Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Донецькі куркулі» на Прикарпатті. Як швейне підприємство зі Сходу відновило роботу в Івано-Франківську

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Олена Бесараб разом із чоловіком займаються власним бізнесом вже понад 20 років. Разом вони заснували дистриб’юторську фірму, що здійснювала продаж автотоварів в Донецькій та Луганській областях, а також інтернет-магазин PokrovAvtо.

У 2014 році, після окупації Донецька російськими військами, Олена з чоловіком евакуювали товари та обладнання до Покровська. У новому місті підприємці розширили свій бізнес: через попит клієнтів подружжя створило швейне підприємство з виготовлення автомобільних чохлів.

Другу релокацію, тепер вже до Івано-Франківська, бізнес пережив у лютому 2022 року – після повномасштабного російського вторгнення. На новому місці підприємці відновили продаж автозапчастин та перезапустили виробництво. Щоправда, замість чохлів з’явився новий запит – військова амуніція.

Захоплення чоловіка стало справою нашого життя

У нас бізнес сімейний. Я завжди кажу «ми», бо маю на увазі себе та чоловіка. Ми працюємо разом вже понад двадцять років: я прийшла в бізнес у 2000 році, чоловік – у 2001. Чому ми вирішили розпочати саме власну справу? Якось так склалося життя. Ми завершили навчання в університетах, не змогли знайти роботу за фахом і тому пішли на ринок, а з ринку виросли у фірму. На нашому підприємстві в Донецьку працювали 30 людей, частина – в гуртовій торгівлі, інші – у трьох наших магазинах.

Олена Бесараб та чоловік

Чому саме автомобільні товари? Мій чоловік – інженер-конструктор, завершив навчання в КПІ за спеціальністю «конструктор автомобілів та тракторів», а ще цікавився ринком автотоварів та відслідковував новинки. Поступово його хобі перетворилося на бізнес. А я його в цьому підтримала. З початковим капіталом нам дуже допомогли батьки, далі ми знайшли постачальників і почали продавати запчастини. 

«А тоді ми стали донецькими куркулями»

У 2014 році ми переїхали з Донецька до Покровська. Каталізатором рішення перевезти бізнес була дуже страшна історія, про яку сьогодні важко навіть згадувати. Якщо коротко, ще на початку окупації до нашої бази вночі зайшли російські окупанти, почали грабувати і трощити все, налякавши наших працівників. 

Коли росіяни побачили, як ми вболіваємо за свою команду – сказали, що не заважатимуть нашій роботі. Проте з часом нашу діяльність обмежували все більше. Нас врятувало те, що вдалося вивезти дві вантажівки з товаром до Покровська.

 Перший час в нас була депресія, ми постійно чекали, коли зможемо повернутися, але минав час, Донецьк залишався під окупацією. А наші працівники просили відновити роботу бізнесу. Особливо вражає те, що всі співробітники з Донецька тоді переїхали разом із нами. З часом команда, на жаль, розпалася, вже на новому місці нам довелося формувати новий колектив із місцевих мешканців. Напевно, до 2017 року ми ніяк не могли закреслити все, що було в Донецьку, а треба було не жити минулим. Ми чекали, тому не розширювались в бізнесі, цей переїзд дуже вплинув на підприємницьку роботу.

Подружжя засновників бізнесу

Ми продовжували працювати в сфері гуртової торгівлі автомобільними товарами та запчастинами на Донеччині та Луганщині, розвивали наш інтернет-магазин, організували склад та зібрали команду з десятьох людей. А в 2017 році стали ще й «донецькими куркулями». Це програма, за якою можна отримати фінансову допомогу на розвиток малого та середнього підприємництва. Ми отримали грант на виробництво автомобільних чохлів, тому вже в Покровську відкрили невеликий швейний цех. Ідея з’явилася випадково: ми продавали автомобільні деталі, але клієнти просили додати до асортименту ще й чохли. Ми проаналізували ринок, а держава допомогла з фінансуванням. Так почався новий етап нашого бізнесу.

Спершу я думала про рідних, а потім – про те, що їсти

Напередодні повномасштабного вторгнення ми довірились повідомленням від влади про те, що наступу не відбудеться. Але, на жаль, 24 лютого змінилось абсолютно все. Тоді, перш за все, ми думали про наших дітей, адже знову переживати цю депресію ми не хотіли. Тому вирішили, що бізнес нікуди не зникне, а якщо ми переїдемо – підприємство переїде за нами. Власне, першу я думала про рідних, а вже потім – про те, що їсти. 

