань, навичок і бойового духу особового складу артилерійських розрахунків”, – резюмував командувач.

Нагадаємо, українська армія провела навчання екіпажів ракетних комплексів.

Також підрозділи ППО України відбили ракетні удари противника.

Як ми повідомляли раніше, винищувачі України відпрацювали пуски керованих ракет Р-73.

Головне фото: most.ks.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

«Створюю автентичну геометрію». Як майстриня з Решетилівки захоплює своїми килимами ткаль з усього світу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Легендарні решетилівські килими на Полтавщині виготовляє кілька династій майстрів. Ірина Мосієнко не належить до жодної з них, утім зайнявшись килимарством, ненароком виявила, що має вроджений хист до цього ремесла. Та ще й знайшла на горищі в селі справжній скарб ­­­– домоткані полотна бабусі та створені дідом прядку й веретено. Спочатку поціновувачами килимів майстрині були її друзі. Але згодом надихатися творчістю Ірини почали ткалі з різних країн. Зараз для майстрині ця справа – хобі. Але вона вірить, що колись відкриє двері власної майстерні.

Ірина Мосієнко
Ірина Мосієнко

Майстриня килимів родом із Решетилівки (Полтавщина) – центру килимарства в Україні

У моїй уяві ткалі були чарівницями

Я родом із Решетилівки – центру килимарства в Україні. Ще з першого класу в школі розповідали, що саме наш регіон славиться найкращими килимами. Нас водили у Всеукраїнський центр вишивки та килимарства на екскурсію, проводили навіть маленькі майстер-класи. Але я ніколи не думала про це, як про роботу чи серйозне заняття. От є вчителі, лікарі, юристи… А де беруться ткалі, де вони навчаються, я взагалі не знала. Уявляла собі їх як окрему касту: таких собі чарівниць, які днями працюють у своїх майстернях. Коли вже подорослішала, зустрічала багато людей, які про килими взагалі нічого не знали, не кажучи вже про технологію виготовлення. Для мене ж це було чимось звичним.

Загалом я була посидючою дитиною, змалечку навчилася грати на фортепіано. Мені подобалося щось робити руками. Пам’ятаю, ще дитиною мене мама навчила в’язати спицями та гачком, тому на уроках трудового навчанні я легко з цим впоралася. Ткати я не вміла, але бачила, як це роблять місцеві. А ще бувала на виставках килимів і дивувалася, як руками можна робити таку красу. Колись на одному з фестивалів я побачила відому майстриню Ольгу Пілюгіну, яка серед іншого займається і килимарством. Підійшла до неї та запитала, чи можна якось прийти на годинку до її майстерні й подивитися, як вона працює. Я не очікувала, що вона погодиться. Ольга дала мені свої контакти, я прийшла до неї й навіть отримала невеличкий майстер-клас. Уявіть, просто з вулиці людина підійшла, напросилася, і вона з доброї душі дозволила долучитися до її робочого процесу.

Решетилівські килими як окремий вид мистецтва

Наше містечко Решетилівка споконвіку залишається справжньою скарбницею українського народного мистецтва. Створені тут килими відомі на всю Україну ще з кінця 19 століття. За традицією, в Решетилівці килими ткали переважно на вертикальних станках. Вони були такі барвисті, квіткові. Майстри малювали ескізи, підбирали відтінки, самостійно фарбували нитки, використовували різні техніки ткання. Важко описати, чим саме вони були унікальні. Але такі килими я зустрічала лише в Решетилівці, я їх легко впізнаю. Це як петриківський розпис – так, як у Петриківці, не малюють ніде.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

Кілька століть тому на Полтавщині килими одночасно виготовляли тисячі майстрів. У радянський час досить успішно працювала фабрика імені Клари Цеткін. Але після проголошення Незалежності України він розвалився і багато років стояв порожнім. Сьогодні тут залишилися лише декілька поодиноких майстринь, які ще з тих часів працюють і самостійно продовжують традиції. Наскільки я знаю, на себе працює тільки Ольга Пілюгіна. Також є майстерня, де тчуть килими на замовлення.

У нашому місті є художнє училище, де все ще викладають ткацтво і не дають зникнути технологіям автентичного килимарства. Але, зрозуміло, що студентів там небагато. Лише кілька років тому в Решетилівці відкрили Центр килимарства, де намагаються відбудувати фабрику імені Цеткін. Зараз там голі стіни, на підлозі – сіно, і лише нещодавно змінили вікна та покрівлю. Поки що фінансування, на жаль, припинили, але центр юридично працює. У них є невелика зала, де зберігаються килими, вишиванки та решетилівські ремесла. Місцеві сподіваються, що цей цех вдасться відновити й там зможуть працювати багато майстринь. Але поки ситуація не тішить.

