Суспільство
Гучніше за гармати: як активісти творять культуру в містах поблизу лінії фронту
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Весна 2014-го року змінила звичне життя мешканців Донбасу. Тепер тут лунають постріли. Небезпека, страх, невпевненість у завтрашньому дні — ось, що відчувають українці цього регіону відтоді. А ті, хто не витримав постійного напруження (а таких за офіційними даними близько 800 тисяч осіб) й мав змогу — поїхали з рідного дому та стали вимушеними переселенцями.
Але є й ті, хто залишився і продовжує жити поблизу лінії фронту. Ба більше — дехто з них творить мистецтво та влаштовує дозвілля для інших. Навіщо? Щоб допомогти впоратися з внутрішньою напругою та запалити іскри в серцях людей, які зневірились. А разом з тим вони хочуть подолати байдужість місцевих до рідного міста та нагадати про приналежність до громади.
Ми поспілкувались з організаторами чотирьох творчих ініціатив, які створюють культуру в містах поблизу лінії фронту. Вони розповіли, що потрібно для того, щоб розвивати свої містечка, з яких молодь масово втікає в столицю або в міста-мільйонники. А також ми дізнались як приходять ідеї й ресурси для їхньої реалізації та навіщо вони це роблять.
Життя в умовах війни — чому це проблема
Відповідно до звіту SCORE 2019 “До спільного майбутнього” жителі Донецької та Луганської областей почуваються в безпеці лише на 3,9 бала за 10-бальною шкалою. Всього було опитано 9 тисяч осіб, які проживають в цих двох областях. Більшість жителів Сходу мають пасивну громадянську позицію та відповідальність — показники сягають половини шкали. Напевно через те громадянська активність отримала лише кілька балів. При цьому гордість за згуртованість громади та співпрацю в ній оцінили по 5,3 балів.
Серед нечисельних місцевих активістів ці показники добре відомі. Але ця статистика не вганяє їх в паніку — радше підштовхує до дії. І хоча вони не можуть відсунути лінію фронту чи надати робочі місця, проте продовжують об’єднувати людей різного віку, з різними цінностями й пріоритетами.
На горизонті іноді чутно канонаду,
а ми збираємо людей на фестивалі
Євгенія Васильєва,
засновниця популярного серед місцевих фесту “Авдіївка ФМ”
«Авдіївка. Фестиваль мистецтв» — це простір творчого натхнення, сучасної музики, театрального й візуального мистецтва, який проходить щороку починаючи з 2018-го. Перед фестивалем для зацікавлених жителів проходять воркшопи у ключових напрямках музики, театру та живопису. Фестиваль організовує свята, події, запрошує відомих культурних діячів.
В чому наш успіх?
Через околицю нашого міста проходить лінія фронту, але нам вдалось зібрати людей на фестивалі. Тоді для всіх це звучало, як оксюморон: Авдіївка і фестиваль. Але тепер ніхто вже так не вважає.
Під час фестивалю діє близько десяти майданчиків, де кожен може проявити себе та розважитись. Тут і заняття живописом, і літературна вітальня, і театральна та музична сцени, різні майстерки та наукові пікніки, а також вулична їжа, виставки, дитячі зони та освітній простір. Все це стало можливим завдяки підтримці місцевої влади, волонтерів та молоді, яка долучилась до генерації ідей, опитувань, створення локацій та активностей.
Як нам це вдалось, або Подяка місцевим волонтерам
Авдіївка мала можливість взяти участь у навчальній програмі з проєктного менеджменту та потенційно отримати фінансування на ідею. Умови участі були нескладні: вдала ідея та працьовита команда. Команду зібрали відносно швидко: кинули клич серед знайомих. Так почали підтягуватися люди, які вже мали досвід у реалізації заходів у місті або були активними членами громади та відвідували мистецькі події. До того ж у місті веде діяльність Військово-патріотична гра “Джура” і тоді команди мали завдання зробити добру справу.
Ми прописали план, проконсультувались та порадились з досвідченими організаторами. А потім написали всім, кому була б цікава ідея провести захід у партнерстві. Окрім того, постійно комунікували з місцевими та дослухались до їх побажань та потреб. Ідеї скомпонували зі своїми можливостями та можливостями міста, так і обрали локацію, активності та наповнення.
