Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Двічі тікала від війни. Переселенка з Авдіївки Діана Максименко відкрила перше антикафе на Вінниччині

Опубліковано

Діані Максименко довелося двічі рятуватися від війни. Вперше росіяни напали на рідну Донеччину, а цьогоріч – дісталися Києва. Вже під час повномасштабного вторгнення дівчина покинула не лише домівку, а й власний бізнес, який розпочав роботу за два тижні до нападу.

Разом із родиною Діана переїхала до Вінниччини. Перші тижні вона робила все можливе, аби евакуювати з Авдіївки дідуся з бабусею, а коли це вдалося – відкрила власний заклад. Підприємиця запустила перше антикафе в селищі Теплик – Milk&Honey. Це місце стало прихистком для тих, хто цінує спокій та смачну каву. А ще локацією, де можна попрацювати в тиші або зібратися з друзями на настільні ігри. 

Запустили бізнес на Донеччині за два тижні до вторгнення

За своє життя мені довелося двічі все починати з нуля. І щоразу винною в цьому була росія. Вперше мені довелося їхати з Авдіївки, коли росія атакувала нашу країну в 2014-му, вдруге – з Києва. І, зізнаюся, вдруге було значно простіше. Я знала, чого чекати й до чого готуватися. Крім того, страху вже не було, напевно, колись я вже відбоялася своє. Тоді, коли просто над головою літали винищувачі й падали бомби.

До повномасштабного вторгнення я жила в Києві. Утім разом із коханим обрали для початку бізнесу Краматорськ. Тоді в місті якраз відкрився новий торгівельний центр, і там дуже бракувало сервісу. Крім того, в Краматорську було доволі мало місць для якісного ремонту мобільної техніки або банальної заміни захисного скла.

Діана Максименко

Тому ми обрали для себе нішу ремонту та аксесуарів для телефонів і 10-го лютого 2022 року відчинили двері бізнесу. Ми розробили цілу систему: легкий ремонт здійснювали на місці, а в разі складніших випадків відправляли техніку майстру з Києва. Так ми пропрацювали 13 днів, допоки росія знову, але вже в більших масштабах, не атакувала нас. 

Паніки не було, лише хвилювання за рідних

Звісно, нам довелося закритися. Шкода, що ми так і не почали працювати на всю потужність. Хоча ми й планували розробити сайт, онлайн-магазин і поступово розширюватися. Але трапилося 24 лютого. Мене розбудив телефонний дзвінок від мами, яка сказала, що на дворі війна. 

Чесно? Паніки не було. Ми вирішили не залишатися в Києві, а їхати на малу батьківщину мого хлопця – на Вінниччину. Ми зібралися, забрали рідних і поїхали. Єдине, за що я переймалася, – це за своїх бабусю й дідуся, які досі залишалися в Авдіївці. Ми боролися з ними за виїзд. І бабуся, і дідусь нікуди вже не хотіли тікати, але мені було дійсно страшно за них. 

Читайте також: «Це справа нашого життя». Херсонці відкрили в Києві Verde Salad Bar з легендарними «космічними» сирниками

Перший час було складно. Я постійно спілкувалася з родичами і думала, як вивезти рідних з небезпечної Авдіївки. Увесь час проводила в телефоні, постійно моніторила новини і не могла відірватися. Напевно, як і кожен українець у перші тижні повномасштабної війни. 

картини про війну в Україні

Кожна вібрація телефону нагадувала про те, що коїться довкола

Зрештою з майже сивою головою та купою зруйнованих нервів нам вдалося змусити рідних виїхати з Авдіївки. Тоді здавалося, що всі нервові клітини просто не витримають такого напруження. Але, коли дідусь із бабусею опинилися в безпеці, стало дещо легше.

Але не настільки, аби відпустити цю війну і продовжувати жити, ніби нічого не трапилося. У новому для себе місті я намагалася відволікатися. Пригадую, як ми гуляли десь в центрі, але голова геть не відпочивала. Адже кожна вібрація телефону нагадувала про те, що коїться довкола. Боротися зі стресом трохи допомагали собаки, яких мама взяла з собою. 

До 24-го лютого у неї було дві собаки, але згодом, побачивши, як люди масово залишають своїх улюбленців, мама підібрала ще двох. Виходила така собі невеличка зоотерапія. Однак і цього не було достатньо. 

Тієї миті я усвідомила, що час рухатися далі й не варто сидіти на одному місці. Адже так можна просто збожеволіти, навіть не помітивши цього.

Відкрили заклад, який допомагає місцевим перезавантажитись

Тому ви вирішили почати працювати. Здається, саме так всі й намагаються побороти депресію чи апатію. І для мене це також стало виходом. Власне, ми облаштували кав’ярню, але не просту, а з «родзинкою». Наважилися зробити те, чого в маленькому містецьку Вінницької області ніколи не було.

Антикафе – ось, якою була наша ідея. Ми хотіли, аби це місце стало простором для людей. Не просто локацією, де можна випити кави, а й попрацювати чи, навпаки, пограти разом із друзями. Я прагнула, аби заклад відволікав місцевих мешканців від проблем, давав час і можливість перезавантажитися.

