“До мене приходять за дитинством”. Як пенсіонер відкрив на Чернігівщині музей іграшок

Пенсія – час, коли життя тільки починається. Принаймні для Сергія Олексійовича Коноваленка з Чернігівщини. Скорочення на роботі та вихід на пенсію стали для чоловіка початком нового етапу у житті. Він виборов у райцентрі фінансування та відкрив у своєму селі музейний комплекс з експонатами старообрядництва та найбільшою в Україні приватною колекцією ляльок. Іграшки стали справою життя для лялькаря. Майстер виготовляє ляльок-мотанок та опановує мистецтво створення реборнів – іграшок, що нагадують живих немовлят. 

Подорожуючи Чернігівщиною, туристи обов’язково зазирають до смт Добрянка, аби відвідати унікальний музей іграшок. Тут, зізнається лялькар, навіть кремезні чоловіки впадають у дитинство. 

Сергій Коноваленко

За фахом кухар, почесний член Асоціації кулінарів України. Після виходу на пенсію, перетворив своє хобі – колекціонування іграшок – у справу життя. Зараз утримує музейний комплекс у Добрянці, Чернігівській області, з експонатами старообрядництва та колекцією з 5 тисяч найрізноманітніших ляльок.

Як отримав гроші на музей від держави

Мій музей – це моє життя. Завдяки йому у мене відкрилось друге дихання. Не заради бізнесу, не заради матеріальних благ, а заради духовного стану. Мені подобається приносити людям ті хвилини щастя, коли вони поринають у своє прекрасне дитинство. 

Так вийшло, що кілька років тому я потрапив під скорочення і втратив роботу. Я понад 20 років завідував їдальнею Добрянського лісгоспу, був почесним членом Асоціації кулінарів України. 

Ріпкинський центр зайнятості запропонував мені разову фінансову допомогу на відкриття власної справи. Син мене підтримав і ми разом написали бізнес-план – розробили програму розвитку туризму в нашому районі.

Успішно захистивши проєкт, ми отримали гроші на його реалізацію. Я не пам’ятаю точну суму, але це було близько 40 тисяч гривень. 

Цю допомогу я вклав у відкриття свого музею – зробив прибудову, купив стелажі. Фактично, став офіційним міні-музеєм.

Хата старообрядців

 Спочатку це був лише Дім старообрядництва (релігійно-суспільних рух, спрямований проти реформи РПЦ, яку  провів російський цар Петро І. Прихильники “старого обряду” змушені були рятуватися від переслідувань владийй, будуючи поселення у важкодоступних місцевостях – Ред.). Бо ж Добрянка колись була одним із центрів цього руху в Україні. Заходячи до музею, відвідувачі потрапляють у дім кінця ХVIII-початку XIX сторіччя, де зібрані предмети побуту старообрядців – від кухонного посуду, до меблів, килимів, вишиванок та книг. 

Музею іграшок тоді ще офіційно не існувало. У мене була приватна колекція ляльок, яка в певний момент вийшла з-під контролю і розрослась до нечуваних розмірів. Спочатку я показував її лише найближчим друзям. Лише згодом це переросло у повноцінний музей. 

Шлях від однієї іграшки до цілого музею

Кілька років тому у нас був невеличкий сімейний бізнес –  сувенірна крамниця. Коли ми закрились, залишилось декілька іграшок, які не вдалось продати. Спочатку ми з дружиною планували подарувати їх комусь, але вони так і “зависли” у нас вдома. Потім ми з сім’єю та друзями поїхали на відпочинок до Криму. Проходили повз сувенірний магазин і мене зацікавили фарфорові ляльки – українець та україночка. Вони були одягнені в національний наряд, виглядали шикарно. Мені стало шкода витрачати на них кошти, але діти помітили татків вираз обличчя. Зібравши свої кишенькові гроші, вони купили мені такий подарунок.

Читайте також: Бізнес на пенсії: як одесит продає авторські ляльки за $300

Відтоді все і понеслось. Друзі та рідні привозять іграшки з усіх куточків світу. У них тепер одна проблема – що такого знайти, аби мені було приємно. Знаєте, як дурнику цукерку, так мені ляльку або машинку (Сміється). Я впав у дитинство, але мене це не засмучує. Навпаки мені подобається. 

Як почав захоплюватись реборнами – іграшками, що нагадують живих немовлят

Близько року тому я почав захоплюватись реборнами. Скажу одразу, назвати реборн іграшкою – це блюзнірство. Адже вони виглядають наче живі діти. І коштують зазвичай не мало. На свій перший реборн я витратив всю пенсію – близько 2 тисяч гривень. Хоч він коштував більше, але я вмовив жінку зробити мені знижку. У цієї ляльки не вистачало пальчика на ніжці, тож я знайшов майстра, подзвонив запитати, як можна його реставрувати. 

Так я познайомився зі своїм ліпшим другом Сергієм Бондарем. Сергій – воїн АТО. Він єдиний на пострадянському просторі займався виготовленням реборнів. Ми розговорились і він пообіцяв при зустрічі полагодити мені ляльку. Потім Сергій провів мені безкоштовний майстер-клас з виготовлення реборнів. Хоча зазвичай майстри беруть за таке великі гроші. Він же і подарував мені перші інструменти – фарби та пензлі. Так вийшло, що тепер на пострадянському просторі я другий після нього займають реборнами. 

Мистецтво створення реборна

Але виготовити реборна – це доволі клопітка робота. Потрібно нанести понад 46 шарів фарби. Це ж художній розпис. Спочатку підготовка – це понад 24 шари, потім потрібно надати шкірі мармуровість, промалювати вени та покрити все лаком. Окрім того, кожен шар запікається в аерогрилі. Тож, коли хтось дивується ціннику, то це не просто так. В цю іграшку вкладається душа. Готова лялька коштує від 3 тисяч гривень до нескінченності. Але це шедевр. Ніяка машина не здатна створити таке.

Стоячи на відстані 50 сантиметрів від реборна, ніхто і ніколи не скаже, що це іграшка, а не жива дитина. 

Одного реборна я навіть вже продав, але в цьому сенсі я дещо ледащій реборніст. Сергій, мій вчитель, завжди вставляє мені наганяй через те, що свої роботи потрібно виставляти на продаж та заробляти. А мені шкода. Перших моїх реборнів – Сергія та Марусю – ми створили разом з моїм вчителем. Вони для мене знакові. Я останню крихту хліба доїдатиму, але не продам їх. Для мене це як продати свою дитину. 

Колекція, що б’є рекорд України

Коли я зібрав у своїй колекції 1 200 фарфорових ляльок, за мною зареєстрували рекорд України. На жаль, для отримання сертифікату тоді треба було заплатити понад 19 тисяч гривень. Ми шукали спонсорів, але документ я так і не отримав. Втім, коли про це дізналась моя подруга, то зробила величезний внесок в нашу колекцію. Вона закривала свою мережу магазинів і подарувала мені вісім ящиків фарфорових ляльок. Заради них навіть довелось добудовувати ще одну кімнату. 

Сьогодні у мене в музеї налічується близько п’яти тисяч іграшок, а може вже й більше. Тільки фарфорових ляльок 2 500 тисячі. Окрім них є ще ретро-іграшки, радянські та дореволюційні екземпляри. Деяким понад 150 років. Водночас я знаю історію кожної ляльки, знаю хто її подарував або як вона до нас потрапила. Однак, мені не приємно, коли питають про матеріальну цінність – іграшки можуть коштувати величезних коштів, але для мене вони неоціненні. 

У кожної іграшки своя історія

Улюбленими вважаю всі іграшки, що були подарованими моїми дітьми, учнями або друзями. А також ті цікавинки, що пов’язані з моїм дитинством. Наприклад, рідкісна механічна радянська Дюймовочка 70-х років або целулоїдний Буратіно. Скільки б вони не коштували, я їх куплю.

Так нещодавно на ринку в Чернігові я знайшов механічну черепашку, яка була у мене в дитинстві. Коли мені було сім або вісім років, я такого прочухана від мами отримав через цю іграшку. Нічого не сказавши батькам, я сів на велосипед і поїхав у сусідню Білорусь, що знаходиться за 12 кілометрів від Добрянки, щоб купити собі механічну черепашку.

Півдня я провів під магазином, поки там був перерахунок. Врешті мені продали іграшку, але продавчині помітили, що дитина чужа, і зателефонували у Добрянку. Коли я приїхав, мати вже чекала мене на порозі. Тож коли я нещодавно натрапив на цю іграшку, був готовий заплатити будь-яку суму. У підсумку попросили лише 20 гривень чи щось таке. Я відремонтував її, склеїв і зараз вона працює. Коли приїжджають екскурсії, я люблю зупинятись на цій черепашці. 

Коли кажеш, що купуєш іграшку для музею, люди роблять свій внесок

Зараз я працюю над новорічною тематикою. В музеї вже є декілька стелажів, що присвячені новорічним іграшкам. Я купую дідів морозів, снігурок, все, що якимось чином стосується Різдва, Нового року та ялинки.

Коли купуєш іграшку і кажеш, що це для музею, багато хто вважає за правило зробити свій внесок. Часто безкоштовно. Як то кажуть, чутками земля повниться. Тож часто мені висилають іграшки люди, які навіть ніколи мене не бачили та не знали.

Нещодавно я став ще й реставратором. Жінка вислала мені дві унікальні дуже старі іграшки за умови, що я їх сам полагоджу та залишу у музеї. У ляльки були відбиті ручка, ніжка та голова. Це була моя перша реставраційна робота, яку я оцінюю на 70 зі 100 балів. Так я виконав обіцянку, відправив жінці відеозвіт і зараз ці іграшки прикрашають мою колекцію. 

До мене приходять за дитинством

Ми не дуже розпіарені, але до нас їдуть з усієї України та навіть з-за кордону. Проїжджаючи Чернігівську область, люди як правило зазирають і до нас. Дізнаються про нас з інтернету, читають статті або бачать сюжети по телебаченню. 

Дуже багато приїжджає іноземців. Це, переважно, туристи з Німеччини, Канади, Польщі, Франції, Білорусі. Делегація з Франції навіть подарувала мені двох ляльок. Я, зі свого боку, теж намагаюсь залишити  згадку про наш музей. Мої ляльки-мотанки, яких я сам виготовляю, вже знаходяться у восьми країнах. 

У нас подобається не тільки малюкам, а й дорослим. Зазвичай за дитинством їдуть ті, хто щиро хоче його повернути.  Я не психолог, але дуже люблю спостерігати, як змінюється настрій людей. До музею кожен заходить зі своїми проблемами та думками. А вже на фініші, особливо після того, як я прочитаю кілька віршів на завершення екскурсії, у людей навертаються сльози радості. На виході кажуть: “Дякуємо за вашу машину часу, яка повертає нас у наше дитинство”. 

Читайте також: Купують і в Америці, і в ПАР. Як українські ляльки-мотанки підкорюють світ

Особливо цікаво спостерігати, коли заходить кремезний дядько, який нічого не очікує від екскурсії. А коли він йде, я помічаю його дитячі очі. Він побачив іграшку свого дитинства, згадав свою історію. Це цікаво. 

Існуємо на основі благодійності

Частіше за все, звичайно, приїжджають діти. Цього року була унікальна екскурсія, яку я не забуду. Приїхав садочок з Чернігова. У мене був шок, коли сказали, що це буде група з 15 дітей від 3 років. Я схопився за серце. Як я таких малих діток буду відтягувати від фарфорових ляльок? Але вони були оточені любов’ю та увагою з боку їхніх нянечок та вихователів і все пройшло спокійно. Підходить до мене дитинка років чотирьох і питає: “Дядя, а можна я хоча б пальчиком доторкнусь?”. Я клянусь, я ледве не розплакався. . 

До пандемії екскурсії приїжджали часто. Зараз, звичайно, дуже мало людей, але все одно зазирають. Вхід у музей коштує 60 гривень. Звичайно, діткам ми робимо знижки, а з людей з інвалідністю та воїнів ООС гроші не беремо. Але музей, фактично, тримається на допомозі друзів і небайдужих людей. Можна сказати, що існує на основі благодійності.