Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Надто довго поверталися в Україну, щоб їхати за кордон». Історія пари з Маріуполя, якій вдалося врятуватися з окупації

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Даніл Сідєлев – переселенець із Маріуполя. 40 днів хлопець разом зі своєю коханою прожили в окупації, із них 25 – у підвалі. До 24-го лютого пара працювала у медіа, вона – журналістка, він – технічний співробітник. Аби виїхати через російські блокпости, вони спалили усі посвідчення і нікому не розказували, хто вони. 

У Маріуполі російські військові жили в 50 метрах від підвалу, в якому ховалися закохані разом із сусідами. Щоб вижити без світла, води, газу та зв’язку, довелося імпровізувати та згадувати все, чому вчили на уроках з виживання. І швидко бігати. Бо під обстрілами далеко не прогуляєшся.

Так пара прожила 40 днів, після чого наважилася на виїзд. Перші спроби були невдалими: окупанти відмовлялися пропускати автівку та просили гроші в обмін на проїзд. Та зрештою Даніл і Тетяна вибралися з окупації та переїхали на захід України. Своє нове місто – Львів – пара називає точкою повернення до життя. Тут вони знайшли нове житло, знову почали працювати та намагаються поступово переходити на українську.

Мені здавалося, що це можна перетерпіти 

У ніч з 23-го на 24-те лютого я не спав. Ворочався, дрімав, але заснути не міг. Було дивне передчуття, ніби щось має трапитися. Інтуїція не підвела, близько п’ятої ранку я почув перші вибухи і зрозумів: почалося. Ані я, ані моя дівчина – Тетяна – навіть не здогадувалися, що нам доведеться пережити, як ми будемо ховатися і як тікатимемо. 

Перші дні ми пробули лише вдвох, читали новини, цілодобово дивилися телевізійний марафон і спокійно чекали, поки українські військові виб’ють російську наволоч з Маріуполя. Так ми прожили 11 днів. Ввечері 6-го березня все змінилося: зник зв’язок, світло і газ. Ми вийшли у двір, в 10-ти метрах від під’їзду сусіди вже починали майструвати маленьке вогнище і пічку, аби готувати їжу. Вже згодом я дізнався, що нам ще пощастило: решта районів міста вже деякий час були відрізані від цивілізації. 

І з цього моменту вулиця перетворилася на кухню. Я збирав хмиз, а поки був сніг – збирав і його, щоб була технічна вода. Руки мили раз на день – економили. Переодягалися теж не часто, адже було надто холодно. Про душ я намагався не думати. 

Наш будинок залишився без вікон

На початку березня «прилетіло» по сусідній вулиці. Так потужно, що наш дім залишився без вікон. Склопакети вивернуло всередину, а на подвір’ї не було й клаптика землі без скла. Після цього ми почали жити у підвалі. 25 людей із дітьми. 

Ми облаштувалися так, щоб всім було комфортно, наскільки це взагалі було можливо. Пічки та вогнище перемістили максимально близько до дверей під’їзду. Виходили тільки для приготування їжі, а за водою бігали на сусідню вулицю. 

Через кілька днів до мене дійшли чутки, що поблизу «Вежі» – біля Драмтеатру – з’явився зв’язок. Разом з сусідом вирішили піти на північ міста. Короткими перебіжками, з паузами на підвали по дорозі через свист ракет, ми туди дісталися. Вдалося додзвонитися другу з Києва. Він сказав, що поки жодних варіантів евакуації з Маріуполя немає. Я попросив, аби він передав мамі, що я живий, і ми побігли назад. Це були перші новини за довгий час. 

Окупанти жили через дорогу від нас

За кілька днів вибухати почало поруч із криницею, де ми набирали питну воду. Єдине джерело. Ми чекали, поки стане тихіше. Не ставало. Один із моїх сусідів вирішив перевірити, чи вціліла криниця, і пішов сам. Він повернувся і шокував усіх словами: «Через дорогу – росіяни». Ми опинилися в окупації.

18-го березня стрілянина пролунала у нашому дворі. Ми зачинили підвал, а точніше закрутили двері на гайку, бо замка у нас не було: його зламало від вибухової хвилі. Сиділи, поки не почули чіткий російський акцент прямо над нами. Ворожий військовий вимагав, щоб ми відкрили двері і пустили його всередину. Думаю, від гранати чи від кулі нас врятував напис «Діти» на дверях, який ми повісили задовго до цього. 