Ткацький простір створила просто в квартирі

Я 20 років займалася музикою, тому вважала логічним здобувати вищу освіту саме в цій сфері. Так вступила до Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова в Києві на вчителя музики й історії мистецтв. І вже під час навчання зрозуміла, що навряд чи буду викладати. І тут зорі зійшлися: столична майстерня ткацтва OLK manufactory набирала людей без досвіду. Там казали: «Ми всього навчимо, потрібне лише ваше бажання». А бажання в мене дійсно було. Студентство я вдало поєднала з робою, адже в майстерні був вільний графік. Це просто доля мені усміхнулася, що вдалося туди потрапити. Власне, там я і навчилась ткати та набралася досвіду.

Потім майстерня тимчасово зачинилася. Це сталося кілька років тому. Було боляче усвідомлювати, що я більше не зможу ткати, адже я справді покохала цю справу. Я була в такому підвішеному стані. Не знала, що робити: чекати, коли майстерня знову відкриється, чи йти кудись далі. Потрібно було шукати іншу роботу, аби якось виживати. Тому влаштувалася менеджеркою до інтернет-магазину книгарні. Але так кортіло знову почати творити!

Облаштований ткацький куточок майстрині

Тому просто в квартирі облаштувала невеликий ткацький куточок. На пальцях показувала друзям, які займаються столярством, що мені потрібна ось така рамка, таких розмірів, щоб ось так прокручувалася. І вони мені допомогли – зробити дерев’яний верстат. І тепер у вільний час я продовжую ткати, адже мені цього бракує. Що вигадую, те й створюю. Якоїсь миті в мене вже було забагато килимів, купа ниток і вже нікуди було все складати. Тому я придбала стелажі. А потім знайшла собі ще кілька менших станків. Ось так і працюю.

Фабричні килими не похизуються такою енергетикою

Я кайфую від того, що роблю. Люди, які займаються в’язанням або вишивкою, мене зрозуміють. Потрібно мати певний тип характеру чи темпераменту, щоб довго виконувати одну й ту саму роботу. Коли я тчу, можу забути про їжу і сон, а встати лише після того, як почне бурчати живіт чи на годиннику проб’є дванадцяту ночі. Це своєрідна медитація, я в це повністю занурююся. Іноді в процесі ловлю себе на думці, що я така щаслива. Просто сиджу, вмикаю музику, роблю чай чи каву – і тчу. Минає година, а мені так добре і спокійно. Ця справа мене заспокоює і врівноважує. До того ж можу про щось своє подумати, розкласти в голові все по поличках.  

Звичайно, кожен може просто придбати дешевий фабричний килимок і повісити його на стіну. У цьому немає нічого поганого, він буде гарний і яскравий. Але це як картина, яку теж можна надрукувати на принтері. У моєї мами на стіні висить картина, не знаю, де вона її купила. Але це полотно не має ні для кого особливої цінності. Натомість можна придбати картину художника, який проявив свою творчість, витратив час. Звичайно, вона буде коштувати набагато дорожче. Але й цінність матиме значно вищу.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

Так само і килими – це передана любов від людини до людини. Мої килими завжди виткані в гарному настрої. Якщо я знервована – точно не сяду за роботу. А коли я щаслива, про щось мрію, тоді починаю ткати й вже уявляю, як цей килим висітиме в когось дома і буде когось тішити. Людина прокидатиметься зранку і буде ним милуватися. Я вірю, що такі речі зберігають енергетику. Мені хочеться, аби мої вироби приносили якщо не вдачу, то хоча б якусь теплу енергетику. Фабричні речі таким не можуть похвалитися.

Мої килими поєднують екологію, красу та ручну роботу 

Виготовлення одного килима площею в квадратний метр займає десь 2-3 тижні. Та перед цим ще необхідно натягнути нитки – це декілька годин. І коли вже знімаю готовий килим, на оброблення країв, обшиття, обрізання хвостиків потрібно ще пів дня або й день. Важко лише в сенсі витрати часу, фізично ж це просто – не мішки тягати. Якщо людина хоче вишити собі гарну сорочку, вона теж має витратити на це декілька місяців. Але після цього отримає річ, яка буде їй дуже цінною, і згодом її захочеться передати комусь у спадок.

У килимах переважно зображаю автентичні геометричні орнаменти: трикутники, квадрати, прямокутники. Мені подобається мінімалізм у кольорах, пастельні відтінки, прості лінії. Використовую винятково натуральні матеріали. Купую бавовняну основу і шерсть. Мені зручніше ткати шерстю, до того ж вона екологічніша. Але там не надто багато відтінків. Я все відкладаю момент, коли самостійно навчуся фарбувати нитки. Це не такий вже й складний процес, але потрібно мати спеціальну велику каструлю, фарбники, треба це десь сушити. Поки що у квартирі я не наважуюся це робити. Але осягнути мистецтво фарбування – це плани на майбутнє, які я колись здійсню.

