Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
>
Музей іграшок Музей іграшок

Суспільство

“До мене приходять за дитинством”. Як пенсіонер відкрив на Чернігівщині музей іграшок

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Пенсія – час, коли життя тільки починається. Принаймні для Сергія Олексійовича Коноваленка з Чернігівщини. Скорочення на роботі та вихід на пенсію стали для чоловіка початком нового етапу у житті. Він виборов у райцентрі фінансування та відкрив у своєму селі музейний комплекс з експонатами старообрядництва та найбільшою в Україні приватною колекцією ляльок. Іграшки стали справою життя для лялькаря. Майстер виготовляє ляльок-мотанок та опановує мистецтво створення реборнів – іграшок, що нагадують живих немовлят. 

Подорожуючи Чернігівщиною, туристи обов’язково зазирають до смт Добрянка, аби відвідати унікальний музей іграшок. Тут, зізнається лялькар, навіть кремезні чоловіки впадають у дитинство. 

Сергій Коноваленко

Сергій Коноваленко

За фахом кухар, почесний член Асоціації кулінарів України. Після виходу на пенсію, перетворив своє хобі – колекціонування іграшок – у справу життя. Зараз утримує музейний комплекс у Добрянці, Чернігівській області, з експонатами старообрядництва та колекцією з 5 тисяч найрізноманітніших ляльок.

Як отримав гроші на музей від держави

Мій музей – це моє життя. Завдяки йому у мене відкрилось друге дихання. Не заради бізнесу, не заради матеріальних благ, а заради духовного стану. Мені подобається приносити людям ті хвилини щастя, коли вони поринають у своє прекрасне дитинство. 

Так вийшло, що кілька років тому я потрапив під скорочення і втратив роботу. Я понад 20 років завідував їдальнею Добрянського лісгоспу, був почесним членом Асоціації кулінарів України. 

Ріпкинський центр зайнятості запропонував мені разову фінансову допомогу на відкриття власної справи. Син мене підтримав і ми разом написали бізнес-план – розробили програму розвитку туризму в нашому районі.

Успішно захистивши проєкт, ми отримали гроші на його реалізацію. Я не пам’ятаю точну суму, але це було близько 40 тисяч гривень. 

Цю допомогу я вклав у відкриття свого музею – зробив прибудову, купив стелажі. Фактично, став офіційним міні-музеєм.

Хата старообрядців

 Спочатку це був лише Дім старообрядництва (релігійно-суспільних рух, спрямований проти реформи РПЦ, яку  провів російський цар Петро І. Прихильники “старого обряду” змушені були рятуватися від переслідувань владийй, будуючи поселення у важкодоступних місцевостях – Ред.). Бо ж Добрянка колись була одним із центрів цього руху в Україні. Заходячи до музею, відвідувачі потрапляють у дім кінця ХVIII-початку XIX сторіччя, де зібрані предмети побуту старообрядців – від кухонного посуду, до меблів, килимів, вишиванок та книг. 

Сергій Коноваленко проводить екскурсію музеєм старообрядництва, де зібрана колекція одягу, посуду, картин та культових речей старообрядців. Деякі експонати датовані XVII – XVIII століттями.

Музею іграшок тоді ще офіційно не існувало. У мене була приватна колекція ляльок, яка в певний момент вийшла з-під контролю і розрослась до нечуваних розмірів. Спочатку я показував її лише найближчим друзям. Лише згодом це переросло у повноцінний музей. 

Шлях від однієї іграшки до цілого музею

Кілька років тому у нас був невеличкий сімейний бізнес –  сувенірна крамниця. Коли ми закрились, залишилось декілька іграшок, які не вдалось продати. Спочатку ми з дружиною планували подарувати їх комусь, але вони так і “зависли” у нас вдома. Потім ми з сім’єю та друзями поїхали на відпочинок до Криму. Проходили повз сувенірний магазин і мене зацікавили фарфорові ляльки – українець та україночка. Вони були одягнені в національний наряд, виглядали шикарно. Мені стало шкода витрачати на них кошти, але діти помітили татків вираз обличчя. Зібравши свої кишенькові гроші, вони купили мені такий подарунок.

