

Суспільство
«Хочемо, щоб намисто передавалося у спадок». Як бренд Roots створює етноприкраси
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Мода швидкоплинна, проте є бренди, які стоять на сторожі українських традицій та цінностей. Проєкт Roots відтворює прикраси за етнографічними зразками 19-20 століття: намисто з коралів та перлів, дукачі, срібні сережки-півмісяці. Все це носили в давнину наші пращури.
Випускниця кафедри фольклористики Ярина Дронь з першого курсу хотіла дізнатися більше про українську культуру, ніж те, що давала навчальна програма. Захоплення традиційною музикою, старовинним одягом, літературою вилилося в бізнес, мета якого — зберегти надбання української культури та відродити традицію передавати прикраси в спадок.

Ярина Дронь
Засновниця бренду етноприкрас Roots, грає в гурті US Orchestra.
Закінчила кафедру «Фольклористики» Інституту філології Київського національний університет ім. Тараса Шевченка. Народилася в місті Монастириська, Тернопільської області.
Все почалося з одягу
Спочатку я захопилася одягом. Мені подобалися старовинні речі, які я куповувала на антикварних ринках. Є навіть невеличка колекція. Прикраси завжди доповнювали стрій. І коли збираєш старовинний одяг з конкретного району та області, без прикрас виходить, скажімо, не повна етнографічна одиниця.

Потім захотілося придбати антикварні намиста, але вони були дуже дорогі: від $3 за грам старовинного коралу. Тоді для мене, студентки, це була захмарна сума. Вирішила для себе зробити такої форми й фактури, щоб виглядало як старе. Купила коралову прикрасу десь в торгівельному центрі, розпустила її та зібрала в такому вигляді, як собі придумала. Не скажу, що це було «вау». Зараз навряд чи таке б зробила. Але тоді виглядало не так вже й погано.
Дослідницький підхід у бізнесі
Крок за кроком захоплення переросло в бренд прикрас Roots, де ми беремо за основу етнографічні зразки кінця 19-го — початку 20 століття: коралі, перли, дукачі, срібні сережки. Якщо брати давніший період, то таких речей вже й не збереглося. Адже прикраси зношувались.
Ми досліджуємо наукові та літературні джерела. Але найбільш інформативні — старі світлини. Всі фотографії, які зустрічаю — зберігаю. Потім безліч разів передивляюся та завжди знаходжу щось нове. Багато потрібної інформації трапляється в художній літературі того часу, в самого лише Тараса Шевченка скільки! Це не фактологічні дані, але вони додають контекст щодо побутування прикрас.
Використовуємо також спеціалізовані видання, проте їх не багато. Це такі, як наприклад, альбом «Українські прикраси», де зібрані колекції в усій їх розмаїтості та територіальній особливості. З фактичного матеріалу — це найкраще джерело. Там є що відтворювати.
Їздять в експедиції та розпитують бабусь
Записувати від сільських мешканців інформацію — дуже важливо. Оскільки я ще займаюся традиційною музикою, то зі своїм гуртом часто їздила в експедиції та дізнавалася від старих людей факти про музику. І заодно завжди запитувала про прикраси.
Якось ми їздили по селах навколо Батурина і Бахмача. І от в селі Носелівка Чернігівської області бабуся розповідала, що було в неї червоне коралове намисто, яке вона одягала, коли боліла голова, щоб втамувати фізичний біль. Щоправда тієї прикраси вже не мала, щоб показати. Такі історії зустрічаються часто, коли спілкуємося з людьми 1920-30-х років народження.
Читайте також: Була завучем – стала бізнесвумен: як донецька педагогиня створює автентичні прикраси
Бабуся може розказати, що намисто, наприклад, було в її матері. Проте більш детальної інформації не вивідати, тим паче що це був вичерпний ресурс. Якщо вже хтось проїжджав в тому селі, запитував про прикраси та купив в тієї бабусі намисто, або вона віддала його — вже не повернеш. Якщо усну інформацію вона може ще раз розказати, то прикрасу вона ще раз вже не покаже.
