Моя мама працює тістомісом на хлібозаводі у Чернігові. Коли почалася повномасштабна війна, я жила і працювала в Одесі. На початках я пропонувала мамі виїхати, мала напоготові контакти волонтерів, які займалися евакуацією. Проте вона сказала: «Я залишусь, бо маю годувати людей». Попри обстріли та блокаду міста, усі три місяці моя мама працювала нон-стопом, щодня після зміни вона приносила свіжий хліб своїм сусідам, з якими жила разом у підвалі. Для них це був символ надії: є свіжий хліб, життя триває і є ті, хто про них потурбується. Разом із сусідами вони організували цілу культуру шерингу та взаємопідтримки.
Це саме я роблю в Українській Волонтерській Службі: з 24 лютого я очолила гуманітарний напрям в організації та продовжую розвивати волонтерські спільноти по всій країні.
Коли я думаю про перші тижні повномасштабної війни, то найбільше згадую екран свого телефону та ноутбука. І це не тільки тому, що я скролила новини, як і всі українці. Там вирував справжній хаос: у наших чатах, соцмережах, моїх особистих месенджерах — усюди були тонни повідомлень із різними запитами. Люди шукали допомоги, шукали інформацію про евакуацію, інші хотіли волонтерити, зʼявлялися перші вкиди та шахраї.
Наша команда цілодобово моніторила волонтерські чати міст, де з кількох сотень учасників враз стало кілька тисяч. Ми координували людей між собою, списувалися з організаціями в різних куточках України, аби зрозуміти, яка в них ситуація, які потреби, що критично необхідне. Це був суцільний вир інформації. Памʼятаю, у якийсь із днів мені вдалося нарешті відповісти на сотні повідомлень у Telegram, проте пройшло тільки 3 секунди, як мені знову хтось написав. Буквально 3 секунди. Але, на диво, цей хаос допомагав триматися.
Далі ми спробували структурувати нашу роботу — так виник чат-бот Волонтерська гаряча лінія. Оскільки у мене був досвід організації гарячої лінії допомоги в часи ковіду, я взялась очолити і цей новий напрям в УВС. Так ми обʼєднали понад 100 волонтерів, які стали кейс-менеджерами. Це було абсолютно різні люди: школярі, які брали участь у наших проєктах, локальні активісти, навіть керівники великих громадських організацій, як, наприклад, БФ «Старенькі» та Центр інноваційної освіти «Про.Світ».
Деякі менеджери були під окупацією, але продовжували волонтерити на лінії. Ми виокремили напрями допомоги, напрацювали базу перевірених контактів та готових інструкцій, верифікували дані та особливу увагу приділяли безпеці та перевірці людей.
Читайте також: Каденюк і Джонсонюк. На честь кого називають вулиці в Україні
За рік роботи ми обробили понад 62 тисячі запитів. За кожною цифрою стоять волонтери, які намагалися якомога швидше та якісніше допомогти і спрямувати. Мене особливо надихають проєкти адресної підтримки: ми координували волонтерів у різних куточках України, які розвозили «пакунки добра» (так ми називали гуманітарку та ліки) самотнім ба та ді. Також публічно збирали кошти і закривали саме локальні запити, і цивільних, і військових. За 2022 рік ми спрямували понад 2,5 мільйона гривень на пряму підтримку українців, зокрема, на тимчасово окупованих територіях.
Я на своєму місці, так само, як моя мама на своєму. Так само як кожен і кожна зі спільноти УВС. Наші волонтери організували гуманітарні штаби у своїх містах (з теплом думаю про Жмеринку, Руслане, якщо ти читаєш це зараз, сподіваюсь, посміхаєшся), долучалися до плетіння сіток, допомагали на вокзалах (згадую Солю, яка потім ще й організувала проєкт підтримки підлітків у Львові), розвозили продукти самотнім стареньким, відповідали на гарячій лінії. Навіть ті, хто були за кордоном, долучалися до благодійних акцій, збирали кошти для України, щоразу нагадуючи: ми з вами, навіть попри відстань. Спільнота — це те, що дає мені сили, що тримає і підтримує. Знати, що є люди, на яких можна покластись — безцінно.
Перетин хорошого та поганого, світлого та темного, радісного та болючого супроводжує мене (нас) весь цей рік. Ці контрасти не зникнуть, але завжди є вибір, на чому фокусуватись і за що триматись. У моменти потрясінь я згадую мамине «я залишусь», згадую обличчя сотень волонтерів, згадую про захисників і захисниць, які боронять українську незалежність на фронті. І згадую, що в мене є я, що мій стан — це моя відповідальність.
Дихається. Працюємо далі.