Килими, створені майстринею Іриною Мосієнко

Знайшла на горищі справжній скарб

У дорослому віці я почала більше цікавитися українською старовиною, тим, що створювали наші пращури. Якось розпитувала про все у своєї бабусі. І вона мені сказала, що в неї десь є рушники, які вона ткала разом із сестрами. А створювали вони це на веретені, які зробив мій прадід. Я запитала: «А де ці пралі?». І бабця відповіла, що валяються десь на горищі. Кажу: «Як валяються? Давай знімемо і подивимося». І, дійсно, знайшли веретено, пралі та домоткані полотна. Не скажу, що моя родина займалася мистецтвом. Їм просто треба було щось носити та чимось вкриватися. От вони це й робили власноруч, як і в будь-якому селі. Рідні дивуються, нащо мені цей мотлох. Вони це так не цінують. Знаю, що часто скуповують такі речі за безцінь. Люди в селі не розуміють, наскільки велику цінність мають такі речі.

Читайте також: Бренд одягу Shkoura. Про верстат 18 століття, вивалювання у гірській річці та відмову від електрики

Для мене це все – скарби. Я вже всіх попередила, що знахідки нікому не віддаються, бо це мій спадок. Ще знайшла велику дерев’яну скриню ручної роботи, якій вже понад сто років. У ті часи її використовували замість шафи. Людям потрібно було десь складати свої речі. Якби я її не знайшла, бабуся могла просто порубати ту скриню та спалити. Я все порозшукувала, познімала з горища. І тепер воно стоїть і чекає свого часу. Колись я точно створю власний маленький музей. 

Мої килими припали до душі британській майстрині

Першими поціновувачами моїх килимів були найближчі друзі. Я викладала роботи у соціальних мережах. Згодом там стало так багато фото, що я подумала, можливо, не всім підписникам це цікаво. Особистий профіль в Instagram поступово перетворювався на ткацький. Тому я створила окремий, аби не спамити всіх своїми нитками. На мене підписуються люди з різних країн, і серед них чимало ткаль. Є митці з Данії, Норвегії, США. Я заходжу на їхні сторінки, роздивляюся. Вони роблять такі різні речі, але всіх нас об’єднує ткацтво. Особливо цікаві та своєрідні візерунки у митців із Перу. Моя сторінка створює певну ткацьку тусовку. Бачу, що люди зберігають мої дописи, аби потім передивитися. Приємно, що я когось надихаю своєю творчістю.

Фото: Ткацька майстерня Ірини Мосієнко/Facebook

У Лондоні є майстриня Крістабель Бальфур, на яку я рівняюся. У неї своя велика майстерня, часто її роботи друкуються в британських дизайнерських журналах. Цього літа вона підписалася на мою сторінку, написала, як їй подобаються мої роботи. Я була просто в дикому захваті. Деякі мої роботи вона навіть постила собі в stories, що було для мене великою подією. Не знаю, як вона мене знайшла. Я «лайкала» її публікації, але в неї дуже багато підписників, навряд чи серед них можна було мене помітити. Можливо, звернула увагу за гештегами.

Мрію про власну ткацьку майстерню

Вартість килиму залежить від розміру та малюнку. Якщо взяти 50 на 50 сантиметрів, то це приблизно 250-300 доларів. Було б добре продавати їх десь у Європі, але я поки що до цього не дійшла. Для мене це більше хобі. Частенько я можу і просто подарувати комусь килим, якщо знаю, що близька людина його дуже хоче. Декілька разів я також проводила платні майстер-класи. Приємно, що комусь цікаво переймати мій досвід. Для людей це може бути такий самий вид творчості як в’язання. Наприклад, на маленькому станочку можна зіткати собі підставку під горнятко.

У майбутньому я хочу мати свою невеличку студію, де змогла б розмістити всі свої речі. Тоді зможу придбати великий станок, де ткатиму килими вже 2 на 3 метри, як були у столичній майстерні, де я працювала. На цьому ж місці можна буде проводити регулярні майстер-класи. Тому що зараз, коли до мене звертаються, доводиться шукати місце для навчання. Одного разу в мене був майстер-клас онлайн – досить незвичний досвід. А колись і просто сідали в кав’ярні, брали невеличкі рамки, нитки та працювали. Майстерня буде ще й своєрідним музеєм моїх робіт, де можна буде влаштовувати виставки. Такий собі маленький простір саме для ткацтва. Ось такий «план-мрія».

Підтримай ШоТам

Читати далі