Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Колонки

Київ – це наш Карфаген, який ми не маємо права знищити

Опубліковано

У квітні 2022 року Європейська комісія з питань культурної спадщини Europa Nostra віднесла культурну спадщину України до категорії зникаючої. Катастрофічні руйнування на сході та півдні та послаблення будівельного контролю всередині країни поставили пам’ятки історичної та культурної спадщини України на грань виживання. Чому важливо їх таки зберегти – далі в колонці.

Знищити ідентичність

Римський державний діяч Катон Старший кожен свій виступ в Сенаті закінчував однією і тією ж фразою – Карфаген має бути знищено. Часи його життя якраз припали на найбільш активну фазу суперництва двох надпотужних середземноморських держав. Як політик Катон прекрасно розумів, що жоден воєнний успіх не матиме ніякого значення, поки в супротивника лишається, довкола чого гуртуватися. Воєначальники як Риму, так і Карфагену змінювалися, Карфаген був за крок від того, щоб знищити Рим, і навпаки. Але ситуація не змінювалася – жодна із сторін не мала вирішальної переваги.

Тривалі війни з південним сусідом виснажували як економіку, так і людський ресурс Риму, тож питання перемоги над Карфагеном для квіритів ставало тепер питанням виживання. Десь в цей період Катон зрозумів, що для того, аби знищити Карфаген як державу, його потрібно знищити як місто. Місто з давньою історією, храмами, вулицями і будинками, бо місто, його вулиці та будинки і є тим ядром, що об’єднує людей на боротьбу з найбільшою імперією світу. «Допоки Карфаген (місто) існуватиме – Рим не зможе стати великим», – говорив Катон.

Сьогодні цілі агресора не сильно відмінні від історії більш як двохтисячорічної давнини. Рашисти системно намагаються винищити все, що пов’язано з Україною, її історією, будинками, вулицями, містами. Те, що не вдалося знищити в ході бойових дій, довершується роботою екскаватора, як це було в Маріуполі. Агресор знищує квартали історичної забудови, змінює напрямки вулиці і дає їм нові – свої, властиві йому –  найменування. Ціль ворога – знищити нашу ідентичність, історичний код людей, які раніше проживали на цих територіях.. На жаль, свідомо чи несвідомо, влада на місцях за сотні кілометрів від лінії фронту підігрує цим процесам: іноді своєю байдужістю, а іноді – прямим фінансовим інтересом.

Знищення пам’яток під час війни

З початку російського вторгнення в Україну минув майже рік. Відтоді в столиці українського Карфагену знищено або суттєво пошкоджено півтора десятки історичних пам’яток. Лише дві будівлі з цього списку – на вул. Жилянській, 116а і Льва Толстого, 55 – зазнали ушкоджень через війну. Решта були розібрані або поруйновані так би мовити «власними силами».

Проблеми тут одразу дві – послаблення державного і місцевого контролю за будівельною галуззю через акумуляцію адмінресурсу на більш важливі (радше – більш помітні) напрямки, де можна отримати додаткові дивіденди, вчасно «засвітившись» в об’єктиві телекамер. З іншого боку – ті, хто захищав пам’ятки і зелені зони міста, ядро громадського активу міста, зараз на фронті, тож просто «фізично» не можуть зупинити раніше не настільки розповсюджені випадки будівельного свавілля.

Двома згаданими ситуаціями доволі вдало користуються як малі, так і великі будівельні компанії столиці. Saga Development Андрія Вавриша – зруйнувала пам’ятку модернізму «Київпроект», компанія його ділового партнера й екс-регіонала Дмитра Ісаєнка – Perfect Group – знесла Казенний винний склад 1899 року на Деміївці, а нікому невідомий ТОВ «Сервіт» проектує ЖК «Тургеневъ» прямо на місці Садиби Зеленських (1890 р.).

Надія в боротьбі

Попри це ініціативи по збереженню історичної та культурної спадщини продовжують існувати та доволі ефективно боротися з недобросовісними забудовниками в судах. Так ініціатива «Зберегти Квіти України» подала апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва про позбавлення охоронного статусу пам’ятки модернізму – павільйону «Квіти України».

