Насіння згоріло від удару ракети, але землю вона не покине. Фермерка з Харківщини повернулася на поля та розширює бізнес за 40 км від росії

Поля Мар’яни Швайко в Довжику на Харківщині, що розташовані за 40 кілометрів від російського кордону, вкриті величезними вирвами від обстрілів. Але в цьому році на них знову ростуть пшениця та соняшник, а фермерка мріє не тільки розширювати угіддя, але й будувати цех для переробки зерна на крупи та створювати нові робочі місця.

«Ми з батьками подумали: якщо ми припинимо працювати, й кожен фермер в окрузі теж, то як же людям жити?», — говорить Мар’яна.

Фінансистка за освітою і фермерка за покликанням, Мар’яна розповідає ШоТам, як вона розвиває бізнес завдяки курсам, які пройшла вже під час повномасштабної війни.

Мар’яна Швайко

фермерка та фінансистка з Харківщини

«Запам’ятай, дочко — так пахне хліб»

Тато брав мене малу в поле. Якось ми виїхали туди вранці. Добре пам’ятаю, як тато сказав: «Запам’ятай, дочко — так пахне хліб». Це було таке душевне відчуття, яке тяжко передати словами. Але я виросла, і тепер теж працюю в сімейній справі.

Для мого батька фермерство дуже важливе. Він родом з Рівненщини, і в нього завжди була мрія мати власну землю. Тато часто розказував мені про мою прабабусю Степаниду — у неї був хутір і 100 гектарів землі. Коли прийшла радянська влада — все відібрали, але не пам’ять: до самої смерті вона зберігала документи на ту відібрану землю. Тато проніс цю мрію і здійснив.

Наше фермерське господарство засноване у 2004 році на Харківщині, в селі Довжик. Вирощуємо ячмінь, пшеницю, сонях, кукурудзу, горох. Ми поки невеличкі — 85 гектарів, але нашу землю дуже любимо. 

До повномасштабної війни мали потужніше господарство та більше врожаю. Звісно, зараз зменшилися обсяги землі, яку можемо обробити — поля були засмічені вибухонебезпечними предметами й збур’яніли від довгого простоювання. На нашому полі залишилися вирви — це згадка про російську агресію.

Осколок впав на наше подвір’я

Я кандидатка економічних наук, викладаю в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. Спеціалізуюся на фінансах, тож можу бути корисною для нашого господарства. Звісно, моя основна діяльність — це саме викладання, але у вільний час я приїжджаю до батьків у Довжик. Поки що мені легко вдається поєднувати обидві роботи — це фактично теорія та практика, адже втілювати знання можна тут. 

24 лютого я зустріла в колі сім’ї, і це змінило моє життя. Ніколи не забуду квітень 2022 року: почався сильний обстріл села, коли ми з татом були в хаті, а мама на вулиці. Над її головою пролетів осколок і впав на наше подвір’я. Це був переломний момент, і ми вирішили їхати. Пам’ятаю, як стояла тоді посеред хати й не знала, що із собою брати, адже є тільки одна валіза. У той момент зрозуміла, що таке справжні цінності. 

Поїхали до Богодухова — це за 40 хвилин від Довжика. З нами був песик Дік — доволі великий, але він боявся обстрілів і не хотів лізти в машину. Вже пізніше звик: першим сідав та був готовий їхати далі. 

Знайомі сказали, що в одного чоловіка є будиночок, і він готовий прийняти переселенців. Коли ми приїхали, виявилося, що це татів земляк з Рівненщини — така душевна та добра людина. Він сказав нам: «Почувайтеся як вдома», віддав найбільшу кімнату, а для нашого Діка побудував на вулиці навіс, аби той не змок під дощем. Тому я кажу, що Україну неможливо перемогти з такими людьми. 

Додому ми все одно навідувалися — час від часу їздили дивитися, як наше поле. Одного разу тато навіть потрапив під обстріл, але все обійшлося.

Подобається, що наша праця корисна для інших людей

У 2022 році ми не могли обробити землю: у дах складу прилетів осколок, а насіння згоріло від ракетного удару. Це важкі часи для всіх фермерів — продукція продається за безцінь. Щоб купити 1 тонну добрив, треба продати 10 тонн пшениці. Але землю ми не покидаємо.