Тож всі разом створили подію, де можна було б зібрати місцеву молодь. Вони ж стали співорганізаторами, волонтерами й учасниками. Так і народився фестиваль мистецтв з різними активностями для різних аудиторій. Підготовчий етап займає близько року.
Скільки людей – стільки думок
Реакція гостей та тих, хто не відвідав була такою, як і можна було очікувати: хтось — здивований, хтось так і не дізнався, хтось був щасливий та вдячний, хтось сприйняв як за легковажну подію, а хтось ставився негативно. Це і була головне завдання — навчити людей культурно відпочивати, не бідкатися й нарешті перестати заливати горе оковитою.
Акцент на важливому — підтримуємо творчих
На початку у нас була ідея створити простір для розвитку творчих здібностей молоді, альтернативний майданчик для відпочинку, психологічне розвантаження жителів та створення нових традицій у мономісті.
Проте вже зараз ми підтримуємо наявні творчі ініціативи. Гуртуємо жителів довкола спільних інтересів, підтримуємо їхнє бажання розвиватися та створюємо майданчики для здобуття та реалізації своїх навичок.
Перспектива на майбутнє
Згодом хочемо проводити фестиваль щорічно, а разом з тим масштабувати та підтримувати творчі ініціативи. На час першого фестивалю наша команда складалася з ініціативних людей. Вони прагнули зробити змістовну активність та розбурхати себе та молодь, яка того потребувала. А зараз — це громадська організація, яка хоче робити не тільки фестиваль, а й інші культурно-освітні події та розбудовувати молодіжну інфраструктуру та партнерство з установами на сталій основі.
В старому парку тепер нові івенти
Сергій Пронкін,
через фестиваль URBAN FEST Druzhkivka допоміг налагодити діалог між містянами та громадським сектором Дружківки
Druzhkivka Urban Fest — одноденний урбаністичний фестиваль, де виступають зірки української сцени. Відбувається кожного вересня в Дружківському міському парку культури і відпочинку. Місто Дружківка знаходиться на відстані близько 80 км до окупованого Донецьку.
В чому наш успіх?
Як організатори фестивалю, ми маємо принципову позицію стосовно української мови. Всі написи на фесті та в соцмережах намагаємось робити саме українською. Та й назва фестивалю поєдналась з українською назвою міста — Дружківка, а не звична місцевим “Дружковка”. Для тутешнього регіону — це незвично, адже згідно перепису 2017-го року українську мову вважають рідною лише 35,5% населення. Крім того, ми відновили старий парк, привернувши увагу до локацій з прихованим потенціалом.
Як нам це вдалось або Вічний вогонь як орієнтир свята
У вже далекому 2016-му році наша ГО «Нова Дружківка» вирішила провести у занедбаному парку урбаністичний фестиваль. Зазвичай цей парк використовували раз на рік, на святкування Дня перемоги, бо поруч є пам’ятник та вічний вогонь. Ми побачили, що парк реально крутий і у нього є великий потенціал для фестивальних заходів.
Отже, обрали такий концепт. Протягом доби ми організовуємо різні події для містян: відкритий університет, інтерактиви для дітей та дорослих, спортивні змагання (вуличний бадмінтон, велозаїзди), виставки міських музеїв, вуличну їжу, фотозони. А ввечері відкривається велика музична сцена, де виступають молоді українські гурти. За три роки у нас побували відомі українські музиканти: 5 Vymir, Bahroma, SINOPTIK, Адвокати, Fontaliza, Pur:Pur, Один в каное.
Найкращий ресурс — команда і вдала локація
Команда складалася окрім мене ще з трьох людей — це на той час всі, хто працював в організації. Фестиваль був частиною великого проєкту, який об’єднував ще декілька івентів. Локацією став Міський парк культури та відпочинку, який використовувався один раз на рік для святкування Дня перемоги. Також він є символічним для старшого покоління. Раніше це було чи не єдине місце, де вони проводили свій вільний час: гуляли, спілкувалися, знайомилися та танцювали.
Спочатку місцеві нашорошилися, а потім відгукнулось
В перший рік мешканці з небезпекою поставилися до нового формату. І взагалі до того, що міські заходи організовує хтось інший, а не місцева влада. Проте формат сподобався. Взимку після першого фесту нам вже писали та питали чи буде та коли у новому році буде фест. На наступний рік ми звичайно збільшили кількість локацій, бо були охочі зробити під час фесту щось своє.
Відновили парк та зібрали всіх — від малого до старого
Головною ідеєю було зібрати різновіковий склад мешканців міста у парку для того, аби продемонструвати інший спосіб проведення міських свят, де буде цікаво всім: і дорослим, і дітям. Було також бажання надихнути життям старий парк та показати, що в місті є багато локацій з нерозкритим або прихованим потенціалом.
Перспективи на майбутнє залежать від фінансування
Наші плани залежать від фінансування, бо проведення фесту річ затратна. Минулого року через брак коштів ми провели не великий фест, а маленький міський пікнік. Проте формат залишили колишнім: змістовний й культурний відпочинок для всієї родини.
Ми хочемо змусити місцевих замислитись
Діана Берг,
мистецький простір “Арт-платформа ТЮ”, мета якого ‒ відійти від совкової парадигми та показати, що українське мистецтво може бути передовим.
“Арт-платформа ТЮ” — це перша арт-платформа в Маріуполі, проєкт ГО “Розвиток Приазов’я”. Роблять шалені, неоднозначні та цікаві соціокультурні події, які зачіпають найгостріші соціальні теми: гендерне насильство, свобода слова, дискримінація, декомунізація, права меншин, екоактивізм тощо.
В чому наш успіх?
Ми прагнемо соціальних змін в Маріуполі й це неабиякий виклик. Проте впевнені, що все, що працює для розвитку культури, працює проти війни. Тому ми займаємося не тільки вихованням, а змушуємо публіку задуматися, вчимо їх ставити собі запитання. А після кожної нашої події завжди проводимо дискусію, де пропонуємо людям мислити ширше.
Як нам це вдалось, або Сучасна й незалежна прифронтова культура
Нашу організацію було засновано у 2015 році завдяки переселенцям з Донецька. Основною метою був розвиток демократичного і культурного суспільства. Спершу Громадська організація завдяки культурним, мистецьким і соціальним ініціативам займалася промоцією прав людини. А згодом, у 2016-му році ми відкрили Платформу ТЮ, яка стала простором сучасної незалежної культури в Маріуполі.
До війни ніяких культурних організацій в Маріуполі взагалі не було. Однак ми – це не тільки про війну. Ми в першу чергу про мистецтво, однак, актуальна і болюча тема також є в нашій діяльності.
Тю – це новий формат для міста, який об’єднав творчий активізм. У нас кожен проєкт відрізняється один від одного і це наша цінність — ми нестандартні й цікаві людям.
Найкраща реклама — сарафанне радіо
Реалізувати проєкт нам допомагають люди, яким цікава наша діяльність. Вони приходять, беруть із собою друзів і наша аудиторія збільшується. Ми власними силами робимо собі рекламу в соціальних мережах і працюємо з журналістами.
Наша команда — справжні любителі своєї справи. Власноруч організували приміщення, яке всередині схоже не галерею. Тут в нас відбуваються презентації книг, покази фільмів, концерти, приїжджають в гості театри.
Реакція буває різна — іноді бояться й втікають
Ми проводимо багато ініціатив, однак є й такі, які людям не відгукуються і це прикро. Одного разу ми провели акцію, яка стосувалась обмежень і непридатності міста для людей з інвалідністю. У нас таким людям вкрай важко пересуватись по місту, адже немає пандусів і інших зручностей. Під час акції поставили людей в інвалідних кріслах так, що вони частково перекрили вхід до підземного переходу. І очікували, що люди будуть підходити, пропонувати свою допомогу й спілкуватись. А вони боялись і втікали.
Наша місія — змусити думати
Ми хочемо передусім, щоб місто розвивалось, щоб люди бачили й знали, що ми є. Що ми діємо. Іноді бачимо, що журналісти пишуть різні статті, а люди залишають багато негативних коментарів. Однак нас це не тривожить. Навпаки, якщо ми відгукуємось хоч якось для них — це вже плюс.
Віримо, що в місті вже є і буде ще більше людей, з якими можна поговорити не тільки про погоду, а й про культуру, філософію, психологію. Хочеться, щоб люди об’єднувались за спільними поглядами, переконаннями та амбіціями. Є надія, що ТЮ — це першопрохідці, але не єдині у Маріуполі митці.
Схід також діджиталізується: плани на майбутнє
Зараз чекаємо на відкриття безкоштовної нової виставки в Платформі ТЮ у новому для нас напіввіртуальному форматі. Діджитал-ера та соціальна ізоляція народжують нову форму художньої взаємодії — дистанційну. Тому онлайн-платформа 39.9gallery відкриває доступ до сучасного українського мистецтва, яке відтепер можна побачити не лише в стінах галерей чи музеїв.
Ми повернули в колись захоплене місто музичний двіж
Катерина Сірик,
засновниця арт-резиденції “Плюс/Мінус” в Сєвєродонецьку. Тут кожному учаснику дають можливість реалізувати мистецькі ідеї, а ще влаштовують вечірки з українською електронною музикою. Громадська організація у Сєвєродонецьку, яка вдень займається просвітницькою діяльністю — лекції, тренінги, майстер-класи, а вночі — організовує вечірки під електронну музику.
В чому наш успіх?
Війна не на жарт вплинула на настрій місцевих мешканців. Під час захоплення міста окупантами у травні 2014-го року в місті відчувалось велике напруження. Тоді здається люди розучилися радіти й це зрозуміло — страх та відчуття небезпеки огорнув багатьох. І навіть після повернення в Україну багатьом мешканцям було моторошно. Через чотири роки ми трохи оговтались і вирішили створити місце, де вдень люди зможуть відвідати лекторій, а вночі — культурно відпочити під сучасну електронну музику.
Як нам це вдалося, або Ми обрали свій дім
Наша арт-резиденція з’явилась у 2018 році, а першою знаменною подією була вечірка Electronics of SEVER. Коли ми зрозуміли, що у нас є вибір – поїхати в Київ і популяризувати мистецтво і електронну музику там, чи відкрити щось своє в рідному Сєвєродонецьку, обрали дім. Оскільки клубів з електронною музикою в місті немає, є різні попсові заклади або ті, куди приходять напитися і побитися. Те ж стосується і культурного розвитку. В місті немає нічого путнього.
З історії відомо, що першу електронно-обчислювальну машину створили в Сєвєродонецьку. Значить і електронна музика має знову відшукати тут своє місце. Тож вдень ми знайомимо людей з історією країни і нашого регіону, а вночі у нас вечірки для молоді, яка шукає своє місце в житті.
На вечірках можемо і в шахи грати — це нормально
Локацією для наших рейвів є старе занедбане кафе «Шахматное», яке ще пам’ятає у своїх стінах вбивства кримінальних авторитетів двохтисячних. Тепер тут арт-резиденція «Плюс/Мінус».
На вечірках збирається у середньому 150 людей, і в масштабах Сєвєродонецька це багато. Ми створюємо атмосферу та формат, де комфортно бути й тим, хто не слухає електронну музику чи не танцює. Головне — ми створили місце, де можна поспілкуватися зі «своїми».
Ми не беремо грошей за вхід на наші події, а заробляємо на барі. У нас люди роблять те, що їм захочеться і роблять це добре. Ми дотримуємося так званої філософії DIY – «зроби це сам». Під час рейвів можуть і в шахи грати, тут немає для нас нічого дивного.
І навіть під час війни людям потрібен двіж
Молодь нас підтримує і допомагає. Вдень ми пропагуємо мистецтво або ж проводимо різні цікаві тренінги, лекції, фотовиставки, покази фільмів. Ми – за реалізацію будь-яких креативних ідей. У 2018-му році організували виставку одягу, який носили в радянські часи. Кожен охочий міг приміряти, сфотографуватися і зануритися в атмосферу минулого століття.
Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.
Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».
Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».
Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.
Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»
Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.
Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.
Що таке пости громадського моніторингу?
Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.
Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.
Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.
Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.
Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.
Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.
У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.
Маріуполь – це місто, яке я робила красивим
Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим.
До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.
Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.
Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни
За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя.
До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося.
А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина.
Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході.
Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну
Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.
Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.
Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей?
Було складно, але ми не голодували і не хворіли
Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію.
Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.
Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля
Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку.
Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше.
Хліб заміняли оладками
Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.
А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було.
Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям.
Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля
Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини.
Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало.
Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати. Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.
11 кілометрів йшли пішки
Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної.
Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.
І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога.
Я виплакала хлопця у росіян
Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.
На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому.
Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися.
Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові
Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього.
Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади.
Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни.
Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»
Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова.
Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них.
Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.
Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.
Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували
Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.
У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності.
За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати?
Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками.
Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас
Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді.
Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.
Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.
Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.
Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».
Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.
Довідка
Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.
Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.
Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.
Фото: pixabay.
