Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
>

Суспільство

«Франківські волоцюги» – це про свободу дітей. Історія волонтерки Віталіни Маслової, яка створила унікальний дитсадок та «Творчу Криївку»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Вона допомагала реабілітуватись майданівцям, потім — учасникам російсько-української війни. Започаткувала мистецькі резиденції для бійців. Із початком карантину вона відкрила унікальний дитячий садочок «Франківські волоцюги», де головними є потреби дітей. Про Майдан, «Творчу Криївку», вальдорфську педагогіку та виховання малечі Віталіна Маслова розповіла в інтерв’ю ШоТам

Віталіна Маслова 

волонтерка, засновниця ГО «Творча криївка» та принципу творчої реабілітації бійців АТО/ООС. Співзасновниця outdoor-садочку «Франківські волоцюги», а також освітнього центру «Айстра».

«Народе, у вас там Беркут за наметом»

Я мала закрити проєкт в школі та подати звітність до фонду, з яким тоді працювала. Як будь-яка відповідальна людина, я не могла цього не зробити. І коли проєкт був завершений, 11 чи 12 грудня, поїхала на Майдан. Пам’ятаю, ходила там і думала: «Ось воно — справжнє сучасне мистецтво», і одразу в усе занурилася. На той час проживала в Одесі, син навчався у дев’ятому класі, і я, відповідно, жила на два міста. Наїздами була на Майдані, а потім на декілька днів приїздила додому, і знову в Київ. Якраз під час розстрілів, у лютому, так співпало, що я повернулась до Одеси. 

Це не була втеча, мені потрібно було до сина. Із транспортом на той час було складно, і я сиділа вдома, виконувала функції диспетчера. Пам’ятаю, був такий момент, що в стрімі з Майдану я побачила, як Беркут прокрадається до намету, і зателефонувала хлопцям, які там були, кажу: «Народе, у вас там Беркут за наметом». 

Але відчуття провини, що «я не там» і ніяк не можу на це вплинути — воно насправді в мене було. Було відчуття, ніби я зрадила, втекла. Хоча, звісно, розумію, що це зовсім не так. Але саме відчуття було. 

І я вирішила себе зупинити й запитати: якщо я не там — то це має мати якийсь сенс. Чому я не там? Не виривати собі волосся і посипати голову попелом, а інакше переформулювати питання. «Якщо я не там, то для чого? Щоб зробити що?». 

Віталіна Маслова, позаду світлина поета Юрія Іздрика. Фото: Ростислав Шпук

І вже наприкінці лютого 2014 року я приїхала знову до Києва. Це був такий разючий контраст: живий Майдан, з якого поїхала, і мертвий Майдан, на який приїхала. Ось людина, яку знаєш, з якою розмовляла, але вона вже лежить в труні — якесь таке відчуття було. Дуже сильно все змінилося. 

І я зрозуміла, навіщо мене там не було, коли побачила, як працюють психологи. Із найкращих міркувань вони намагалися підтримати людей, які отримали травми. А травми були пов’язані з чим загалом? З бойовими діями. Бо коли ти йдеш вбивати і тебе відповідно теж йдуть вбивати — це бойові дії. Люди, які брали участь в зіткненнях, зовсім не були готовими. І ця травма неготовності дуже сильно вплинула на людей, на моїх знайомих, на всіх. Я побачила, що ці люди стали зовсім іншими. Не гіршими, не кращими — вони просто інакші. І цим людям потрібна підтримка, допомога. А те, що роблять психологи на місці, не є правильним. Бо не може сидіти такий прокопчений димом дядько за одним столом з тіткою в шубі, яка чиста і красива. Це не підтримка. 