Окупант перевірив підвал і забрав ключі від квартир у всіх, хто жив вище 5-го поверху. Мої ключі забрав теж. Сказав, що нібито в одній з квартир ховається український снайпер. Піднялися у квартири ми тільки наступного дня. Їх розмародерили. Перше, що я побачив, – це зламані двері і ключ від квартири. Досі не розумію, нащо було ламати двері, якщо я віддав ключі? 

Які речі забрали з моєї домівки, я дізнавався ще два наступних тижні. У кімнаті, яка стала складом палиць для багаття, неможливо було зрозуміти, що щось зникло. Відтоді російських військових ми бачили постійно, вони билися за вулицю біля нас.

За їжею – під обстрілами 

Через кілька днів, коли їжа вже почала закінчуватися, окупанти відкрили склад із продуктами й пустили туди людей. До складу довелося бігти по вулиці, яку обстрілювали з обох боків. Коли я добіг, то побачив десятки російських броньованих машин. 

Здавалося, вони були всюди. Вони – це я і про машини, і про військових. Мені дозволили зайти і взяти продукти, а на виході до мене заговорив окупант: «Київ ми вже взяли, Харків і Запоріжжя теж, залишилося частинку Маріуполя добити і все – України немає», – сказав мені росіянин. Хоч я був без зв’язку увесь цей час і не знав, що взагалі коїться за підвалом, мозок відмовлявся в це вірити. 

Таких вилазок за продуктами до нашої втечі було ще декілька. Росіяни відкривали склади і дозволяли брати їжу. Щоразу дістатися до місця з харчами було надзадачею. Звідусіль летять кулі, чути вибухи і як гудуть літаки. І багато людей, які істерично намагалися схопити якомога більше їжі й повернутися додому. Сподіваюся, це не назвуть мародерством, бо іншого вибору я не бачив. Хіба що померти від голоду, а не від прильоту ракети. 

Ми встигли побачити, що лишає після себе російська армія

Єдине, що я знав про виїзд з Маріуполя, – слова окупантів. Нібито був вихід через блокпост так званої «ДНР». Більше інформації не було. Разом із коханою і ще двома сусідами ми вирішили піти ближче до центру міста. Думали, що там зможемо дізнатися, чи є у нас ще якісь варіанти евакуації. Ми йшли пішки і встигли роздивитися, що після себе лишає російська армія.

Те, що я бачив, ще довго не зникне зі спогадів і ще довго буде про себе нагадувати. Вщент знищено не просто будинки, а цілі райони Маріуполя, десятки, якщо не сотні, одиниць розбитої техніки і цвинтар. Маріуполь став цвинтарем. Могили були на кожному подвір’ї. 

По дорозі в центр нам траплялися російські блокпости. І, звісно, кожен раз мене роздягали. Усі шукали якісь татуювання, не знаходили і просили паспорт. Врешті ми дійшли до тих, хто пояснив: «Є водії, які, може, і зможуть вас кудись вивезти. Але якщо ви зараз перейдете ось цю межу – назад ми вас не пустимо». 

Ми працювали в ЗМІ, а тому документи довелося спалити

У Маріуполі ми прожили 40 днів, з них 25 – у підвалі. Коли я це усвідомив, зрозумів, що час тікати. Будь-якими шляхами, але я мушу виїхати і вивезти з цього пекла свою дівчину. 

Ще до початку повномасштабної війни ми з Танею працювали в одному зі східних ЗМІ. Тетяна – журналістка, я – технічний співробітник. Найбільший страх за 40 днів застав мене перед блокпостами. Я боявся за свою кохану, що вона може бути у списках журналістів і її заберуть. Тому ми спалили всі наші документи з редакції, але і це не було гарантією того, що нас точно пропустять без проблем. 

Та все ж рішення прийняли – будемо ризикувати. Зібрали речі, попрощалися з усіма, хто залишився у підвалі, і знову пішки рушили до центру. Дійшли до блокпосту, мене роздягнули, перевірили паспорти і… пропустили. Дорога назад для нас була закрита. 

Варто сказати, що на блокпостах я почав розрізняти тих, кого примусово мобілізували у Донецьку, і тих, хто служив у лавах так званих «Л/ДНР». Перші – налякані, впевнені у тому, що я їх ненавиджу, другі – дуже злі, вони не вважають нікого за людей, ніби решти, кріс них самих, просто не існує.

За блокпостом нам пощастило. Зустрівся водій, який був готовий вивезти нас до населеного пункту недалеко від Маріуполя. Ми знали, що це містечко теж окуповане, але там були родичі Тетяни, і ми сподівалися, що там буде зв’язок і небо не буде вкрите попелом. 

Емоції від слів «я живий» неможливо передати словами

З Маріуполя до цього селища (я не хочу вказувати назву для безпеки тих, людей, які нас прихистили) ми дісталися за дві години. Усього дві години – і ми знову побачили цілі будинки, машини і людей на вулицях. Тут було тихо, без вибухів, без стрілянини. Але найважливішого – зв’язку – тут теж не було. Кілька днів поспіль ми шукали способи, як додзвонитися рідним. З’ясували, що в декого якимось дивом працював вайфай і був інтернет. Вперше за місяць я почув маму. Емоції від слів «я живий» передати неможливо. 

Повідомлення від мами Даніла, які через відсутність зв’язку довгий час залишалися без відповіді.

12 днів ми знову були без плану, без розуміння, що робити далі. Нам намагалися допомогти і друзі, і редактори з нашого медіа. І, на щастя, в один із таких днів біля будинку раптово зупинився водій, спитав наші імена і сказав: «Поїхали!». Ми були зібрані, речей небагато, тому за пару хвилин вже сиділи в авто і їхали в Бердянськ. 

30 блокпостів до Запоріжжя 

Дістатися до Запоріжжя ми намагалися двічі. Перший раз вдалося проїхати 10 блокпостів у той бік. Звісно, мене знову роздягали, перевіряли всі речі, документи, десятки разів перепитували одне й те саме й зрештою пропускали. Це робили й з іншими пасажирами, не роздягали тільки дівчат. На десятому блокпості нас зупинили і повідомили, що далі ми не проїдемо. Мовляв, там ідуть бої, це небезпечно. Довелося розвертатися і їхати назад. І я знову відчув відчай. Здавалося, що виїхати з окупації не вдасться ніколи. Це відчуття безпорадності було зі мною до 20-го березня. 

Вранці подзвонив водій і сказав: «Нібито відкрили коридор, можемо їхати». Об 11-й ранку ми знову в машині і знову їдемо. Вкотре проходимо блокпости, вкотре російські військові знімають з мене одяг і вкотре вивертають усе з кишень та сумок. Ми їхали цілий день, трималися за надію, що нарешті виберемося. О 20:00 від Запоріжжя нас відділяв останній блокпост. Вперед не пропускали, сказали приїжджати наступного дня о 6-й ранку. Такий варіант ми не розглядали, планували лишатися там ночувати. Але прийшов інший військовий з «пропозицією»: 300 доларів – і нас пропускають. 300 доларів з маріупольців, які залишилися без нічого. 

Таких грошей у нас не було. Але водій згадав про іншу дорогу і повіз нас в об’їзд. Ще кілька годин, ми минули блокпости, на останньому росіяни нас навіть не перевіряли, їдемо і бачимо прапор. Наш прапор. І наших українських військових. Таня вибігла з машини і кинулася обіймати всіх, хто був на блокпосту. На такому довгоочікуваному українському блокпосту!

Ми надто довго намагалися повернутися в Україну, щоб їхати за кордон

Виїжджати з України я не думав, але хотів поїхати подалі від Маріуполя, подалі від вибухів, подалі від бойових дій. У місто, яке завжди подобалося, у місто, яке завжди вабило своєю європейськістю. У Львів. Машиною разом з Танею ми вирушили на захід України. 

Відчуття були дуже дивні. Перший час я ходив вулицями Львова швидко, майже бігав, по звичці. Похід в супермаркет супроводжувався здивуванням, бо всі довкола спокійні, беруть продукти на один день, нікуди не поспішають і не забирають усе коробками. І за все треба заплатити, це ж вже не Маріуполь. Дивно, але цього так бракувало там, у пеклі. Цього нормального життя, спокою. 

Даніл і Тетяна на малюнку семирічної Соні, яка також жила в підвалі Маріуполя.

Львів став точкою повернення до життя

Ми адаптувалися швидко, бо до хорошого звикаєш. Львів став точкою повернення до життя. Ми знову почали працювати, місце роботи не змінилося. Таня знову записує інтерв’ю і пише чудові тексти, а я роблю все, щоб їй було якомога комфортніше працювати технічно. Нам допомогли з орендою квартири, ми знову почали жити тільки вдвох. 

