

Суспільство
Насіння згоріло від удару ракети, але землю вона не покине. Фермерка з Харківщини повернулася на поля та розширює бізнес за 40 км від росії
Поля Мар’яни Швайко в Довжику на Харківщині, що розташовані за 40 кілометрів від російського кордону, вкриті величезними вирвами від обстрілів. Але в цьому році на них знову ростуть пшениця та соняшник, а фермерка мріє не тільки розширювати угіддя, але й будувати цех для переробки зерна на крупи та створювати нові робочі місця.
«Ми з батьками подумали: якщо ми припинимо працювати, й кожен фермер в окрузі теж, то як же людям жити?», — говорить Мар’яна.
Фінансистка за освітою і фермерка за покликанням, Мар’яна розповідає ШоТам, як вона розвиває бізнес завдяки курсам, які пройшла вже під час повномасштабної війни.

Мар’яна Швайко
фермерка та фінансистка з Харківщини
«Запам’ятай, дочко — так пахне хліб»
Тато брав мене малу в поле. Якось ми виїхали туди вранці. Добре пам’ятаю, як тато сказав: «Запам’ятай, дочко — так пахне хліб». Це було таке душевне відчуття, яке тяжко передати словами. Але я виросла, і тепер теж працюю в сімейній справі.
Для мого батька фермерство дуже важливе. Він родом з Рівненщини, і в нього завжди була мрія мати власну землю. Тато часто розказував мені про мою прабабусю Степаниду — у неї був хутір і 100 гектарів землі. Коли прийшла радянська влада — все відібрали, але не пам’ять: до самої смерті вона зберігала документи на ту відібрану землю. Тато проніс цю мрію і здійснив.
Наше фермерське господарство засноване у 2004 році на Харківщині, в селі Довжик. Вирощуємо ячмінь, пшеницю, сонях, кукурудзу, горох. Ми поки невеличкі — 85 гектарів, але нашу землю дуже любимо.
До повномасштабної війни мали потужніше господарство та більше врожаю. Звісно, зараз зменшилися обсяги землі, яку можемо обробити — поля були засмічені вибухонебезпечними предметами й збур’яніли від довгого простоювання. На нашому полі залишилися вирви — це згадка про російську агресію.
Осколок впав на наше подвір’я
Я кандидатка економічних наук, викладаю в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. Спеціалізуюся на фінансах, тож можу бути корисною для нашого господарства. Звісно, моя основна діяльність — це саме викладання, але у вільний час я приїжджаю до батьків у Довжик. Поки що мені легко вдається поєднувати обидві роботи — це фактично теорія та практика, адже втілювати знання можна тут.
24 лютого я зустріла в колі сім’ї, і це змінило моє життя. Ніколи не забуду квітень 2022 року: почався сильний обстріл села, коли ми з татом були в хаті, а мама на вулиці. Над її головою пролетів осколок і впав на наше подвір’я. Це був переломний момент, і ми вирішили їхати. Пам’ятаю, як стояла тоді посеред хати й не знала, що із собою брати, адже є тільки одна валіза. У той момент зрозуміла, що таке справжні цінності.
Поїхали до Богодухова — це за 40 хвилин від Довжика. З нами був песик Дік — доволі великий, але він боявся обстрілів і не хотів лізти в машину. Вже пізніше звик: першим сідав та був готовий їхати далі.
Знайомі сказали, що в одного чоловіка є будиночок, і він готовий прийняти переселенців. Коли ми приїхали, виявилося, що це татів земляк з Рівненщини — така душевна та добра людина. Він сказав нам: «Почувайтеся як вдома», віддав найбільшу кімнату, а для нашого Діка побудував на вулиці навіс, аби той не змок під дощем. Тому я кажу, що Україну неможливо перемогти з такими людьми.
Додому ми все одно навідувалися — час від часу їздили дивитися, як наше поле. Одного разу тато навіть потрапив під обстріл, але все обійшлося.
Подобається, що наша праця корисна для інших людей
У 2022 році ми не могли обробити землю: у дах складу прилетів осколок, а насіння згоріло від ракетного удару. Це важкі часи для всіх фермерів — продукція продається за безцінь. Щоб купити 1 тонну добрив, треба продати 10 тонн пшениці. Але землю ми не покидаємо.
Уже у 2023 році вдалося відновити роботу. Почали з розмінування: щоб очистити поле, подали заявку в ДСНС. Потім до нас приїздили працівники Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування й знешкоджували вибухонебезпечні предмети. Замінування не було стовідсотковим, тож за один день поле стало чистим.
Цьогоріч уже вдалося зібрати врожай: ячмінь, сонях, кукурудзу, горох, пшеницю. Насіння соняха здаємо на переробні підприємства — скоро з нього зроблять запашну українську олію! І сподіваємося, що наступного року врожай стане ще більшим.
У фермерстві мені найбільше подобаються саме результати: коли ти розумієш, що вирощуєш хліб, що завдяки твоїй праці хтось випікає булочки, хтось робить олію. Що саме твоя праця корисна для інших людей. Це важливо й потрібно.
Нові знання, фінансове планування, гранти
Влітку 2023 року я брала участь у програмі для підтримки жінок-фермерок TalentA. У нас заняття розпочалися з липня й тривали до кінця серпня — двічі на тиждень були зустрічі онлайн. Перед нами виступали різні спікери, і ми встигли охопити всі важливі теми. Дуже цікаво побудоване навчання: спочатку ми розглядали макрорівень —
стан економіки, вплив сільського господарства, його роль в економіці; потім перейшли на мікрорівень — саме до фермерського господарства. Вивчали, як краще будувати стратегію, організовувати збут, фінансове планування, як виходити на міжнародний рівень, які особливості оподаткування в сучасних умовах. Приділяли увагу соціальній відповідальності бізнесу.
Також нас вчили писати гранти, заповнювати грантові заявки, будувати й представляти бізнес-плани. Тому TalentA надала мені впевненості в тому, що не треба боятися — гранти працюють.
Перше, що я використала після цього курсу — фінансове планування. Нам розповіли про різні лайфхаки й допоміжні програми, і тепер я втілюю це в нас.
За результатами програми я не отримала грант, але знання зараз використовую та не боюся подавати заявки й надалі. От скоро буду представляти свій бізнес-план — пройшла в другий тур одного грантового конкурсу.
Маємо мрію — створити нові робочі місця
Ми поки маленьке господарство, але хочеться мати більше землі та не тільки вирощувати, а й створювати нові робочі місця. У нас, як і в багатьох фермерів нашої громади, є проблеми зі збутом — підприємства, які закуповують сировину, деколи не хочуть їхати до нас, бо це близько до кордону з росією. Але ми з батьками подумали: якщо ми припинимо працювати, й кожен фермер в окрузі теж, то як же людям жити? Тут же лишаються люди, які хочуть працювати, і це ж не окупована територія. Так, ми на кордоні, але це не означає, що треба скласти руки й узагалі нічого не робити.
Маю таку мрію — зробити невеличку мультипереробку. Це такий цех, де виробляють різні види круп та комбікорм. Коли я досліджувала ринок нашої громади, то зрозуміла, що саме мультипереробки в нас немає, тому багатьом нашим жителям для того, щоб купити комбікорм для своїх свійських тварин, треба їхати в інше місто, а не в кожного є транспорт чи можливість. До того ж на такому переробному підприємстві знадобляться люди — зараз зазвичай наші односельці їздять на роботу в Харків (майже півтори години електричкою), а так могли б працювати вдома й не витрачати час на дорогу. Дуже хотілося б мати можливість бути корисним не лише для себе, а й для своєї громади.
Українські фермери — надзвичайні: незважаючи на умови, в яких ми знаходимося, ніхто не думає кидати свою справу. Тож якщо нам трішечки допомогти, підштовхнути нас, то все вийде. От наше господарство дуже підтримала допомога від міжнародних організацій: посівний матеріал ми отримали від FAO, а добрива від USAID. Завдяки цьому можемо працювати й надалі. Дякуємо закордонним компаніям, які повірили в нас. Знаю, що ми максимально ефективно використаємо допомогу й будемо корисними не лише для України, але й для наших іноземних партнерів.
Суспільство

