Суспільство
Крафтові гаманці з Нової Каховки. Як бренд NUB Workshop врятувався з окупації
NUB Workshop – український бренд крафтових гаманців та аксесуарів із натуральної шкіри. Подружжя Масюткіних заснувало майстерню у 2016 році, відчувши, що настав час створювати щось своє. Відтоді вироби з Нової Каховки побували на десятках ярмарків та фестивалів, а продукція бренду стала впізнаваною навіть попри відсутність назви бренду.
З початку повномасштабної війни засновники бренду понад місяць прожили під окупацією. Через 42 дні вони наважилися покинути рідне місто. Кажуть, любов до свободи виявилася сильнішою за будь-які страхи та обстріли.
У Другобичі Масюткіним вдалося поступово відновити виробництво. Частину обладнання та матеріалів евакуювали волонтери, з рештою допомогла громада та знайомі. Сьогодні NUB Workshop вже приймає перші замовлення та знову створює крафтові гаманці ручної роботи. Про історію бренду, окупацію, релокейт та щасливі випадковості ШоТам розповів співзасновник бізнесу Олексій Масюткін.
Планували бізнес як сімейну майстерню
Історія бренду крафтових гаманців NUB почалася у 2016 році. Сімейну майстерню ми започаткували разом із дружиною Олександрою, відтоді працюємо разом. Якийсь період часу у нас були наймані працівники, але карантин вніс свої зміни, а війна практично зупинила бізнес. Сьогодні ми відновлюємося й поки що працюємо лише вдвох.
До власного бізнесу я був торговим представником, а дружина працювала юристкою. Однак просто працювати на когось стало, скажімо так, замало. Набридло. Захотілося зайнятись чимось власним, створити щось своє, працювати на себе.
Чому саме гаманці? Складно відповісти. На жаль, якоїсь історії на кшталт «у дружини не було гаманця, тому ми вирішили зробити його власноруч» у нас немає. Ми просто прагнули відкрити власну справу, робити щось своїми руками. Щось корисне, що буде подобатися людям. Адже сьогодні в трендах масмаркет, він захоплює полиці магазинів і позбавляє покупця певних емоцій. А ми хочемо це повернути. Зробити так, аби продукт слугував довго, а не, умовно, один сезон.
На другому ярмарку в нас розкупили всю продукцію
На самому початку перші наші вироби тестували друзі та родичі. Вони були першими клієнтамий, відповідно, першими критиками. Робочий драйв розпочався у березні 2016-го, коли ми вперше поїхали на «Кураж Базар» і протестували наші пілотні моделі. Згодом ми поїхали на «Всі.Свої», звідки повернулися практично без товару. Це стало для нас чітким сигналом: наші вироби комусь потрібні.
Згодом мережа різноманітних ярмарків значно розширилася: «Всі.Свої», Made in Ukraine, «Гешефт», «Кураж Базар» – всі навіть складно пригадати. І саме відтоді філософія нашого бренду не змінюється – ручна унікальна робота та висока якість матеріалу й пошиву. Так продовжувалася наша справа.
Це не конвеєрне виробництво, це родина
Ми крафтова майстерня, тому не займаємось масовим виробництвом. У нас немає потоку, лінії пошиву, цехів. Та за весь час ми встигли виготовити понад 15 тисяч одиниць товару. Звісно, це приблизна цифра, адже ми ніколи не рахували точну кількість. NUB Workshop – це не конвеєрне виробництво. Тут така атмосфера, ніби в сімейному колі. І саме з таким настроєм ми створюємо нові замовлення для наших клієнтів.
Протягом усього часу ми працювали саме з українськими виробниками шкіри. Напевно, встигли протестувати якщо не всіх, то переважну більшість постачальників. Використовували сировину і Броварського шкіряного заводу, і виробництва з-під Харкова. Наразі ми співпрацюємо з Вознесенським шкіряним заводом, що на Миколаївщині. Їхнє виробництво перебуває в зоні постійних обстрілів, але компанія продовжує працювати.
Звісно, з початком повномасштабної війни наше виробництво тимчасово зупинилося. Ми відновили роботу, але поки що не замовляємо додаткову сировину, наразі працюємо на «довоєнних» запасах.
Ніколи не працювали «на склад», відшиваємо під клієнтів
З самого початку так склалося, що ми ніколи не працювали «на склад». Тобто наша продукція ніде не валяється й пилом не припадає. А в періоди, коли ми їздили на маркети, просто готували окрему партію. Поїхали на ярмарок – продали – повернулись додому. І знову: відшили й поїхали. Це був наш принцип.