Перший час Таня погано спала, здається, звикала до того, що не чутно обстрілів та вибухів. Вона вскакувала від кожного гучного звуку, а ще машини інколи видають звуки, які можна сплутати з літаком. І від цього голова автоматично піднімається нагору. Ніби перевіряєш, а чи не летить там раптом щось? Впевнений, що ці спогади будуть ще довго нас переслідувати.

Поступово переходимо на українську

У Львові почав говорити українською. З кумедним акцентом, але українською. Це не був різкий перехід або різка ненависть до російської. Ні, просто відповідати російською на українську стало дивно. Люди, до речі, завжди помічають мій акцент, а ще я інколи плутаю наголоси. 

Вдома з Танею говоримо трьома мовами: російською, українською та англійською. Нам так зручно, ми звикли. Одного разу, пішов підстригтися, львівський барбер запитав, звідки я приїхав. Після того, як я розказав свою історію, з мене не взяли грошей, сказали, щоб у наступному місяці приходив і був вже з роботою. 

Нашої історії вистачить на книгу

У Маріуполі я писав маленькі нотатки про те, що ми переживали, додавав дати, щоб не плутатися у хронології. Коли тут подивився, скільки усього я записав, подумав: «Цього вистачить на книгу». 

Я написав маленьку частинку і виклав на свою сторінку у Twitter. Такого фідбеку я правда не очікував. На мене підписалося майже 1000 людей, які тепер чекають, коли я викладу нові розповіді про себе і Тетяну. Про те, як ми виживали у Маріуполі і як тікали звідти.

Поки що, це чернетка. Я написав майже 90 000 слів, але це тільки половина з того, що я пам’ятаю. Тільки половина з того, що ми бачили, чули, відчували на собі. 

Суспільство

Бійці 45-ї артбригади знищили опорний пункт і три БМП окупантів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Взводний опорний пункт і три бойові машини піхоти російських загарбників знищили українські захисники.

Відео опублікували на ютуб-каналі 45-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ.

Бійці відзначили, що спрацювала бойова синергія: аеророзвідка 15 ГУ ДВКР і «Азову» та розрахунки 45 окремої артбригади.

«Ми бачимо та чуємо кожного окупанта, який прийшов на нашу землю вбивати і грабувати», — написали наші військові.

Читайте також: «Ми 41 день були відрізані від України». Як громада на Чернігівщині відновлюється після деокупації

Про 45 ОАБр

45-та окрема артилерійська бригада – підрозділ Ракетних військ та артилерії Сухопутних військ ЗСУ. Створений у 2014 р. у складі корпусу резерву. З початком повномасштабної збройної агресії РФ 45 ОАБР приступила до виконання бойових завдань за призначенням в зоні активних бойових дій.

Нагадаємо, воїни 45-ї бригади точним влучанням знищили ворожу САУ.

Також ми повідомляли, як Холодноярівці знищили ворожу БМП на ходу під Ізюмом.

Фото: facebook.com/AFUkraine.

Читати далі

Суспільство

Союзники надали Україні ще майже €1,5 млрд військової допомоги

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У столиці Данії 11 серпня відбулася конференція північноєвропейських союзників для підтримки України, під час якої вдалося зібрати 11 мільярдів данських крон (понад 1,3 млрд доларів — ред.)

Про це у твіттері повідомив міністр оборони Данії Мортен Бедсков.

«Який день! Донорська конференція забезпечує ще сильнішу підтримку України. Понад 11 мільярдів данських крон на підтримку боротьби України за свободу. Нове виробництво зброї, нові спільні навчання та заходи з розмінування», — написав міністр оборони Данії.

Відзначимо, що конференція у Копенгагені 11 серпня стала продовженням та розширенням формату «Рамштайн». Там обговорили питання довгострокового фінансування та підготовки українських військових.

Читайте такожЗберегти історичні будівлі. Як волонтери «Мапи Реновації» рятують українську спадщину, пошкоджену окупантами

Нагадаємо, Данія виділить 820 млн крон на зброю, оснащення та навчання ЗСУ.

Також Данія приєднається до навчання українських військових у Британії.

Раніше ми повідомляли, що США виділили Україні $1 млрд військової допомоги.

Фото: twitter.com/DanishMFA.

Читати далі

Суспільство

«Ми 41 день були відрізані від України». Як громада на Чернігівщині відновлюється після деокупації

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Корюківська громада на Чернігівщині однією з перших постраждала від повномасштабного російського вторгнення. Окупанти зруйнували місцеві дороги та мости, фактично ізолювавши ОТГ від іншої частини України.

Однак місцеві мешканці не змирилися з присутністю ворога. Жителі громади буквально голіруч зупиняли ворожі танки та блокували дороги, аби завадити російській техніці. Після того, як ЗСУ звільнили область, ОТГ почала відновлюватися та повертатися до звичного життя. Про 41 день в окупації та відбудову громади розповів Корюківський міський голова Ратан Ахмедов.

Корюківська громада, очільник ОТГ Ратан Ахмедов
Ратан Ахмедов.

Окупанти протягом чотирьох діб їхали через нашу громаду

Наша громада розташована в безпосередній близькості до кордону й межує з Росією. Тому в перші години повномасштабного вторгнення вся військова техніка окупантів, яка рухалася в напрямку Чернігова й Києва, була на території нашої громади. Загалом російські війська їздили територією нашої ОТГ протягом чотирьох діб. Це величезна кількість техніки, зруйновані дороги та підірвані мости. 

Одне з сіл нашої громади постраждало внаслідок детонації боєкомплекту артилерійської установки. Унаслідок вибуху дісталося будівлі старостату, школі, медичному закладу, магазину й частково — житловому сектору. Але головне — населення не постраждало. Усе інше — відновимо й відбудуємо разом. Зокрема, й завдяки нашим друзям та партнерам.

Зруйнована Корюківська громада

Звісно, ніхто не був повністю готовий до повномасштабної війни. Але у нас був чіткий алгоритм дій, тому, коли все почалося, ми вже знали, де будемо збиратися й що необхідно робити. Було прийнято рішення, що жодна бюджетна установа не починатиме роботу, крім об’єктів критичної інфраструктури. Зокрема, медиків та комунальників. Вони, як і місцева влада, без відпочинку працювали з першого дня вторгнення.

Корюківська громада: наслідки війни

Понад 40 днів ми були півостровом, відрізаним від «великої землі»

Росіяни не влаштовували на території нашої громади окупаційних адміністрацій, а просто пройшли маршем ближче до Чернігова. І цьому є кілька причин. По-перше, всі їхні сили були кинуті до обласного центру, вони охороняли свої шляхи постачання. А по-друге, у нас діяв потужний рух спротиву. Люди робили все можливе, аби зупинити ворожу армію.

Фізично ми протягом 41 дня були в тилу, але доступу до «великої землі» у нас не було. Громада була повністю відрізана. Окупанти пошкодили мости через річки, тому фактично ми тимчасово перетворилися на півострів. Єдиний шлях для виїзду з ОТГ пролягав через зону активних бойових дій.

Зруйнована будівля в Корюківській громаді

Запустили хлібзавод та підключили аграріїв

Звісно, у перші дні в громаді відчувалася певна паніка. Ми з колегами пройшлися всіма установами, подякували кожному працівнику й кожній працівниці, які попри все були на робочих місцях. Порадили людям триматися разом, згадати правила поведінки в екстрених ситуаціях, надання домедичної допомоги тощо. 

Ну, а далі ми почали поступово працювати над відновленням місцевої економіки. Нам вдалося запустити хлібзавод, який зупинив свою діяльність кілька років тому. У сусідній громаді відновили роботу сирного заводу. Запрацювали місцеві аграрії.

сільрада, Корюківська громада

Найскладніше, напевно, було з медикаментами. Ліки, на які був найбільший попит, зникли з полиць у перші ж дні. І виходило, що в когось було вдосталь медикаментів, а в когось — не було взагалі. Тому доставляли все необхідне через річку — човнами. Згодом окупанти почали обстрілювати човни, тому довелося знову шукати якісь альтернативні шляхи.

Читайте також: Будуємо разом. Це чотири волонтерські ініціативи, які відновлюють нашу країну

Але у нас було теплопостачання та електроенергія. Щоправда, авіаудари росіян пошкодили підстанції, через що відбувся стрибок напруги й деяке обладнання, на жаль, вийшло з ладу. Та загалом ситуація була контрольована.

Найкращий день в житті — коли побачив хлопців із ЗСУ

Про жодну співпрацю з окупантами не могло бути й мови. Натомість мені довелося щоночі змінювати місце ночівлі, адже росіяни викрали мого колегу з сусідньої громади. Після цього ми обладнали своєрідні спостережні пункти в кожному селі. Знали, де пересувається ворожа техніка, яка саме, в якому напрямку та скільки її.

будівля з муралом

Росіян погнали з нашої області в останніх числах березня — на початку квітня. Звідси вийшло понад дві тисячі одиниць побитої техніки та живої сили. Аби вберегти бодай те, що вціліло, окупанти підривали за собою всі мости. Для мене досі найщасливіший день — це 5 квітня, коли підрозділи Збройних сил України зайшли до в’їзду в місто, і я побачив наших житомирських хлопців. Це найкращий день у моєму житті. 

Із технікою та обладнанням допомогли партнери

Із програмою «U-LEAD з Європою» ми знайомі й активно співпрацюємо вже доволі давно. Ще з 2016 року, коли перебували на шляху до об’єднання та формування ОТГ. Потім був період нашого становлення, почалася більш предметна співпраця. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, U-LEAD знову прийшов на допомогу. Зокрема, керівниця Чернігівського регіонального офісу рина Кудрик постійно контактувала з громадою, допомагала з організацією волонтерських проєктів, доставкою предметів першої необхідності тощо.

техніка прибиральна

А коли окупантів вибили звідси, почалася робота в межах відновлення України. До 24-го лютого ми дуже хотіли розвивати інфраструктурні об’єкти. Звісно, війна перекреслила всі плани, а подібні проєкти сьогодні практично не фінансуються, адже кошти спрямовуються в оборонний сектор. Тому ми звернулися до U-LEAD. Перш за все, щодо встановлення резервного живлення для об’єктів критичної інфраструктури. Також ми потребували інструментів та техніки для розбору завалів та демонтажу конструкцій, які пошкодили окупанти.

бензопила розрізає дерево

І ми цю допомогу отримали. При чому, неймовірно швидко. Ба більше, програма навіть взяла на себе всі питання логістики та доставки техніки до ОТГ. На першому етапі «U-LEAD з Європою» передав нам бензоінструменти та генератори, а на другому — надійшла важка техніка, яка сьогодні працює в комунальних підприємствах, що забезпечують життєдіяльність громади. 

генератори

Відновили водоканал та розібрали завали, якими стримували ворога

Так ми отримали фронтальні навантажувачі, кілька десятків бензопил, відрізних машин. Також нам передали освітлювальний пристрій, який дозволив проводити роботу вночі. Усі ці речі були задіяні й працюють донині. Частину обладнання ми передали до сільських територій, аби забезпечити необхідним місцеві старостати та, наприклад, пожежні команди.

Завдяки допомозі ми, зокрема, змогли відновити роботу місцевого водоканалу та повернути водопостачання до територій, де окупанти пошкодили трубопроводи. Крім того, вже триває підготовка до зимового періоду, і тут це обладнання відіграє не менш важливу роль.

знищена автівка

А ще, звісно, розбір завалів на дорогах. У нашій громаді сформувався потужний рух опору, який робив все можливе, аби перешкоджати пересуванню російської техніки. І всі ці завали також прибралися завдяки U-LEAD.

Сьогодні всі отримані генератори розподілені по селам громади, у локації, де це найбільш актуально й справді необхідно. Бензоінструменти забезпечили стабільну роботу виїзних громад.

Корюківська громада

Ми обов’язково впораємося і все відбудуємо

До повномасштабного вторгнення ми мали справді великі плани на цей рік. Плани, які перекреслила війна. Але ми обов’язково повернемося до них після нашої перемоги. 

Зараз головне — підготуватися до опалювального сезону. Бо невідомо, як буде з газом, адже до нас він фізично йде з території Росії. Тому ми готуємося й там, де це можливо, намагаємося перевести об’єкти критичної інфраструктури на резервне тверде паливо.

Зупинка

Але ми впораємося. Відновимося, підготуємося до зими. Думаю, вкладемося до вересня. І всі наслідки перебування тут російських окупантів — також ліквідуємо. Так, дороги й мости — це все потребує фінансів та часу. Але це нам під силу, після перемоги все буде капітально відремонтовано та відбудовано.

Читати далі