Читайте також: Бізнес на пенсії: як одесит продає авторські ляльки за $300

Відтоді все і понеслось. Друзі та рідні привозять іграшки з усіх куточків світу. У них тепер одна проблема – що такого знайти, аби мені було приємно. Знаєте, як дурнику цукерку, так мені ляльку або машинку (Сміється). Я впав у дитинство, але мене це не засмучує. Навпаки мені подобається. 

Як почав захоплюватись реборнами – іграшками, що нагадують живих немовлят

Близько року тому я почав захоплюватись реборнами. Скажу одразу, назвати реборн іграшкою – це блюзнірство. Адже вони виглядають наче живі діти. І коштують зазвичай не мало. На свій перший реборн я витратив всю пенсію – близько 2 тисяч гривень. Хоч він коштував більше, але я вмовив жінку зробити мені знижку. У цієї ляльки не вистачало пальчика на ніжці, тож я знайшов майстра, подзвонив запитати, як можна його реставрувати. 

іграшки
Власник музею іграшок Сергій Коноваленко разом зі своїм другом Сергієм Бондарем, який навчив його виготовленню реборнів – іграшок, які схожі на справжніх немовлят.

Так я познайомився зі своїм ліпшим другом Сергієм Бондарем. Сергій – воїн АТО. Він єдиний на пострадянському просторі займався виготовленням реборнів. Ми розговорились і він пообіцяв при зустрічі полагодити мені ляльку. Потім Сергій провів мені безкоштовний майстер-клас з виготовлення реборнів. Хоча зазвичай майстри беруть за таке великі гроші. Він же і подарував мені перші інструменти – фарби та пензлі. Так вийшло, що тепер на пострадянському просторі я другий після нього займають реборнами. 

Мистецтво створення реборна

Але виготовити реборна – це доволі клопітка робота. Потрібно нанести понад 46 шарів фарби. Це ж художній розпис. Спочатку підготовка – це понад 24 шари, потім потрібно надати шкірі мармуровість, промалювати вени та покрити все лаком. Окрім того, кожен шар запікається в аерогрилі. Тож, коли хтось дивується ціннику, то це не просто так. В цю іграшку вкладається душа. Готова лялька коштує від 3 тисяч гривень до нескінченності. Але це шедевр. Ніяка машина не здатна створити таке.

Стоячи на відстані 50 сантиметрів від реборна, ніхто і ніколи не скаже, що це іграшка, а не жива дитина. 

Одного реборна я навіть вже продав, але в цьому сенсі я дещо ледащій реборніст. Сергій, мій вчитель, завжди вставляє мені наганяй через те, що свої роботи потрібно виставляти на продаж та заробляти. А мені шкода. Перших моїх реборнів – Сергія та Марусю – ми створили разом з моїм вчителем. Вони для мене знакові. Я останню крихту хліба доїдатиму, але не продам їх. Для мене це як продати свою дитину. 

Колекція, що б’є рекорд України

Коли я зібрав у своїй колекції 1 200 фарфорових ляльок, за мною зареєстрували рекорд України. На жаль, для отримання сертифікату тоді треба було заплатити понад 19 тисяч гривень. Ми шукали спонсорів, але документ я так і не отримав. Втім, коли про це дізналась моя подруга, то зробила величезний внесок в нашу колекцію. Вона закривала свою мережу магазинів і подарувала мені вісім ящиків фарфорових ляльок. Заради них навіть довелось добудовувати ще одну кімнату. 

іграшки
Колекціонер завжди особисто проводить екскурсії своїм музеєм іграшок, розповідаючи історії кожної ляльки та читаючи власні вірші про них.

Сьогодні у мене в музеї налічується близько п’яти тисяч іграшок, а може вже й більше. Тільки фарфорових ляльок 2 500 тисячі. Окрім них є ще ретро-іграшки, радянські та дореволюційні екземпляри. Деяким понад 150 років. Водночас я знаю історію кожної ляльки, знаю хто її подарував або як вона до нас потрапила. Однак, мені не приємно, коли питають про матеріальну цінність – іграшки можуть коштувати величезних коштів, але для мене вони неоціненні. 

У кожної іграшки своя історія

Улюбленими вважаю всі іграшки, що були подарованими моїми дітьми, учнями або друзями. А також ті цікавинки, що пов’язані з моїм дитинством. Наприклад, рідкісна механічна радянська Дюймовочка 70-х років або целулоїдний Буратіно. Скільки б вони не коштували, я їх куплю.