Господарський суд м. Києва постановив звільнити територію Національного музею історії України та поруч розташовані фундаменти Десятинної церкви від самовільно збудованих споруд. Громада боролася за це рішення вісім років поспіль. Продовжується боротьба за повернення в комунальну власність Садиби Терещенків на булв. Шевченка, 34, що її ось уже 15 років поспіль забудовник доводить до руйнації. Завдяки роботі Київської міської прокуратури повернута у власність громади Садиба Дмитрієва на Хорива, 2. Попередній власник планував спорудити тут ТРЦ. 

Читайте також: «Це глибше, ніж просто ремонт». Як відбудувати українські міста? На прикладі Миколаєва та Харкова пояснює урбаністка Євгенія Дулько

Нарешті, трохи напишу і про свої маленькі успіхи. Уже під час повномасштабного вторгнення нам з громадою вдалося добитися у Верховному Суді визнання вже згаданої Садиби Дмитрієва (1830-1910 рр.) комплексною пам’яткою історії та архітектури. У своєму рішенні суд вищої інстанції зазначив: «порушення формальної процедури [внесення об’єктів культспадщини до Державного реєстру] може бути підставою до скасування рішення суб’єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення». Тобто, якщо пам’ятка має історичну та культурну цінність, її не можна позбавляти охоронного статусу лише через помилки, допущені при розробці облікової документації. Адже такі процедурні помилки не впливають і не можуть змінити рішення про цінність об’єкту та необхідність його захисту на майбутнє. 

За час боротьби за збереження цього комплексу пам’яток на його захист ставало багато громадських активістів, частина з яких сьогодні захищає Україну на фронті. Прикро це стверджувати, однак після повернення будівель в комунальну власність в грудні 2022 року міська влада досі не вигадала, що робити з таким «подарунком». Тож, виникла ідея зробити там справжній, а не привезений, як у «Пирогово», Музей архітектури. Натомість будівлі комплексу передати під реабілітаційний центр для військових. Місто насамперед має виконувати соціальну функцію для громадян, а Київ ніколи не буде знищений, поки його бійці знатимуть, що є де і кому про них потурбуватися. Підтримати петицію можна за цим посиланням.

Це авторська колонка Дмитра Перова. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.

Колонки

Гучніше води, вище трави: чи варто говорити про лінгвоцид?

Опубліковано

Учора похвалила свою бабцю за те, що вона вживає багато репресованих слів із реєстру Орисі Демської-Кульчицької, на що вона мені шикнула. Себто то слова “неграмотні, бабські, нормальні люде так не балакають”, і недайбог їх хтось почує. У моєї бабці, як і в багатьох українців, не вкладається в голові, що наші мовні особливості – гідні та унікальні. Та їм втокмачили у голови про штучність і ницість української.  

Здавалося б, змусити здорових мислячих людей зневажати свою мову і соромитися її – нереально. Але чорта з два! Саме цим займалися окупанти нашої землі, вчиняючи лінгвоцид. Якщо ви читаєте цей текст, то ви пане чи пані, так чи інакше ознайомлені із підлістю й жорстокістю московитів. На жаль, ви лиш вкотре підтвердите цю аксіому, дізнавшись про історію української мови. 

Першим у цій жахливій і болючій хронології був московський патріарх, який у 1620 наклав анатему на книги українського друку. Трохи більше ніж чотириста років тому наклали прокляття на нашу мову. Це стало фатальною точкою відліку в історії знущання і знищення української. Відтоді кожен, хто відчував силу і багатство мови українців, намагався її розчавити своїми наказами, інструкціями, таємними указами й заборонами. Кожен новий спосіб був жорстокішим за попередній і все більше клював цвіт мови. Її забороняли повсюди: в освіті, у церкві, в офіційних установах, в літературі, в науці – і завсіди намагалися знищити її в думках. І совєтський союз став найближчий до цієї пожадної, імперської мети, бо крім утисків в усіх сферах діяльности, він кліщем заліз всередину мови, заражаючи інфекцією світ її морфем і фонем. Совєти пожирали унікальні особливості мови, згладжуючи різницю між російською та українською, паплюжачи мову до невпізнаваности.

А тим часом в катівнях убивали так звану “відсталу частину українських мас, в яких спостерігаються націоналістичні тенденції”, тобто тих, хто досліджував по-справжньому мову, творив нею, писав наукові статті, ба навіть просто спілкувався українською.  Так, метою совєтів було знищити щонайбільше носіїв мови.

