Суспільство
«Дах над головою». Пенсіонерка з Алчевська організувала прихисток і роботу на фермі для переселенців
Катерина Тарасенко – переселенка з Алчевська, що на Луганщині, з восьмирічним стажем. Вона переїхала в Карпати, вперше в житті почала жити в селі та співзаснувала із сусідкою фермерське господарство, яке стало однією з найпопулярніших гастролокацій України. Нині Катерина з партнером Василем Загородним займається новим проєктом – сільськогосподарським кооперативом «Карпатські газди».
З початком повномасштабної війни жінка зрозуміла, що хоче допомагати українцям, які через бойові дії або окупацію були змушені покинути свої домівки, як колись і вона сама. Так з’явився прихисток «Дах над головою», в якому протягом майже восьми місяців зупинилося понад 300 людей. Катерина розповіла ШоТам, чому ніколи не забуде перші важкі дні після переїзду на Львівщину, як залучає переселенців на роботу у фермерське господарство та що потрібно для того, щоб люди на новому місці адаптувалися якнайшвидше.
Катерина Тарасенко
переселенка, засновниця прихистку «Дах над головою»
Моє місто окупували ще у 2014 році
В Алчевську я викладала промисловий маркетинг у Вищій школі бізнесу й очолювала відділ на коксохімічному заводі. Згодом почала вести свій бізнес і була директоркою двох підприємств. У лютому 2014 року, ще до війни, я переїхала до Лимана в Донецьку область. У мого сина народилася донька, моя перша онучка, і я допомагала няньчити її.
У перших числах травня почалися стрільби. Я якраз виїхала на день до Алчевська, оскільки хотіла привезти в Лиман свою маму й показати їй правнучку. 6 травня припинилося сполучення між Донецькою та Луганською областями, довелося просити друзів терміново завезти мене до Лимана, бо важливіше було допомогти дітям у такий період. Мама залишилася з моєю дочкою. На початку червня Алчевськ був повністю окупований.
Зрозуміла, що не можу залишатися на Донбасі
Я виїхала з Лимана в перше перемир’я, 28 червня 2014 року, до Харкова. Там у мене вкрали сумочку, де були всі мої документи, гроші та купа інших корисних речей. Потім я потрапила на три тижні в лікарню. Тоді ще не було процедур зі швидкого відновлення паспорта для людей з окупованих територій. Мені в паспортному столі Харкова взагалі сказали: «Та почекайте, скоро Алчевськ звільнять – і отримаєте документ». Так я б і досі чекала.
Потім знайомі запросили поїхати до них на Одещину. Через три місяці я нарешті отримала паспорт і взялася за оформлення пенсії. У 2014 році це теж було доволі складно. Мені довелося їхати в Головне управління Пенсійного фонду в Києві й добиватися того, що заробила за 30 років. Це мені вдалося зробити, але через чотири лікарні й чотири місяці.
З Києва вирішила все-таки спробувати повернутися до дітей у Лиман, який уже був звільнений. Побула там тиждень на Різдво та зрозуміла, що там жити і не можу, і не хочу. Усе нагадувало про обстріли та окупантів, які бігали з автоматами. Тоді я сіла за ноутбук і почала дивитися, де є території без газового опалення, бо житло там дешевше. Я почала обдзвонювати села Прикарпаття. У готелі «Карпатські полонини» села Орів, що на Львівщині, знайшлася кімната для переселенки. Вони приймали безкоштовно на деякий термін, за що їм величезна подяка. Так я приїхала в Карпати 13 лютого 2015 року в 13-му потязі, у 13-му вагоні, на 13-му місці. Можливо, через забобони місце було вільним, однак збіг чисел мене зовсім не лякав.
Спала без ковдри та вчилася розпалювати дровами плиту
Ніколи не забуду перші важкі дні, коли переїхала в орендовану хатину в селі Орів. Там майже нічого не було: ні відра, ні миски, ні мотузки – тільки одна каструля на 8 л. Воду носила з потічка цією каструлею, у ній же варила суп і прала. Я використала майже всі гроші на переїзд і чекала пенсію, щоб купити елементарні речі на кшталт відра, посуду тощо. Тоді мене підтримали місцеві жінки, які принесли маленьку каструльку, терку, дощечку й інше кухонне начиння.
Декілька днів я спала без ковдри, бо її просто не було, вкривалася курткою. Я ніколи до того не жила в селі й не вміла розпалити плиту. Там було трохи сухих дров, і я розпалювала їх по дві години, поки за кілька днів не навчилася робити це швидше. Але в хатинці все одно було холодно, на вулиці ще лежав сніг. Вікна у мене були одинарні, не подвійні, через них відчувався протяг. Мені сказали, що бабуся, яка жила в хаті до мене, їх затуляла ковдрами. Навесні стало легше.
Подалися із сусідкою на грант і створили власну ферму
У 2016 році у моїх сусідів згоріла хата, і я їхню доньку-вдову Катерину з трьома дітьми забрала до себе на деякий термін. Невдовзі ми побачили інформацію, що переселенці можуть отримати грант на започаткування власної справи, і я вирішила цим скористатися. Я вмію писати бізнес-плани, у мене навіть були заготовки потрібних таблиць Excel. Ми з Катериною задумали створити власну козячу мініферму.
Через кілька місяців отримали перший грант на 2 тис. доларів, за який придбали вживані холодильники, породистого цапа, каструлі. Звичайних кіз купували за кошти дітей мого друга, нині чоловіка. Ми налагодили продаж молока до Львова. Це було нескладно, бо тоді було пряме автобусне сполучення. Коли його скасували, то зрозуміли, що молоко з пересадками не передаси. І так ми почали варити сири.
«Козяча ферма двох Катерин» і «Карпатські газди»
Згодом ми переїхали до села Тухля. Там у нас уже була чимала ферма з козами, вівцями, курми, котами й собаками. Ми орендували стару колгоспну ферму просто на дорозі й організували туристичну локацію. У Тухлі ми відпрацювали п’ять років. За цей час наша «Козяча ферма двох Катерин» стала однією з найпопулярніших гастролокацій Львівщини й навіть України. Ми посіли п’яте місце в конкурсі крафтових сироварів, взяли спеціальний приз «Зроблено жінками», перемогли в конкурсі «Я зможу» від Фонду Олени Пінчук та взяли друге місце в конкурсі грантових заявок від міжнародної корпорації Corteva Agriscience у програмі TalentA.
Минулого року ми з Катериною розійшлися, тепер я займаюся новим проєктом – кооперативом «Карпатські газди» в селі Загірне. Ми вирощуємо кіз, свиней, курей, облаштували туристичну локацію з риболовлею, а також будуємо кемпінг. Це місце розташоване між Львовом і Карпатами, і ті люди, які не хочуть їхати в гори, можуть завітати до нас. Тут добре половити рибу на ставках і послухати тишу – думаю, тепер це досить актуально.
В облаштуванні прихистку взяло участь усе село
До початку повномасштабного вторгнення ми з моїм чоловіком і партнером Василем Загородним, який є співзасновником і головою нашого кооперативу, орендували чотириповерхове недобудоване кафе. У напівпідвальному приміщенні – сауна з басейном, на другому – кафе з кухнею, на третьому Василь планував зробити тренажерний зал, а на четвертому – облаштувати номери.
Після 24 лютого я зрозуміла, що в невеличкому селі під час війни навряд чи будуть щодня гуляти весілля або займатися на тренажерах. Перше, що мені спало на думку, – потрібно зробити прихисток для переселенців. Уже через кілька днів ми з чоловіком почали там прибирати, а 28 лютого зателефонувала дочка моєї подруги з Києва. Вона плакала й говорила, що стріляють, їй страшно. Я запропонувала приїхати до нас, і вже наступного дня вона із сім’єю була тут.
Ми разом почали приводити до ладу й облаштовувати це приміщення. На третьому поверсі ми зробили 14 кімнат, де нині приймаємо сім’ї з дітьми та тваринами. Біля сауни організували спальні місця для чоловіків-пенсіонерів та для людей з інвалідністю. Нам дуже допомогли місцеві мешканці, без них у нас мало що б вийшло. У порожній недобудованій будівлі не було ліжок не те що для переселенців – навіть для нас із чоловіком. Селяни, дізнавшись про прихисток через продавчинь у магазинах і через місцевого священника отця Ореста, почали звозити меблі, подушки, постільну білизну та продукти. Одна жінка, яка жила по сусідству, щоранку приносила нам то гарячі вареники, то картоплю. Вона говорила: «Вам ніколи готувати, ви працюєте, а я вас пригощу».
У нас живуть українці з усіх регіонів, де відбуваються бойові дії
Згодом до нас завітала моя знайома журналістка Галина Терещук, яка зробила перший репортаж про наш прихисток «Дах над головою». Наступного дня після виходу матеріалу нам зателефонували з чеської організації «Людина в біді», яка потім привезла величезну гуманітарну допомогу. Далі нас тричі підтримав Міжнародний медичний корпус, знайомі волонтери з України, Польщі та Німеччини, наші друзі та друзі друзів. Завдяки їм усім ми змогли одночасно приймати до 60-70 переселенців.
Я розмістила інформацію про нас на сайті Прихисток – так люди й дізнавалися про «Дах над головою». Географія переселенців змінювалася залежно від періоду. Нашими першими гостями були люди з Харкова, Києва та Київської області: Ірпеня, Гостомеля, Бучі, Бородянки й Макарова. Потім кияни повернулися, і до нас приїхала Луганська область: Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Люди звідти й досі живуть у нас, бо їм нікуди повертатися. У нас знайшли прихисток українці з Маріуполя, Краматорська, Соледара, Бахмута, Нікополя, Приморська. Згодом почав підтягуватися південний регіон: Херсонська й Миколаївська області.
Нині у нас живуть 30-35 осіб, але їхня кількість змінюється щодня. Більшість переселенців – пенсіонери, є семеро людей з інвалідністю. Кілька сімей живуть у прихистку уже пів року, однак більшість людей не залишаються в нас надовго: знаходять роботу й житло, хтось виїжджає за кордон, хтось – в інші села або міста області. Люди знаходять кращі варіанти, і це нормально, адже умови проживання у нас досить спартанські. До того ж я не все з необхідного можу дістати. Наприклад, у нас досі немає достатньо меблів, тому речі зберігаються в картонних коробках. Закінчується продуктова гуманітарка, і треба тепер шукати, як можна її забезпечити. Проте більшість харчових продуктів іде з нашої ферми.
Переселенці допомагають на фермі та в утриманні прихистку
Частина переселенців долучаються до роботи на фермерському господарстві. У нас є кілька людей, які працюватимуть постійно. Ми хочемо, щоб вони стали згодом членами кооперативу. Розумію, що ці люди, як і я – міські мешканці, їх треба усього навчити. Двоє з них будуть сироварами. Я даю їм базові знання, а потім записую на безкоштовні курси сироварів. Нещодавно колеги-фермери надіслали дві книги про те, як розводити курей і як утримувати свиней. Ще читаємо інформацію в інтернеті – так і вчимося.
Ми з нашими кооператорами навесні посадили 1,5 т картоплі для прихистку та трохи для ферми. І сьогодні майже всі переселенці копають картоплю. Я вважаю, що це робота на прихисток. Ми самі себе стараємося забезпечувати. Нещодавно пішли в ліс, назбирали грибів, а потім два дні консервували їх. Також квасили капусту. Це все на зиму, щоб було чим годувати людей. Дві жінки у нас постійно працюють на кухні. Хтось прибирає приміщення, а хтось допомагає на фермі.
Хочу допомогти людям збудувати власне житло
З власного досвіду та досвіду людей, яких ми прихистили, можу сказати, що для адаптації переселенців потрібно забезпечити житло, роботу, можливість дітям навчатися, а пенсіонерам – лікуватися. Їх обов’язково треба чимось займати. Коли людина лежить і цілий день крутить у голові «мені нікуди повертатися, немає грошей, щоб будуватися», із цього стану її треба виводити роботою. Тому я залучаю до праці всіх, кого можна залучити, і намагаюся перемкнути думки з «які ми бідні й нещасні» на «що треба зробити, щоб у нас усе було».
Я планую і далі підтримувати переселенців, допомагаючи їм із житлом. Уже поступово починаю займатися цим питанням і дізнаюся про можливості щодо реалізації. У нас є люди, які розуміють, що їм у найближчі роки нікуди повертатися. Для них я пропоную такий варіант: члени нашого кооперативу готові поділитися клаптиками землі, щоб переселенці могли разом з нами збудувати щось собі.
Хочу знайти спонсорів, які допоможуть нам із втіленням цієї ідеї. Планується максимум 10 каркасно-щитових будинків, які стоятимуть 30 років гарантовано. Це дуже велика робота, але я все одно займатимуся нею ближче до нового року. А поки потрібно підготувати нашу ферму до зими, бо 200 кіз і 18 свиней – це відповідальність.
Як підтримати прихисток «Дах над головою»
ГО «Дах над головою»
ЄДРПОУ 44760559
Західне ГРУ, МФО 305299
р/р UA273052990000026007021025491
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