Так нещодавно на ринку в Чернігові я знайшов механічну черепашку, яка була у мене в дитинстві. Коли мені було сім або вісім років, я такого прочухана від мами отримав через цю іграшку. Нічого не сказавши батькам, я сів на велосипед і поїхав у сусідню Білорусь, що знаходиться за 12 кілометрів від Добрянки, щоб купити собі механічну черепашку.

Півдня я провів під магазином, поки там був перерахунок. Врешті мені продали іграшку, але продавчині помітили, що дитина чужа, і зателефонували у Добрянку. Коли я приїхав, мати вже чекала мене на порозі. Тож коли я нещодавно натрапив на цю іграшку, був готовий заплатити будь-яку суму. У підсумку попросили лише 20 гривень чи щось таке. Я відремонтував її, склеїв і зараз вона працює. Коли приїжджають екскурсії, я люблю зупинятись на цій черепашці. 

Коли кажеш, що купуєш іграшку для музею, люди роблять свій внесок

Зараз я працюю над новорічною тематикою. В музеї вже є декілька стелажів, що присвячені новорічним іграшкам. Я купую дідів морозів, снігурок, все, що якимось чином стосується Різдва, Нового року та ялинки.

Коли купуєш іграшку і кажеш, що це для музею, багато хто вважає за правило зробити свій внесок. Часто безкоштовно. Як то кажуть, чутками земля повниться. Тож часто мені висилають іграшки люди, які навіть ніколи мене не бачили та не знали.

Нещодавно я став ще й реставратором. Жінка вислала мені дві унікальні дуже старі іграшки за умови, що я їх сам полагоджу та залишу у музеї. У ляльки були відбиті ручка, ніжка та голова. Це була моя перша реставраційна робота, яку я оцінюю на 70 зі 100 балів. Так я виконав обіцянку, відправив жінці відеозвіт і зараз ці іграшки прикрашають мою колекцію. 

До мене приходять за дитинством

Ми не дуже розпіарені, але до нас їдуть з усієї України та навіть з-за кордону. Проїжджаючи Чернігівську область, люди як правило зазирають і до нас. Дізнаються про нас з інтернету, читають статті або бачать сюжети по телебаченню. 

Дуже багато приїжджає іноземців. Це, переважно, туристи з Німеччини, Канади, Польщі, Франції, Білорусі. Делегація з Франції навіть подарувала мені двох ляльок. Я, зі свого боку, теж намагаюсь залишити  згадку про наш музей. Мої ляльки-мотанки, яких я сам виготовляю, вже знаходяться у восьми країнах. 

іграшки
Ляльки-мотанки, які виготовляє Сергій Коноваленко.

У нас подобається не тільки малюкам, а й дорослим. Зазвичай за дитинством їдуть ті, хто щиро хоче його повернути.  Я не психолог, але дуже люблю спостерігати, як змінюється настрій людей. До музею кожен заходить зі своїми проблемами та думками. А вже на фініші, особливо після того, як я прочитаю кілька віршів на завершення екскурсії, у людей навертаються сльози радості. На виході кажуть: “Дякуємо за вашу машину часу, яка повертає нас у наше дитинство”. 

Читайте також: Купують і в Америці, і в ПАР. Як українські ляльки-мотанки підкорюють світ

Особливо цікаво спостерігати, коли заходить кремезний дядько, який нічого не очікує від екскурсії. А коли він йде, я помічаю його дитячі очі. Він побачив іграшку свого дитинства, згадав свою історію. Це цікаво. 

Існуємо на основі благодійності

Частіше за все, звичайно, приїжджають діти. Цього року була унікальна екскурсія, яку я не забуду. Приїхав садочок з Чернігова. У мене був шок, коли сказали, що це буде група з 15 дітей від 3 років. Я схопився за серце. Як я таких малих діток буду відтягувати від фарфорових ляльок? Але вони були оточені любов’ю та увагою з боку їхніх нянечок та вихователів і все пройшло спокійно. Підходить до мене дитинка років чотирьох і питає: “Дядя, а можна я хоча б пальчиком доторкнусь?”. Я клянусь, я ледве не розплакався. . 

До пандемії екскурсії приїжджали часто. Зараз, звичайно, дуже мало людей, але все одно зазирають. Вхід у музей коштує 60 гривень. Звичайно, діткам ми робимо знижки, а з людей з інвалідністю та воїнів ООС гроші не беремо. Але музей, фактично, тримається на допомозі друзів і небайдужих людей. Можна сказати, що існує на основі благодійності.

Суспільство

На аукціоні продали іменну ручку Джо Байдена. Усі гроші підуть ЗСУ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Іменну ручку президента США Джо Байдена, яку він подарував у 2017 році голові Укроборонпрому, продали на аукціоні Prozorro за 600 000 гривень.

Про це повідомили у пресслужбі Укроборонпрому на фейсбук-сторінці.

Виручені на аукціоні гроші підуть на підтримку новоствореного 47 окремого батальйону ЗСУ під командуванням Івана Шаламаги та Валерія Маркуса.

За даними Prozorro, в аукціоні брали участь 25 претендентів. Стартова ціна лота була 30 000 гривень. Переможцем став Олександр Любашевський.

Читайте також: Тьотя Суп із «Азовсталі». Як мешканка Маріуполя два місяці годувала людей у підвалах заводу-фортеці

Нагадаємо, Укроборонпром відтворить бойову машину десанту «Синиця», у якій знищили кадирівського генерала.

Як ми повідомляли раніше, Укроборонпром почав ремонтувати трофейну техніку для ЗСУ.

Фото: facebook.com/ukroboronprom.

Читати далі

Суспільство

ЗСУ розгромили «елітну» 58-му армію РФ, оснащену новітнім озброєнням

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Воїни Збройних сил України на південному напрямку розгромили «елітну» 58-му армію Південного військового округу РФ.

Про це повідомили на сторінці Служби безпеки України в Telegram.

СБУ вдалося перехопити телефонну розмову одного з окупантыв, який розповів своїй дружині про знищення «найважчої» армії Південного округу.

«Від 58-ї армії взагалі нічого не залишилося. Вона вважалася найважчою армією в Південному військовому окрузі. А зрештою від неї не залишилося майже нікого. Валерій Бакін в 58-й служив. У нього в роті жодної людини живої не лишилося. Жодної! Усю роту ліквідували. Усю роту. У нас також є роти, де залишилося по 3-4 людини», – розповідає своїй дружині російський загарбник.

За даними Служби безпеки, у 2018 році 58-му армію переоснастили найновішими озброєнням і технікою, «аналогів яким немає».

Читайте також: Тьотя Суп із «Азовсталі». Як мешканка Маріуполя два місяці годувала людей у підвалах заводу-фортеці

« А зараз ЗСУ зробили так, що “нєт” самої 58 армії Південного воєнного округу рф. Тож робимо все, аби “приклад” 58 армії наслідували й інші військові підрозділи ворога. Наближаємо нашу перемогу!», – додали в СБУ.

Раніше бійці бойової групи К2 знищили ворожий танк, що «заблукав» на території однієї з шахт в місті Мар’їнка, що на Донеччині.

Також ми повідомляли, що захисники Запорізького краю знищили російський штурмовик Су-25 та три безпілотники «Орлан-10».

Читати далі

Суспільство

Тьотя Суп із «Азовсталі». Як мешканка Маріуполя два місяці годувала людей у підвалах заводу-фортеці

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Тьотя Суп – саме так Наталю почали називати діти на «Азовсталі». В одному зі сховищ заводу вона впродовж двох місяців готувала їжу. Харчі закінчувалися дуже швидко. Тому навіть більше за обстріл вона боялася промовити слова: «Сьогодні супу не буде». А ще Наталя вигадувала, як відволікти дітей: разом з малечею вони малювали їжу з мирного життя, а потім намагалися втілити «картинку» з наявних продуктів.

Наталя

Працівниця заводу «Азовсталь» у Маріуполі

З початком бойових дій перебувала у місті та понад два місяці ховалася в одному з цехів заводу. У травні змогла виїхати в межах евакуаційної колони

Працювала на «Азовсталі» та волонтерила

Я працювала машиністкою котлів високого тиску на заводі «Азовсталь» у Маріуполі. У вільний від роботи час викладала за своєю спеціальністю при комбінаті в навчальному центрі. Захоплювалася рукоділлям: вишивала, створювала картини зі стразів.