Для бізнесу переїжджати дуже складно, оскільки ми втрачаємо як матеріально, так і морально. Якби переїзд відбувався поступово, це було б не так болюче. Зранку 24 лютого ми почали шукати фури, аби вивезли товар, обладнання, наш цех, але ніхто не погоджувався – всі боялися мобілізації. Куди я лише не зверталась, навіть телефонувала на гарячу лінію олігарха, чиї фури привозили гуманітарку до Покровська, а назад їхали порожніми. Я благала допомогти перевезти обладнання, але мені відмовили.

Донецькі підприємці

Цього разу, вже при другому переїзді, я не роздумувала і кинула все без будь-яких шкодувань. У нас є знайома з Маріуполя, яка до останнього не вірила, що з містом може статися щось подібне. Адже коли ми дивимось телевізор, нас наповнює дух перемоги. Але потрібно реально дивитись на речі, евакуювати дітей в безпечне місце і не чекати, коли до тебе прийдуть. 

Коли люди побачили, що відбувається на окупованих територіях, то зрозуміли, що треба рятувати й свої машини, тому ми виїхали з допомогою знайомих в перші дні вторгнення. Усе було дуже неорганізовано, тоді з’явились величезні затори та чимала кількість блокпостів. Наше обладнання, зокрема станки, вдалося вивезти повністю. Товар, на жаль, здебільшого залишився в Покровську, частина лекал пошкодилась під час дороги.

автівки Покров Авто

У Франківську перейшли на українську

Ми приїхали до Івано-Франківська, оскільки мали тут знайомих постачальників. Особливо нам дуже допомогли партнери з “ЛСА Груп”. Вони не лише виділили нам окреме приміщення для товару, а й розвантажили його та синхронізували. Вони бачили, що ми торгуємо конкурентним товаром, але попри це допомогли нам абсолютно безкоштовно. Ми були дуже здивовані, пропонували кошти, адже до цих процесів залучили велику кількість людей. Та наші партнери відмовилися й сказали, що ми друзі, а отже – це дружня підтримка. 

Читайте також: Ми виїхали з Донеччини, але наші вироби повертаються туди. Історія сувенірної майстерні WoodLike

Саме місто нам дуже подобається, особливо вразила «Стометрівка». Ми бачимо багато відмінностей в культурі, побуті. Багато людей сьогодні говорять про мовне питання, але в місті я його не відчуваю. Я знаю, що мені потрібно працювати, потрібно спілкуватись з людьми. У голові в мене російська мова, але я перекладаю її, спілкуюсь українською, хоча часом все одно проскакують ці слова. Місцеві це бачать та розуміють, ця реакція не є негативною, нас хочуть підтримати. Я розумію, що розмовляю поки ще повільно, з помилками, але дуже стараюсь і не соромлюсь цього. У своїй сім’ї ми теж домовились перейти на українську, стараємось цього дотримуватись і привчаємо найменшого сина. У дітей у місті такі ігри цікаві: вони встановили блокпости, вимагають сказати «паляниця», тому з цим краще не жартувати (посміхається).

Франківські будні донецького підприємства

Зараз в нас працює оптова торгівля та магазин, який ми перенесли до Івано-Франківська. Ми втратили можливість як дистриб’юторська фірма обслуговувати клієнтів з Донеччини та Луганщини, проте зараз більш активно розвиваємо роботу в онлайні. Дуже допомагає наш сайт, де презентовано увесь асортимент товару. Зараз нам потрібно «вибивати» собі місце під сонцем, показувати свою унікальність та доводити, що ми корисні для наших клієнтів. Ми знаємо цей ринок, ми знайомі між собою, тому розуміємо, що треба робити. Ми відчуваємо свою силу.

Щодо швейного цеху, то ми також продовжуємо роботу у Франківську. Сюди переїхали наші друзі з Краматорська, ми тримаємо зв’язок з усіма постачальниками, маємо потенціал для розвитку, тому почали спільну роботу. 