Будь-яким способом. Жорстоко. Нещадно. Стражданнями.

Голодом.

1921-23, 1932-33, 1946-47 – найчорніші роки в нашій історії, коли відбирали чесно-й-тяжко зароблене до останньої крихти, до найостаннішої, найзахованішої, найприбереженішої. Совєти забирали все, змушували матерів дивитися, як пухнуть їхні діти та віднімали природню потребу, доводячи до божевілля та смерти мільйони українців. І ми знаємо що, коли росіяни нас знищують вони хочуть забрати не лише хліб, а й душу. Люди на тваринячому рівні зрозуміли – щоб вижити, треба змінюватись, підлаштуватись під систему і не висовуватись. Хочеш мати роботу і можливість прогодувати сім’ю? Відмовляйся від своєї ідентичности, засунь подалі свою національну свідомість, переходь на російську і шикай, щоб твої онучки робили так само. Цей наратив глибоко всотався в думки багатьох українців, які й після прийняття незалежности із звірячою дикістю тримаються за московський язик. Про трансгенераційну травму говорить Оксана Забужко: «Маємо усвідомити, що ми народилися (ми – «російськомовні українці») в російськомовних сімʼях тому, що колись із нашими предками (в не такому далекому коліні) – дідусями, прадідусями, а часом навіть батьками – зробили щось дуже погане». ⠀

А доки в українських селах люди гинули від лютого голоду, праці українських мовознавців комуністи оголосили «шкідницькими й націоналістичними», «спрямованими на відрив української мови від російської”. Як парадоксально, правда ж? Штучно споріднюючи ці мови, навпаки називали вигаданими ті питомі риси української, які не зближують її з російською. Плюють межи очі і кажуть, шо то дощ. 

Передусім, совєти полізли в нашу фонетику, себто у звукову частину нашої мови. Хоч вся ця історія із “третім місцем серед мов світу” виявилась побрехенькою, ні для кого не секрет, що українська – досить милозвучна. І все це завдяки питомій правописній системі, яку намагався зламати срср (читайте “сересере”, будь ласка). Правописна комісія 1933 p. займалась ліквідацією «нaцioнaлiстичних пpaвилa щoдo пpaвoписy». Насамперед слід зауважити, що вилучили літеру ґ, яку понад 300 років активно вживали в давно засвоєних иншомовних та питомих українських словах типу гедзь, гудзик, ґирлиґа, ґелґотати тощо. Ба більше ця буква мала розрізняльний статус, адже ж є різниця поміж «грати» і «ґрати», «гніт» і «ґніт». На щастя, ми відновили цю букву в 90-х, однак не встановили чітких правил вживання. Нам досі треба врегулювати, що чужі h, g у новіших запозиченнях – передаються г, ґ відповідно (гобі, а не хобі; геловін, а не хелоувін; інстаґрам, а не інстаграм), натомість у словах запозичених давніше, особливо грецького походження – г (газета, фігура, гама). Тоді ж вилучили букву т на місці грецької літери θ (тета). І коли в редакції правопису 2019 було відновлено цю норму, багато мовців, привчених до російського способу передачі иншимовних слів, збентежилися від «Атен», «катедри», «мітології» тощо. Але єдине, за що варто переживати – це варіятивність цього правила. Правописна комісія ніби співає «дитирамби» мовознавцям, але й дозволяє далі проводити «ефіри» з попередніми, змосковщеними формами.

Також була проведена операція «и», що намагалась навчити нас вживати правильні проізношенія без букви «и» на початку слова, і ніяк по-инакшому, навіть инколи, навіть коли під ивою напала икавка. Ще у 1933 вилучили таке красиве, я на мене, правило: «Завсіди чуже ia передаємо через ія, ie – через іє, iu – через ію (у загальних іменниках), але io через іо». Себто до змосковщення ми казали «соціяльний», «радіюс», «фіялки», «авдієнція» тощо. З останнього слова можна помітити ще одний штучно забутий спосіб передачі иншомовного au, ou: до споріднення з російською ми читали «Фавста», слідували філософії Шопенгавера, робили павзу у стосунках та вивчали фавну десь на просторах Таврії.