З 2014 року я допомагала діткам, які стали переселенцями зі сходу. Зокрема, з іншими волонтерами збирала та перераховувала кошти для фонду, який оплачував їхнє лікування, готувала подарунки до Дня святого Миколая та відправляла в різні міста України.

Війну зустріла у потязі

Я чомусь взагалі не вірила в повномасштабне вторгнення Росії. Якби я це відчувала – точно не сиділа б у місті до останнього. У ніч проти 24 лютого я була в поїзді – їхала до Києва на лікування. І коли потяг почав спізнюватися, нам сказали, що ніби хтось почав бомбити деякі ділянки. На той момент ми були вже під столицею.

Коли я доїхала до Києва, усе скрізь було зачинено. Мені сказали, що лікарня не працює. Залишатися у столиці навіть думки не було. У Маріуполі на мене чекав мій чоловік. До того ж я не мала при собі грошей і не могла зняти готівку. Та й ін’єкції з собою не взяла, які маю колоти щодня.

Краще тікати, ніж загинути під обвалом

Я вирішила залишатися вдома у Маріуполі, а чоловік без мене не хотів виїжджати. У перші дні десь ми чули якісь віддалені обстріли. Але нам здавалося, що це десь далеко й до нас не дійде. Думали, що буде ситуація така ж, як з 2014 року.

Але був неприємний момент – нам не було, де ховатися. Люди, які мали доступ до підвалу, виїхали й забрали ключі з собою. Тобто в нас навіть не було можливості підготуватися, вкинути туди якісь матраци, воду та продукти.

Хоча, якби ми й мали доступ до підвалу, розуміли, що він не облаштований як бомбосховище. У разі обстрілу будинок просто складеться, і вибратися буде неможливо. Якщо готуватися бути похованим живцем, то вже краще тікати у безпечніше місце.

Бігли до заводу прямо під обстрілами 

Так ми пробули у будинку до 1 березня, поки ситуація не ускладнилася – почалися масові обстріли Маріуполя. Ми вирішили шукати прихисток на «Азовсталі». На той момент нам здавалося, що саме там найбезпечніше. Зранку наступного дня я зібрала документи та перше необхідне, і ми рушили. Бачили, як горіли машини та будинки. Окупанти знищували все. Людей на вулицях було дуже мало. На нас дивилися, як на самогубців, які біжать під обстрілами.

Фото: Маріупольська міська рада

Дорогою ми забігали у підʼїзди, щоб передихнути та сховатися від авіаударів. В одному сиділи жінка, бабуся та двоє діток. Вони запитали, куди ми прямуємо, і ми відповіли, що на комбінат, у бомбосховище. «А ви впевнені, що дійдете туди?». І я відповіла: «Ну, якщо не дійдемо, значить – не дійдемо».

Життя на заводі було квестом: виживеш сьогодні чи ні

Ми зайшли в один із цехів на «Азовсталі» й побачили там багато людей – дорослих, діток, стареньких. У різний час приходили ще. Кожен день перебування там був для нас екстремальний. Це ніби пройдеш ти сьогодні квест чи ні. Приготував їсти – добре, не влетіло в цех – теж добре. Ще один день минув.

Виходити з бункер «Азовсталі» на вулицю з якихось потреб було небезпечно. Одна дівчинка це зробила, і в цей момент стався «приліт» – відірвало двері, а її саму ледь не вбило. Одну жінку ударною хвилею вдарило об стіну – вона прийшла з шишкою, мабуть, мала струс мозку. В один момент прилетіло прямо в цех, і снаряд розірвався там, де ми ходимо. 

Один із захисників Маріуполя. Фото: Дмитро Козацький

Я не можу передати, що ми всі відчували. Що найгірше – деякі люди не усвідомлювали можливих наслідків від своїх дій. Чоловіки виходили покурити під обстріл. Я спочатку їх дуже лаяла за це, говорила: «Хлопці, у нас немає жодних медикаментів. Якщо вас ранять, ви будете стікати кров’ю та стогнати, а на вас дивитимуться діти!». Я просто ніколи не пила алкоголь і не палила, й мені не зрозуміти цю залежність. Але кожен має право вирішувати сам, тож я з тим змирилася. І все ж, як на мене, одна річ – вийти, ризикуючи життям, заради того, щоб знайти воду чи їжу, а інша – щоб покурити.