У наших колег теж швейне виробництво, вони виготовляють рюкзаки. Спільно ми вирішили шити те, в чому зараз найбільша потреба – військову амуніцію, форму, плитоноски. В них легке обладнання, в нас – обладнання для чохлів та важких тканин. Якось в Івано-Франківську двоє дівчат шукали роботу, ми подружились, і вони пошили кілька плитоносок. Тому зараз ми на початковому етапі запуску ще й цього виробництва, утім запуск додаткового напряму – це дуже довгий процес. Наразі ми чекаємо на тканину для кітелів. І будемо дуже раді бачити в команді закрійника.

швейний цех

У нас хороший сервіс, ми доставляємо товар безкоштовно. Я вважаю, що саме в цьому наша унікальність: ми кілька разів переїжджали, але все одно продовжили свою роботу. Якось наш менеджер прийшов до роздрібного магазину й каже: «Будь ласка, зареєструйтесь на нашому сайті, у нас хороший асортимент, будемо раді співпраці». На це йому відповіли, що виробників і товару вистачає, але погодились взяти візитку. А на її звороті написано «донецький куркуль». Коли клієнт це побачив, то одразу погодився на співпрацю. Усі намагаються нас якось підтримати, допомогти облаштуватися нам на новому місці. Думаю, в такий спосіб люди прагнуть зробити свій внесок у спільну перемогу – допомогти донецьким підприємцям почуватись тут як вдома.

Потрібно рухатися вперед, іншого виходу немає

Особисто для мене найскладнішим було зрозуміти, хто твій ворог, і на першому етапі перемогти його. Я вирішила, що перемагати ворога – це також і працювати, надавати робочі місця, платити податки і завдяки цьому наближати нашу перемогу. А ще – вчити дітей відповідати за свої вчинки, бути чесними і знати, хто твої рідні та як їх потрібно цінувати.

Щодо бізнесу, то найскладнішим було саме його перевезення. Щоб це зробити якісно, потрібно планувати і довго готуватись. А ми вже везли товар в фурах і достеменно не знали, куди саме. 

донецькі підприємці створюють військову амуніцію

Я вважаю, не треба дивитися в минуле і чекати, що повернеться все, як було. Як було раніше вже не буде ніколи. Тому слід просто працювати. А для цього необхідно переїхати на більш безпечну територію та організовувати роботу. Вірити, що все повернеться і втрачати час – це дуже помилково. Бо разом із часом ти втрачаєш команду, платиш за оренду приміщення, щоденно маєш моральні і матеріальні втрати. Тож поки є сили, потрібно сміливо крокувати вперед, іншого виходу просто немає.

Цей бізнес я вже не покину

Наразі нам потрібно відремонтувати ще деякі машинки, зібрати їх правильно, завершити облаштування нашого цеху. Поки в нас доволі маленьке приміщення, адже частину займає магазин. Крім того, потрібно створити робоче місце для закрійника, щоб все злагоджено працювало.

Якщо говорити про виробництво чохлів, сьогодні це не є товаром першої необхідності, ми не зосереджуємося на цьому. Попри це до нас періодично приходять власники дорогих автівок і просять пошити тканинні чохли для шкіряного салону. Поки є одиничні замовлення, тому ми дуже поступово відновлюємо цей напрям, орієнтуючись виключно на попит. Я маю спершу забезпечити працівників роботою, а не хапатись туди-сюди. У бізнесі потрібна стабільність. 

Донецькі підприємці створили швейне виробництво

У виробництві все набагато складніше, ніж у звичайній торгівлі. Навіть якщо буде відсутній один ґудзик – буде збій. Тому спершу потрібно мати достатню кількість матеріалів та забезпечити людей роботою.

Ми хочемо розширюватися в сфері пошиття одягу. Я можу шити одяг для армії, а потім перейти на пошиття одягу для риболовлі чи полювання. Крім того, плануємо відкрити магазини. Це та перспектива, яку я бачу сьогодні. І, звісно, будемо й надалі розвивати онлайн-магазин.

Я відразу зрозуміла, цей бізнес вже не покину. Він буде розвиватися тут, у Франківську, а після перемоги я можу організувати все заново на Донеччині. Насправді дуже корисно тестувати бізнес на іншій території, це дуже цікаво, якщо не враховувати, що причиною переїзду стала війна. Та для себе я остаточно вирішила, що Україна – це мій дім. І не так важливо, де розташоване приміщення, в якому ти живеш чи працюєш.

Суспільство

На Рівненщині встановили станцію громадського моніторингу якості повітря

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.

Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».

Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».

Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.

Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.

Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.

Що таке пости громадського моніторингу?

Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.

Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.

Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.

Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.

Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.

Читати далі

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі