Суспільство
Іскра Сари: американка під час війни переїхала в Україну, аби допомагати дітям
Коли ця дівчина говорить про Україну та свою роботу, її очі горять. У неї немає українського коріння, та є любов до країни з першого погляду. 23-річна американка Сара Слімп приїхала з Вашингтону, щоб підтримати нашу країну під час війни.
Зараз дівчина — менеджерка з розвитку партнерств благодійного фонду «Голоси дітей»: вона комунікує з міжнародними донорами та партнерами, аби збирати кошти на психологічну реабілітацію дітей. Адже росіяни примусово перевезли на інші території або депортували з України майже 20 тисяч дітей, і це лише відомі дані. Свою історію Сара розповіла для ШоТам.
Любов, що почалася з Андріївської церкви та липи Петра Могили
Перед повномасштабним вторгненням я була в Україні двічі та маю тривалу історію любові до неї — мій батько працював тут, коли я ще була дитиною.
Україна, гадаю, була найцікавішим місцем, яке він відвідував. І я, і мій брат завжди любили його поїздки, фото й відео, які він надсилав, тож ми закохалися в Україну та хотіли дізнатися більше. Так ми вперше приїхали сюди до тата у 2015 році.
Тоді мене вразила архітектура Києва та розуміння, наскільки країна має глибоку історію. Ми приїхали до церкви святого Андрія, і там було дерево в парку — це одне з найстаріших дерев в Україні. Я думала: «О Боже, в них така історія, така культура, вона так відрізняється від Америки!». Я була вражена. Українці гостинні, добрі та відкриті, діляться культурою, їжею. Це було щось, чого я не бачу в нас.
Перша моя поїздка тривала тиждень, згодом я повернулася ще на місяць. Коли мені було 17, поїхала в літній табір на Миколаївщину, на берег Чорного моря. Туди з’їхались діти з прифронтових територій — майже мої однолітки, які пережили травматичний досвід війни.
Я стежила за російською агресією в Україні з 2014 бодай через те, що тут був тато. Багато моїх ровесників не знали, що відбувається, тож я почувалась щасливою, що могла зустріти українських дітей — зробила про них фотопроєкт і презентувала його потім у Вашингтоні.
Читайте також: У США випустили ілюстровану книгу з цитатами понад ста українських дітей про війну
Тато бачив у мені пристрасть та іскру
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я не могла залишатися осторонь. У липні 2022 року приїхала в Україну на два місяці, щоб надавати якусь гуманітарну допомогу.
Тут я почувалася на своєму місці, тож сказала татові, що планую переїхати сюди після навчання. Батьки підтримали це рішення — вони завжди казали нам з братом, що ми маємо мандрувати так багато, як тільки можемо. У 2022 році зі мною в Україну щоразу приїздив тато. Думаю, він бачив цю пристрасть, іскру в мені. Звісно, мої мама з татом переживають, як і всі батьки, але підтримують, і я дуже щаслива.
Потім я повернулася до США, щоб закінчити останній рік у коледжі, вивчала політичну економіку з міжнародної перспективи та французьку. У 2023 році, через кілька місяців після випуску, остаточно переїхала до української столиці й живу тут уже півтора роки.
Коли переїхала, знала «привіт», «будь ласка» й «дякую»
Тоді в благодійному фонді «Голоси дітей» саме шукали англомовних працівників для співпраці з донорами. Фонд займається психологічною допомогою дітям з досвідом і травмами війни. Я почала тут працювати, бо діти — це майбутнє, і вони абсолютно невинні. Хочу зробити свій внесок — поділитися з міжнародними донорами їхніми вражаючими історіями стійкості.
Пригадую, як у червні 2024 року провела у Львові день з хлопцем з Харківщини, що пережив викрадення й депортацію. Він кілька разів намагався втекти від росіян, на четвертий раз його затримали на кордоні, а потім катували. Але він залишився стійким. Це було вражаюче — це був мій перший досвід такої взаємодії. Тоді я прийшла на залізничну станцію, дуже нервувала, тому що є мовний бар’єр, а я маю були чутливою, але не надто. І… він прийшов, намагався взяти мою сумку. Я кажу: «Ні-ні, все окей, можу нести її». Він почав сперечатися: «Ні, я понесу — я джентльмен!» і поклав її в машину.
