Екотовари руками незрячих. Історія вінницького підприємства «КлубОк»

Хоча в Україні бізнес стає все більш соціально відповідальним, знайти роботу людям із порушеннями зору досі дуже складно. З такою проблемою зіткнулася і вінничанка Оксана Войтко, коли закрили школу, де вона викладала. Багатомісячний пошук роботи не дав результатів. Але жінка «обійшла систему»: вона відкрила своє соціальне підприємство «КлубОк», де незрячі майстрині в’яжуть екотовари.

За три роки їм вдалося виготовити приблизно три тисячі екосумок та взяти участь у більш як сотні ярмарок. У команди проєкту — одразу дві місії: зменшити кількість використання поліетилену в Україні та боротися з дискримінацією незрячих.

Шукати роботу незрячим — ще той виклик

За освітою я вчителька української мови та літератури. З 2003 року я працювала у спеціальній вечірній школі для людей з порушенням зору у Вінниці. Однак у 2017 році її закрили як непотрібну, оскільки в країні розвивають інклюзію. Тобто, держава у свої політиці зосереджена на тому, щоб люди з інвалідністю навчалися у звичайних школах. Закриття стало сильним ударом не лише для моєї родини, а й для інших працівників.

Відтак постало питання працевлаштування. В Україні з цим важко, адже роботодавці не горять бажанням брати на роботу людей з інвалідністю по зору. Хоча це дивно, тому що незрячі можуть виконувати багато різних процесів. Я стала на біржу праці. Але на ярмарках вакансій для таких як я не було жодних варіантів, чекала рік і в один момент мені це набридло. Я поринула у громадську роботу, долучилася до створення онлайн-вистав, займалася адаптацією екскурсій для людей з порушеннями зору.

Ідея проєкту зародилася на тренінгу

У 2018 році я взяла участь у бізнес-тренінгу для переселенців та місцевих жителів з інвалідністю, який організовував «Український Жіночий Фонд». Тривав він десять тижнів. Для мене як для філолога робота з цифрами, розуміння економічних процесів, оподаткування було чимось далеким. Останнім етапом було представлення власного бізнес-плану.

Коли я бачила людей, які втратили роботу чи зазнали певних невдач, але продовжували рватися до життя, мене це надихнуло. Хоча навчалися зі мною ще, зокрема, двоє чоловіків з порушеннями зору. Але вони не представляли своїх бізнес-планів. Я ж почала думати над тим, що ж такого незрячі можуть виконувати та на чому можна побудувати свій проєкт. І згадалося, як ще у дитинстві мене навчали в’язання, і ця робота здавалася мені цілком реальною для виконання.

Заявляємо про дискримінацію

Ідея була в тому, що незрячі люди будуть в’язати пледи, килимки та візерунки до них. І от я підготувала аудіоролики, на яких жінка виготовляла плед. Але оскільки в мене не було ще такого досвіду, то звичайне питання про вартість закупівлі обладнання та готового виробу збентежило мене на презентації. Грант на реалізацію я тоді не виграла. Кошти виділили кільком людям з інвалідністю, однак з порушеннями зору — жодному. І це свого роду дискримінація.

І все ж цю ідею я захотіла розвивати, адже жінка, яка в’язала той плед, вже вірила у мене. У Центрі комплексної реабілітації «Поділля» я сформулювала групу з п’яти учасниць із порушеннями зору, де нас навчали в’язати гачком. Це було корисно, хоча дуже набридало, що нас постійно знімали для телебачення. Типу подивіться: незрячі в’яжуть на машинках. Однак директор центру Роман Штогрин щиро намагався донести до суспільства, що ми можемо це робити. Нашого педагога часто запитували, як «ці незрячі» будуть в’язати на машинках. На що вона відповідала: «Ну як? Вони ж користуються газом, світлом, магнітофоном, комп’ютером, то й машинкою зможуть».

В’язання захоплює тим, що таку роботу можуть виконувати люди з порушеннями зору. Це посильна робота, яку можна перетворити на бізнес і цим збільшити зайнятість населення. Коли ти робиш щось корисне, це надихає і підтримує. Особливо якщо це розв’язує екологічні проблеми. Це актуально в пандемію, адже люди не думають, як ці захисні костюми й маски можуть забруднювати довкілля. Ми ж не бачимо, куди їх вивозять та чи перероблюють. Зараз ці екологічні проблеми є близькими майже кожному, і заміна поліетилену на екосумки, зокрема наші, — це якась частка екологічної допомоги.

До команди долучилася доцентка економіки

Закінчивши курси, ми почали в’язати різні екологічні речі: одяг, сумки, килимки, пледи. Першим успіхом вважаємо виконане замовлення для офтальмологів — понад 20 екосумочок, які послугували упакуванням для матеріалів, що використовувалися на конференції. Згодом ми почали брати участь у міських ярмарках та різних соціальних заходах.

Відтак я познайомилася з вінничанкою Наталією Тарасюк, яка проводила бізнес-курс у спортивному реабілітаційному центрі в Карпатах. Вона — доцентка економіки й теж має порушення зору. З часом Наталя теж навчилася в’язати та долучилася до проєкту. Вже разом з нею ми зареєстрували торгову марку «КлубОк», нав’язали багато моделей сумок, зробили свій сайт, проплатили домен і хостинг. З останнім допомагав чоловік Наталії, хоча він не «великий програміст». А хлопець з центру реабілітації «Поділля» погодився фотографувати наші вироби.

Боремося з дискримінацією та рятуємо довкілля

Наша ідея — зменшення впливу поліетилену на довкілля завдяки виготовленню і збуту екосумок. Також ми працюємо над зменшенням дискримінації щодо незрячих людей. Останнє досі поширене в Україні. До прикладу, нещодавно зі мною стався прикрий випадок. Ми виставляли пост в одній з груп продажу у Facebook, на фото була зображена я в платті-туніці. І от хтось залишив коментар: «Що це за кольчуга?». Я відповіла авторові, щоб він був обережний зі словами, і це виготовляли незрячі люди.

Ми ж не просимо коштів на базарах, не «ходимо с поводирями» як у шевченківських поемах, а намагаємося бути корисними суспільству. Попросила його прибрати коментар. На що він відповів, щоб ми найняли «нормальних моделей». Мене це дійсно образило. Це як приклад, з чим зіштовхуються люди, які будують якийсь соціальний бізнес. Класний вислів Івана Франка: «Боротися значить жити». Але ж боротьба виснажує, і ми не на це націлені. Ми хочемо достойно жити, мати заробітки та не зіштовхуватися з подібними дискримінаційними моментами.

Доходи нестабільні — рятують гуртові замовлення

Наразі у проєкті беруть участь п’ять жінок — не тих, з якими ми розпочинали. Хтось вже відійшов на той світ, інші вирішили спробувати себе в чомусь іншому. Ми з Наталією насамперед займаємося менеджерською роботою, паралельно в’яжемо. Також із нами Галина Поновалова, яка виготовляє серветки та скатертини з дуже тонких ниток. А також ще дві жінки з Житомирської області, які переважно роблять екосумки. Також наша команда в’яже шарфи, хустинки, одяг, серветки, аксесуари. Працюємо ми й швачками: шиємо торбинки для сипучого, овочів і фруктів. Плануємо розширювати наш колектив.

Найбільше продажів ми мали в липні 2020 року, коли загальний дохід без витрат склав приблизно 12 тисяч гривень. В інший час — доходи нестабільні, під час карантину взагалі важкувато. Хоча трапляються гуртові замовлення. Наприклад, перед Новим роком директор однієї з фірм, яка займається сільським господарством, придбав у нас екосумки для своїх працівників на сім тисяч гривень. Переважно в роздріб у нас купують жінки від 18 до 45 років. Хоча останнім часом покупцями стають і чоловіки.

Наші екосумки бачили тисячі людей

Загалом за три роки ми виготовили приблизно три тисячі сумок, взяли участь у більш як сотні ярмарок. Відповідно, показали понад десяти тисячам відвідувачів, як ми можемо працювати. Сподіваюся, що змінили чиюсь думку про можливість працевлаштування людей з інвалідністю, що насправді є дуже важливим.

Зараз ми також співпрацюємо з екокав’ярнею PicNic у Вінниці. Там є куточок, де виставлений посуд із переробленого пластику та наша продукція. Також наші сумки продаються у вінницькому музеї «АвтоМотоВелоФотоТелеРадіо», його ще називають «Ретро-музей». Представлені там наші екосумки ніби повертають до минулого, коли пакетів ще не було. У час активних екскурсій ми маємо хороші прибутки. Зараз же там прохолодно, відповідно, й мало продажів.

Читайте також: Печиво замість знижок та інтер’єр із відходів. Як працює вінницька екокав’ярня PicNic

Наразі бізнес в Україні є слабо соціально свідомими, але він змінюється. Це відчувається, коли йдеш вулицею і бачиш ставлення людей, які хочуть тобі допомогти, перевести через дорогу, щось підказати. Це насправді надихає, почуваєшся більш впевнено. Це заслуга багатьох активних людей, які створюють громадські організації та влаштовують соціальні проєкти. Хотілося б, щоб люди з інвалідністю вважалися за достойних людей, які самі можуть розв’язувати проблеми та заробляти. Водночас хочемо, щоб громадяни відмовлялися від пластику чи хоча б якомога менше ним користувалися. Екосумки — це гарна альтернатива всім пакетам.