«Довелося ослухатися мрії». Історія 19-річного маріупольця, який зрікся кар’єри спортсмена, щоб ставити людей на ноги

З дитинства Антон мріяв стати футболістом, тому постійно тренувався та брав участь у професійних змаганнях. Та у 2022 році його плани на майбутнє змінилися. 

Антон вимушено виїжджав з рідного Маріуполя, коли ворожий танк обстріляв батьківський дім. Дорога до Києва була важкою — сім’я їхала через фільтраційні табори. 

Замість кар’єри футболіста Антон обрав допомагати людям знову ставати на ноги. Зараз він навчається на реабілітолога, а навчання поєднує з роботою. У 19 років він став заступником керуючого магазину «Сільпо», хоча починав із нарізання кавунів. 

#ШОТАМ дізнався, як Антону Сівоненку вдалося отримати вищу посаду та чому він відмовився від своєї мрії. 

Антон Сівоненко

заступник керуючого магазину «Сільпо», студент

Тренер міг скасувати заняття хіба що через кінець світу

Добре пам’ятаю перший день повномасштабного вторгнення, ніби це було вчора. Я мав йти на вранішнє тренування з командою перед школою. З дитинства моє життя було пов’язане зі спортом. Я будував професійну кар’єру футболіста, їздив на змагання за кордон та по турах Україною. Грав за Академію ФК «Маріуполь».  

О 5:30 прокинувся, щоб зібратися на тренування і перший, хто мені повідомив про війну, були не батьки, не новини з телевізора, а наш тренер. Він написав: «Хлопці, сьогодні скасовуємо тренування, бережіть себе». 

Ще тоді подумав — дивно, бо наш тренер може скасувати заняття хіба що через кінець світу.

Той день почався зовсім інакше, ніж зазвичай. Батьки поїхали на роботу, а в мене було спецзавдання — зробити запас води та їжі. 

За перший тиждень вторгнення батько побачив більше крові, ніж за всю кар’єру лікаря 

Батьки в мене лікарі. Тато — дитячий травматолог, але по сумісництву й хірург. Мама — дитяча неврологиня. Вони, незважаючи на обстріли, продовжували працювати. Батько ходив на нічне чергування, оперував не тільки дітей, а вже й дорослих.

Він казав, що за перший тиждень провів більше ампутацій і побачив більше крові, ніж за все життя роботи лікарем. 

14 березня ми були у квартирі, коли знову почався сильний обстріл. Ворожий танк обстріляв наш будинок. Почалася пожежа, всюди дим, деякі кімнати повністю зруйновані. Ми вціліли, але зрозуміли, що залишатися вже не можемо. Побігли в гараж до машини і почали шлях евакуації. Про фільтраційні табори розповідати не буду. 

28 чи 29 березня доїхали до Києва. Вирішили обрати столицю, бо тут були знайомі батьків, які нас одразу прихистили. 

Послухав мозок, а не серце

У вересні я пішов до 10 класу. Тоді навчання ще було дистанційним, тож я майже ні з ким не спілкувався. Коли почалися очні заняття, я переживав, як усе буде: нікого не знав, навколо були нові люди й учителі. Моє життя кардинально змінилося від 24 лютого. 

У класі нас було восьмеро. Ми всі дружно навчалися, як одна сім’я. Знали все про кожного і допомагали чим могли. Вчительки взагалі стали нашими подругами. Також у Києві я продовжив займатися професійним спортом — знайшов свою команду, з якою їздив на змагання в інші міста та країни.

Школу закінчив із золотою медаллю. Далі думав, куди вступати, радився із сім’єю. Вирішив, що реабілітація — актуальний напрямок, адже через війну багато людей її потребують. Вступив до СНУ імені Даля, а зараз уже навчаюся на третьому курсі.

Змінити спортивний напрямок і вступити на реабілітолога було зваженим рішенням. Я розумів, що іноді доводиться ослухатися мрії й будувати майбутнє з огляду на реальність.

Тож послухав мозок, а не серце. Впевнений, що якби не війна, я й надалі будував би кар’єру футболіста.

Спочатку нарізав кавуни, а у 19 років став заступником керуючого

Ще коли вступав, розумів, що навчатимусь і паралельно працюватиму. Мені хотілося мати конкретні обов’язки, де я бачитиму, що роблю і на що можу впливати. Також мені було важливо, щоб усе було офіційно.

У соцмережах побачив оголошення про роботу продавцем-консультантом у «Сільпо». Одразу ж зателефонував. У мене була співбесіда з хорошою HR-менеджеркою Катериною. Я розповів про те, що добре вчився у школі, займаюся спортом. Так би мовити, одразу виклав усі карти на стіл і мене взяли.     

Мій перший робочий день припав на розпал сезону кавунів. Тоді й з’явився страх перед ними, бо всі просили їх нарізати, а я не вмів гарно це робити. Та й удома нечасто щось готував. Кожен підходив і просив щось нарізати: то овочі, то фрукти. А я ріжу і ріжу, а що ріжу — навіть не знаю. Але завдяки почуттю гумору і добрим людям ми домовлялися й допомагали одне одному.

Я був продавцем-консультантом на овочах, потім і в інших відділах. Мені було цікаво дізнатися, як працює не тільки моя ділянка, а й уся її операційна діяльність, як нею керувати.

Згодом відкрили набір на програму «Легіон» — це навчання на заступника керуючого супермаркету. Після всіх інтенсивів та стажування я отримав вищу посаду у січні цього року. Головне мати бажання — тоді буде й результат. 

Мені не важко поєднувати навчання з роботою, бо все роблю у задоволення. Я хочу розвиватися, розуміти не тільки покупців, а й співробітників. Коли сам пройшов цей шлях, легше зрозуміти їхню втому й те, з чим вони стикаються щодня. Навпаки, хочеться йти на роботу і щось робити. Усе моє життя — це рух. 

Того літа в Маріуполі знову з’явилися дельфіни — їх не бачили кілька десятиліть

Коли переїхав до Києва, поставив собі за мету заводити максимум знайомств, щоб швидше асимілюватися. І ось тепер у серці нашої країни почуваюся впевнено. 

Київ став для мене другим домом. Це завдяки крутим людям, які мене оточують — колегам, однокласникам, одногрупникам, спортсменам. У мене навіть з’явилися тут улюблені місця, як-от Пейзажна алея, Андріївський узвіз. Але, звичайно, я хочу повернутися у рідне місто і розвивати його. 

Коли втрачаєш, тоді й починаєш цінувати. Усі українські міста особливі, але Маріуполь — унікальний. Родзинкою міста було море — це найулюбленіше місце відпочинку. Влітку багато туристів приїжджали відпочивати до нас, а восени і навесні можна було сидіти у тиші на пляжі і слухати море.  

Останнього літа перед повномасштабним вторгненням у Маріуполі з’явилися дельфіни. Їх не було кілька десятиліть. Море стало чистим, тож дельфіни повернулися. Ми навіть плавали разом із ними.

Через війну я зрозумів: мій захист — сім’я, а моя зброя — сміливість. Якщо хочете бути захищеними, просто бережіть сім’ю. Якщо хочете чогось досягти — не бійтеся зробити крок. А далі побачимо, що буде.

#ШОТАМ висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через свій проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики” (FAIR Media Ukraine), який впроваджується Internews International у партнерстві з Media Development Foundation (MDF). #ШОТАМ зберігає повну редакційну незалежність, а інформація, подана тут, не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF.