Совєти відібрали маєток прадіда — правнучка 10 років боролася й повернула його родині

«Мій родич намагався повернути маєток, який відібрали совєти. Він поклав на це чотири роки життя, але безрезультатно. Моя боротьба зайняла одне десятиліття», — розповідає Яніна Алєєва, правнучка репресованого землевласника з Лохвиці на Полтавщині.

#ШОТАМ розповідає, як Яніні вдалося повернути дім, навіщо в кімнаті з ліпниною вирили басейн і чому люди їхали три години маршруткою, щоб розчищати чужий маєток.

Яніна Алєєва

відновлює старовинну родинну садибу

Заможний козацький рід перетворили на «дітей ворога народу»

Про родинний маєток у Лохвиці (старовинне місто на Полтавщині) я знала з дитинства. Моя бабуся, найменша з п’ятьох дітей, багато про нього розповідала. Попри репресії, в родині збереглися кілька фото будинку, на деяких із них зображений мій прадід Василь Горошко — він походив з козацького роду й був представником дідичів (заможних людей, які отримали статки від своїх дідів). 

Їхня родина володіла більш як 200 десятинами землі (в той час, як більшість господарств, які вважалися нормальними за своїми статками, мали до семи десятин землі), пасіками. Біля Лохвиці досі зберігся «Горошків» ліс, який належав родині. Значні кошти родина вкладала у розвиток Лохвиці, яка на той час вважалася центром відомого в імперії повіту. Одним словом, наприкінці ХІХ століття це була заможна й впливова родина.

Але у 1929 році мого прадіда засудили й відправили у заслання, з якого він не повернувся. «Класовий ворог», який до того ж фінансово підтримував й відвідував Українську автокефальну православну церкву (страшний «гріх» у той час). Його сини й донька стали дітьми «ворога народу». Маєток у них, звісно ж, забрали. У мене навіть якоїсь пам’ятної хустки з тих часів немає, бо сім’ї не дозволили взяти речі. А попереду був голод, який змусив попрощатися навіть з рештками нормального життя.

Своїм дітям бабуся про колишні статки й будинок майже не розповідала. У радянські часи лише згадка про подібне могла призвести до проблем у школі чи на роботі. А ось онукам уже казала: «Знайте з якого ви роду». 

На жаль, будівля щороку руйнувалася. Я спостерігала за цим, коли приїздила на Полтавщину, і відчувала якесь приниження роду. Ось так відібрати,  демонстративно спаплюжити, а в розмовах між собою ще й сараєм називати. У той час дратувало безсилля і нерозуміння, що з цим можна зробити. 

У кімнаті з ліпниною викопали басейн, аби не повертати будівлю нащадкам

Років у тридцять я зацікавилася історією роду, шукала інформацію в архівах. А згодом відчула, що маю врятувати маєток. Тим більше колись це уже намагався зробити старший брат бабусі. Коли мені було дев’ять років, двоюрідний дідусь вирішив повернути те, що належить сім’ї. Це були перші роки незалежності, прийняли закон про реабілітацію жертв політичних репресій, який передбачав повернення майна репресованим або їхнім спадкоємцям. Чоловік непогано пам’ятав часи, коли їхня сім’я жила у маєтку. Не боявся розповідати, які страви готувались, який побут був, які статки мали.

На жаль, тоді бабусиного брата ніхто з родичів не підтримав у цій справі — зараз вони про це шкодують. Моя мама стала єдиною, хто вболівала за нього, часом супроводжувала в інстанції на Полтавщині, оскільки тоді йому було вже сімдесят сім. Дідусь витратив чотири роки, але бюрократія виявилася сильнішою. Дійшло до смішного: щоб показати, що будівлю використовує громада (а це ускладнювало процес повернення), в кімнаті зі ліпниною вирили чотириметровий басейн і обладнали там сауну.

Припускаю, представникам влади було невигідно втрачати і будівлю з семи кімнат, яка мала тоді непоганий вигляд, та комплекс капітальних цегляних споруд на чималій земельній ділянці. Врешті моєму родичу присудили копійчану компенсацію в розмірі його тогочасної пенсії. Невдовзі він помер.

Я довго не могла зрозуміти, як підступитися до справи повернення маєтку. Тим більше, що мала невтішний приклад ще з одним будинком. Іншого мого прадіда також розкуркулили й розстріляли у 1937 році. Я знайшла його хату, власника, дала завдаток, але майновласник виявився непорядною людиною. Тож я втратила гроші, час і отримала нуль результату. Змирилася з тим і пішла далі. Втім на протистояння за цей маєток налаштувалась рішуче.

Створила прецедент там, де не діяв закон і юристи були безсилі

Звісно, лише місією повернення маєтку протягом усього десятиріччя я не жила, але через Лохвиччину чотири роки навчалася в аспірантурі («Історія та археологія»), заснувала ГО для реалізації культурно-дослідницьких проєктів. За допомогою місцевого бізнесу мені вдалося організувати етнографічну експедицію краєм і видати колективну монографію науковців за її результатами. Мені дуже хотілося дізнатися про менталітет місцевих, традиції і те, як вони бачать себе і свою історію.

Боліло, що свого часу цей край вважався культурно потужним, тут відкрився один із найперших народних театрів, а радянщина витоптала цю пам’ять, заховавши історичні родзинки і ментально знеособивши регіон. На родинний маєток у мене були плани, які могли б стати противагою цьому. 

Оскільки в Україні подібних прецедентів не існувало, мусила торувати шлях самотужки: продиратися через інертність з боку органів місцевого самоврядування, відсутність законодавчої бази і недосвідченість юристів у цьому питанні. Я консультувалася з правниками по всій країні, щоб зібрати повну картинку й усе зробити належним чином. 

Не буду занурюватись у юридичні та бюрократичні моменти, бо цікавого для там мало. Скажу тільки, що для місцевої влади та профільних відділів проєкт став викликом. Їм довелося все вивчати разом зі мною. Цілий рік я втратила через протистояння влади та опозиції, бо тоді депутати не відвідували сесії — а без рішення міськради процес далі не рухався б.  

Мала зібрати 100 тисяч гривень за кілька днів, щоб виграти аукціон 

Врешті влітку цього року оголосили аукціон, як і вимагала процедура. Річ у тім, що у нас в  країні так ніколи і не запрацював нормальний інструмент повернення репресованого майна — нині під це взагалі немає закону. Тому я мала на загальних умовах викуповувати майно. 

Тоді для аукціону був максимально невдалий момент: усі мої заощадження пішли на операцію, яку тільки-но зробила. Тому у гаманці нічого не залишилось, а треба було швидко знайти 69 тисяч на купівлю та 26 тисяч на оформлення. «Проси людей підключитись, або всі ці роки будуть марними», — говорила тоді собі. Тож відкрила збір і звернулася до друзів, знайомих, колег. 

Я писала про те, що насправді маєток — це не лише історія моєї родини. Йдеться про нетиповий приклад архітектури, історичну пам’ять краю, оскільки він репрезентує рідкісний соціальний прошарок, який в Україні не показували. Це про те, який вигляд мала заможна інтелігенція в провінції. 

На мій заклик спільнота відгукнулася грошима, але все одно довелося залізти в борги. Врешті 25 вересня я підписала договір купівлі-продажу. Тепер мені належить головна будівля, комора й невеличкий клаптик землі моєї родини. Усе це в аварійному стані: напівзруйнований дах, прогнила підлога, пошкоджені стіни, купи сміття, які треба вивозити спочатку тачками, а потім вантажівками. Тому найперше, що запланувала зробити — навести хоча б мінімальний лад.

Незнайомець їхав три години маршруткою, щоб викорчувати коріння чужого дому

Я розуміла, що самостійно зараз нічого на ділянці не зроблю, тому запросила людей на толоку. Охочих очікувала тригодинна дорога маршруткою з Києва в один бік і багато фізичної роботи. На місці немає жодних комунікацій, тому навіть чайник закип’ятити неможливо, тож попросила брати з собою термоси. 

І знаєте, люди знову підтримали. Наприклад, приїхав незнайомий чоловік, який за три години викорчував частину коріння, щоб хоча б роздивитися фундамент. Інший допоміг позабивати двері й вікна, щоб у приміщення перестали зносити сміття та не потрапляла волога. Бо під час толоки познаходили якісь плафони, балони, чоботи, бідони зі смолою. За моїми підрахунками, лише на вивіз мотлоху треба кілька вантажівок. 

На толоку завітало й шестеро місцевих жителів. Серед них була дівчина, пращурів якої також розкуркулили, — можливо, тому її зачепила і моя історія. Вона забезпечила нас лопатами, тачками, відрами та іншим інвентарем. 

Руїна на Полтавщині може стати хабом для ветеранів і громади

Я ще не рахувала, скільки коштів потрібно для відновлення будівлі, але знаю, що ремонт даху обійдеться не менш як у 600 тисяч гривень. Зараз маю знайти приблизно 150 тисяч, аби встановити хоча б тимчасову покрівлю. Таким чином зможу зберегти приміщення від подальшого руйнування. 

Я чудово розумію, що реалізація моїх планів — це довгий шлях. Утім, коли знаєш мету, знаходяться й можливості. Хочу, щоб життя вистачило створити тут затишний культурний та туристичний осередок, можливо, хаб для соціального підприємництва, місце для реабілітації ветеранів або інших потреб громади. Поки що думаю над профілем.

Цей маєток — важливе місце на історичній мапі громади і переконливе свідчення того, що цивілізація і добробут не прийшли разом із комуністами, як досі багато хто думає.