Потім, коли з’явилася партнерська офлайн-точка продажу на Хрещатику, ми стали наповнювати поличку в магазині. А з клієнтом все дуже просто: коли нам поступає замовлення, ми спілкуємося і завжди даємо людині можливість самостійно обрати, скажімо, певні додаткові функції, деталі гаманця. Клієнти обирають колір, матеріал фурнітури тощо. Ми намагаємося підходити індивідуально до кожного клієнта, створювати дійсно крафтові гаманці.
А ще ми не вказуємо на продукції нашу назву – лише логотип у формі шишечок. Інколи через це нас не можуть знайти, але постійні клієнти, як правило, розрізняють нашу продукцію саме за ними. Вони іноді так у пошуку й пишуть: «гаманці із шишечками». Можливо, у цьому й наша перевага: люди відчувають, що мають щось особливе. Щось, що не переповнене логотипами та рекламою.
Нас відмовляли покидати рідне місто
Якщо чесно, ми не вірили, що почнеться велика війна. Не лише восени, коли лише починалися подібні розмови, а й навіть 16 лютого. Просто не хотілося вірити. Так, були побоювання, якісь страхи. Особливо, коли почалися «інформаційні вибухи» в ЗМІ наприкінці січня. Ми навіть обговорювали цю тему в родинному колі, але до останнього не хотіли вірити, що почнеться новий етап війни.
До речі, ми ще взимку думали над переїздом до іншої області. Але знайомі та друзі відмовляли нас, казали: «Не парьтесь», «Усе буде нормально», «Нічого такого не буде». Тому, навіть послухавши виступ російського президента напередодні вторгнення, ми були впевнені, що все відбуватиметься лише на сході країни. Натомість моя дружина запевняла: перш за все, вони прийдуть на Херсонщину. Зрештою, так і сталося.
Зранку 24 лютого зібралися за пів години
І хоча ми до кінця не вірили, що почнеться нова фаза війни, про всяк випадок зібрали всі документи. А ось «тривожної валізи» в нашій квартирі не було. Та й для бізнесу, на жаль, нічого подібного ми не підготували.
Зранку 24-го лютого ми були готові до виїзду вже через 30-40 хвилин після перших вибухів. Ми не домовлялися між собою, хто й що робитиме. Просто діяли інтуїтивно. Зібралися самі, зібрали дітей, спакували валізи та пішли до автівки. Потім почалися вже інші процеси: заправити машину, зняти готівку. І ось це нас трохи загальмувало. Зранку всюди були величезні черги.
Ми були спокійні, а діти, напевно, віддзеркалили все те, що відбувалося всередині нас. Нашій молодшій доньці всього три роки, вона, думаю, нічого не встигла зрозуміти. А старшому сину – 12. І він справді пропустив усе це крізь себе.
Залишилися в окупації на 42 дні
Ми планували виїхати того ж дня, але поки вирішили всі питання та дісталися до батьків, поки визначили маршрут та все обговорили – була вже дев’ята ранку. Навіть зараз пам’ятаю, як ми стоїмо на вулиці, а над нами пролетіоа ракета.
Власне, 24-го лютого ми вже не змогли виїхати. А з наступного дня почалися постійні обстріли. Ми жили на лівому березі, а окупанти розмістилися зовсім поруч, у Таврійську. І гатили по правому берегу, де були наші воїни. Ці дні ми практично не виходили з підвалу. Допоки не зрозуміли, що б’ють не по нам.
А далі нам довелося пристосуватися до життя в нових умовах. Під звуки обстрілів та вибухів, без світла та зв’язку, без телебачення та будь-яких новин. Так минуло 42 дні. На щастя, нас оминули звірства, які світ побачив в Ірпені, Бучі та Маріуполі.
Свобода – цінніша за страх
Ми довго чекали, коли настане нагода виїхати з міста. Спочатку, у перші тижні, ми чекали, коли закінчиться активна фаза. Їхати під обстрілами було дуже, дуже страшно. До того ж, ми планували їхати з дітьми. А їхні життя – це найважливіше.
Коли зв’язок відновили, ми почали постійно моніторити телеграм-канали, і якоїсь миті почали з’являтися повідомлення, що люди виїжджають з Херсонської області. Це було неочікувано, адже «зелених коридорів» з області не було, так само, як немає й сьогодні. Люди, які евакуювалися – робили це самостійно, на власний ризик.
Свою першу можливість виїхати з Нової Каховки ми пропустили через неготовність. Тоді колони з Херсонської області їхали через населені пункти Олександрівка та Станіслав, але потім маршрут закрили: там теж почалися активні бойові дії.
Другий маршрут – через Миколаївську область й тимчасово окуповане містечко Снігурівка. І от восьмого квітня ми рушили. Цей шлях на свободу… Він менш страшний, ніж залишитися там. Про евакуацію бізнесу тоді ніхто й не думав. Думка була одна – покинути окуповану територію.
Починаємо нове життя в місті, яке полюбили в ролі туристів
Коли ми опинилися на підконтрольній Україні території, виникло нове питання: куди їхати? І це, насправді, найбільша проблема для переселенців – житло. Ми не обирали регіон за якимись критеріями перспективи розвитку, ніхто тоді не думав про відновлення підприємницької діяльності чи заробіток. За звичайним збігом обставин ми поїхали до Львівщини, у Дрогобич. Там жили друзі моїх батьків, які дозволили на певний час залишитися у них.
Загалом дорога зайняла десь три дні: ми виїхали з Нової Каховки через Снігурівку і їхали десь 15 годин до Кропивницького. Там переночували, а на ранок виїхали у напрямку Львівщини. Ще доба – і ми були на місці. Насправді ми й до повномасштабної війни часто бували у Львові. І в ролі туристів нам завжди було комфортно. А тепер сталося так, що ми починаємо тут нове життя.
Хотілося робити щось корисне, а не просто їсти й спати
У травні до нас прийшло усвідомлення, що чогось бракує. Ти наче живеш повноцінним життям, але тобі все одно чогось не вистачає. Прокидаєшся, їси, відпочиваєш, лягаєш спати. І це набридало. Хотілося займатися чимось, приносити користь, а не просто отримувати допомогу. Саме тоді ми відчули, що час повертатися до роботи.
Буквально за кілька тижнів ми змогли вивезти частину обладнання й матеріалів із Нової Каховки. Це також трапилося абсолютно випадково, через знайомих. Ми знайшли інформацію про хлопців, які допомагають вивозити на підконтрольну територію автівки, що залишилися в Новій Каховці. Порожні машини наповнювали речами. Завдяки цьому майже все, що залишилося в нашій майстерні, вдалося закинути до невеличкого Peugeot й вивезти. Спочатку евакуйовані речі довезли до Запоріжжя, а звідти – надіслали нам «Новою поштою».
Чергова випадковість привела нас на швейну фабрику
Ми подавали заявку на евакуацію, але не змогли повноцінно цим скористатись. Тому паралельно займалися цим питанням самостійно. Але й програма з релокації нам також допомогла: з нами зв’язався інвестиційний департамент Львівської ОВА. Вони надавали купу потрібних і цінних контактів, які допомогли нам адаптуватися на новому місці та відновити роботу.
Зокрема, нас сконтактували з представниками Дрогобицької ОТГ, які займаються розвитком і підтримкою бізнесу. Це справді допомогло, адже «фінансова подушка» потроху зменшувалася, тому ми шукали нагоди зекономити бодай на чомусь.
І тут чергове співпадіння: у Дрогобичі була непрацююча швейна фабрика, а ті самі «теплі контакти» допомогли нам потрапити на неї. Там ми набрали купу необхідних і важливих штук: розкрійний стіл, стелажі, додаткові шафи, тумби тощо. Домовилися на пільгових умовах викупити ці меблі. Згодом нам допомогли й з орендою приміщення.
Старі й нові замовлення, ребрендинг та давні мрії
Ми знайшли ідеальний офіс для майстерні. Можна сказати, що вже працюємо, але з привідкритими дверима. Адже наразі триває процес малого ребрендингу. Спойлер: найімовірніше, ми будемо називатись дещо інакше. Коли всі ці процеси будуть завершені, двері майстерні будуть відкриті вже повноцінно.
Домовленості з партнерами нікуди не зникли. Працюємо зі «Всі.Свої» і вже зовсім незабаром передамо їм нову партію товару. Думаю, полиця з нашою продукцією вже порожня, тож ще трохи – й вона поповниться новими гаманцями.
А клієнти поступово пишуть, телефонують. Вони слідкують за нами в інстаграмі й поступово починають робити замовлення. Так, поки що у нас немає тих величезних обсягів, але ми все розуміємо. У країні – війна. Тому навіть якісь замовлення – це вже радість. Сподіваюся, тут, на новому місці, ми реалізуємо давню мрію – відкриємо власну майстерню-шоурум.
Українці – непереможні, і в цьому наша сила
Звісно, після перемоги ми поїдемо додому, аби відсвяткувати цей день. Але чи зважимось на зворотній релокейт – не знаю. Чесно кажучи, ми поки про це не думали. Ми всі до чогось якось пристосовуємося, звикаємо. І якщо ти вже тут, можливо, й не варто більше нікуди їхати? Але це питання для майбутнього, час покаже, як воно буде. Цілком можливо, що у нас буде дві майстерні: у Дрогобичі та в Новій Каховці.
Ця війна вкотре підтвердила, що наші люди – непереможні. Вони завжди допомагають одне одного й ніколи не покидають у біді. Чого не скажеш про наших «сусідів». Емпатія відрізняє нас. Якщо в окупантів вона повністю відсутня, у нас вона – величезна. І в цьому наша сила. Тому навіть війна робить нас сильнішими.
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