Люди потребували місця, де можна тимчасово сховатися

Оскільки до того я вже працювала у вальдорфській школі досить довго, а останні п’ять років ще й займалася терапією живописом та роботою з особливими дітьми, мені прийшла ідея. Цим людям, які обпеченні зараз зовні та зсередині, потрібно створити такі умови захищеності, аби вони могли зібрати себе докупи, відновитися, побути в безпеці, і отримати точку спокою. Власне, назва «Криївка» звідси і походить. Тобто місце, де можна тимчасово сховатися, і де від тебе не вимагають ані приймати рішення, ані аналізувати себе. Просто трохи сховатися, щоби прийти до тями. Я поділилася з майданівськими друзями цією ідеєю. І мене підтримали. 

Дуже швидко знайшлася партнерка і майбутня співзасновниця нашого благодійного фонду Євгенія Павлюк, знайшлися українці в Америці, завдяки яким проєкт реалізовувався фінансово. Ми досить швидко знайшли приміщення поблизу Києва і вже 2 березня почали свою роботу. Тоді ще у нас не було чіткої назви. Ми не знали, що в Україні буде війна, і думали, що це короткострокова історія, яка давала людям зв’язок з тим, що було поза межами Майдану. Тобто з того стану досить важко було вийти, а потрібно було йти далі: знайти, чим зайнятися, і рухатися далі. 

Сама програма реабілітації майданівців склалася на основі вальдорфської педагогіки, а вона походить з андропософії, яка каже, що людина — це не лише тіло, а дуже складний комплекс з душевного, духовного, тілесного.

Нам було зрозуміло, що для реабілітації потрібні базові речі: зручні ліжка, щоб всі нарешті, нормально виспались, харчування. Перше, що ми робили, коли до нас приїжджали на реабілітацію — давали мазь від грибка для ніг, викидали шкарпетки, давали інше взуття. Адже хто був на Майдані, знає, що через вологість та холод у людей з’являється грибок. У перший вечір обов’язковою була баня. Загалом ми створювали простір довіри: спільне приготування їжі, трапези, прогулянки. Ми малювали, говорили, але це не була звичайна розмова з психологом. Усе створювалося на побудуванні довіри. 

Так ми пропрацювали місяць, а потім зрозуміли, що наш контингент, вже не може дозволити собі приїхати до нас в Криївку на ці чотири дні, тому починалася війна й люди збиралися на фронт. Так ми зрозуміли, що в такому форматі далі продовжувати працювати немає сенсу. Ми з Євгенією стали звичайними волонтерами. 

Творча Криївка — це багато природи, творчість та спілкування

Це сталося у серпні 2014 року. Ми приїхали в Щастя, привезли квадрокоптер знайомим в «Айдар». І саме тоді відбулося те, що можна назвати точкою неповернення. Я не пам’ятаю, до кого і чому ми заїхали в госпіталь, але саме в цей момент туди ж приїхали бійці, які лишень вибрались з оточення. Це були молоді хлопці по 20-25 років. Думаю, вони строковиками потрапили в десантну бригаду. 

Отже, вони приїхали в госпіталь, вивантажили через люк свого пораненого, курили і щось там говорили. Коли я поглянула на них — зрозуміла: те, що ми робили для майданівців, потрібно продовжувати. Ми з Євгенією Павлюк довго думали над самим форматом і тим, як має відбуватися реабілітація бійців. Усе це перетворилося на методику творчої реабілітації. Виникло, мабуть, головне питання: що потрібно бійцям? І звісно, відповідь: їм потрібно відновитися. Ми дуже багато читали літератури про бойовий стрес, про те, скільки можна в цьому стані перебувати, й про те, коли людина не може впоратися й вийти з нього. Зрештою ми дійшли до того, що людині потрібні сили, і їх потрібно якось відновити. Власне, так народився принцип «Творчої Криївки»: багато природи, творчість та спілкування. 

«Творча Криївка», 2019 рік.

Так наш проєкт опинився в Карпатах, у найвіддаленішому Верховинському районі, де збереглася первісна, жива, потужна природа і відчувається енергія гір. Також чітко було зрозуміло, що не варто обмежуватися колом «своїх». Якщо ми організовуємо подібний захід, але не маємо бойового досвіду, то не «примазуємось», одягаючи форму, як це буває в багатьох рухах. Нам важливо було показати, що «свої» — це не лише пацани з бойовим досвідом, а й люди, які живуть в тилу, ніколи не воювали і подібного досвіду не мають. Натомість вони мають певні моральні якості, такі самі, як і ті, хто воював. Чому нам це важливо було продемонструвати і чому це частина реабілітаційного процесу? Що таке реабілітація? Це відновлення можливості жити, вписатися в соціум і реалізувати свою долю. А це дуже важко людям після такого глибокого потрясіння та інтенсивних переживань, які в них були на війні. Особливо, сприймати нормально людей, які не воювали. Це дуже важливо. 

Нам вдалося змінили саму парадигму терміну «реабілітація»

Ми з командою «Творчої Криївки» сконцентрувалися на тому, що люди приходять до нас інакшими, з новим досвідом. У них немає сил, можливості, поруч немає людей, з якими вони могли би засвоїти цей досвід, — «перетравити» його і зробити своїм. Природа, спілкування, харчування, здоровий ритм — ми створювали середовище, де цей досвід можна «перетравити».

Ще один шар «Творчої Криївки» — види діяльності, якими ми займалися. Коли я говорила про творчу реабілітацію — то це не про картинки, які ми малюємо. Це про відновлення креативних можливостей людини. Ясно, що ми відновлюємо їх спочатку на базовому рівні — пізнанні себе, а найпростіший спосіб пізнати — мистецтво та культурні відкриття, екстремальні види діяльності. Наприклад, сплав гірською річкою, кінна їзда. Ми возили людей на море. Відвідували малі музеї в Карпатах. Дерлися на Говерлу. 

І це все спонукає до нової творчості, адже коли людина ніколи не була в горах і вперше вилізла на Говерлу, а на додачу ще й друга група інвалідності, все болить, вона думає: «Раз я це зміг — то можу зробити щось інше тут — вдома, якщо я вже не можу повернутись на війну». Ми робили виставки живопису, вечорниці, культурні акції тощо. 

Одна з робіт учасників Творчої Криївки. Андрій Вічев, жовтень 2018, “Похід на Писаний Камінь”, акрил, картон, 50х70.

Проєкт «Творчої Криївки» був живим процесом. Щось вдале, щось невдале. Були, звісно, помилки. Так, наприклад, більш ніж 12 учасників — не дуже добре. Людей багато, не встигає сформуватися коло довіри. Тиждень часу — мало, краще десять днів. 

І зараз люди, які були у нас 5-6-7 років тому, часто згадують і кажуть, що це була точка, де вони перемкнулися в інший режим. Особисто для мене це — найкраща похвала, адже я розумію, що методика спрацювала. Ми і для волонтерів робили, які переживали внутрішнє вигорання, і почали проєкт для батьків загиблих. Із ними набагато важче працювати, аніж з учасниками бойових дій. 

Коли війна увійшла в режим так званого перемир’я, стало зрозуміло, що цього мало. Ми намагалися побудувати мережу «Криївок» по Україні, але нам не вдалося, адже все розбивала бюрократична машина. 

Але нам все ж вдалося змінили саму парадигму значення «реабілітація». Те, з чого починали, зараз активно використовується всюди. І походи в гори, і малювання, катання на конях, увага до тілесної терапії, що є одним з китів «Творчої Криївки». Якщо хочемо працювати з душею — нам потрібно підтримувати тіло. 

Пізніше на базі «Творчої Криївки» ми створили «Мистецькі резиденції для бійців», за допомогою яких учасники російсько-української війни могли б відкрити в собі можливості самореалізації через один з чотирьох видів мистецтв: театр, література, кіно, живопис. Наразі нам вдалося провести лише одну — театральну — і створити документальну виставу «Голоси». На черзі — літературна та музична резиденції. 

«Франківські волоцюги» — це про природні здібності і свободу дітей

У 2020 році під час карантину я придумала проєкт outdoor-садочка «Франківські волоцюги». Із самого початку він уявлявся як міні-група. Ми працюємо за вальдорфською системою. Тобто розвиток природних здібностей дитини, укріплення віри у власні сили, які будуть потрібні для дорослого життя.

На початку ми зустрічалися тричі на тиждень, по пів дня, в будь-яку погоду і, відповідно, працювали в приміщеннях партнерів. Тобто коли нам для зайняття потрібен дах над головою — ми його мали. Бувало було 2 дитини, бувало — 12. Коли як. 

Зустрічалися з Юрієм Андруховичем, який вигулював свого песика, Ростиком Шпуком та іншими носіями культури в середовищі, у якому ми живемо. І багато разів я чула від Юрка слова підтримки до нашого методу педагогіки, в якій з самого початку закладений принцип свободи. Ми робимо те, що вважаємо за потрібне, і повністю беремо на себе відповідальність. А це може бути що завгодно: від пускання мильних бульбашок в горах на свята до чотирьох годин гуляння під снігом, якщо це потрібно дітям. 

І це головна відмінність від класичної «педагогіки», в основі якої лежить страх особистої відповідальності вчителя за те, що він робить. А педагогіка — це, перш за все, творчість. От я щось там напланувала, придумала… У мене розклад, програма, я приходжу до дітей і бачу, що вони хочуть копати сніг. І ми копаємо сніг, бо зараз це важливо. Тобто я можу спокійно відмовитися від своїх планів, адже моя задача не «галочку» поставити в плані, який мені спустили в міністерстві, а зробити так, аби дітям було добре. І відповідальність за це — на мені, а не на міністерстві. І якщо є якась помилка в моїй роботі, то це моя помилка, я несу за неї відповідальність. І важливий момент: я виправляю цю помилку. Тому що все це — основа вальдорфської педагогіки. 

«Франківські волоцюги» разом із письменником Юрієм Андруховичем.

Я одразу сказала батькам, що «Франківські волоцюги» — благодійний проєкт. Ми створюємо спільноту батьків, зацікавлених у вальдорфському вихованні своїх дітей. А розбудова спільноти включає в себе спільну діяльність. Наприклад, разом ми висадили у міському парку власну клумбу, зробили казковий будиночок для ельфів. Спільна діяльність дітей і батьків — безцінна. Найбільша небезпека сучасного суспільства в тому, що дитина зростає в автоматичному полі. 

Вона не знає, звідки беруться речі. Вона не знає, як створюють більшість предметів, які її оточують. Дитина є споживачем, і є хтось, хто цей продукт виробляє І шлях продукту до споживача. Фактично, росте споживацьке суспільство. А ми хочемо, щоби наші діти були не споживачами, а творцями. І саме тому ми багато чого з ними робимо, і багато уваги приділяємо тому, аби діти бачили, що батьки теж щось створюють. 

Зараз ми взяли в оренду приміщення недалеко від парку Шевченка в Івано-Франківську, де під вікнами був суцільний жах. Досить багато часу витратили на створення клумби, аби навесні у нас під вікнами було дуже гарно. Загалом ми показуємо дітям осмисленість людського існування. Не розповідаємо, а саме показуємо. Це важливо. 

І якщо зазирнути в історію, то за 15 років до початку війни я займалася вальдорфською педагогікою, 5 років років паралельно — терапією. У той же період отримала освіту виховательки вальдорфського дитячого садка. Щоправда, тоді не знала, навіщо. Але зараз ці знання знадобилися, і я їх використовую. 

Підтримай ШоТам

Суспільство

В Україну привезуть меч гетьмана Петра Сагайдачного

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Меч Петра Сагайдачного привезуть в Україну з нагоди 400-річчя смерті українського гетьмана.

Про це повідомили у пресслужбі Міністерство культури та інформаційної політики України.

Усі охочі зможуть подивитись на пам’ятку. Про привезення меча Сагайдачного Ткаченко домовився із главою міністерства культури Польщі Пьотром Глінським.

Відомо, що вдалося домовитись про принципову річ – започаткування культурних маршрутів Польщі, Литви та України.

Читайте такожКуди поїхати на вихідних? 15 маленьких міст та сіл України для небанальних подорожей взимку

Наразі меч Петра Сагайдачного знаходиться у зброярні Вавельського королівського замку, що в Кракові. Його в 1621 році майбутній король Речі Посполитої королевич Владислав IV Ваза вручив Сагайдачному за перемогу з турками під Хотином.

Про Петра Сагайдачного

Петро Конашевич-Сагайдачний (1582 — 1622) — український полководець, православний шляхтич гербу Побуг, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. Меценат православних братств та опікун братських шкіл. Канонізований Православною Церквою України як святий у лику благовірний гетьман.

Нагадаємо, у Софійському соборі у Києві урочисто представили Мазепинське Євангеліє.

Як ми повідомляли раніше, у Києві запустили мультимедійну виставку про українську мелодію.

Фото: dyvys.info.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

На Дніпропетровщині завершують капремонт амбулаторії сімейної медицини (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

У Сурсько-Литовському на Дніпропетровщині завершують капітально ремонтувати амбулаторію сімейної медицини. Внутрішні роботи на завершальному етапі.

Про це повідомили у пресслужбі облдержадміністрації.

Триповерхова будівля вже з яскравим фасадом, новими вікнами та покрівлею. Частину приміщень перепланували. 

Будівлю раніше використовували як стаціонар. Нині модернізують у сучасний заклад сімейної медицини за програмою «Велике будівництво».

Для Сурсько-Литовської громади, яка об’єднує чотири села, нова амбулаторія – дуже важливий об’єкт. Медзаклад, куди зверталися раніше – залишав бажати кращого. Не вистачало й оснащення.

Усередині встановили ліфт. Щойно дозволить погода – підрядники впорядкують навколишню територію. Заасфальтують доріжки, укладуть тротуарну плитку. Коли ремонт завершать, амбулаторія зможе приймати 80 відвідувачів на день.

Читайте також«Виробництво почали з сараю й 170$». Як ветеран із Харкова знайомить світ з українськими ножами та новим видом спорту

Медзаклад роблять комфортним і для відвідувачів з інвалідністю. Центральний вхід обладнали пандусом та збільшили ширину сходинок.

Нагадаємо, у Вінниці дитяча лікарня отримала благодійну допомогу від Ізраїлю.

Як ми повідомляли раніше, на Полтавщині після капремонту відкрили амбулаторію.

Фото: adm.dp.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

«Виробництво почали з сараю й 170$». Як ветеран із Харкова знайомить світ з українськими ножами та новим видом спорту

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Харків’янин Олександр Воробєй з дитинства живе пліч-о-пліч із бойовими мистецтвами та спортом. Якось він замислився, чи зможе захиститися від нападника з ножем. Саме з цього почалося створення нового для світу, але поки що не визнаного державою виду спорту – ножового бою. Сьогодні клубу Blade Brothers вже понад 14 років. Його команда складається із ветеранів та людей з принциповою патріотичною позицією, а серед учнів – військові та поліцейські. А ще Олександр створює унікальний бренд ножів, історія якого почалася зі звичайного сараю та 170 доларів.

Олександр Воробєй

Харків’янин, засновник і головний інструктор клубу спортивного ножового бою Blade Brothers

Голова ВГО «Федерація ножового бою та збройових бойових мистецтв», засновник бренду Blade Brothers Knives, учасник російсько-української війни

Аби захиститися від ножа, треба знати, як ним битимуть

Я все життя захоплююся східними єдиноборствами. У дитинстві займався вільною боротьбою, підлітком – карате. Власне, ще малим батьки вигнали мене з хати на різні секції, тому зі спортом я практично не розлучався. За першою освітою – економіст міжнародних відносин, згодом отримав і ступінь MBA (Master of Business Administration). Після навчання працював на різних заводах, а згодом – на взуттєвій фабриці. Я був безпосередньо на виробництві: спочатку у відділах зовнішньоекономічної діяльності, а потім опікувався постачаннями продукції.

Якось мені стало цікаво, чи вистачить у мене, як у спортсмена та бійця, навичок для захисту від нападника з ножем. Я довго над цим думав, і 2007 року я списався на форумі з кількома людьми. Ми зрозуміли, що жодних професійних секцій такого спрямування у Харкові немає, і вирішили зібратися з трьома однодумцями (незнайомими на той момент людьми) і спробувати ножові бої.

Для того, щоб зрозуміти, як захищатися від ножа, треба знати, як ним можуть бити. Тому ми зустрілися вперше в парку і спробували одне одного побити пластиковими пляшками. Ножами пробувати було страшно, навіть дерев’яними. Натомість обране нами «спорядження» було м’яким. І все ж вже після першого тренування я побачив, що рука, якою я бив, вся червона – від кисті й до плеча. Було зрозуміло, що ні в кого з нас немає необхідних навичок. Це звучало як виклик: якщо не виходить, то треба вчитися.

Ножовий бій – це про самозахист, а не напад

Люди, які цікавляться бойовими мистецтвами чи самозахистом, розуміють, що ніж буває і на вулиці. Тому треба вміти від нього захиститися, а для цього – багато тренуватися. Натомість пересічні громадяни, які зі спортом не пов’язані, коли чують «ножовий бій», одразу кажуть: «Ого, страшно! Це ви там вчитеся різати та вбивати?». Я завжди відповідаю: аби вбити людину, штрикнувши в неї ножа, взагалі не треба вчитися. На жаль, це може зробити навіть п’ятирічна дитина. Натомість, якщо ви хочете, щоб цей ніж нікуди не поцілив, необхідно тренуватися.

Фото: «Федерація ножового бою України» / Facebook

Зрештою ми з хлопцями зосередилися на техніці ножового бою у спортивному форматі. Нам був цікавий саме поєдинок, двобій. Ми спарингувалися нетравматичними макетами ножів. І так потроху це все розвивалося й переросло у власну техніку. Усе, що можна було десь прочитати (від середньовічних трактатів з фехтування до методичок американської армії та НКВД), ми знали та перевіряли на практиці. Що працювало – залишали, решту викидали. Свій харківський клуб ножового бою назвали Blade Brothers.

Познайомили Україну з новим видом бою 

Коли ми почали перші спаринги з незнайомими партнерами, то побачили, що перемагаємо. Наші методики, техніка й система підготовки виявилися ефективними. Загалом за 10 років існування клубу ми зайняли декілька десятків призових місць на численних турнірах, що проводилися за різними правилами.

Фото: «Федерація ножового бою України» / Facebook

У 2017 році всі топові клуби, в тому числі Blade Brothers, об’єдналися у  Федерацію. Голови цих клубів обрали мене президентом її президентом. Зараз Федерація об’єднує приблизно 500 учасників. Ми представлені як у великих містах, так і, наприклад, у Броварах, Переяславі та Боярці. У «доковідні» часи ми організовували великі змагання з аматорського спорту на сотні людей.

Зараз ми співпрацюємо зі Збройними силами, Національною гвардією та Службою безпеки. Мабуть, немає таких установ чи держорганів, які, маючи силові підрозділи, не відправляли б до нас групу на навчання. Але тут вже йдеться не про спортивні техніки, а про адаптовані до бойових дій або службових ситуацій, які виникають у військових.

Половина наших інструкторів – ветерани війни

Наприкінці 2019 року ми зрозуміли, що поступово спортивно-ножовий бій в Україні досяг такого рівня, що вже не має аналогів у світі. І ми вирішили транслювати свої знання у світ під брендом Ukrainian knife fighting («Український ножовий бій»). Запустили сторінку у Facebook і поширюємо там англомовні відео про нашу діяльність. Ролики почали доволі швидко розходитися світом.