Звідки беруть корали
Попри різноманіття коралу, не весь можна адаптувати до традиційної естетики. Як колись, так і тепер корал в Україні не видобувають. В давнину його завозили з Середземного та Червоного морів. Через купців корали потрапляли у містечка та села.

Корали — живі організми, види морських поліпів, які знаходяться на межі зникнення. Зараз промисловий видобуток червоного корала заборонений в Середземному морі. Тому цей вид використовують в дуже малих кількостях у високому ювелірному мистецтві — там, де один камінчик в персні. Більш доступний в ціні та кількості тихоокеанський корал.
Чому важлива градація за розміром
Я закуповую вже готові намистини. В мене їх є близько 20 видів. Найважче підібрати різні за розміром, але однакові за формою, або їх комбінувати в одну прикрасу. Тому завжди в пошуку. Коли знаходжу щось схоже, то в мене загораються очі.
Читайте також: Унікальні прикраси від українських майстрів, не дорожчі за 200 гривень
Градація від більших по центру до менших по краях — характерна особливість традиційного намиста. Коли є перехід розміру, це фактурно збагачує прикрасу. В низці центральна коралова намистина може бути оздоблена срібним обручем, зробленим за старовинними зразками. Цим в Roots вже займаються наші ювеліри.
Як наближають до сучасності
Ми випускаємо прикраси колекціями й не буває такого, що зробив однакові 20 штук і вони всі як один. Десь намистинка буде інакша, бо це живий матеріал. Тримаємося традиційного мінімалізму, не перевантажуємо фурнітурою. Обережні із стилізаціями.

Ми не сліпо відтворюємо прикраси, які носили в давні часи наші пращури, й ні кроку вліво, ні кроку вправо. Так, ми намагаємося наблизити до оригінального дизайну, традиційної естетики. Проте не до конкретно якоїсь однієї одиниці, а скоріше до загального сприйняття коралового намиста як такого, що мало сотні варіантів, але в цілому виглядало типово.
Як мода на перли доходила до селян
Використовуємо не тільки корал, але й перли, які теж носили в Україні, щоправда ще раніше — 17-18 століття. Вони також були дорогі. Є відомості, що в дочки гетьмана Війська Запорозького Івана Самойловича було 50 низок перлів приданого. Через дорожнечу такі прикраси більше носили міщани, заможні верстви населення. І тільки потім мода дійшла до селян, які також хотіли для себе щось модне, нове. Здебільшого, вони одягали доступніші прикраси зі скла, що імітували перли. Випадків, коли на початку 20 століття в селі носили справжні перли, дуже мало.

В 30-ті роки цей пласт культур надзвичайно постраждав. Адже люди все виміняли на їжу. Навіть були спеціальні комісії, які забирали не тільки продовольство в людей, але й коштовні речі. Однак, навіть після голоду та війни, все одно щось вдалося зберегти.
Фактично це три матеріали, з якими ми працюємо: корал, перли, і зовсім скоро буде ще перламутр. Також раніше носили скло, бісер. Але в мене душа лежить більше до натуральних матеріалів.
Звідки в «бідних» селян намисто
Мене запитували, звідки в селян було стільки намиста, зважаючи на їх бідність. Насправді це стереотип. Адже до 20-х років, до Революції 1917–1921 років, люди не так вже бідно жили, як могло здатися. Вони мали у розпорядженні землю після скасування панщини й трошки вдихнули свободи. Харчувалися із свого господарства, самі виробляли та шили собі одяг.
Люди не витрачали гроші так, як ми зараз: кожного дня ходимо в магазин і купуємо продукти. Купівля дорогих прикрас була для них інвестицією. Вони все одно знаходили можливість надбати такі речі, які потім передавалися у спадок від матері до доньки й далі. Так коштовності зберігались в межах однієї сім’ї.

Тобто колись прикраси були вічними, а не сезонними. Ми щиро хочемо, щоб це сприйняття повернулося в наш час швидкої моди. Адже зараз так мало речей, які тебе тримають, закореняють. Тому в позиціонуванні бренду червоною ниткою проходить ідея передавати прикраси у спадок.
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Стара 9-поверхова панелька, ліфт голосно приїздить на 4-й поверх. Двері відчиняє невисока жінка: «Доброго дня! Ви на манікюр?».
Проводить відвідувачку до кімнати: двоспальне ліжко, вікно прочинене, і з нього долітають звуки та запахи осіннього Львова. За столом з лампами та барвистими рядами лаків сидить молода жінка з теплою посмішкою — майстриня манікюру Алла Палагута.
«Вибач, що не зустріла сама», — поплескує долонею по кріслу колісному, в якому сидить.
До Львова Алла з мамою Мариною евакуювалися зі Слов’янська у квітні 2022-го. В незнайомому місті довелося шукати нове житло та нових клієнток, але жінка, попри випробування, не втрачає стійкості й оптимізму.
Коли Алла розповідає ШоТам про виклики, які їй трапляються, то завжди додає слово «трошечки»: «було трошечки тяжко звикнути до поглядів людей», «трошечки складно не бачитися з чоловіком цілий рік». А крісло колісне, в якому вона мусить перебувати останні п’ять років, називає не інакше як «візочок».
П’ять років боліла спина
Алла народилася й виросла у Слов’янську, що на Донеччині. Працювала в банку, а потім перейшла у сферу торгівлі: магазини, ринок, кондитерська. Дівчині дуже подобався безперервний потік людей, жарти й спілкування.
У 2013 році, у віці 25 років, Алла потрапила в автомобільну аварію. Удар припав на спину, й лишилася велика гематома, але тоді дівчина вважала, що відбулася легко.
«У наступні п’ять років у мене часто боліла спина. Я думала, що, може, підірвала спину, переставляючи лотки, чи застудила коло холодильників. Увесь час знаходились якісь логічні пояснення, — розповідає вона. — Але у 2018 році в мене почало відбирати ноги: я ступала на ногу, але не відчувала підлоги, взуття».
Алла побігла по лікарях: «Кажуть, що аналізи — хоч у космос». Але в якийсь момент вона вже ледве могла ходити. І врешті завдяки МРТ виявили 15-сантиметрову пухлину в спинному мозку — скоріше за все, її спровокувала аварія.
Далі була надскладна хірургічна операція в Харкові та встановлення імпланта на місце хребців, пошкоджених новоутворенням. Чутливість ніг це не повернуло, але вчасна операція врятувала Аллі життя. Та вона не розуміла, що з ним тепер робити.
«2018 рік розділив моє життя на «до» та «після», — ділиться Алла. — Була як овоч: не могла себе обслужити, доглянути — це дуже тяжко для мене».
На кожну найменшу потребу Аллі була потрібна допомога мами.
«Подай, принеси, допоможи — по 100 разів на день. Це мене саму дуже дратувало», — згадує вона.
Найбільшим жахом для дівчини була думка про те, що вона мусить сісти в крісло колісне:
«Я кричала, що ніколи не сяду в нього, щоб мене піднімали, і я пробувала ходити. Рідні виконували накази, але ноги – ні. Коли мама принесла мій перший візочок, мене аж перекосило. Але вона сказала: «Алло, треба! Це зараз будуть твої ноги».
Прийняття й адаптація
Марина Палагута й до біди з донькою займалася масажами, але їй довелося додатково освоїти спеціальні техніки та шукати в мережі інформацію про реабілітаційні центри, де Аллі могли б допомогти. З’ясувалося, що всього за 16 кілометрів — у Краматорську — є такий заклад. Окрім фізичної реабілітації там допомагали соціалізуватися.
Це змінило життя родини, бо вже пів року Алла перебувала в стані апатії. Крім того, вона набрала вагу через гормоновмісні ліки та не хотіла ні з ким спілкуватися, аж поки вони не поїхали до краматорського центру.
«Там були й різні змагання, і навіть конкурси краси, — розповідає Марина. — Цей центр дав нам розуміння, що на візку життя може не зупинятися».


«Те, що з ними працюють лікарі та психологи — це одне. Але коли ти на власні очі бачиш приклад людини, яка веде активне життя попри втрату мобільності — це безцінно. Мене навіть саму надихнуло спілкування з цими людьми бути активнішою і сміливішою», — говорить Марина.
Вона радить сім’ям, які зіткнулися зі схожою проблемою, шукати можливості спілкування з людьми, що вже пережили схожі травми.
Багато хто з нових знайомих Алли освоїв нові професії: «Хтось — айтівець, хтось щось в’яже: люди отримали нові навички, аби забезпечувати себе. Дуже-дуже допомогло те, що там усі такі ж як ти. Ніхто не витріщається на тебе, не відводить очі, як це було в нашому містечку».
Нове життя
Зараз, за п’ять років після того, як опинилась у кріслі колісному, Алла не має жодного сліду від невпевненості того часу. У неї яскраво підведені очі фатальної латиноамериканської красуні й такі ж норовливі вигини брів. Але коли вона посміхається, сміються каро-зелені очі та пухкі щічки. І стає зрозуміло, що то не латиноамериканська драма, а український перчик.
У Краматорському центрі Алла також здобула нову професію: пройшла курс майстрів манікюру — до цього її підштовхнув власний досвід.
Якось вона хотіла зробити манікюр і педикюр, але не могла знайти майстриню, яка б погодилася прийти додому та попрацювати з клієнткою, що не може сама тримати ногу.
«Я вирішила, що навчуся робити манікюр і буду завжди виручати дівчат, нікому не відмовлятиму», — каже Алла.
Їй було дуже приємно, що з новою роботою вона знову змогла заробляти сама й зробила новий крок до самостійності.
Тоді ж у її житті з’явився коханий чоловік Тарас. Вони списалися на Facebook у спільнотах для знайомств. Кілька зустрічей за чаєм, і вже за місяць Тарас на таксі приїхав забирати Аллу з речима до себе. Пара прожила разом майже два роки, але їх розлучила повномасштабна війна.
У квітні 2022 року Алла з матір’ю евакуювалися до Львова, а Тарас лишився в Слов’янську доглядати своїх батьків, які за станом здоров’я вирішили не виїжджати. З того часу бачилися тільки раз.
Евакуація з міста, охопленого панікою, була непростою: Алла з Мариною не одразу змогли потрапити на евакуаційни потяг, а до Львова їхали 33 години. Але й про це випробування жінка розповідає у властивій їй м’якій манері: «Перший потяг відійшов, а ми з мамою та нашою собачкою лишилися на пероні. Було трошечки страшно».
Львівські манікюри для всіх
Після восьми місяців життя в реабілітаційному центрі Алла написала пост про пошук житла у Facebook-спільноті «Львів допомагає».
Відгукнулася львів’янка Вікторія і запропонувала орендувати свою квартиру в Сихівському районі за 5 000 гривень на місяць з урахуванням комунальних послуг. На тлі високих цін на оренду у Львові, умови були прекрасними.
У новій квартирі вона облаштувала робоче місце та знову звернулася до Facebook по допомогу.
Львів’янка Тетяна Стасик додала Аллу в друзі на Facebook, бо впізнала її по фото — вони зустрічалися в реабілітаційному центрі.
Наближався День Валентина. Вона хотіла зробити красивий манікюр, бо зазвичай вони з чоловіком святкують цей день.
«Пишу одній майстрині — та відповідає досить різко, типу «Раніше треба було записуватися, зараз перед святом усе забито!», пишу іншій — та сама історія. І тоді згадала про Аллу, написала їй. Мене одразу підкупило привітне спілкування», — пригадує Тетяна.
Нині майстриня манікюру на кріслі колісному вже має постійних клієнток та щільний графік записів. Часто працює до 21 години, аби прийняти всіх.

Мрія — погуляти центром Львова
Після кожної клієнтки Алла робить перерву на вертикалізаційну зарядку. Лікарі кажуть, що нервові корінці, які вціліли вище по хребту, з часом можуть перебрати на себе функції тих, які жінка втратила через пухлину, тож кожну годину Алла протягом 5-10 хвилин стоїть, тримаючись за стіл чи двері.
«Прогрес уже є. Зараз я вже відчуваю праву ногу та можу на неї хоча б стати. Поки що в мене не замикається замок колінного суглоба, але якщо це станеться, то я зможу встати й потроху вчитися ходити наново», — Алла з посмішкою розповідає про свої успіхи.