Суп із консерви та «делікатеси» для дітей

У нашому цеху на «Азовсталі» було від 38 до 50 людей – хтось залишав його, інші приходили. Ті, хто приїжджали раніше машинами, брали з собою їжу, пледи та все необхідне. Хто біг – брав те, що вмістилося в руки. Переважно люди приходили ні з чим, дехто навіть не зміг забрати документи.

Спочатку на «Азовсталі» всі готували їжу кожен для себе. Але якось я сказала: «Дивіться, ми не знаємо кінцеву дату організованого виходу. Ми виживемо, якщо будемо їсти разом». 

Наталя під час евакуації з «Азовсталі». Фото: Маріупольська міська рада

Готувала для всіх я, бо треба було чимось себе зайняти. Не могла я просто постійно сидіти у бункері без інтернету та світла, у повній прострації. Я взагалі непосида, тож мені було особливо важко. Коли просто лежала, одразу зʼявлялися сумні думки: а що там з рідними, хто зі знайомих та колег загинув тощо.

Запаси продуктів закінчувалися дуже швидко. Спочатку варила суп із двох банок консерви на каструлю, потім почала додавати одну. Для діток робила гречаники – трішки борошна, погашена сода та каша. Зі страв ще був звичайний обсмажений рис.

Боялася сказати, що сьогодні супу не буде

Памʼятаю, коли приносила їжу, діти кричали: «Суп! Суп! Суп!». З нами був маленький хлопчик, який міг запам’ятати імена лише деяких інших дітей. Коли я давала йому страву, завжди казав: «Дякую!», а кому – ніколи не говорив. І в один момент я запитала: «Чому ти не називаєш мене на ім’я?». А його мама відповідає, що в нього не виходить вимовити «Наталя». І я кажу: «Ну, то називай мене Тьотя Суп, я ж врешті-решт суп варю». І якось це звиклося. Згодом уже всі мене так називали.

В останні дні перед евакуацією з харчів у нас майже нічого не залишилося. Я боялася, що в один момент мені доведеться сказати людям: «Вибачте, сьогодні супу не буде». Для мене це було найстрашніше – гірше, ніж ті обстріли. Я всім говорила, що їжа є, і боялася питання: «А на скільки її вистачить?». Тому прокидалася й намагалася уникати таких розмов із будь-ким, тому що не знала, як сказати правду.

Діти малювали чорні картини

Діти, які виходили на вулицю, розуміли, що відбувається. Старші замикалися в собі. Я намагалася якось їх розрядити. При собі вони мали лише олівці, тому запропонувала малювати. Спочатку чи не всі картини були чорні, при чому навіть у підлітків. Згодом діти почали брати до рук інші кольори, малюнки ставали яскравими. Ми малювали їжу з мирного життя. А потім намагалися втілити «картинку» з наявних продуктів. Так тісто на воді та консерва ставали найсмачнішою в світі піцею. Ті картини я, до речі, забрала з собою при евакуації. Ми проводили різні конкурси, відволікалися якимись іграми. Це трохи спрацьовувало.

Наталя під час евакуації з «Азовсталі». Фото: Маріупольська міська рада

Дорослі теж займалися, чим могли. Хтось мав із собою в’язання, деякі люди грали в шахи та доміно. Коли 8 березня випав сніг, дівчатка збирали його лопатами, адже в нас був брак технічної води. Гребти під саме дно не можна було, адже там осколки. І все ж скло та бруд потрапляли. Ми той сніг топили на вогнищі, потім відмерзали, зливали, щоб можна було вмитися. Тяжко було, коли взагалі не було опадів. Ми намагалися воду використовувати дуже економно, бо розуміли: невідомо, коли вона з’явиться і чи буде взагалі.

Евакуація була на межі зриву

Про можливу евакуацію ми чули з радіо, яке в нас було. Перше вивезення людей на автобусах не вдалося – почалися сильні обстріли. Щойно люди спустилися назад у бункер, окупанти підірвали генератор на місці, де за пʼять хвилин до цього стояла трирічна дитина.

