«Що таке “Don’t push the horses”? Мій чоловік намагався мені пояснити, але я так і не зрозуміла», — коментує британка Еллі виступ Усика. Вона вже сім років живе в Україні, а у блозі розповідає іноземцям про мову, їжу та українські традиції.
Колись Еллі теж мало знала про Україну й так була вражена довгою дорогою сюди, що вирішила: більше ніколи не повернеться. Але атмосфера мандрівки виявилася настільки неймовірною, що, коли настав час повертатися до Британії, зрозуміла — хотіла б тут жити.
Еллі Баліка
Британка, що веде блог про Україну
Любов з першого приїзду
Раніше я майже нічого не знала про Україну. Звучить дивно, правда? Особливо з огляду на те, що це велика країна просто в центрі Європи. Але для нас вона завжди залишалась ніби «за кадром» — навіть у школі про неї майже не згадували.
Уперше я приїхала сюди як туристка. Летіла до Польщі, а звідти вже автобусом — через спеку, відсутність кондиціонера й загалом не надто приємні умови той шлях здався просто нескінченним. Тоді я щиро думала: «Ніколи більше».
Але вже через кілька днів усе змінилось. Я познайомилась із місцевими людьми, спробувала українську кухню, побачила атмосферу, яка не схожа ні на що інше. І в якийсь момент зловила себе на думці: «Я хочу тут жити». Це було щось на кшталт любові з першого приїзду.
Згодом життя занесло мене до Норвегії, де я й зустріла людину, з якою пов’язала свою долю. Як виявилося — він з України.
London is the capital of Great Britain
Коли ми з нареченим вже були заручені, вирішили переїхати в Україну — на його Батьківщину. Для мене це було зовсім не складне рішення, радше навпаки: я чекала цього з радістю.
Так, це зовсім інша культура, не така, як у Британії. Найперше, що мене здивувало — це стиль спілкування. Українці говорять прямо, не ходять навколо. Те, що думають — те й кажуть. І, чесно кажучи, щирість дуже полегшує комунікацію. Але у нас в Англії така відвертість іноді сприймається як неввічливість, тому мені було незвично спочатку.
Чогось, що б мене справді шокувало, не було. Я особливо не уявляла, яким буде життя після переїзду — тому й була готова до всього. І скажу чесно: з того моменту, як я сюди приїхала, не було жодного дня, коли б я про це пошкодувала.
Найбільшим викликом стала мова. Ми оселились у Бессарабії — а тут справжній мовний коктейль: українська, болгарська, російська, румунська… А я з чоловіком спілкувалася норвезькою! Спершу взагалі нікого не розуміла. Але з часом усе стало на свої місця, бар’єр потроху щезав.
Зараз ми з чоловіком продовжуємо говорити норвезькою, а з дітьми я спілкуюся англійською. Вони розуміють кілька мов: українську, англійську і російську — ця мова ще досить поширена в регіоні, хоча, безумовно, ситуація змінюється.
До речі, цікаве спостереження: майже всі українці, з якими я знайомилася, у школі вивчали саме британський варіант англійської. І, щойно дізнаються, що я з Британії, обов’язково кажуть мені: «London is the capital of Great Britain». Очевидно, це та сама фраза, яка закарбувалась у пам’яті на все життя!
Я привезла з Британії деякі наші різдвяні традиції — тому у нас це свято святкується, так би мовити, «на дві манери». Обов’язково готуємо класичну різдвяну британську вечерю — вона вже стала традицією і для нашої родини тут.
Ще одна річ, яку я зберегла з дому — це Масляний вівторок, або Pancake Day. Так, в українців теж є своя Масляна, але звички трохи відрізняються. Я печу класичні британські млинці з лимоном — поливаю свіжим лимонним соком і посипаю цукровою пудрою. Дуже рекомендую!
Місцеву кухню я також освоїла — і з задоволенням готую борщ, плов (хоча мій чоловік у цьому явно майстерніший) і фарширований перець на пару.
З британського — звісно, запечене м’ясо з гарніром, риба з картоплею фрі, ну і каррі. Так, каррі — це індійська страва, але вона давно стала частиною британської культури, тож її готують майже в кожній сім’ї. У нас вдома теж без неї не обходиться.
Читайте також: «Як не переплутати рушник і рушницю?»: історія фіна, що вчить українську мову
Мій дім — в Україні
У нас немає планів переїжджати. Звичайно, ми не знаємо, що нам принесе майбутнє, але зараз ми дуже щасливі та вдячні, що можемо залишитися тут та називати Україну своїм домом. Ми живемо далеко від лінії фронту, у відносно безпечному місці.
Є багато українців, які не мали вибору. Їм довелося покинути свої домівки, бо залишатися було надто небезпечно. Нам дуже пощастило, що у нас є вибір залишитися, і ми просто вирішили, що для нас так буде краще. Тут у нас народилося троє дітей, і тут ми хочемо залишатися всі разом як сім’я.
Коли почалася повномасштабна війна, про Україну заговорив увесь світ. Вона стала постійною темою в міжнародних новинах, і тепер у Британії знають набагато більше про український народ, культуру та цінності. Британці щиро підтримують українців у цій боротьбі, і навіть діти вже розуміють: Україна — це не частина росії, а окрема країна.
Я, звісно, іноді сумую за домом. Мені бракує друзів, старих добрих посиденьок у пабі, прогулянок знайомими стежками в сільській місцевості. Інколи накочує ностальгія — звичайні дрібниці раптом згадуються дуже яскраво.
Саме тому я вирішила створити блог. Спочатку це був просто приватний акаунт для близьких — я хотіла ділитися з ними, як живу в Україні, що відбувається, що мене дивує, тішить або змінює. Але з часом подумала, що мої історії можуть бути цікавими і для ширшої аудиторії. В англомовному просторі дуже мало інформації про повсякденне життя в Україні поза контекстом війни.
Серед моїх підписників багато українців — думаю, їм цікаво побачити себе очима іноземки. Є також люди з інших країн, які підтримують Україну, хочуть дізнатися більше або навіть мріють переїхати сюди.
Україна навчила мене цінувати найголовніше — близьких людей, людяність, взаємну підтримку. Бо, зрештою, саме підтримка одне одного — це те, що тримає нас усіх на плаву.