Вона має цілком конкретну мотивацію: уже більш ніж півтора роки жінка живе в найтуристичнішому місті країни, а ще жодного разу не бачила ні легендарних львівських вуличок, ні соборів, не пила каву з видом на Високий замок.
Потрапити на вулицю та потім повернутися у квартиру на 4-му поверсі — це справжній квест для Алли та Марини, бо пандуса немає ні в під’їзді, ні біля нього.
«І я спускаюся так: мама простеляє на сходах ковдру, я пересідаю з крісла на сходи й так на сідничках спускаюся — пум-пум-пум-пум — сім сходинок, — розповідає Алла, — тому на вулиці я буваю нечасто — десь два рази на місяць. Коли холодає, то не виходжу зовсім. Я як той підсніжник, знаєте — з’являюся навесні», — сміється.
Щодо встановлення пандуса вона нікуди не зверталася, бо механічний пандус у її будинку був би для спуску при її хворобі занадто небезпечним, а для електричного, вважає, немає місця в панельному домі такої конструкції.
Журналістка ШоТам звернулася за коментарем до Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міськради щодо можливості облаштувати електричний пандус і на момент публікації ще очікує на відповідь.
Навіть якщо місто не зробить крок їй назустріч, Алла впевнена, що невдовзі зможе зробити його сама. Жартує, що вже стоїть у цьому напрямку — щогодини, по 15 хвилин.
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Божену Гринько з Києва мобілізували навесні 2022 року. Жінка сама пішла до військкомату як медикиня. Щоправда, на той момент вона вже більше знала про переробку скла, ніж про зупинку кровотечі, адже в стоматологічному кабінеті працювала лише кілька років після випуску з вишу.
«Подивилися, що я медикиня, і сказали: «Залишайся, ти нам потрібна». Ось так і почалася моя військова кар’єра. Я б усе одно не змогла сітки плести чи возити продукти, бо знаю, що можу більше. Чому я не маю цього робити?» — впевнена Божена.
Більш ніж пів року столична підприємиця була в пеклі Бахмута, звільняла Харківщину, а також знайшла і втратила багато друзів.
Про особливий «лайк» з операційного столу, як навчає підлітків на Харківщині та нове життя після поранення, розповіла ШоТам.

Божена Гринько
ветеранка-медикиня.
Звичайна людина зі звичайним життям
Усе життя я прожила в Києві. Закінчила інститут екології та медицини за спеціальністю «стоматолог-ортопед», але за фахом працювала всього кілька років. Це була не моя мрія — я хотіла бути хірургинею, але батьки були проти, бо це «нежіночий» фах.
Врешті я працювала дистриб’юторкою одного відомого бренду м’ясопродуктів, а потім друг покликав мене в компанію, яка займалася збором та реалізацією вторсировини. Я кілька років була там директоркою з розвитку й дуже добре розібралася, що й до чого в цій сфері. У якийсь момент подумала: «А чому я повинна працювати на когось, якщо все вмію сама?».
Свій власний бізнес на вторсировині я починала з 500 гривнями в кишені, але завжди вміла заходити можливості. Один за одним я відкрила в Києві кілька пунктів прийому вторинної сировини.
Чоловік, донька, друзі, робота на власний маленький бізнес — звичайна собі людина, яка насолоджувалася звичайним життям.
Доньку лишила на батьків, бізнес — на друга
Коли почалося повномасштабне вторгнення в нашу країну, ми з донькою Софією виїхали в Житомирську область до подруги. Мій чоловік — кадровий військовий, тому його підняли по тривозі вранці 24 лютого, і з того часу він у строю.
Коли починаються воєнні дії, усі військовозобов’язані мають з’явитися до військкоматів. Оскільки ми опинилися на Житомирщині, я одразу стала там на тимчасовий облік, а також почала допомагати місцевому підрозділу тероборони: доставляла медпрепарати, консультувала.
У квітні, коли звільнили Ірпінь і Бучу, ми з донькою повернулися до Києва, і я пішла вже до свого місцевого військкомату. Мені сказали: «Збирайте речі, просимо до лав Збройних сил України».