Ми не говорили про його історію. У певний момент він повернувся до мене: «Ти знаєш, що зі мною відбулося?». Сказала, що трохи знаю, і якщо він хоче розказати більше, то ласкаво прошу, а якщо ні, щоб не почувався зобов’язаним. І він почав говорити про це, про родину, про Україну, як він її любить. Завжди ношу цю історію з собою — це щось, що складно оформити в слова, бо воно має надто велике значення.
Того дня ми з ним бавились і бігали біля Оперного театру, і мовний бар’єр не був перешкодою — допомагали ламана англійська, ламана українська та гугл-перекладач.
Коли я переїхала, знала «привіт», «будь ласка», «дякую» і багато жестів, вказівок, знаків. Спершу спілкуватися було складно, але тут усі добрі, і я жодного разу не почувалася збентеженою, якщо виникав мовний бар’єр.
Казала: «Я дуже перепрошую — будь ласка, говоріть англійською», і мені відповідали: «Ооо, окей!». Більшість людей мого віку тут говорять англійською, ну й завжди можна перекласти, якщо чогось не розумієш.
Я адаптувалася в Києві доволі швидко. Спочатку була зосереджена виключно на роботі, тож за побутові питання та мовний бар’єр не переймалася. Українську мову почала вивчати з вчителем і стала почуватися більш впевнено — зараз можу частково розуміти її на слух, але сама ще говорю мало.
Взаємодія з іншими людьми, які вірять у мене та мою роботу, додають впевненості, допомагають соціалізуватися — своєрідний англомовний клуб. Я відвідую події в «Американському домі», що є частиною консульства. Там зустріла багато нових друзів — ми граємо у волейбол щонеділі. Я почала відчувати, що знайшла спільноту. Пишаюся собою і щаслива, що працюю тут.
Подібний досвід — як фактор зцілення
Фонд, у якому я працюю, прагне максимально пом’якшити недитячий досвід українських дітей, які постраждали від війни. Команди психологів працюють з родинами офлайн в осередках по країні та онлайн.
Ми спілкуємося з багатьма родинами, які зіштовхнулися зі значними травмами, з родинами військовослужбовців, в’язнів війни, загиблих або зниклих безвісти. Коли вони зустрічаються з іншими людьми з таким самим досвідом, думаю, відчувають цю силу та стійкість — як ми кажемо, можуть «поповнити свої ресурси».
Це якраз одне з моїх завдань — аби у фонду були ресурси на допомогу дітям. Окрім великих іноземних донорів, я працюю з індивідуальними благодійниками з усього світу — багато підтримки надходить із США, Франції, Німеччини, Сполученого Королівства.
Дехто допомагає креативно: наприклад, велосипедисти, збираючи кошти для «Голосів», подолали шлях від Британії до українського кордону.
Півтора року в країні, що воює, змінили мене
Навесні 2024 наша команда поїхала до США — ми брали участь у конференціях, обговорювали можливі партнерства, просували інтереси українських дітей, постраждалих від війни. Чи готові там люди чути й сприймати ці історії? Думаю, що інколи.
На початку війни, коли про це говорили всюди, було складно заперечити реальну історію, та тепер, коли я приїжджала додому, зіштовхнулася з багатьма дивними питаннями. Дехто казав, мовляв, чув, що дітей викрадають, але не думаю, що це правда — я сказала, що особисто зустрічала двох дітей, яких викрали та повернули. Вони не можуть заперечити, коли розповідаєш про власний досвід. Тому я хочу розповідати історії цих дітей, бути їхньою зв’язківицею.
Тим, хто вірить у російську пропаганду, кажу: «Приїдьте сюди, поживіть зі мною тиждень, і ви побачите все самі».
Коли я їхала в Україну, то припускала, що залишуся в Києві на рік, та восени вже буде два. Півтора року життя в країні, що воює, змінили мене — тим паче, я сюди приїхала майже дитиною. Відчуваю, що виросла, і думаю, що це через людей, з якими працюю, спільноту, яку тут знайшла, й також Україну. Я зустрічала так багато неймовірних українців, чула так багато історій стійкості родин та бійців на передовій. Відчуваю це тепло й почуваюся фантастично від роботи в організації, яка може допомогти дітям повернути їхнє дитинство.
Чимало дітей-учасників табору, з якими я познайомилась у свої 17, зараз досі перебувають у російській окупації.
Фото надані Сарою Слімп
Суспільство
Дорогою на роботу в Тернополі СММниця Оля кілька разів зустрічала дідуся, який продає саморобні дерев’яні троянди — по 35 гривень за одну.
Попри низьку ціну, торгівля просувалася повільно. Тоді дівчина вирішила розповісти в Threads про квіти, які придбала собі та подружкам. Завдяки її допису троянди з деревини почали замовляти жителі різних міст України.
«Вічні» квіти з Тернопільщини
63-річний Олександр живе в селі Горинка на Тернопільщині, де має худобу та город. Вільний від господарства час чоловік береже для хобі — створює квіти з деревини. Олександр пригадує, що цю техніку освоїв багато років тому для панно, а з часом удосконалив методи обробки матеріалу й почав робити об’ємні троянди в натуральну величину.
Навесні майстер їздить за 50 кілометрів в обласний центр продавати свої вироби. Квиток до Тернополя коштує близько ста гривень, тому таких виїздів небагато. Раніше Олександр продавав квіти по 35 — говорить, що ціну ставив символічну й не рахував собівартість.
Фото користувачки Олени в Threads
Допис про майстра з Торговиці
Оля працює в тернопільській СММ-агенції, де пише сценарії до відео й тексти, що піднімають продажі товарів. Дорогою на роботу дівчина не раз бачила на Торговиці дідуся з виробами, які той згортав і віз додому.
Напередодні 8 березня Оля купила в майстра сім троянд і роздала їх дівчатам на роботі, у той же день написала про це в Threads. Інші користувачі почали поширювати публікацію та просили надіслати квіти «Новою поштою». Наразі під дописом майже 500 коментарів від замовників зі Львова, Києва, Житомира та інших міст України.
«Ці троянди чимось нагадали мені дитинство. У нас вдома теж стояли дерев’яні квіти на підвіконні. Років десять їх ніхто й ніколи не зрушував з місця, тільки мама десь раз на рік бризкала букет лаком для волосся, аби блищав. Я думаю, людям теж відгукнулися ці вироби з дитинства, ну і, звичайно ж, вони захотіли підтримати пана Олександра», — ділиться Оля.
Після такої реакції дівчина попросила контакти майстра, аби замовники дзвонили безпосередньо йому. Чоловік має кнопковий телефон і зізнається, що точно б не займався просуванням своїх виробів в інтернеті. Олександр не виробляє квіти у великих масштабах, бо процес може тривати тижнями.
Хобі не для бізнесу
Створення троянди з деревини — це вимочування фанери, вирізання пелюсток, підготовка стебла, скручування та розфарбовування.
Усе це Олександр робить переважно взимку, коли має менше роботи по господарству. Чоловік не очікував такої кількості коментарів і замовлень з інших міст — для зв’язку він залишив контакт своєї доньки Оксани. Вона розповіла, що з початку березня вже продали близько 60 троянд — а це майже всі запаси, які її батько вирізав протягом пів року.
Пізніше про Олександра також розповіла користувачка тіктоку Олена. Вона допомогла йому відправити партію квітів «Новою поштою». Її відео на момент публікації набрало понад 3,7 млн переглядів.
@olhor.ua Одна моя покупка квітів ручної роботи привела до несподіваної та крутої реклами майстра з виготовлення дерев'яних троянд 🌹
♬ оригінальний звук – OLHOR
«Я ніколи не робив на замовлення, бо знав, що не можу продати більше, ніж виробляю. Донька розповіла мені, що переглядів багато. Це потрібно дякувати Олені та Олі за те, що вони так поставилися», — говорить Олександр.
Люди в коментарях дивувалися, що дерев’яні троянди коштують дешевше за живі квіти, які швидко зів’януть. Попри те, що Олена та потенційні замовники пропонували більші гроші, майстер відмовився піднімати ціну вище ніж 80 гривень за квітку — свій вибір пояснює тим, що не планує перетворювати хобі на бізнес і поки нових замовлень не приймає.
Під час будівництва метро на Виноградар у Києві фахівці зводять перший в Україні дворівневий тунель.
Про це повідомив директор з промислового та підземного будівництва Акім Хохлов в етері телеканалу «Київ 24».
Перебіг будівництва
Будівельники зводять одразу два рівні з відставанням 50 метрів. Наразі фахівці зробили понад 200 метрів тунелю.
Нижній тунель використовуватимуть для потягів від Києва до Виноградаря, верхній — у зворотному напрямку.
Також на ділянці облаштують спеціальні матеріали для звукоізоляції, позаяк тунель проходить у густонаселеному районі. Це рішення дозволить поглинати майже весь шум від потягів, а місцеві жителі не відчуватимуть сильних підземних коливань.
Читайте також: Куди піти в Києві цього тижня: лекції, фестивалі та зустрічі, які шкода пропускати
Метро на Виноградар зсередини.🚝😱Метро на Виноградар зсередини: як працюватиме дворівневий тунель? Роблять одразу два рівні з відставанням у 50 метрів. Нижній тунель буде для потяга від міста до Виноградаря, другий (верхній) — навпаки, пояснює Акім Хохлов, директор з промислового та підземного будівництва. 🔕Хохлов зазначає, що в тунелі встановлюють матеріали для звукоізоляції, які поглинатимуть майже весь шум від потягів. Мешканці навіть не відчуватимуть сильних підземних коливань. Наразі зроблено вже більш як 200 метрів тунелю, додає він.
Опубліковано Телеканал Київ24 Середа, 12 березня 2025 р.
Раніше ми писали, що на будівництві метро у Києві закладають котлован станції «Мостицька» (ФОТО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Autostrada
Суспільство
Проєкт Успенської площі в Дніпрі, який розробила команда архітекторів Дмитра Воліка та Ксенії Донецької, отримав престижну нагороду Urban Design & Architecture Design Awards 2025. Премію організовує один із провідних представників архітектурної преси Architecture Press Release.
Про це повідомив засновник світлотехнічної компанії Expolight Микола Каблука, який працював над втіленням проєкту.
Проєкт площі уперше отримав цю нагороду для України. Для реалізації задуму долучилися компанії АКАМ, Expolight та KOMPAN.
«Успенська площа — один з наших улюбленіших об’єктів у рідному Дніпрі, яким ми дуже пишаємось. Завжди повторюю, що такого рівня благоустрою дійсно немає ні в Нью-Йорку, ні в Лондоні. І тут втілене дійсно супер-топове світло та унікальні рішення, які не робить ніхто у світі, наприклад, світильник з каустичним ефектом на опорі», — написав Микола Каблука.
Читайте також: Пішохідний бульвар у Дніпрі ввійшов до світової збірки найкращих проєктів (ФОТО)
Він зазначив, що структура площі нагадує переплетення ниток, і для розкриття цієї ідеї використали рішення зі світлом. Коли людина заходить на площу, датчики руху активують світло, яке супроводжує її та реагує на кожен крок. Микола Каблука пояснив, що це символізує взаємодію людини з містом та її вплив на простір.
Також проєкт вийшов у фінал ArchDaily 2025 Building of the Year Awards та став одним із п’яти фіналістів.
Нагадаємо, що українська студія здобула премію від ArchDaily за найкращий дизайн крамниці в Одесі (ФОТО).
Фото: Андрій Авдієнко, Євген Савченко та Олег Мельников