Перша з трьох колон в супроводі ООН і Червоного хреста вийшла з бункера 1 травня. Люди йшли до автобусів у повній тиші. Через пʼять діб вийшли ми – і почули обстріл. Евакуацію хотіли перервати. Але потім чомусь нам сказали, що ми можемо йти далі. Було страшно.

Евакуація цивільних. Фото: Маріупольська міська рада

Довелося довго йти. Нам сказали, що від того, як швидко ми доберемося до автобусів, залежить, чи поїде того ж дня остання група. Я розуміла, що їм навіть морально буде некомфортно одним там перебувати. А якщо доведеться бути довго, та ще й без їжі? Тому ми йшли настільки швидко, наскільки могли.

Разом із нами прямували люди, яким було важко пересувалися. Ми несли їхні речі, допомагали залізти у важко прохідні місця, переставити ногу, дістати застряглий рюкзак. Третя група теж змогла виїхати – у них обстрілів не було.

Після двох місяців у бункері хочу усамітнення

Я провела на заводі два місяці та чотири дні. Відчула себе у безпеці лише тоді, коли вже доїхала до Запоріжжя. Усю дорогу плакала. Нас нагодували, розселили, одягли, взули. Прийшли вже деякі виплати. Нам надали всі умови для того, щоб ми трохи заспокоїлися і якось жили далі.

Зараз я у досить неприємному стані. Навіть не можу довіритися психологові, якого мені пропонували. Знаю, як вони працюють – повертають у той час. Не хочу ще раз це переживати. Я два місяці не могла ніде усамітнитися, жила на «Азовсталі» в одному приміщенні з людьми з різними характерами та звичками. Зараз просто хочу тиші та самотності.

Читайте також: «Страх кудись відійшов, і я наважилася». Історія фельдшерки з Луганщини, яка врятувала автівки «швидкої» з-під обстрілів

Безмежно вдячна всім, хто дотичний до організації нашого виходу. Вони всі дуже сміливі люди. Це була злагоджена робота. Я розумію, як це важко. У бункері нам було складно визначитися, хто сьогодні прибиратиме, хто рубатиме дрова тощо. А тут, у Запоріжжі, один відповідав за медицину, інший – за розселення, третій – за харчування, четвертий – за одяг тощо. Люди, яких я знала 20 годин, зробили для мене більше, ніж деякі рідні.

У 2014 році я допомагала діткам, тож чудово знаю, як це важко – з’єднувати людей, щоб усі домовилися. Ти береш на себе відповідальність за певне питання, і мусиш тримати комунікацію з іншими. Це колосальна праця.

У планах – видати посібник з виживання

Наразі мені потрібна певна медична допомога. Ми всі чимось хворіли в бункері, маємо високу температуру. Намагаюся через знайомих дізнаватися, кому треба якась допомога. Бо багато моїх колег загинули, деякі – цілими сім’ями. Розумію, що нині їм дуже потрібна підтримка. А ще вирішила створити групу у Viber з тими, хто був у бункерах, щоб трішки розуміти, хто знайшовся. Бо почали всі дзвонити: «Хто, де, як?». Нам треба триматися разом.

У мене в планах – написати посібник із виживання в екстремальних умовах. Це буде коротка довідка: що треба взяти з собою в бункер, що покласти в рюкзак, як поводитися в різних ситуаціях, як надати першу допомогу собі та ближньому. Але в мене немає ні планшета, ні ноутбука. Зараз перші нотатки пишу на папері. Якби хтось міг би мені дати якийсь старенький пристрій, я була б дуже вдячна.

Зі свого досвіду скажу, що багато речей мені не знадобилися, зокрема, теплі речі. Коли ти біжиш, рух зігріває. Тобі незручно, рюкзак спадає, він не має бути важким. Достатньо мати дві футболки й один легкий светр. Головне – вода, бо без їжі ще якось можна протягнути. Тепер вже знаю, які медикаменти краще з собою взяти. Є нюанси, що слід добре продумати маршрут пересування. Тобто, під стінкою йти чи просто швидко бігти вперед. Це тонкощі, які пережиті.

Я б хотіла зробити цей посібник якомога раніше. Мені сказали, що як тільки у мене будуть напрацювання, у друкарні відредагують та видадуть. Цей довідник має бути у кожного в кишені. Нас не вчили цьому в школі, тож такі знання знадобляться. Хочу, щоб люди були готові до виживання в таких умовах.

Читати далі