Так само дотошно і, на жаль, філігранно правописна комісія залізла і в нашу морфологію, наприклад, взоруючи на московську. мову, вилучили закінчення -и в іменниках жіночого роду: осени, смерти, соли, пам’яти, а також у словах імени, племени, тімени. І якщо в Редакції 2019 відновили деякі слова ІІІ відміни, то іменники IV відміни із вставним суфіксом –ен- чомусь залишили без змін, хоча в нас є дивом вбережені «курчати», «котеняти». Зaдля yпoдібнення двoх мовних систем – yкpaїнськoї i poсiйськoї творці правопису виходили за всі рамки і навіть змінювали рід іменників. До «примусової маскулізації» наше мовлення рясніло «екстазою» «генезою», «желатиною», «діягнозою» та ще велетенським списком.

Позаяк цілковито споріднити мови лише змінами в правописі важко – совєти вирішили вилучити цілі слова. У більшости се наукові терміни, щоб опісля сказати, що в Україні немає науки. Я наведу лиш кілька слів, викреслених за «націоналістичну тенденцію, штучну розбіжність між російською й українською мовами»: гордівниця — гордовита жінка, середкутня — бісектриса, сурядна і рядна — координата й ордината, на взір — на зразок, долішній — нижній. Більше репресованих слів – у реєстрі Орисі Демської-Кульчицької. 

А бабуся досі хвилюється, що я порпаюся в мовній темі, кажучи передане від її батьків, що пережили голод “тихо будь і не висовуйся, людям краще такого не розказувати». Розумію тебе, бабусю, але для нації бути “тихіше води, нижче трави” – це шлях у могилу, що нижче цієї трави. Адже ми маємо гучно про себе заявляти, тягнутися високо до сонця і виборювати своє почесне місце під ним, а не мовчки йти під землю – до могили. 

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови

Опубліковано

Кажуть, що від долі не втечеш. Це мені і вдалось перевірити та кардинально змінити сферу роботи – від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови.

Мене звати Людмила Сакович, я вчителька польської та української мов та літератури Львівського ліцею. В рамках премії Global Teachers Prize Ukraine 2024, на яку вчителі ще можуть подати анкету, хочу поділитись власною історією вчительства.

Я походжу з педагогічної династії – моя прабабуся була вихователькою в дитсадку, а бабуся і мама – вчителі. Більше того, численні тітки, дядьки, брати і сестри теж педагоги. Тому в мене ніби і не було іншого виходу, хоча в університеті моєю мрією був захист дисертації і мовознавчі дослідження. 

Не дивлячись на це, я вирішила піти дещо іншим шляхом. На 2 курсі мені вдалось потрапити на роботу в банк, де я працювала в сфері HR. Там я отримала багато навичок та вмінь, зокрема і в сфері комунікацій. Навчання в університеті я закінчила на відмінно, з червоним дипломом та рекомендаціями. Але до аспірантури я не потрапила, оскільки там не було місця. 

Ризикована пропозиція, яка повністю змінила мою діяльність

Можливо, відсутність місця для вступу до аспірантури було кращим рішенням від долі. Через рік я дуже важко народила сина та наші життя були під загрозою. Ми лежали в реанімаціях різних лікарень, за нас боролись різні лікарі та намагались стабілізувати стан. В той момент я геть не думала про кандидатське дослідження, адже це нікому не врятувало б життя. Я вирішила залишитися в банку. Ця робота мені подобалась і приносила непоганий дохід, тому інших варіантів я не розглядала. 

А коли синові виповнився рік, я отримала дуже цікаву, але ризиковану пропозицію. До мене звернулись з проханням допомогти впровадити другу іноземну мову в одній зі шкіл Львову. І я ризикнула! Та зараз, дивлячись на свій шлях розумію, що не жалкую про це рішення. Бекграунд банківської сфери дав мені багато досвіду, який допоміг стати не такою вчителькою, як інші. 

Зараз я відчуваю, що я на правильному шляху – маю багато друзів серед випускників, відчуваю учнів і готова їх підтримати у будь-якій ситуації. Мої уроки – це радше тренінги, де я поширюю філософію НУШ та допомагаю впроваджувати проєкт “Школа повного дня”. Крім роботи з учнями в школі, я працюю також з учителями. Та особливо ціную свою роботу в неформальній освіті, як тьютор і ментор молодих людей. 

Чи слід звертати увагу суто на високі результати?

