Колонки
Київ – це наш Карфаген, який ми не маємо права знищити

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У квітні 2022 року Європейська комісія з питань культурної спадщини Europa Nostra віднесла культурну спадщину України до категорії зникаючої. Катастрофічні руйнування на сході та півдні та послаблення будівельного контролю всередині країни поставили пам’ятки історичної та культурної спадщини України на грань виживання. Чому важливо їх таки зберегти – далі в колонці.
Знищити ідентичність
Римський державний діяч Катон Старший кожен свій виступ в Сенаті закінчував однією і тією ж фразою – Карфаген має бути знищено. Часи його життя якраз припали на найбільш активну фазу суперництва двох надпотужних середземноморських держав. Як політик Катон прекрасно розумів, що жоден воєнний успіх не матиме ніякого значення, поки в супротивника лишається, довкола чого гуртуватися. Воєначальники як Риму, так і Карфагену змінювалися, Карфаген був за крок від того, щоб знищити Рим, і навпаки. Але ситуація не змінювалася – жодна із сторін не мала вирішальної переваги.
Тривалі війни з південним сусідом виснажували як економіку, так і людський ресурс Риму, тож питання перемоги над Карфагеном для квіритів ставало тепер питанням виживання. Десь в цей період Катон зрозумів, що для того, аби знищити Карфаген як державу, його потрібно знищити як місто. Місто з давньою історією, храмами, вулицями і будинками, бо місто, його вулиці та будинки і є тим ядром, що об’єднує людей на боротьбу з найбільшою імперією світу. «Допоки Карфаген (місто) існуватиме – Рим не зможе стати великим», – говорив Катон.
Сьогодні цілі агресора не сильно відмінні від історії більш як двохтисячорічної давнини. Рашисти системно намагаються винищити все, що пов’язано з Україною, її історією, будинками, вулицями, містами. Те, що не вдалося знищити в ході бойових дій, довершується роботою екскаватора, як це було в Маріуполі. Агресор знищує квартали історичної забудови, змінює напрямки вулиці і дає їм нові – свої, властиві йому – найменування. Ціль ворога – знищити нашу ідентичність, історичний код людей, які раніше проживали на цих територіях.. На жаль, свідомо чи несвідомо, влада на місцях за сотні кілометрів від лінії фронту підігрує цим процесам: іноді своєю байдужістю, а іноді – прямим фінансовим інтересом.
Знищення пам’яток під час війни
З початку російського вторгнення в Україну минув майже рік. Відтоді в столиці українського Карфагену знищено або суттєво пошкоджено півтора десятки історичних пам’яток. Лише дві будівлі з цього списку – на вул. Жилянській, 116а і Льва Толстого, 55 – зазнали ушкоджень через війну. Решта були розібрані або поруйновані так би мовити «власними силами».
Проблеми тут одразу дві – послаблення державного і місцевого контролю за будівельною галуззю через акумуляцію адмінресурсу на більш важливі (радше – більш помітні) напрямки, де можна отримати додаткові дивіденди, вчасно «засвітившись» в об’єктиві телекамер. З іншого боку – ті, хто захищав пам’ятки і зелені зони міста, ядро громадського активу міста, зараз на фронті, тож просто «фізично» не можуть зупинити раніше не настільки розповсюджені випадки будівельного свавілля.
Двома згаданими ситуаціями доволі вдало користуються як малі, так і великі будівельні компанії столиці. Saga Development Андрія Вавриша – зруйнувала пам’ятку модернізму «Київпроект», компанія його ділового партнера й екс-регіонала Дмитра Ісаєнка – Perfect Group – знесла Казенний винний склад 1899 року на Деміївці, а нікому невідомий ТОВ «Сервіт» проектує ЖК «Тургеневъ» прямо на місці Садиби Зеленських (1890 р.).
Надія в боротьбі
Попри це ініціативи по збереженню історичної та культурної спадщини продовжують існувати та доволі ефективно боротися з недобросовісними забудовниками в судах. Так ініціатива «Зберегти Квіти України» подала апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва про позбавлення охоронного статусу пам’ятки модернізму – павільйону «Квіти України».
