Допомагатиму, поки є сили. Як підприємець з Луганщини самотужки евакуював сотні людей із прифронтових територій

Роман – підприємець та тренер із боксу. Початок повномасштабної війни зустрів у потязі разом зі своїм вихованцем, повертаючись зі змагань у Луцьку. Тоді чоловік зрозумів, що хоче робити все можливе заради перемоги України. А тому вирішив займатися тим, що вміє найкраще, – евакуювати людей з прифронтових територій. 

Роман вже мав подібний досвід: на самому початку російсько-української війни він допомагав українцям виїжджати з окупованих районів. Щоправда, тоді це було своєрідним підробітком. Утім сьогодні евакуація стала справжнім покликанням чоловіка та способом врятувати життя співгромадян. За останні чотири місяці він допоміг сотням людей та налагодив співпрацю з благодійним фондом  «Восток SOS». Каже, планує допомагати, поки в цьому буде бодай найменша необхідність.

Роман Жиленков

Спортсмен, приватний підприємець. З початку повномасштабного вторгнення – волонтер

Вперше евакуював людей ще вісім років тому

Я народився й виріс у місті Стаханов (нині –­ Кадіївка) Луганської області. Останні 20 років проживав у Кремінній. Приватний підприємець, займався деревообробкою, а також працював тренером з боксу в обласному спортивному інтернаті.

Коли у 2014 році лінія зіткнення розділила Кадіївку та Кремінну, я їздив на непідконтрольну територію відвідувати маму з вітчимом. На зворотному шляху забирав людей, які хотіли виїхати до України. Вони виїжджали з речами, побутовою технікою тощо. Ця діяльність розтягнулася майже на пів року.

Я вивозив людей з окупованої частини Луганської та Донецької областей. Їздив приблизно раз на тиждень, тобто чотири рази на місяць. Загалом мені тоді вдалося перевезти до сотні людей.

Тоді ситуація була не такою, як зараз. Моя робота та бізнес зупинилися, а машину треба було чимось заправляти та ремонтувати. Тому я брав за перевезення кошти: скільки давали самі пасажири. У певному сенсі це можна було назвати підробітком.

Війну зустрів у потязі

Я до останнього не вірив, що може початися повномасштабне вторгнення. Відповідно, ніяк до нього не готувався, жив своїм життям. Напередодні ми з вихованцем спортивного інтернату поїхали у Луцьк на чемпіонат України серед молоді з боксу з відбором на чемпіонат Європи. Виступили непогано – посіли 5 місце. У середу, 23 лютого, виїхали назад.

Війна застала нас у потягу. Ми саме були в Києві, коли мені подзвонили знайомі та сказали, що почалася війна. Після цього зайшов начальник поїзда, пройшовся вагонами та повідомив, що їхати наразі не можна.

Ми застрягли у столиці на півтори доби. Знайшли, де переночувати, і потім поїздом вирушили додому. Коли приїхав, моя сім’я – дружина, син і теща – вже сиділи у підвалі. Кремінну ще не обстрілювали, але всі були налякані.

Роздавав хліб та підвозив людей

Я відчув, що маю бути корисним державі. З військкомату мені не дзвонили, повістку не вручали. Якщо це станеться, звичайно, я не ховатимуся, а піду захищати Україну. Але на той момент я побачив, що в Україні багато мотивованих людей, які мають більший досвід військової служби.

Згадав, як допомагав людям у 2014-2015 роках, і зрозумів, що буду корисним у тилу. Спочатку я розвозив хліб у віддалені частини міста і безкоштовно роздавав його стареньким.

Потім почав вивозити жінок та дітей на найближчу залізничну станцію, де на них чекав евакуаційний потяг. Людей вивозив своїм мікроавтобусом, який купив ще задовго до війни. Раніше використовував його в комерційних цілях – перевозив столярні вироби.

На зворотному шляху я заїжджав за гуманітарною допомогою для Кремінної. Для цього налагодив співпрацю з міською радою та нашим місцевим волонтерським фондом.

Вивіз з одного міста понад три сотні людей

У дах сусіднього під’їзду нашого будинку 9 березня влучила міна й пробила отвір. Тому вже наступного дня я зібрав родину й вивіз до Дніпра. Там збирав гуманітарну допомогу й раз на тиждень їхав до Кремінної. Разом зі мною вирушали ще кілька чоловіків. Ми шукали в місті автомобілі, які потрібно було вигнати, заповнювали їх людьми та евакуйовували.

Перш за все, ми брали родини з дітьми. Якщо залишалися місця, вивозили стареньких і людей з інвалідністю. Брали містян із тваринами. За півтора місяця я вивіз із Кремінної понад 300 людей.

Коли запит по Кремінній закрився, ми почали евакуйовувати мешканців Лимана і навколишніх сіл, Святогірська, Слов’янська та околиць – Миколаївки, Семенівки тощо.

Почав співпрацювати з великим фондом

У середині квітня на мене вийшов благодійний фонд «Восток-SOS», запропонувавши співпрацю. Я погодився. Це одна з небагатьох волонтерських організацій, яка займається, зокрема, евакуацією маломобільних людей. З початку великої війни їм вдалося вивезти в більш безпечні регіони понад 20 тисяч людей.

