Кранчі з любов’ю: як молодь з інвалідністю створює корисні сніданки

“Мене звати Даяна. У мене ДЦП, але це не заважає мені приносити користь суспільству. Я дуже люблю допомагати у приготуванні граноли”. Це лише частинка історії про підопічну Центру денного догляду для молоді з інвалідністю “Любов, яка лікує”. Вона та ще 11 особливих людей з інвалідністю створюють гранолу- корисні сніданки на основі вівсяних пластівців, меду, какао, горіхів, фруктів та ягід.

Таке соціальне підприємництво “Кранчі з Любов‘ю” заснувала чернівчанка Валерія Мартинюк. Дівчина сама росла в особливій родині, тому вирішила допомогти інклюзивній молоді не тільки спілкуватись і відпочивати, а й заробляти кошти власною працею. 

Валерія Мартинюк

За освітою психолог. Закінчила Чернівецький університет. Ще з студентських років займалась волонтерством у соціальних мережах. У 2017 році заснувала Центр денного догляду для молоді з інвалідністю “Любов, яка лікує” і разом з молоддю, що мають інвалідність, створює гранолу. 

Набридло ліпити слоників – зробили гранолу

Ми разом з 12-ма підопічними займаємось виготовленням граноли, батончиків, пастили та фруктових чіпсів. Почали це робити близько року тому. У Центрі ми намагались розвиватись та підтримувати підопічних. Але я зрозуміла, що якщо ми будемо ліпити слоників з пластиліну чи ліпити пазли – ніякого розвитку з цього не вийде. Тому ми і створили соціальне підприємництво – виготовлення корисних сніданків.

Коли розпочинався проєкт, то у нас були люди, які мають інтелектуальну затримку, і дехто – фізичну. Останні є повністю працездатними, вони можуть робити ту саму роботу що і я, але для них потрібно облаштувати зручне робоче місце.

Ми супроводжуємо тих, хто має ментальну інвалідність. Їм треба детально пояснювати, що і як робити і вони краще виконують якусь одноманітну легку роботу. Клеїти цілий день наклейки на пачки? Без питань.

Молодь приходить до нас по графіку по групах, але не працює цілий день. Ми переодягаємось у форму – спеціальні кітелі та обговорюємо, хто і що буде робити.  У кожного свої обов’язки. Ми робимо сироп для карамелізації, зважуємо вівсянку, карамелізуємо її в нашій конвекційній печі. Поки вона готується, обираємо потрібні сухофрукти та зважуємо їх і потім пакуємо.

Проте, ми не лише разом працюємо, а й гуляємо, ходимо по магазинах. Після роботи ми можемо пограти в ігри.

Я хочу здолати той стереотип, що молодь з інвалідністю чимось гірша і не така як усі. Вони надихаються, тим що роблять. У кожного горять очі, коли хтось замовив пачку граноли.

Горіхи літають по всій кухні

У спілкуванні з такими людьми насамперед маємо наголошувати, що це людина. У їх очах можна побачити біль від поганого ставлення суспільства. Я хочу це змінити. Є правила спілкування з людьми з інвалідністю — ми їх навіть розмістили у своїх буклетах.

Так, у нас бувають з ними складнощі. У них дуже тендітні душі і якщо щось не так, то дуже зляться. Не ті кеди вдягнув, не приїхала вчасно маршрутка – це змушує їх бути неспокійними протягом дня, а горіхи можуть літати по всій кухні.

Ні, вони не агресивні, просто так реагують на ситуації. Але мусимо підлаштовуватись і це потрібно розуміти.

Та вони і радують нас та дають впевненість у собі. У центрі молодь розуміє, що може реалізувати себе та заробляти кошти. Хтось потім знаходить офіційну роботу. Один працює двірником, інший – прибиральником, а одна дівчинка Іринка влаштувалась працювати в кафе. Разом з нами вони розуміють, що потрібні і не самотні.

Замовлень поки не багато

Наша команда особливих кухарів може виготовляти 10 кг граноли в день. Такий об’єм ми колись витягнули на одну конференцію. Але такої кількості замовлень у нас немає. Особливо зараз. Влітку попит на гранолу значно спав. І прибуток був просто смішним. А взимку у нас багато замовлень. Проте, ми знаємо як виправити ситуацію, не чекаючи морозів. Потрібно розширюватись, але для цього нам необхідна додаткова техніка, наприклад, професійна сушарка. А вона коштує 10 тисяч гривень. Поки для нас це непідйомна сума.

Сонячні кухарі отримують зарплату за свою працю. Так ми стимулюємо їх працювати. Оплата залежить від прибутку і від обов’язків. Ви ж розумієте, що хтось може карамелізувати гранолу, а хто просто ліпити наклейки. Але, в середньому оплата за працю – 500 гривень.

З дитинства бачила, що таке інвалідність

Всі завжди цікавляться чому молода дівчина вирішила опікуватись людьми з інвалідністю. Бо я не з чуток знаю, що це таке. Я виховувалась в сім’ї, де обоє батьків мають інвалідність. З дитинства я бачила, як їм не просто і зрозуміла, що моє покликання – працювати з людьми з особливостями. У підлітковому віці я почала волонтерити, а потім це переросло в Центр.

Коли ми працювали з людьми з інвалідністю, то робили якесь мило чи щось ліпили з пластиліну, щоб розвивати моторику. Але не було ніякого збуту. Я ж ставила для себе задачу зробити їх соціально-активними членами суспільства.

У рамках соціальної адаптації у центрі ми і так готували їжу для себе, але згодом вирішили готувати також для інших. Крім того, наша молодь як і всі люблять з’їсти якийсь фаст-фуд, запити це колою і заїсти цукеркою. А їм потрібно правильно харчуватись. Тому ми вирішили робити щось корисне. Звісно, спалили не один кілограм вівсянки. Але маленькими кроками йшли. Закупили сушарки та пічку, уніформу. У нас є технолог, і все готуємо з дотриманням власної рецептури та санітарних норм.

Зараз ми на шляху до того, щоб зареєструвати нашу продукцію та отримати сертифікацію та бути на ряду з іншими виробниками.

Тепер і інші міста хочуть робити інклюзивну кухню

Щоб запустити свій бізнес ми звернулись до краудфандингової платформи RazomGo.Там ми зібрали 25 тисяч гривень. І це була лише частина витрат, бо багато коштів пішло на приміщення та техніку. Ми отримали допомогу від інших людей — не лише через платформу, і стали впізнаваними завдяки лекціям у різних містах України.

Запустивши проект, зрозуміла, що не варто боятись помилок. Ми зіштовхнулись з не відповідальними постачальниками, які продавали товар не першої свіжості. А деякі затримували продукцію. Та ми швидко вирішили цю ситуацію.

Великою нашою помилкою було прагнення економити. Нашу першу етикетку ми зробили в телефоні в програмці. Потім побачили, що буде дешевше, якщо ми надрукуємо великим тиражем. І коли вже все було готово люди почали говорити нам, що через ці етикетки не зрозуміло хто ми й що це за проєкт. Гнались за економією, а опинились в мінусі.

Але, дороги назад немає. І помилки загартовують. Зараз я бачу, що за мною стоїть багато людей і в інших містах прокидаються люди й хочуть робити у себе інклюзивну кухню. Це Одеса і Хмельницький.  Я розумію, що потрібно проєкт підіймати на якийсь рівень і довести, що люди з інвалідністю можуть робити класний продукт.