Уже у 2023 році вдалося відновити роботу. Почали з розмінування: щоб очистити поле, подали заявку в ДСНС. Потім до нас приїздили працівники Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування й знешкоджували вибухонебезпечні предмети. Замінування не було стовідсотковим, тож за один день поле стало чистим.

Цьогоріч уже вдалося зібрати врожай: ячмінь, сонях, кукурудзу, горох, пшеницю. Насіння соняха здаємо на переробні підприємства — скоро з нього зроблять запашну українську олію! І сподіваємося, що наступного року врожай стане ще більшим.

У фермерстві мені найбільше подобаються саме результати: коли ти розумієш, що вирощуєш хліб, що завдяки твоїй праці хтось випікає булочки, хтось робить олію. Що саме твоя праця корисна для інших людей. Це важливо й потрібно. 

Нові знання, фінансове планування, гранти

Влітку 2023 року я брала участь у програмі для підтримки жінок-фермерок TalentA. У нас заняття розпочалися з липня й тривали до кінця серпня — двічі на тиждень були зустрічі онлайн. Перед нами виступали різні спікери, і ми встигли охопити всі важливі теми. Дуже цікаво побудоване навчання: спочатку ми розглядали макрорівень —

стан економіки, вплив сільського господарства, його роль в економіці; потім перейшли на мікрорівень — саме до фермерського господарства. Вивчали, як краще будувати стратегію, організовувати збут, фінансове планування, як виходити на міжнародний рівень, які особливості оподаткування в сучасних умовах. Приділяли увагу соціальній відповідальності бізнесу.

Також нас вчили писати гранти, заповнювати грантові заявки, будувати й представляти бізнес-плани. Тому TalentA надала мені впевненості в тому, що не треба боятися — гранти працюють. 

Перше, що я використала після цього курсу — фінансове планування. Нам розповіли про різні лайфхаки й допоміжні програми, і тепер я втілюю це в нас. 

За результатами програми я не отримала грант, але знання зараз використовую та не боюся подавати заявки й надалі. От скоро буду представляти свій бізнес-план — пройшла в другий тур одного грантового конкурсу. 

Маємо мрію — створити нові робочі місця

Ми поки маленьке господарство, але хочеться мати більше землі та не тільки вирощувати, а й створювати нові робочі місця. У нас, як і в багатьох фермерів нашої громади, є проблеми зі збутом — підприємства, які закуповують сировину, деколи не хочуть їхати до нас, бо це близько до кордону з росією. Але ми з батьками подумали: якщо ми припинимо працювати, й кожен фермер в окрузі теж, то як же людям жити? Тут же лишаються люди, які хочуть працювати, і це ж не окупована територія. Так, ми на кордоні, але це не означає, що треба скласти руки й узагалі нічого не робити.

Маю таку мрію — зробити невеличку мультипереробку. Це такий цех, де виробляють різні види круп та комбікорм. Коли я досліджувала ринок нашої громади, то зрозуміла, що саме мультипереробки в нас немає, тому багатьом нашим жителям для того, щоб купити комбікорм для своїх свійських тварин, треба їхати в інше місто, а не в кожного є транспорт чи можливість. До того ж на такому переробному підприємстві знадобляться люди — зараз зазвичай наші односельці їздять на роботу в Харків (майже півтори години електричкою), а так могли б працювати вдома й не витрачати час на дорогу. Дуже хотілося б мати можливість бути корисним не лише для себе, а й для своєї громади.

Українські фермери — надзвичайні: незважаючи на умови, в яких ми знаходимося, ніхто не думає кидати свою справу. Тож якщо нам трішечки допомогти, підштовхнути нас, то все вийде. От наше господарство дуже підтримала допомога від міжнародних організацій: посівний матеріал ми отримали від FAO, а добрива від USAID. Завдяки цьому можемо працювати й надалі. Дякуємо закордонним компаніям, які повірили в нас. Знаю, що ми максимально ефективно використаємо допомогу й будемо корисними не лише для України, але й для наших іноземних партнерів.