Доньку й собаку я відправила до рідних, бізнес передала в суборенду своєму другу та прибула на навчання. Мене призначили в 44-й окремий стрілецький батальйон начальницею медичної служби та медпункту.
Це не те, чим хочеться ділитися
Про те, що їдемо в Бахмут, знали лише начальники служб — така політика конфіденційності. Тривожних думок було багато, але справжнє усвідомлення того, що на нас чекає, прийшло лише коли ми приїхали на місце.
Шалено включився адреналін, і вже не було місця для роздумів, чому ми тут і навіщо. Ми чітко знали — щоб обороняти свою країну. Чи було тяжко? Найтяжче, найгірше — це втрачати побратимів і посестер, а до решти можна звикнути. Я там дуже багато плакала.
Коли мене запитують про якісь історії, епізоди, які запам’яталися, мені не хочеться нічого звідти пригадувати, лише забути.
Бо всі ці спогади — це біль, кров, сльози, втрати. Це не те, чим хочеться ділитися. Але є одна історія, від якої я досі плачу від щастя.
«Лайк» з операційної
Мій позивний був Бож — скорочено від Божена — для швидкого виклику по рації. Але більшість бійців називали мене Мамою. А деякі — Генеральшею за мій характер. Сашка й досі називає мене мамою і дякує за руку.
Тієї ночі його привезли з травматичною ампутацією руки — осколком відсікло руку вище ліктя. Сашка лежав у прийомній, рука буквально валялася поруч. Я підійшла до нього: «Санька, ти як?», а він відповідає: «Та нормально все, тільки шкода, що руки не буде».
Команда хірургів оцінила шанси на реімплантацію як нульові. І тут мене накрило: йому лише 27 років, ще ні дружини, ні дітей — усе життя попереду. Я вискочила в коридор, а там якраз стоять колеги, які мали його оперувати. Я почала плакати й сваритися, та якраз привезли іншого пораненого, і мусила бігти до нього. Потім уже, коли поверталася, зустріла хірурга: «Ну що, викричала, виплакала? Будемо пробувати пришивати».
А о 12 ночі мені на Viber прийшло фото Сашки прямо з операційного столу, де він пришитою рукою показує «лайк» — палець вгору.
Це для мене, мабуть, була найбільше винагорода за шлях, який я пройшла. Ми тоді врятували не просто руку — ми врятували його дух.
Звільнення Харківщини
Звільнення Харківщини було як короткометражний фільм: швидко, круто, феєрично — справжній екшн. Окупанти тікали на велосипедах, «жигулях» і «запорожцях», на мотоциклах і на мопедах. Усе, що тільки могли знайти в людей, вони крали й на цьому втікали.
Медикам було тяжко, тому що евакуаційний шлях складав 40 км, тобто вести тяжкопоранених треба було аж на таку відстань, аби врятувати. Але, мабуть, Бог і сама доля були на нашій стороні, бо в нас тоді було небагато тяжких поранень.
Певно, знову спрацював адреналін, бо Харківщина пролетіла як сон: вшух-х-х, і все минуло — звільнили. Звісно, врізалися в пам’ять зруйнований Ізюм, наймасштабніша ексгумація та місцеві, які бачили медиків і приходили, аби ми їх лікували.
А ми лікували, слухали. Про родину, яка загинула під руїнами свого ж дому, бо коли вони сховалися в підвалі, російський танк стріляв по цій будівлі, доки та не склалася, як картковий будиночок. Про церкву в Ізюмі, куди російські військові після знущань проводили чи приносили помирати цивільних… Це дуже страшні історії, але їх мав хтось вислухати.
Поранення та новий дім
Мій шлях у лавах Збройних сил України перервався 12 грудня 2022 року після поранення. Це сталося на теренах Донецької області.
Я вже мала застарілі травми, але це поранення стало вирішальним. Після чотирьох місяців у госпіталях Харкова, а потім Києва, мене «списали» із ЗСУ.
Після виписки з шпиталю контраст відчувався шалено — я не знала, куди себе подіти. Уже давно мріяла придбати будинок десь поза межами великого міста. Це була дитяча мрія, бо таке подвір’я було в моєї бабусі.
Тож був такий запит: знайти «свій» будинок. Він міг бути і в Тернопільській області, і в Одеській, але трапився мені на Харківщині, в селищі Андріївка, і ми з чоловіком його купили. Донька спочатку була не в захваті від переїзду в селище, але зараз уже освоїлась, і їй тут дуже подобається.
Після пережитого мені треба було трохи заспокоїтися, сповільнитися, й Андріївка дала мені це. Поруч з нашим новим будинком є невеличкий став — я називаю його «наше озеро». Мені здається, ми не помилилися з вибором місця. Я відчуваю тут задоволення навіть від того, що треба відкидати сніг у дворі.
Підлітки вчаться накладати шини та турнікети
Я вірю, що кожна людина має якусь свою місію. І якщо так вийшло, що я не можу більше бути зі своїми хлопцями, які досі воюють у Донецькій області, то можу хоча б передавати свої знання, щоб вони знову рятували життя — хай не моїми руками, то руками тих, кого я навчу.
Коли донька почала ходити до місцевого ліцею, я запропонувала проводити там для учнів безкоштовні лекції тактичної медицини та поводження з вибухонебезпечними предметами, і вони радо прийняли мою пропозицію.
Спілкуватися із сучасними дітьми, молоддю дуже легко й цікаво. Вони зовсім інші — не такі зашорені, якими, мені здається, у свій час були ми. Коли переходимо до практичних занять, вони одне поперед одного хочуть все пробувати й практикуватися: переносити на ношах, накладати шини й турнікети, перев’язувати.
Для мене є показовим також такий момент: ці заняття необов’язкові, тобто кожна дитина сама собі вирішує, приходити їй чи ні, але зазвичай приходять чимало.
Дай Боже, щоб ці знання ніколи цим дітям не знадобилися. А якщо таки знадобляться, то я хочу, щоб вони були готові допомогти й могли врятувати життя своє чи іншої людини.
Самі збудуємо реабілітаційний центр
Біля нашого будинку є вільна ділянка землі, і ми з чоловіком вирішили, що хочемо збудувати там реабілітаційний центр для українських військових з повним спектром медичних послуг: від стоматолога до фахівця з протезування.
У мене є побратим, який після поранення отримав такий невеселий діагноз як амнезія. У нього відсутня короткочасна пам’ять, ну і ще цілий букет діагнозів. Ми з його дружиною довго шукали реабілітаційні центри, які могли б допомогти, і зіткнулися з тим, що в хороших приватних центрах перебування коштує від 3000 гривень за добу. Це далеко не кожен військовий на пенсії чи зі статусом УБД зможе собі дозволити. Ми багато говорили про це з побратимами — так і з’явилася ідея збудувати власний.
Поки що в нас є лише цей шмат землі, тому ми вивчаємо інформацію як це все правильно організувати та з чого починати.
Я дуже хочу, щоб цей реабілітаційний центр був справді незалежним і при цьому безкоштовним для захисників. Буду шукати партнерів, грантові програми. Можливо, це буде спільний ветеранський проєкт. Як це організувати я поки ще не придумала, але обов’язково зроблю це.
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Нацгвардійці точним ударом знищили човен диверсійно-розвідувальної групи військ рф на Херсонщині.
Відео опублікував Олександр Півненко, командувач Нацгвардії.
Зазначається, що це робота операторів БпЛА 11 бригади ім. М. Грушевського.
Читайте також: «Я мріяла пожити в горах, але за інших обставин». Як активістка з Донеччини адаптує переселенців у Ворохті
Відзначимо, що Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна кількість — до 60 тисяч військовослужбовців.
Нагадаємо, бойова група К2 знищила ворожий блокпост на напрямку Соледар-Сіверськ.
Крім того, на Херсонщині нацгвардійці знищили російську спостережну станцію.
Також одеські гвардійці виявили спостережний комплекс «Муром-М», встановлений окупаційними військами на вежі.
Фото: t.me/Pivnenko_NGU.