Господарський суд м. Києва постановив звільнити територію Національного музею історії України та поруч розташовані фундаменти Десятинної церкви від самовільно збудованих споруд. Громада боролася за це рішення вісім років поспіль. Продовжується боротьба за повернення в комунальну власність Садиби Терещенків на булв. Шевченка, 34, що її ось уже 15 років поспіль забудовник доводить до руйнації. Завдяки роботі Київської міської прокуратури повернута у власність громади Садиба Дмитрієва на Хорива, 2. Попередній власник планував спорудити тут ТРЦ.
Читайте також: «Це глибше, ніж просто ремонт». Як відбудувати українські міста? На прикладі Миколаєва та Харкова пояснює урбаністка Євгенія Дулько
Нарешті, трохи напишу і про свої маленькі успіхи. Уже під час повномасштабного вторгнення нам з громадою вдалося добитися у Верховному Суді визнання вже згаданої Садиби Дмитрієва (1830-1910 рр.) комплексною пам’яткою історії та архітектури. У своєму рішенні суд вищої інстанції зазначив: «порушення формальної процедури [внесення об’єктів культспадщини до Державного реєстру] може бути підставою до скасування рішення суб’єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення». Тобто, якщо пам’ятка має історичну та культурну цінність, її не можна позбавляти охоронного статусу лише через помилки, допущені при розробці облікової документації. Адже такі процедурні помилки не впливають і не можуть змінити рішення про цінність об’єкту та необхідність його захисту на майбутнє.
За час боротьби за збереження цього комплексу пам’яток на його захист ставало багато громадських активістів, частина з яких сьогодні захищає Україну на фронті. Прикро це стверджувати, однак після повернення будівель в комунальну власність в грудні 2022 року міська влада досі не вигадала, що робити з таким «подарунком». Тож, виникла ідея зробити там справжній, а не привезений, як у «Пирогово», Музей архітектури. Натомість будівлі комплексу передати під реабілітаційний центр для військових. Місто насамперед має виконувати соціальну функцію для громадян, а Київ ніколи не буде знищений, поки його бійці знатимуть, що є де і кому про них потурбуватися. Підтримати петицію можна за цим посиланням.
Це авторська колонка Дмитра Перова. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.

Колонки

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Вчора ми нарешті стали свідками не лише воєнних злочинів російських окупантів, а і свідками важливого етапу міжнародного правосуддя і не менш важливої десакралізації володимира путіна.
Палата попереднього провадження ІІ Міжнародного кримінального суду видала ордер на його арешт і арешт російської «дитячої чиновниці» з подвійним прізвищем марії львової-бєлової.
З політичної точки зору, а наразі міжнародне право невід’ємно пов’язано з міжнародним безпековим порядком і геополітикою, в чому ми не одноразово переконувалися, це означає, що путін ніким не ідентифікується як переможець, бо переможців не судять, він ідентифікований як особа, що зазнала поразки і має відповідати за заподіяне зло.
Німб політичної недоторканності, монаршого імунітету тим самим зірвано, залишається лише презумпція невинуватості, котрою він як особа нарвана і кончена, зверхня і небожительська в своїй голові, сам знехтував тим, що в публічному просторі у розмові з «дитячою омбудсманкою» визнав свою відповідальність за насильницьку депортацію, викрадення українських дітей.
Це значуща подія. Можна непокоїтися, що він відповідатиме «лише за дітей», я таке вже чула, можна говорити, що для нього це нічого не змінить. По-перше, вже змінило. По-друге, ця підозра не скасовує інших правових ліній обвинувачення.
Чому МКС вирішив зайти з дитячого козиря? Якщо вам не обтяжливо, загугліть ім’я Томаса Лубанги, він отримав вирок за вербування дітей у збройне формування. Вирок не дуже серйозний, але і масштабність інша.
Для міжнародного правосуддя, щоб цей потяг легше пішов і не зійшов з рейок, бажано, щоб він йшов випробовуваними рейками перевіреним маршрутом. Так є і в нашому випадку. І Карім Хан, і Пйотр Гофманський це прекрасно розуміють і зробили цей сміливий і вартісний крок.
Найтяжчим у воєнних злочинах є побудова доказової вервички, що злочин, який скоїв рядовий, злочин, як скоїв офіцер, злочин, який скоїв командир, є наслідком того, що цей злочин обумовив, забезпечив головнокомандувач, президент країни.
На цьому шляху дуже багато роботи, дуже багато відгалужень, оцих «проте», «але», «не можна повністю дослідити, не можна однозначно ствердити», той самий сумнів, на котрий зважає система кримінальної юстиції.
Тут фігурант сам фактично взяв на себе цю відповідальність, звичайно, має значення не лише це, врахована ціла низка обставин і доказів. Безумовно, тут мала місце здорова конкуренція правосуддя або на чиєму гачку першим опиниться жирний короп.
Це не означає, що застопориться створення спеціального трибуналу щодо агресії, це означає, що навіть на етапі створення він зіграв роль потужного каталізатора міжнародних кримінальних процесів, що неодмінно будуть.
Запорукою цього стали відважна боротьба ЗСУ, зусилля дипломатичної та юридичних спільнот, активна і професійна позиція громадянського суспільства: і правозахисних організацій, і адвокаційних.
Джерело – сторінка Лариси Денисенко у фейсбуці. Текст передруковано з дозволу авторки.
Колонки

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
В Україні я живу 30 років. Але народився я у Франції, вчився в Парижі в гастрономічній школі. Як фермер я працюю на Закарпатті 15 років, роблю та продаю козячий сир, м’ясні продукти. Моя боротьба за збереження місцевої природи почалася задовго до того, як виник рух Free Svydovets.
Велика фірма з Австрії хотіла брати місцевий лісгосп в оренду. Ми з однодумцями вирішили боротися: запросили експертів з лісового господарства з Австрії та Швейцарії. На спільній зустрічі представник інвестора зрозумів, що буде контроль. Так ми перемогли.
Пізніше разом почали працювати, коли виникла загроза забудувати Свидовець мегакурортом. На жаль, не всі місцеві усвідомлюють наслідки від такого будівництва. Люди вірять, що все буде прекрасно: робочі місця, економіка піде вгору. Ясно, що будь-який інвестор буде розказувати людям те, що вони хочуть почути. Але, до прикладу, зараз у Європі снігу взагалі нема. Там дуже тепло. У нас також снігу нема. Для Буковелю, приміром, це катастрофа.
Про це ми їм говорили 5 років тому – на такій висоті нема що будувати. Лижний спорт тут не має перспективи. Якщо немає снігу, доводиться створювати штучний сніг, а це дуже дорого і неефективно. І інвестори це розуміють, бо насправді справа не в курортах. Є метод заробити великі гроші дуже швидко: сказавши, що тут буде курорт, і земля одразу підвищиться в ціні! Може й не буде того курорту, але буде розуміння, що цю землю можна буде продати набагато дорожче…
І ми почали звертатися до різних екологічних організацій. Ми розібралися, що йдеться про величезний проект-монстр. Разом ми створили ініціативну групу, а пізніше рух Free Svydovets. І зараз кожна людина, яка проти забудови гірського хребта Свидовець, яка за дику природу на вільному Свидовці, може сказати, що вона є учасником цього руху.
Звісно, що захищати гори важко. Ми боремося з олігархами, з мафіозною системою. Вони небезпечні, вони можуть бути агресивні.
Тоді нам дуже допомогли іноземні журналісти. Вони звертали увагу на наші Карпати, бо немає таких гір у Європі, де ведмідь може спокійно гуляти. Ми зверталися і до ЄС, і до громадських організацій у Європі. Вони допомагали науковими дослідженнями, комунікаційною підтримкою. Завдяки цьому наша кампанія вийшла на рівень міжнародний.
Зараз Свидовець не забудовують. Коли наш рух зароджувався, тодішній голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль казав, що перші туристи на трасах будуть уже в 2018 році. На щастя, їх тут і досі немає. Однак є багато загроз, але ми продовжуємо працювати публічно, говоримо, що думаємо. Можемо подавати до суду, говорити з журналістами.
Звісно, що захищати гори важко. Ми боремося з олігархами, з мафіозною системою. Вони небезпечні, вони можуть бути агресивні. Тому і важко інколи об’єднувати людей, які поділяють наші погляди, але бояться за своє життя. Наші активісти вже отримували погрози. Деяким представники Буковелю казали: «Вирішуйте, якщо будете занадто активні, у вас не буде життя, підприємства будемо знищувати». Я особисто отримував погрози від лісової мафії.
Читайте також: Захистити Свидовець, або Чому нам не потрібен другий Буковель
Складно, бо то мільярдери, а ми прості люди. Нас постійно звинувачували, що нам платить Сорос чи курорт Крушавель у Франції. Цим людям складно зрозуміти, що є люди, які просто люблять природу. Вони в це не вірять. Насправді я не маю багато часу часто ходити на Свидовець: я фермер, я постійно зайнятий. І під час війни з’явилося ще більше завдань: допомогти переселенцям, зібрати гуманітарку. Але коли ви ходите на Свидовець, навіть рідко, ви розумієте, наскільки та краса потрібна, наскільки потрібно, щоб ця природа просто була збережена.
Деякі люди думають, що зараз природа не на часі. А в мене є зустрічне питання: «Де без природи будемо жити потім?».
Я вірю, що ми зможемо зробити нашу планету кращою. Я хочу, щоб наші діти знали, що є перспектива. Модель, за якою ми зараз живемо, не матиме майбутнього, якщо ми її не змінимо.
Для мене не пріоритет мати велику хату, дорогу машину, у мене пріоритет – щасливо жити не від матеріальних речей. Я щаслива людина, тому що захищаю те, що я вважаю багатством. У Карпат є багатство. Гриби, птахи, навіть мухи – то є справжнє багатство.
І захист цього багатства ускладнився через війну. Частина наших активістів пішла на фронт – потужна частина. Іншим зараз просто не до того, бо вони допомагають людям, які постраждали від війни. Частина виїхала за кордон. А наміри забудувати гірський хребет стали ще більшими. З’явилися плани побудувати ще курорти, величезні.
Ми ж не можемо піти в ліс, бо перевіряти ліси під час війни не можна. Не можемо збиратися на акції та мітинги. Але ми можемо сказати про свою позицію. Деякі люди думають, що зараз природа не на часі. А в мене є зустрічне питання: «Де без природи будемо жити потім?».
Свидовець має бути недоторканим. І якщо ми хочемо в ЄС, маємо стати більше орієнтованими на охорону природи. Інакше ми допомагатимемо ворогу, знищуючи нашу природу так само, як і він.
Аби взяти участь у боротьбі за захист Свидовця, можна підписати петицію на сайті громадської ініціативи Free Svydovets.
Колонки – це авторські матеріали. Думка редакції може не збігатися з думками авторів.
Колонки

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Я почав перейматися проблемою забудови Свидовця одразу, як про це стало відомо. Тоді мої друзі готувалися до акції протесту? і я їх підтримав. Не тому, що це мої друзі, а тому, що я вже давно писав про проблему висихання витоків Тиси як унікального культурного та природного надбання кількох народів. А Свидовець є саме тим місцем, де витоки Тиси беруть початок. А потім почалася активна боротьба, і я приєднався до хлопців.
Я брав участь у всіх акціях руху Free Svydovets, а як президент Закарпатської туристичної організації говорив до людей про альтернативи мегакурорту, бо вони справді є. Їх чимало, і вони прибуткові та безпечні. Кожен регіон України неповторний, не треба будувати все однакове. Навіщо будувати ще один Буковель, якщо він уже є, а його ліжкомісця – постійно незаповнені? Там дотепер не організовано водовідведення, стічна каналізація, залученість місцевого населення до роботи.
А Свидовець – унікальне, недоторкане місце. Чому б не подумати про геотуризм, пішохідний, гірський, ягідний, екотуризм, бердвочинг, духовний туризм (люди могли б сюди приїжджати, медитувати і платити за це гроші), збиральництво, крафтове виробництво арт-речей, проведення творчих пленерів, зустрічей екологів, представників заповідних територій світу?
Я намагаюся пояснювати місцевим жителям, що в цьому регіоні мого Закарпаття треба організовувати різні види туризму: трошки зеленого туризму, трошки екотуризму, трошки геотуризму. Такий шлях дозволяє подумати, як працювати, що саме запускати, дозволяє змінити рішення і спробувати щось інше. Модель з мегакурортом означає, що буде один власник, який вирішуватиме, як, що і хто працюватиме.
Cтарі дерева, якийсь природний хаос, льодовикові озера, справжня полонинська дикість – це і є досконалість.
До речі, місцеві там однозначно не працюватимуть на високооплачуваних роботах (як професор національного університету та туризмознавець – можу про це говорити компетентно). Залучати будуть тих, хто має якісну освіту з туристичної чи готельно-ресторанної галузі. Стане непотрібною і продукція місцевих: не буде сенсу закуповувати 50 чи 100 кг бринзи в місцевих, дешевше буде купити в Польщі одну чи десять тонн. На місцях навіть екскурсоводів – одиниці, хоча влітку потреба величезна. Тому побудова мегакурорту принесе гроші тільки конкретним людям, які мають доступ до землі і до її розподілу.
Але проблема Свидовця – це, звісно, не питання туризму. Це питання заробітку грошей на землі та рубках цінних порід деревини. Ніхто не буде цікавитися після того, як продасть землю, що з цією землею буде відбуватися. А для мене це принципово. Бо те лайно, яке будуть скидувати в річки, – це буде отрута, яку я буду пити в Ужгороді. Це моє здоров’я, моїх дітей. Чого мої діти та діти інших закарпатців мають платити за діяння людей, які продадуть ту землю та втечуть за кордон (як показує практика)?
Це наша спільна земля, не лише їхня, не лише їхніх дідів. Я теж, як і всі мої предки, народився на Закарпатті. Природа, яка оточує мене з дитинства, надає мені натхнення, я не хочу бачити, як її знищать. Я вважаю, що Свидовець – це насправді досконале місце, створене природою. Уже 27 років я викладаю філософію в Ужгородському національному університеті. І якщо підійти до цього питання «по-філософськи», можна сказати, що недосконалість тамтешньої природи – старі дерева, якийсь природний хаос, льодовикові озера, справжня полонинська дикість – це і є досконалість.
Досконалість природи Свидовця в тому, що вона майже не зазнала людського впливу. Я б хотів, щоб мені і довкола мене було комфортно. Але комфорт вимагає певної конфліктності як прогрес.
За що я воюю? Напевно, за свою Батьківщину, де не буде такого явища, як знищення Свидовця.
Тому на прикладі проблеми Свидовця: перед тим, як говорити про щось аморфне, зробіть каналізацію в селі Ясіня чи Усть-Чорна, зробіть дорогу в Чорну Тису чи ліквідуйте стихійне сміттєзвалище в Лазіщині і Німецькій Мокрій. Сміття валяється по річках, лісах, придорожній зоні… Про який мегакурорт можна говорити? Покажіть щось на прикладі уже діючої інфраструктури.
Зараз, як почалася війна, я боєць Збройних сил України, молодший сержант. За що я воюю? Напевно, за свою Батьківщину, де не буде такого чисто корупційно-хабарницького явища, яке зараз відбувається зі Свидовцем. Де не буде такого явища, як знищення Свидовця. За Батьківщину, де не буде корупції. І ми будемо 20-ий раз на майдани ходити, 50-ий раз воювати з росіянами, ми доб’ємося! Щоб перемогти в справі Свидовця, нам усім треба бути громадянами своєї Батьківщини.
Аби взяти участь у боротьбі за захист Свидовця, можна підписати петицію на сайті громадської ініціативи Free Svydovets.
Колонки – це авторські матеріали. Думка редакції може не збігатися з думками авторів.
Фото: Сергій Гудак.