антикафе в селищі Теплик Вінницької області

Ми знайшли приміщення і почали ремонт, який затягнувся на три тижні. Я дуже хотіла, аби цей процес йшов швидше, але через проблеми з електрикою це було неможливо. Я обрала лише два кольори для кав’ярні: сірий і кілька краплинок жовтого. Не хотілося, аби щось відволікало гостей від смачної кави чи цікавої гри в компанії. 

Зробила все, аби зрушити з місця й розвиватися

Після відкриття ми дуже здивували відвідувачів концепцією та форматом закладу. Нам про це говорили практично всі гості. Адже в маленькому місті нічого подібного раніше не було. Жодних кав’ярень із простором для роботи та місцем для ігор. 

А я тішилася, що дорослі приходять до нас із дітьми та можуть дозволити собі відпочинок, поки малеча зайнята іграми. Крім того, за час робити антикафе у нас з’явилися постійні відвідувачі. Я особисто познайомилася з усіма гостями, адже спілкувалася з кожним і кожною, поки працювала за баром.

меблі в антикафе

Мені подобається говорити з відвідувачами, дізнаватися про їхні вподобання, смаки. Вони завжди діляться, чим подобається наша кав’ярня й що можна було б додати, аби зробити її ще кращою.

Читайте також: «Зали Донеччини чекають нашого повернення». Один з найбільших танцювальних центрів України відкриває студію в Ірпені

З початком роботи я нарешті відволіклась від жахів нашої реальності. Це справді допомогло мені не зупинятися й не забувати про своє життя, котре досі існує. Я зробила все можливе, аби підняти себе з місця й почати рухатися й розвиватися далі. Сумніваюся, що, просто забувши про себе, я б зробила краще для нашої країни.

інтер'єр антикафе

Додаткова мотивація працювати – мрія відбудувати батьківський будинок

Вже зараз я можу точно сказати, що планую зростати та масштабуватися. Навіть обрала місце для нової кав’ярні в містечку Київської області. Але це буде не антикафе, а невеличке приміщення, в якому можна поласувати смачною кавою і не тільки. Однак, можливо, згодом щось зміниться. Цілком імовірно, що мені захочеться створити на Київщині схожий простір.

Загалом мені закортіло створювати такі маленькі прихистки для поціновувачів спокою та кави. Ще кілька подібних закладів хочу відкрити в інши невеликих містах, аби в людей була альтернатива городу й лавкам біля домівки. Не знаю, чи їм це сподобається, але сподіваюся, що все вийде.

кафе вінниця

Я врахувала всі відгуки відвідувачів нашого антикафе й прагну дати людям те, чого в них поки немає. Думаю, це моя маленька місія: тішити людей. До того ж, я маю додаткову мотивацію для роботи – бажання відбудувати будинок для батьків. Сподіваюсь, я зможу і встигну зробити це на вже вільній Донеччині.

Мрію побачити вільну Донеччину

За роки життя в Києві я навчилася швидко звикати до нового. З одного боку, це доволі корисна навичка.Однак багато задоволення від змін я не отримую. Сьогодні можу точно сказати, що Київ – далеко не місто мого серця. Там всі постійно кудись поспішають, завжди нічого не встигають, але все одно біжать.

Люди щодня витрачають години на затори і, я впевнена, чимало з них забувають жити своє життя та отримувати бодай трохи задоволення. Адже в цій біганині багато не побачиш.

Читайте також: «Нам важливо говорити про рідне місто». Як маріупольці відкрили кав’ярню «0629» в центрі Львова

Тому, опинившись у Вінниці, я була здивованою. Тут усе геть інакше. Місто чимось нагадує мені Донецьк. Також доволі зелено, а ще – значно спокійніше, аніж у Києві. Тут я почаваюсь значно краще, але, на жаль, надовго залишатися не планую. Найімовірніше, я повернуся до Києва. А як буде далі – покаже час. Бо ніколи не викидаю зі своєї голови думки й надію про вільну Донеччину.

антикафе вінницька область

Суспільство

Ukrainian Fashion Week у лютому проведе благодійні покази: як долучитися

Опубліковано

Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».

Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.

У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.

Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:

Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.

Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.

Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW

Читати далі

Суспільство

«У нього така старість, якої хотілося б і мені». Це дідусь із Тернопільщини, що почав власну справу після 70

Опубліковано

У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:

«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».

ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.

Ярослав Мельничук

пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки

Завдяки онучці про мене знає весь інтернет

Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати. 

А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.

Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак

Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ. 

Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі. 

Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак

Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.

Мої підставки вже бачили Америку й Австралію

Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.

Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак

Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.

У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.

Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.

Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.

Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак

А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра. 

співачка, волонтерка й онука Ярослава Дмитровича

Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська

Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот. 

Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.

Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак

Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.

Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.

Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.

Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами

Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».

Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак

За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його. 

Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.

Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.

Мрію про таку ж старість, як у діда

Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.

Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.

Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня

Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу. 

Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені. 

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили медіаплатформу з історіями опору на окупованих територіях

Опубліковано

В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України. 

Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.

Про проєкт

На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.

Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії. 

Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»

Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.

Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про  російську агресію проти України.

Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова

«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.

Перспективи

Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.

Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.

Фото обкладинки: сайт Signal to Resist

Читати далі