«Восток-SOS» сформував екіпажі, забезпечив нас автомобілями та надає все необхідне. У кожній машині є можливість розміщували маломобільних людей. Наприклад, у восьмимісний мікроавтобус ми можемо покласти двох людей і посадити ще пʼятьох.

З нами також співпрацювали британці, які надали великі мікроавтобуси. Там мало сидінь, але багато місця. Ми заповнюємо його матрацами, а впоперек лягають люди. Також опускаємо сидіння до позиції лежачи та фіксуємо там людей, щоб вони не впали.

З вивезенням маломобільних складнощів немає, але це, звісно, потребує більше часу та зусиль. Був випадок, коли ми з іншим чоловіком удвох на ношах із 8 поверху виносили жінку вагою понад 100 кг. Особливо незручно, якщо це ще й старі будинки з тісними підʼїздами. На інвалідних візках вивозити легше, якщо працюють ліфти.

Переселенці опиняються в Дніпрі, де мають опіку

З середини травня ми базуємося в Донецькій області. Вивозимо людей фактично з усіх населених пунктів, якими не проходить лінія зіткнення. У нас кілька екіпажів, включно з іноземними волонтерами.

Щодня ми евакуюємо населення на одну з залізничних станцій, де саджаємо на евакуаційний поїзд. На вокзалі нам допомагають працівники ДСНС, які мають спеціалізовані ноші та крісла. У потязі є вагон для людей з інвалідністю, обладнаний спеціальним ліфтом для підйому. Вагон має кондиціювання, широкі проходи. Там досить великі купе, але місць менше, ніж у звичайному вагоні.

Читайте також: «Надто довго поверталися в Україну, щоб їхати за кордон». Історія пари з Маріуполя, якій вдалося врятуватися з окупації

Ми вже систематизували роботу. Коли забираємо людину, вже знаємо, хто вона і куди їде. У Дніпрі евакуйованих зустрічають наші волонтери та розподіляють по різних шелтерах тимчасового розміщення. Там люди можуть перебувати від тижня до місяця, за ними добре доглядають, годують тощо. Якщо потрібно – завозимо людей одразу до медичних закладів.

Відтак волонтери вирішують, кого куди спрямувати, зважаючи на потреби й можливості кожної людини: за кордон, на захід або в центр України. Переселенців можуть завезти до рідних, розмістити у державних чи приватних будинках для людей похилого віку, санаторіях тощо.

Волонтерити надихають молитви бабусь та обійми діток

Найскладніше в нашій роботі – це знаходити потрібні адреси у незнайомих населених пунктах, коли відсутній зв’язок. Тобі ми використовуємо рації та паперові карти. Кілька разів ми діставали людей з підвалів, в яких вони ховалися від обстрілів. Якщо людина в інвалідному візку – ми вантажимо її разом із ним.

Для мене та інших волонтерів, які займаються вивезенням людей, «Восток-SOS» організував декілька тренінгів. Нас учили, як надавати першу домедичну допомогу людям з ушкодженнями різних ступенів.

Більшість людей дякують нам за евакуацію, і для мене це найбільша мотивація. Приємно чути від бабусь молитви та отримувати різні обереги. Або коли діти виходять з авто після дороги, підходять і міцно обіймають. Ця подяка – це не щось матеріальне, але дає жагу займатися цим і надалі.

А ще я вдячний дружині. Вона сильно хвилюється, коли я їду, але відчуваю, що пишається мною. У нас із колегами ще є сили проводити евакуацію, адже нас надихають рідні та подяка інших.

Кожна допомога наближає перемогу України

Наш благодійний фонд «Восток-SOS» потребує підтримки кожного. На сайті є реквізити, за якими можна задонатити будь-яку суму, аби підтримати нашу діяльність.

Я планую вивозити людей, доки в цьому буде необхідність. Наразі попит на евакуацію трохи спав. Практично всі, хто хотів, виїхали. Здебільшого залишилися ті, у кого немає родичів, про кого нікому подбати.

Після війни я хотів би й далі просто тренувати дітей. Вважаю, що у цей непростий час кожен українець має робити хоч щось: захищати державу, волонтерити чи просто працювати та сплачувати податки. Але кожен має вносити свою маленьку частку в спільну перемогу.

Катерина Храпович

Комунікаційниця «Восток SOS»

Благодійний фонд «Восток SOS» із 2014 року займається допомогою східним регіонам України, які постраждали внаслідок російської окупаційної війни. З лютого 2022 року ми одразу включилися в роботу та розширили свою зону діяльності та працюємо майже по всій території України.

Ми доставляємо гуманітарну допомогу, евакуюємо цивільне населення з прифронтових міст та гарячих точок, проводимо безкоштовні психологічні та юридичні консультації, документуємо воєнні злочини російських військ та багато іншого.

Ми дізналися про Романа Жиленкова, коли він самостійно допомагав евакуювати людей із Кремінної. Зв’язалися з ним через соціальні мережі та запросили на наш тренінг для евакуаційних команд.

Після тренінгу він почав працювати у «Восток SOS» у складі евакуаційних екіпажів. Він проводить евакуацію на наших машинах, які ми заправляємо та технічно обслуговуємо. Також забезпечили його захистом: бронежилетом і каскою.