Щось схоже було в Росії, але з початком війни проти України все прикрила ФСБ. Вочевидь, там якось намагаються це контролювати. А в Україні, навпаки, – все розквітло. У нас половина інструкторів воювали на сході, ми співпрацюємо з усіма силовиками. Загалом у членів нашої Федерації дуже жорстка патріотична позиція.

Читайте також: З війни – у бізнес. Історії українських ветеранів, які відкрили власну справу після повернення з фронту

Ukrainian knife fighting дуже популярний зараз на заході. Так вдало почали – і раптом пандемія. А ми саме планували на травень 2020 року міжнародний інструкторський курс. Планували участь 15 людей із різних країн Європи, які були готові в нас навчатися, аби отримати кваліфікацію інструктора першого рівня і почати тренувати інших у себе на батьківщині. Досі не можемо це все запустити, бо як не «Дельта», то «Омікрон». Натомість поки що я веду онлайн-тренування для закордонних спортсменів.

В Україні склалися ідеальні умови для розвитку ножового бою

На базі спортивного бою інструктори Blade Brothers розробили свою методику роботи з ножем. Вона підходить для армійського застосування і цивільного самозахисту. У мене є книжка «Основи спортивно-ножового бою», яку я переклав англійською. Вона продалася вже, мабуть, на всі континенти, крім Антарктиди.

Фото: bbknives.com

Цю книгу я написав для людей, яким так само цікавий спортивний ножовий бій – цей мужній повноконтактний збройовий спорт. Я набив багато шишок (в прямому і переносному сенсі), розробляючи методики тренувань. Тепер пропоную основи, які дозволять пройти той самий шлях, уникаючи травм і розчарувань. Кожна техніка супроводжується докладним описом, фото і відео.

Наш досвід важливий для світу. В Україні з середини 2000-х років і до сьогодні склалися ідеальні умови для розвитку ножового бою. У нас були вуличні протистояння, Майдани, різні сутички та бойові дії. Тобто маємо досвід військовий, спортивних змагань і вуличних конфліктів.

Потрапив на Донбас попри «білий квиток»

Я взагалі не військова людина. Ба більше, у 18 років через дитячі травми я отримав «білий квиток». Тобто міг не хвилюватися, що в цьому сенсі мене хтось колись турбуватиме. Але на початку березня 2014 року побачив, що наші ЗСУ трохи не готові воювати, і їм потрібно допомогти. Відповідно, я вирішив це зробити, хоча й не мав жодного військового вишколу.

Тоді у всіх батальйонах вимагали військовий квиток, якого в мене не було. Намагався повторно пройти медкомісію, але мене все одно «забракували» в військкоматі. Казав: «Я ж спортсмен! Я фізично розвинений, у мене є призові місця». А мені відповідали, що це нічого не означає. Вочевидь, ніхто не хотів брати на себе відповідальність за моє життя. Після довгих пошуків я потрапив добровольцем у батальйон «Шахтарськ», в якому на той момент, окрім паспорта, нічого не вимагали.

Відтак 24 липня ми звільняли селище Піски під Донецьком, і там мене сильно поранило – з ніг повиривало шматки м’яса розміром з кулак. На цьому моя війна закінчилася. Місяць я лежав у госпіталі в Дніпрі, потім ще десь пів року шкутильгав на милицях вдома. Повністю відновитися після травми я вже не зможу ніколи. Я ходжу, можу навіть бігати й стрибати, але не так, як до війни.

Не знайшли потрібний ніж – і створили власний

Зараз ми ще маємо власне виробництво ножів – бренд Blade Brothers Knives. Вперше я про це задумався ще у 2008-2009 роках, коли вже мав певний досвід тренувань. У нас специфічна техніка з силовими рублячими ударами ножем. Відповідно, хотілося мати клинок, який міг би реалізувати саме ці особливості. 

Фото: Blade Brothers Knives / Facebook

У Харкові є великий ринок на станції метро імені Академіка Барабашова, і там були величезні ряди з ножами. Ми обходили їх повністю, але не знайшли ножа, який би підійшов. Тому власноруч спроєктували й накреслили модель, замовили у майстра, протестували та були вражені результатами.

Фотографію свого клинка виклали в інтернет, після чого отримали багато відгуків: «Я теж такий хочу». Відтак я замовив у майстра першу невелику партію – штук 10. Виявилося, що в Україні реально багато майстрів, які можуть зробити один класний ніж, але з партією вже виникали складнощі – якість була не найкращою. Тому від цієї ідеї я тоді відмовився.

Виготовляти ножі почали в сараї

Перед тим, як піти на війну, я розповідав своєму другу Олексію, що хотів би займатися виробництвом ножів, але не маю, де їх замовляти. А він мені каже: «Так я вмію робити». Ми вирішили об’єднатися після мого повернення зі сходу. 

На початку осені 2014 року я повернувся додому на милицях і зрозумів: щонайменше пів року не зможу повноцінно працювати. Я сказав Олексію: «Починаймо. Ти виготовляй, а я продаватиму». За 5 тисяч гривень ми придбали найпримітивніше обладнання, і він у себе в сараї почав робити ножі. Потроху ми росли, все це розвивалося. Наразі друг перейшов працювати у сферу IT, а я продовжую нашу справу.

Фото: «Накипело»

Зараз ми маємо досить велике приміщення, де офіційно працюють люди. Ми створюємо різні види ножів, пристосовані для своєї манери фехтування й умов застосування. Маємо міські (для щоденного носіння), армійські (для бойового застосування і кемпінгу), тактичні (добре зарекомендували себе і в місті, і в лісі). Усі види клинків пройшли практичні випробування і відмінно показали себе як в умовах звичайного життя, так і в туризмі й під час бойових дій.

І від нападника відбитися, і м’ясо на шашлик нарізати

Особливість Blade Brothers Knives у тому, що ми спочатку навчилися користуватися ножами, а вже потім почали їх створювати. Ми так і кажемо: знаємо, як користуватися, відповідно, розуміємо, який ніж і для чого знадобиться. Спочатку зробили їх для себе, а потім почали пропонувати іншим. Кожен ніж має документ експертизи МВС про те, що він не є холодною зброєю. Також робимо до них зручні чохли.

Усі ножі ми тестуємо у кілька етапів – можна подивитися на Youtube-каналі BB Knives. Перший етап – на палку прив’язуємо шматок м’яса, обмотуємо якоюсь футболкою, імітуючи руку в динаміці, й ріжемо. У такий спосіб ми моделюємо вуличний конфлікт. Потім цей шматочок м’яса кладемо на дощечку і нарізаємо на шашлик – тестуємо властивості ножа як побутового предмета. Продаємо ножі через сайт та низку магазинів по Україні, відправляємо навіть за кордон. Цінова категорія – 1000-1600 гривень.

Фото: Blade Brothers Knives / Facebook

Крім того, ми впроваджуємо соціальну ініціативу для охочих допомогти бійцям на сході України. Кожен може придбати у нас ніж і подарувати військовому, який перебуває на передовій. Якщо ви не знаєте тих, кому ваш подарунок може бути корисним, ми знайдемо їх для вас і передамо на фронт від вашого імені або анонімно.

Мріємо познайомити світ з українським ножовим боєм

Дуже хочеться, аби силовики та правоохоронці взяли наші методики на озброєння у повному обсязі. Ми намагалися досягти цього через командування, однак наразі його це не цікавить. Тож поки що до нас приходять рядові бійці та напряму зв’язуються з різних підрозділів. 

Працюємо над тим, щоб держава нарешті визнала спортивний ножовий бій видом спорту, чим він фактично і є. Усі змагання, які ми проводимо, вважаються просто громадськими заходами. А нашим інструкторам не можуть присвоювати жодні кваліфікації чи категорії, як от «майстер спорту». 

Також, щойно послабиться карантин, хочемо вийти за кордон. Ми ведемо переговори, аби почати вести інструкторські курси. Поїдемо знайомити світ з «Українським ножовим боєм».

Підтримай ШоТам

Читати далі