Київ – це наш Карфаген, який ми не маємо права знищити

У квітні 2022 року Європейська комісія з питань культурної спадщини Europa Nostra віднесла культурну спадщину України до категорії зникаючої. Катастрофічні руйнування на сході та півдні та послаблення будівельного контролю всередині країни поставили пам’ятки історичної та культурної спадщини України на грань виживання. Чому важливо їх таки зберегти – далі в колонці.

Знищити ідентичність

Римський державний діяч Катон Старший кожен свій виступ в Сенаті закінчував однією і тією ж фразою – Карфаген має бути знищено. Часи його життя якраз припали на найбільш активну фазу суперництва двох надпотужних середземноморських держав. Як політик Катон прекрасно розумів, що жоден воєнний успіх не матиме ніякого значення, поки в супротивника лишається, довкола чого гуртуватися. Воєначальники як Риму, так і Карфагену змінювалися, Карфаген був за крок від того, щоб знищити Рим, і навпаки. Але ситуація не змінювалася – жодна із сторін не мала вирішальної переваги.

Тривалі війни з південним сусідом виснажували як економіку, так і людський ресурс Риму, тож питання перемоги над Карфагеном для квіритів ставало тепер питанням виживання. Десь в цей період Катон зрозумів, що для того, аби знищити Карфаген як державу, його потрібно знищити як місто. Місто з давньою історією, храмами, вулицями і будинками, бо місто, його вулиці та будинки і є тим ядром, що об’єднує людей на боротьбу з найбільшою імперією світу. «Допоки Карфаген (місто) існуватиме – Рим не зможе стати великим», – говорив Катон.

Сьогодні цілі агресора не сильно відмінні від історії більш як двохтисячорічної давнини. Рашисти системно намагаються винищити все, що пов’язано з Україною, її історією, будинками, вулицями, містами. Те, що не вдалося знищити в ході бойових дій, довершується роботою екскаватора, як це було в Маріуполі. Агресор знищує квартали історичної забудови, змінює напрямки вулиці і дає їм нові – свої, властиві йому –  найменування. Ціль ворога – знищити нашу ідентичність, історичний код людей, які раніше проживали на цих територіях.. На жаль, свідомо чи несвідомо, влада на місцях за сотні кілометрів від лінії фронту підігрує цим процесам: іноді своєю байдужістю, а іноді – прямим фінансовим інтересом.

Знищення пам’яток під час війни

З початку російського вторгнення в Україну минув майже рік. Відтоді в столиці українського Карфагену знищено або суттєво пошкоджено півтора десятки історичних пам’яток. Лише дві будівлі з цього списку – на вул. Жилянській, 116а і Льва Толстого, 55 – зазнали ушкоджень через війну. Решта були розібрані або поруйновані так би мовити «власними силами».

Проблеми тут одразу дві – послаблення державного і місцевого контролю за будівельною галуззю через акумуляцію адмінресурсу на більш важливі (радше – більш помітні) напрямки, де можна отримати додаткові дивіденди, вчасно «засвітившись» в об’єктиві телекамер. З іншого боку – ті, хто захищав пам’ятки і зелені зони міста, ядро громадського активу міста, зараз на фронті, тож просто «фізично» не можуть зупинити раніше не настільки розповсюджені випадки будівельного свавілля.

Двома згаданими ситуаціями доволі вдало користуються як малі, так і великі будівельні компанії столиці. Saga Development Андрія Вавриша – зруйнувала пам’ятку модернізму «Київпроект», компанія його ділового партнера й екс-регіонала Дмитра Ісаєнка – Perfect Group – знесла Казенний винний склад 1899 року на Деміївці, а нікому невідомий ТОВ «Сервіт» проектує ЖК «Тургеневъ» прямо на місці Садиби Зеленських (1890 р.).

Надія в боротьбі

Попри це ініціативи по збереженню історичної та культурної спадщини продовжують існувати та доволі ефективно боротися з недобросовісними забудовниками в судах. Так ініціатива «Зберегти Квіти України» подала апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва про позбавлення охоронного статусу пам’ятки модернізму – павільйону «Квіти України».

Господарський суд м. Києва постановив звільнити територію Національного музею історії України та поруч розташовані фундаменти Десятинної церкви від самовільно збудованих споруд. Громада боролася за це рішення вісім років поспіль. Продовжується боротьба за повернення в комунальну власність Садиби Терещенків на булв. Шевченка, 34, що її ось уже 15 років поспіль забудовник доводить до руйнації. Завдяки роботі Київської міської прокуратури повернута у власність громади Садиба Дмитрієва на Хорива, 2. Попередній власник планував спорудити тут ТРЦ. 

Читайте також: «Це глибше, ніж просто ремонт». Як відбудувати українські міста? На прикладі Миколаєва та Харкова пояснює урбаністка Євгенія Дулько

Нарешті, трохи напишу і про свої маленькі успіхи. Уже під час повномасштабного вторгнення нам з громадою вдалося добитися у Верховному Суді визнання вже згаданої Садиби Дмитрієва (1830-1910 рр.) комплексною пам’яткою історії та архітектури. У своєму рішенні суд вищої інстанції зазначив: «порушення формальної процедури [внесення об’єктів культспадщини до Державного реєстру] може бути підставою до скасування рішення суб’єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення». Тобто, якщо пам’ятка має історичну та культурну цінність, її не можна позбавляти охоронного статусу лише через помилки, допущені при розробці облікової документації. Адже такі процедурні помилки не впливають і не можуть змінити рішення про цінність об’єкту та необхідність його захисту на майбутнє. 

За час боротьби за збереження цього комплексу пам’яток на його захист ставало багато громадських активістів, частина з яких сьогодні захищає Україну на фронті. Прикро це стверджувати, однак після повернення будівель в комунальну власність в грудні 2022 року міська влада досі не вигадала, що робити з таким «подарунком». Тож, виникла ідея зробити там справжній, а не привезений, як у «Пирогово», Музей архітектури. Натомість будівлі комплексу передати під реабілітаційний центр для військових. Місто насамперед має виконувати соціальну функцію для громадян, а Київ ніколи не буде знищений, поки його бійці знатимуть, що є де і кому про них потурбуватися. Підтримати петицію можна за цим посиланням.

Це авторська колонка Дмитра Перова. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.