Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Дівчина з обкладинки» у селі під Тернополем: 2 мільйони американців дивляться, як живе українська хуторянка

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з OLX про історії бізнесів, дауншифтерів та переселенців, які перебрались в село з великих міст.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше


Ми розповідаємо про те, як люди з великих міст почали життя в сільських умовах, відремонтували будинки і створили сільський затишок, та навіть змогли розвивати власний бізнес чи інші проєкти.

Висока білявка в космічно-сріблястому пуховику, що наче зійшла з кампейну Balenciaga, відпихає козу від грядки з мангольдом: «Агов, це мені на всю зиму!». Коза намагається вкрасти якщо не жмут салату, то хоча б шапку з голови жінки.

Це сучасна хуторянка Анжеліка Кравець та її коза Аляска. Жінка оселилася на хуторі, який заснував ще її прадід, і веде кілька блогів про своє сільське життя. Тисячі українців і мільйони американців щодня дивляться, як вона поле грядки чи носить воду відрами. В Анжеліки є й прихильники, і хейтери: «Якось так виходить, що якщо я так виглядаю, то ніби не маю права жити в селі».

Чому обрала відлюдний хутір замість столиці, а також про кіз та українське бохо з OLX Анжеліка розповіла ШоТам.

Анжеліка Кравець

блогерка, письменниця

Прадід Лис і родинний хутір

Багато хто з моїх неблизьких знайомих і підписників вважає, що я корінна киянка. І, відповідно, мій переїзд у далеке село — це якийсь перелом, бо щось не склалося в столиці. Але це не так — я просто повернулась додому.

Народилася я в Криму, в Сімферополі. На Тернопільщину переїхала з татом, коли мені було пʼять років. Хутір Лисички — це його мала батьківщина та спадщина.

Історія цієї назви така: в 1939 році мій прадід Йон отримав дозвіл на будівництво хати на цьому місці й збудував тут першу. Односельці вважали його дуже хитрим і прозвали Лисом, а хутір — Лисичками.

Анжеліка Кравець зі своєю бабусею в будинку на хуторі Лисички в Тернопільській області. Фото надала Анжеліка

Тут я жила до 16 років, а після закінчення школи поїхала навчатися в ліцей і підкорювати столицю. В Києві прожила наступні 16 років.

«Хотіли взяти у «ВіаГру» просто тому, що я красива»

Якщо говорити про можливості, по які часто їдуть у столицю: прибуткова робота, столична тусовка, знайомства, розваги — то все це в мене було, але не стало моїм вибором.

Коли мені було 17, пропонували піти в балет до дуету відомих виконавців, а потім у гурт XS. Я відмовилась — ще навчалася в ліцеї. До того ж, я не вмію співати — в мене немає голосу, немає слуху. Я не танцюю. Я гнучка, займаюся йогою, але не маю того володіння тілом, яке потрібне для танців. Я розумію, чому мене хотіли взяти — просто тому, що я красива.

Фото Анжеліки Кравець для журналу KALTBLUT

У 2014 році знайомий продюсер вмовляв мене йти на кастинг для «ВіаГри», і в якийсь момент я навіть пішла туди під тиском дзвінків, але в останній момент втекла — в мене ніколи не було бажання бути відомою за рахунок своєї зовнішності.

У Києві я працювала артдиректоркою модного караоке-закладу, де тусувалися бізнесмени, депутати й усі в такому дусі. Я багато кого знала.

Все, що мені було потрібне, я мала — був шлюб, власний бренд одягу, відеоблог про фітнес, фотосесії, зйомки, стартап з бездротовими навушниками… Все, чого можна хотіти від Києва, в мене було.

Фото Анжеліки Кравець для журналу KALTBLUT

«Робінзон на хуторі»

У 2018 році я поїхала на Тернопільщину до бабусі, бо вона захворіла, і тоді прожила в неї десь пів року й знову занурилася в сільське життя. Я завела нову сторінку в інстаграмі й назвала її «Робінзон на хуторі», бо в мене було таке відчуття, що я далеко від людей і щось будую заново.

Коли бабусі не стало, вирішила перебратися туди з Києва з усіма своїми речами — бути з природою, писати книги на землі моїх предків. Адже й прадід, і дід, і тато жили прямо на цьому клапті землі. Це для мене місце сили.

Я живу сама та все тут роблю своїми руками — дійсно, як Робінзон на своєму маленькому острівці землі.

Фото Анжеліки Кравець для журналу L’Officiel Online

Український бохо-шик з OLX

Щороку я фарбую або білю будинок ззовні. Щовесни підводжу фундамент, шпаклюю, якщо з’явилися нові тріщини. У хаті фарбую стелі, ліжка, стіни, підлогу. Для мене дуже важливий внутрішній декор — я його створюю на свій смак. Це таке українське бохо: багато, дуже багато вишивки й макраме.

Макраме я плету сама, а вишивки замовляю в інтернеті. Колись у моєму дитинстві тут теж було ліжко з вишитими простирадлами та подушками, але там не можна було спати — це все було просто для краси. І я захотіла зробити так само, але щоб на тому всьому спати, лежати, сидіти.

Анжеліка Кравець іде застеляти своє ліжко вишитим простирадлом, яке замовила на OLX. Фото: ШоТам

Красиві вишиті скатертини, наволочки, простирадла шукаю на OLX — щоб не прямо старовинні, але ручної роботи, з душею. 

Я й сама на цих подушках-простирадлах сплю, і гостям їх даю, бо мені здається, що коли ти спиш на вишитій подушці, то почуваєш себе особливим. Це трохи, мабуть, нарцисично, але прикольно, мені подобається.

Котячо-собача ферма з козами

У мене тут живуть шість котів і сім собак — хтось у домі, хтось на подвір’ї. Є дикі, що приходять до мене їсти. Ну, і ще курочки. Але я захотіла козу.

Два роки тому ми сиділи — я, сестра й тітка. І я така: «Якось мені так нудно, порожньо у дворі. Що мені ті дві курочки? Хочу кіз!». А вони кажуть: «Ну так бери собі козу — тобі знадобиться. Пастися є де — гектар землі».

І все — я заходжу на OLX, вибираю «кози» та де є найближчі. Знаходжу Маню та Яня, їду за 140 кілометрів по них — просто тому, що вони мені сподобалися.

Анжеліка Кравець сидить на порозі свого будинку та пригощає хлібом козу Аляску. Фото: ШоТам

Бокс у садку й рожевий туалет

Я люблю два види спорту: бокс і йогу. Йогою займаюся просто на килимку у дворі, а боксерську грушу повісила в саду. Поки боксую нечасто — бракує часу, але думаю, що коли випаде сніг, буду боксувати, бо більше не буде чого робити на грядках, на клумбі. У селі немає можливості ходити до спортзалу, але ж займатися спортом можна — було б бажання.

Вважаю, що єдиний мінус, який у мене тут є, — це те, що туалет розташований на вулиці, хоч вода й каналізація в будинок проведені. Але цю дерев’яну вбиральню робив ще мій тато, а його немає вже майже 20 років — мабуть, через це я її досі зберігаю.

Туалет був такий зелений, нещасненький, і я собі вирішила, що треба якось його оновити, щоб він став веселіший. Пофарбувала в ніжно-рожевий — у мене й кімната така рожева, і столик, де я пишу.

Овочевий буддизм

У мене, звісно ж, є город, але я його не прибираю на зиму, як усі. Деякі рослини в мене там ростуть по кілька сезонів, а то й роками. Наприклад, самі по собі ростуть і знову сіються фенхель, цибулька, шпинат.

Це такий мій метод. Хоча всі дивляться, що в мене ніби неприбраний город, усе таке негарне, але в мене постійно є щось свіженьке.

Дуже люблю працювати на городі голими руками, без рукавичок. Коли ти торкаєшся до землі, до своїх овочів, це заспокоює — я це називаю «овочевим буддизмом».

Фото Анжеліки Кравець для журналу L’Officiel Online

У селі покращилося моє фізичне та ментальне здоров’я. Мені здається, це працює для всіх так, але тільки якщо ти не береш на себе забагато, не береш гектари городів. Треба обробляти стільки землі, скільки необхідно для однієї людини.

«Люди бачать мене десь у Дубаї з олігархом»

Для мене стало певним відкриттям, що люди бачать мене трішки інакше, ніж я себе всередині відчуваю. Їм здається, що моє місце в Голлівуді, з якимись олігархами в Дубаї, в Маямі тощо.

Багато людей не вірять, що я справді живу тим життям, яке показую в блозі. І після моєї участі в телепроєкті «Найкраща оселя» казали, що я просто актриса, що мене просто туди привезли на зйомки, що всю роботу роблять наймані працівники і взагалі все це оплачує якийсь багатий жених, якого я ховаю. Але його немає — я сама все це роблю й сама тут живу. Це мій вибір.

Мені б хотілося, щоб люди зрозуміли, що, крім можливостей, є питання вибору — що життя в селі можна обрати.

Коза Аляска краде в Анжеліки Кравець шапку з голови під час зйомок для ШоТам. Фото: ШоТам

На життя в українському селі дивляться 2 мільйони американців

І все-таки скористатися своєю зовнішністю я можу й тут, привертаючи увагу до свого способу життя.

Тому що в суспільстві ніби стоїть мета виїхати з села за будь-яку ціну, тож коли хтось повертається в село, людям здається, що це неправильно. Але я вважаю навпаки.

Тут є спокій, тиша, гарні продукти й багато умов для того, щоб працювати інтелектуально — наприклад, писати, працювати в ІТ чи вести блог. Мій дохід — це монетизація з моїх відеоблогів та продажі виробів макраме.

У мене була проблема зі сприйняттям того, що приваблива зовнішність також може бути інструментом для того, аби люди тебе почули. Так ти можеш привернути більше уваги, і це факт.

Але поки я вибрала сховатися. Показувати все в інтернеті, в блозі — це для мене ще окей. Мене дивляться 2 мільйони американців, але я знаю, що завтра вийду на вулицю, і вони мене ніде не зустрінуть.

Анжеліка Кравець приймає ванну в оцинкованій балії у себе вдома на хуторі Лисички. Фото з інстаграму Анжеліки

Поміщицька мрія

Я жартую, що в мене всередині такий собі поміщик, бо я хочу збудувати ціле своє село. Але не просто село, а такий хутір-готель — не знаю, як це правильно назвати. Моя ідеальна картина — це таке село з сучасних модульних будиночків, повністю оснащених всім, що треба, але при цьому оформлених ззовні та всередині в українському етностилі. І щоб там були й курочки-кізочки, і городик, і басейник. Люди туди приїжджатимуть перезавантажитись, попрацювати, відпочити.

Поки в мене немає можливості придбати собі землю й поставити модульні будинки, але мій родинний будинок, де я зараз живу — це така ніби репетиція, тест-драйв моєї мрії.

Анжеліка Кравець показує свою колекцію вишитого домашнього текстилю. Фото: ШоТам

Мені здається, що в цьому моя місія — показати інше українське село. Я, напевне, зрозумію, що досягла в цьому житті того, чого хотіла, коли привезуть перший модульний будинок і поставлять на мою власну землю. Я буду дуже щаслива.

Суспільство

У центрі Києва під час ремонту дороги виявили трамвайну колію початку 20 століття (ФОТО)

Опубліковано

Під час дорожніх робіт поблизу Львівської площі в Києві комунальники натрапили на фрагмент трамвайної рейки, яка пролягала тут понад сто років тому.

Про це повідомив активіст Дмитро Перов.

За словами Дмитра, перші згадки про трамвайний рух на сучасній вулиці Січових Стрільців, яка наприкінці 19 століття мала назву Львівська, датуються 1894 роком.

На початку 20 століття цією ділянкою проходили трамвайні маршрути №4 і №20 (до Лук’янівки) та №9, що з’єднував центр із залізничним вокзалом через вулицю Бульварно-Кудрявську.

Читайте також: Студенти з Києва передали «Довженко-Центру» дві німі стрічки, що вважали втраченими (ФОТО)

У цьому ж районі зберігся ще один елемент трамвайної інфраструктури — диспетчерський пункт, зведений у 1982 році за проєктом архітектора Яноша Віга. У 2021 році споруду планували демонтувати, однак завдяки ініціативі підприємця Алєкса Купера її вдалося зберегти.

Нагадаємо, що у Києві вперше за сто років виготовили автентичну цеглу для відбудови історичних будівель.

Фото: фейсбук-сторінка Дмитра Перова

Читати далі

Суспільство

На вокзалі у Києві встановили артоб’єкт «ВОЛЯ», який представляли у Давосі

Опубліковано

На Центральному залізничному вокзалі Києва відкрили скульптуру «Воля» українського художника Олексія Сая. Артоб’єкт виготовили із залишків вітального знака села Любимівка Херсонської області, яке перебувало під тимчасовою окупацією у 2022 році.

Про це повідомили в «Укрзалізниці».

Символізм артоб’єкта

Скульптуру створили у межах співпраці УЗ та PinchukArtCentre. Раніше її демонстрували виключно на міжнародних заходах, зокрема під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Тепер робота доступна для широкої публіки у столиці — на другому поверсі вокзалу біля ескалатора.

«Ця скульптура утворює слово “Воля”, яке несе в собі значення як “свобода”, так і “волевиявлення”. Це подвійне значення захоплює українську душу. Воно відображає те, що свобода не є пасивним станом. Це стан, який може бути досягнутий і підтриманий лише завдяки вольовим зусиллям. Ці два поняття онтологічно переплетені. Свобода вимагає волі до боротьби, терпіння і захисту. Саме через наполегливе волевиявлення свобода стає живою реальністю», — написали в УЗ.

Читайте також: «Внесок у мирне майбутнє»: німецький дизайнер закликав донатити українським медикам

Артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф додав, що скульптура «є монументом для всіх українців, який наголошує на нерозривному зв’язку між свободою і волею».

Також скульптура відсилає до роботи «LOVE» американського художника Роберта Індіани, створеної у 1960-х роках.

Нагадаємо, що пасажири УЗ зібрали понад 6,5 млн гривень на кейсеваки, коли купували чай у потягах.

Фото: фейсбук-сторінка УЗ

Читати далі

Суспільство

21-річному військовому встановили титановий імплант замість зруйнованого лоба

Опубліковано

21-річному військовому Роману, який отримав важке осколкове поранення голови, хірурги з України, Канади та США провели унікальну реконструктивну операцію — йому встановили титановий імплант замість зруйнованих кісток чола. Операцію виконала міжнародна місія «Face the Future Ukraine», яка вже вп’яте приїжджає в Україну допомагати пораненим.

Про це повідомили в БФ «Пацієнти України».

Роман пішов на війну у 18 років і своє 19-річчя зустрів у Бахмуті. Під час боїв на Курщині поруч із його позицією розірвались чотири авіабомби. Хлопець опинився під завалами, отримав понад 20 поранень, зокрема й уламкове в голову, що зруйнувало кістки чола. Три місяці Роман не міг рухатися, проходив кілька складних операцій, а частина його мозку лишалась незахищеною.

«Ми провели операцію та встановили на місце знищених лобних кісток індивідуальний імплант з титану, який захистив мозок хлопця від ушкоджень та вирівняв чоло. Окрім імпланту ми пересадили сполучну тканину, аби титан не пошкоджував шкіру. Втручання тривало чотири години та дозволила захистити мозок від інфекцій, які знаходяться в носі і пазусі», — розповідає хірургиня з США українського походження Наталія Біскуп, яка вже втретє оперує поранених в Україні.

Читайте також: 13-річного хлопця із Сум відзначили за порятунок людей після ракетної атаки (ФОТО)

Роман став наймолодшим пацієнтом у цій місії. Загалом цього разу прооперували 25 поранених: проводили реконструкції носа, щелеп, орбіт очей, встановлювали індивідуальні імпланти. Усього — 83 операції.

За словами координаторки Наталії Комашко, за п’ять місій лікарі допомогли 160 пацієнтам. Деякі з них проходять багатоетапне лікування. Наступну місію запланували на осінь. Записатися можна за посиланням.

Нагадаємо, що канадці передали бійцям ГУР перший в Україні гелікоптер Sikorsky S-76A (ВІДЕО).

Фото обкладинки: БФ «Пацієнти України»

Читати далі