Для мене поняття “високі результати” є дуже суб’єктивним. Мій учень, який загинув на передовій, далеко не був відмінником, проте він був чудовою людиною. Двоє моїх учнів зараз захищають територіальну цілісність України – вони пішли добровольцями в перші дні повномасштабної війни. З обома я підтримую стосунки та зустрічаюся під час їхньої відпустки. Як зараз пам’ятаю, першими словами одного з цих учнів були: “Мабуть, коли ми ще вчилися в школі, Ви не думали, що ми будемо зустрічатися в такий спосіб…”.

Суто зі сфери освіти я маю різні досягнення – 197 балів на ЗНО в учениці, яка не мала репетитора та вступ випускника в омріяний Ягеллонський університет. Проте подібні досягнення не є моєю ціллю. Моя місія, як вчительки, допомогти кожному і кожній розкритися, зрозуміти себе та свої уподобання. Тому я приділяю багато часу комунікації, роботі в групах, парах, пропоную цікаві завдання та проєктну діяльність. 

І найважливіше – я сама багато навчаюсь та беру участь у всіх можливих проєктах. Часто це відбувається в ролі тренера, оскільки я переконана в тому, що мотивувати найкраще власним прикладом. Наприклад, я проходила тестування з англійської мови і навчалася разом з учнями в тій самій групі. Старшокласники були приємно вражені та здивовані, коли побачили, що я теж пишу з ними тест і маю високий результат. 

Наші стосунки з учнями дуже покращились та стали довірливими. Цьому сприяло об’єднане навчання, під час якого ми стали “однокласниками”. Навіть у школі я не веду звичні уроки – я завжди знаходжусь серед учнів. У моєму класі парти не стоять фронтально, якщо треба – я буду стояти на парті або сидіти під нею. Для мене це не про приниження вчителя, а про повагу до учнів і про шлях, який ми проходимо разом. 

Якщо ви теж вчитель або вчителька, та маєте власні інноваційні підходи до навчання – подавайтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та отримайте шанс виграти 1 000 000 гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Я залишаюсь: як вчитель географії врятувався з окупації та повернувся в Україну

Опубліковано

Вітаю, я Михайло Катралєєв, вчитель географії на Луганщині та учасник цьогорічної премії Global Teacher Prize Ukraine 2024, яка покликана відзначити досягнення вчителя та підкреслити важливість педагогів в Україні. 

Моя історія почалась з невдалого вступу до медичного університету, де мені не вистачило достатньої кількості балів для бюджету. Тоді я вирішив, що цей рік буду працювати, а на наступний знову спробую вступити. Проте класна керівниця внесла свої корективи в мій план та повідомила, що ще є час подати документи на факультет природничих наук. 

Так я вступив до університету на спеціальність “Вчитель географії”, що було доленосним рішенням. Через рік навчання я вже був впевнений в тому, що хочу стати висококваліфікованим учителем, а не лікарем. Екскурсії, туристичні походи та спілкування з учнями під час практики надихнули мене стати не просто педагогом. Це надихнуло мене очолити заклад освіти та зробити його таким, яким учні будуть пам’ятати завжди теплим словом.

Початок карʼєри вчителя географії

Я почав працювати вчителем в Севастополі, а через рік повернувся до Луганської області. Там я працював в декількох школах Лисичанська, а згодом перейшов до свого рідного закладу, з якого колись випускався.

З першого року роботи я продемонстрував високі результати своєї роботи – мої учні займали призові місця на міських та обласних олімпіадах. Було отримано 2 гранти та реалізовано успішні проєкти до війни, першим з яких був на 50 тисяч гривень за підтримки ПРООН. Завдяки цьому було облаштовано радіо по всій школі.

Наступним став проєкт School Food Generation, де на отриманий бюджет було зроблено капітальний ремонт шкільної їдальні. За ці проєкти з 2021 року мене призначили заступником директора з виховної роботи. Крім цього я також займався інклюзивною освітою.

Повномасштабна війна та відновлення освітнього процесу 

Але потім наступив важкий 2022 рік, коли відбулось повномасштабне вторгнення в Україну. Перед нами став новий виклик — запустити освітній процес наново, але морально було важко зрозуміти, з чого взагалі починати. Поступово ми почали шукати учнів та вчителів. Згодом мені та моїй колезі запропонували очолити школу. На той момент в мене був лише рік досвіду на посаді заступника директора з виховної роботи. Але після такого досвіду було відчуття, що я працюю вже багато років. 