У Галицькому національному природному парку зафіксували найбільшу на заході України колонію рідкісних птахів. Науковці нарахували десятки гнізд та сотні пташенят представників родин Ібісових і Чаплевих, які занесені до Червоної книги України.
Про це повідомили на сторінці Галицького національного природного парку.
На початку червня дослідники провели облік у полівидовій колонії птахів, щоб зрозуміти масштаби явища. У парку виявили близько 25 гнізд Косаря білого, у яких — 36 пташенят. Загальна кількість цих птахів у парку близька до 90. Зазвичай цей вид мешкає вздовж Чорноморського узбережжя, і востаннє у Галицькому нацпарку його гніздування фіксували 15 років тому.
Серед інших рідкісних птахів — Чепура мала (29 гнізд, 101 пташеня) та Квак звичайний (52 гнізда, 168 пташенят). Їхню чисельність у парку нині оцінюють в 160 та 270 особин.
Читайте також: Щоб зберегти рідкісні рослини, у лісах Хмельниччини створили три охоронні зони
А ще дослідники помітили Коровайку буру — одного з найрідкісніших птахів для Опілля. В Україні цей вид трапляється лише в кількох локаціях на півдні, тож, за словами орнітологів, його поява на Івано-Франківщині — надзвичайна рідкість.




Нагадуємо, що на Поліссі втілять найбільший в історії України проєкт по відновленню боліт у заповідниках.
Фото: фейсбук-сторінка Галицького національного природного парку
Суспільство

В Україну повернули тіла 1200 полеглих захисників. За даними російської сторони, це тіла військових, які мали українське громадянство. Репатріацію провели згідно домовленостей у Стамбулі.
Про це повідомили в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.
Надалі слідчі правоохоронних органів та експертні установи МВС проведуть ряд експертиз та ідентифікацію тіл.
Читайте також: З окупації та росії вдалося врятувати велику групу українських дітей
Полеглих вдалося повернути завдяки спільним зусиллям Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Об’єднаного центру при СБУ, ЗСУ, МВС, Офісу омбудсмена, Секретаріату уповноваженого з питань зниклих безвісти, ДСНС та інших структур сектору безпеки й оборони.
Репатріацію провели за сприяння Міжнародному Комітету Червоного Хреста.


Нагадуємо, що на підконтрольну територію України вдалося повернути 11 дітей з окупованої Херсонщини.
Фото: фейсбук-сторінка Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими
Суспільство

Новий епізод подкасту в межах проєкту «Відлуння незалежності» про єдину жінку-старшину в армії УНР. Христина Скачківська-Сушко відмовилась від медичної кар’єри у Швейцарії, щоб стати військовою лікаркою.
Про «кращу доньку держави», як називав її Симон Петлюра, та «пані-зірку» для побратимів, яка втекла з більшовицького полону, рятувала українських біженців, служила в армії США та лікувала африканців — дивіться або слухайте.