«Я з покоління дітей, які у 2014 році писали листи солдатам, а потім стали ними». Це Дмитро, що у 18 пішов на війну

Йому було дев’ять, коли почалась війна — і саме з нею він дорослішав. Замість футбольних секцій чи танців — національно-патріотичний клуб, пластунські табори й розмови про фронт. Він не чекав, поки війна прийде до нього, бо знав, що фронт поруч. 

У 18 Дмитро закінчив Українську академію лідерства (УАЛ) та пішов служити. Уже два роки він евакуює поранених і загиблих з лінії фронту.

Готувався до війни з 12 років 

Я з того покоління дітей, які у 2014 році писали листи солдатам, а потім самі стали цими солдатами. У дитинстві яскравою подією була Революція гідності, тоді початок війни. Через знайомих дізнався, що в моєму місті працює Шепетівський Клуб національно-патріотичного виховання молоді «23» — його заснували четверо хлопців ще до 2014 року. 

Коли почалась війна, вони були студентами медичного коледжу й пішли добровольцями воювати. Згодом повернулись і теж почали займатися з молоддю, бо розуміли, що нам потрібно готуватися. Так воно й трапилось — майже всі випускники цього клубу приєднались до Збройних сил України. На жаль, частина з них загинула.

Дмитро брав участь у військово-патріотичних змаганнях від Шепетівського Клубу національно-патріотичного виховання молоді «23». Фото надав Дмитро Куницький

У клубі я був наймолодший, але все одно їздив на військові змагання, у навчальні центри й табори. Це сформувало мене. Хтось займався легкою атлетикою, хтось — боксом, танцями, а ми — національно-патріотичним вихованням. 

Я був упевнений, що війна мене застане. Ще з 2014 року чув з розмов друзів, родини, старших людей, які пройшли війну, що це надовго, тому вступив у клуб усвідомлено — я готувався до війни. 

Наш рівень підготовки був настільки високий, що коли я потрапив у 2023 році на військове навчання у Велику Британію, де інструкторами були солдати НАТО, зрозумів — 80% з того, що вони нам викладають, я знав ще в 13 років.

Україна стоїть на стійкості солдата

Для мене бути військовим означає бути рушієм змін. Тобто зараз українська нація, фронт і наша геополітика стоять на стійкості й хоробрості українського солдата. Зараз найвищий рівень служіння, який може бути. 

Для мене не стояло питання, чи йти на фронт — лише коли й куди. Це все. Коли почалось повномасштабне вторгнення, я був неповнолітнім, тому тільки дізнавався інформацію про різні бригади й очікував. Збіглося так, що мене знайомий покликав до себе в підрозділ якраз тоді, коли мені виповнилося 18 років, і я закінчив Українську академію лідерства (УАЛ).

Дмитро на службі разом з побратимами. Фото надав герой матеріалу

Батькові та молодшій сестрі про своє рішення піти на службу сказав першими з родини. Вони поставилися з розумінням, бо знали, що це рано чи пізно трапиться. Матері та бабусям сказав уже, коли три дні перебував у навчальному центрі. 

Коли я повідомляв, що приєднався до Збройних сил України, це був хороший лакмус на людей. Тобто ті, хто зрозумів і підтримав, залишився далі, а ті, хто хейтив, казав: «Куди йдеш? Ти ще дитина», — ці люди відсіялися.

Зараз я служу разом зі своїм батьком у 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Батько приєднався до мене за рік. Ми в медичному підрозділі, займаємось евакуацією поранених і полеглих воїнів. 

Те, що ми разом, набагато полегшує справи. У нас багато спільних тем для розмов, також можемо пограти ввечері на гітарі й поспівати, щоб відволіктись. Єдине, що переживаємо, коли він чи я їдемо на евакуацію. 

Залишатися світлом у цій темряві

На війні я почав знаходити середовище справжніх людей, з якими після перемоги хочу змінювати державу та робити цей світ кращим. 

Війна не стільки змінює людей, скільки їх кристалізує. Якщо людина була хорошою, чесною, ці риси висвітлюються ще краще. 

Мій ціннісний орієнтир від початку війни незмінний — це бути вільним і бути поруч з тими, кому не байдуже, бути світлом у цій темряві. 

Я не приділяю часу тим речам, які хвилюють моїх однолітків. На війні ростеш не по роках. Друзі розповідають, що для них тяжко-важко, а в мене критерій кризових ситуацій інший — якщо від цього не залежить чиєсь життя та здоров’я, то це не проблема. Усе вирішується. Головне — людське життя. 

Дмитро з дитинства знав, що стане військовим. Фото надав Дмитро Куницький 

Основне моє завдання — евакуація полеглих воїнів з лінії фронту. Коли боєць гине на позиціях, солдати витягують його тіло, евакуюють якомога ближче до зони, де можна забрати транспортом. 

Зараз дуже складно це робити через потужні ворожі атаки — як артилерійські, так і дронові. Раніше евакуація могла відбутися вдень, тепер — лише вночі, тому загиблого можуть забрати за кілька тижнів. Були тіла, яким уже рік, а то й більше.  

Ти кожного разу відкриваєш мішок і не знаєш, що там: може бути свіже тіло або вже давно розкладене. Для мене це вже рутина. У морзі ми оглядаємо тіло, знаходимо документи, телефони, жетони й доповідаємо іншим службам бригади. 

Головне — не сприймати це близько до серця. Коли перший раз був на евакуації, я не знав, як реагувати. Я був як дитина, яка впала й чекає на реакцію батьків. Мені сказали: «Ніяк не реагуй — це твоя робота, ніякої емпатії». Ну, звісно, бувають ситуації, коли знав людей, які загинули, або в морг приїжджає дружина військовослужбовця — тоді складно не бути емпатійним. 

Також підрозділ Дмитра займається евакуацією поранених воїнів. Вони надають їм медичну допомогу та везуть до хірургічної групи на госпіталі. Фото: 30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького

Евакуація загиблих — це про спокій їхніх родин: їм фізично є до кого прийти. Навіть у Біблії писали, що робота тих, хто займався тілами — це безкорисна справа, бо тобі ніхто за це не подякує. Тобто пораненого чи хворого можеш вилікувати й бачиш результат, але хтось має і тіла повертати.

За два вечори зібрали пів мільйона гривень

Мені дає сили моє оточення, яке не забуває. Люди, які підтримують. Ті, хто щиро питає: «Як ти?». Мої побратими й посестри з суміжних бригад, які служать зі мною на одному напрямку. Ми часто зустрічаємось, спілкуємось, ходимо разом до церкви. Це відновлює і дає можливість перезавантажитись.  

Дмитро разом з побратимами та посестрами після служби в церкві недалеко від фронту. Фото надав герой матеріалу

Також допомагає спільнота Української академії лідерства. У нас є клуб «Софія», і туди приєднуються випускники всіх років. На базі цього клубу створили платформу «Дотик», яка займається підтримкою військових зі спільноти академії. До них можна звернутися по психологічну допомогу чи юридичні консультації. 

Велика частина їхньої роботи — це збір коштів на потреби спільноти. Це класний приклад того, як можна швидко й ефективно закривати великі збори. У нас були збори на мільйон, півтора мільйона гривень, які закривалися за тиждень.  

Для мене проводили збір на пів мільйона гривень, то за день спільнота зібрала майже 400 тисяч, а наступного дня студентка провела забіг і ще назбирала 100 тисяч. 

Після перемоги Дмитро хоче творити зміни в державі та пізнати світ. Фото надав герой

Ви теж можете допомагати спільноті УАЛ зі зборами: поширювати інформацію, створювати банки, донатити або оформити підписку на платформу «Дотик», де раз на місяць у вас буде зніматись невелика сума, яка йтиме в загальну банку на потреби військових. 

Не забувайте підтримувати військо донатами, любіть життя та обирайте добро.