Проте ситуація погіршилась і ми потрапили в окупацію. Це були складні дні, які супроводжувались страхом та нерозумінням подальших дій. Згодом мені вдалось виїхати з окупації через росію до Польщі. Вже там я працював на заводі з виробництва кебабів. Але мене не залишало відчуття відданості школі та любові до своєї роботи. Я сумував за колективом, який залишився разом зі мною працювати та довіряв мені. За учнями, які постійно виходили на зв’язок. Я мріяв повернутися додому. І саме підтримка колективу та готовність до навчання від учнів не залишили в мене жодних сумнівів. Я купив квиток з Варшави і 23 серпня був вже в рідній Україні. А на День Незалежності вже приїхав до Дніпра та пішов в управління освіти. Саме там я приймав повноваження директора від керівництва громади. Разом зі мною продовжили працювати 17 вчителів із 58. Ми радісно телефонували та писали батькам, що продовжуємо наше навчання. 

Гострою проблемою стало забезпечення ноутбуками, хромбуками та планшетами учнів та вчителів, з чим нам допомогли благодійні фонди, яким ми дуже вдячні. Морально було важко зрозуміти, що ми втратили все, що мали. Але наші учні нас завжди підтримували та навіть у такі складні часи вони продовжували усміхатися та вірити, що всі люди повернуться додому. 

Що я роблю для школи зараз

Як директор гімназії, я роблю все можливе для створення позитивної атмосфери у школі та в спільноті:

  • Підтримую відкритий та прозорий діалог з батьками учнів та громадськістю, організовуючи зустрічі, форуми та інші заходи для обговорення питань, які стосуються школи та освіти загалом. 
  • Встановлюю партнерські відносини з місцевими організаціями та підприємствами для спільної реалізації проєктів та ініціатив, спрямованих на підтримку розвитку школи та місцевої спільноти. Нашими постійними партнерами є БО БФ “Схід-СОС”, які допомагають нам матеріально та морально, влаштовуючи різні види тренінгів і семінарів. 
  • Для поповнення матеріально-технічної бази налагодили партнерство з БО Сергія Притули, які надали нам ноутбуки для якісного навчання. 
  • Знайшов партнерів в Чехії, які разом з вчителями впроваджують проєкт “Митці після школи”, готуємо виставку у Львові в червні та в жовтні плануємо показати роботи наших учнів в Празі.

Також ми піклуємось про учнів, які переселилися через війну. Ми розуміємо, що вони можуть відчувати соціальну ізоляцію та віддаленість від освітніх можливостей. Тому я сприяю створенню комітету підтримки серед учнів, організовую додаткові навчальні та позакласні заходи, щоб зменшити цю віддаленість, а також проводжу зустрічі в безпечних місцях з вчителями, беручи участь у проєктах. Крім цього, ми окремо зустрічаємось педагогічним колективом в різних містах України.

Педагоги в Україні дуже важливі, особливо в наш час. Тому якщо ви є вчителем або вчителькою та робите видатний внесок в професію – номінуйтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та отримайте шанс виграти 1 000 000 гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство4 дні тому

Табір, як у дитинстві, але для дорослих. Як працює перший в Україні кемпінг на деревах

Ви колись пробували спати в повітрі, коли поряд ліс, гори та зоряне небо вночі? А...

Суспільство1 тиждень тому

Вклали в бізнес по 2 тисячі гривень. Як друзі заснували власну СММ-агенцію у 20 років

Друг-однодумець, жага до авантюризму та добре бойківське вино — так чотири роки тому почалася історія...

Суспільство2 тижні тому

Щоденні обійми, заробіток і козяче щастя: як невістка зі свекрухою вдвох розвивають маленьку ферму на Черкащині

«У нас є сир, налітайте», — з цього повідомлення в соцмережах минулого року почалася історія...

Суспільство2 тижні тому

Той, хто створив дизайн ЗСУ. Тарас Іщик про творчу карʼєру в армії

Сотні чоловіків ішли добровольцями, не знаючи, яку роботу будуть виконувати в ЗСУ. Сотні бояться потрапити...

РЕКЛАМА: