Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Чоловік на фронті, а я – на господарстві». Як під час війни працює сімейна ферма «Фільварок»

Опубліковано

«Фільварок» – сімейна ферма натуральних продуктів, у якій сім’я Жовтяків втілила найкращі практики світового виробництва екологічних продуктів. Їхні тварини живуть у гармонії з природою та, за словами самих фермерів, почуваються щасливими.

До повномасштабної війни родина налагодила постачання своєї продукції до «Лавки Традицій» та навіть встигла запустити власну крамничку, а згодом – ще й пекарню.

Цьогоріч сімʼя планувала відвідати купу ярмарків на сході країни, однак чоловік поїхав сам. Щоправда, не на ярмарки, а на війну. Старша донька також долучилась до лав ЗСУ і стала парамедикинею. Про життя ферми під час війни, дітей та мрії після перемоги ШоТам розказала Поліна Жовтяк.

Поліна Жовтяк

Співзасновниця сімейної ферми «Фільварок»

Хоч я народилась у селі, про ферму мріяв чоловік

Я народилася в селі, виросла серед природи. Моя бабуся все життя працювала на фермі, тож я з дитинства була знайома з цією справою. І хоча за освітою я педагогиня, а також маю юридичний фах і навіть працювала в банку, душею я з природою та фермою. 

А мій чоловік Сергій – навпаки: зростав у місті, але все життя хотів працювати з тваринами й мріяв про ферму. Після школи отримав сільськогосподарську освіту: зооветеренарія та агрономія. Навіть на тракторі вміє їздити!

У Європі сімʼя фермера вміє робити все, і ми – так само

Ви можете не повірити, але я також навчилася керувати трактором. Ніколи не вміла, але трапилось так, що не було трактористів. Тож я сіла за кермо й поступово все опанувала: можу їздити, можу робити тюки з сіна. Та й взагалі життя на фермі вчить багатьом речами. Наприклад, доїти корів, лікувати їх, ставити крапельниці, уколи тощо. 

На маленьких європейських фермах з усім, як правило, справляється сімʼя фермера. Вони з душею ставляться до тварин, і завдяки цьому щастя й спокій отримують обидві сторони. До речі, ветеринара там також немає, є лише ветслужба, яку запрошують на певні процедури, наприклад, на вакцинацію. А все інше фермери роблять самостійно. І ми – так само. 

Наша мета у тому, щоб тварини проживали життя щасливо

Загалом наша ферма нагадує європейський проєкт. Ми з чоловіком надихалися західним досвідом, де в центрі уваги ставили життя та комфорт тварин. Там корів випасають на пасовищах, а кури гуляють на свіжому повітрі. Кажуть, коли тварини щасливі, то й продукти виходять кращими.

Натомість в Україні на великих підприємствах кури сидять у клітках все життя, вони не бачать ані сонечка, ані трави – нічого. Їх примушують спати і їсти, коли це зручно людині, а не за біоритмами пташки. А у нас вони мають щасливе життя. Завдяки цьому яйця виходять більш смачними та корисними. 

У минулому ми також працювали у сфері сільського господарства

Та почалось все задовго до власної ферми. До цього ми також займались сімейним бізнесом – імпортували кормові добавки з Європи, працювали з великими підприємствами України: птахофабриками, свинарнями тощо. 

Читайте також: «Ми запросили понад 500 підприємців». Як Володимир-Волинська громада допомагає українському бізнесу під час війни

Ми представляли декілька європейських компаній, були посередниками для постачання різних компонентів готового корму (комбікорму). Так ми з чоловіком більше дізнались про годування тварин, їхнє здоровʼя та медицину. Тож у сільському господарстві ми опинилися не випадково, це був зважений вибір, де наша родина крок за кроком пробивала собі шлях. 

Шукали і знайшли свою ферму

Поступово ми почали шукали локацію для ферми, яка б відповідала нашим принципам натурального виробництва. Це зайняло певний час, ми багато їздили регіоном. І якось побачили оголошення про продаж ферми. Йшлося про дві невеликі ділянки в селах Нововасилівка та Іванівка. І ціна, і пропозиція нам підходили.

На фермі була і земля, і будівлі. Навіть корови були, але в надзвичайно жахливому стані. Концепція, яку розробляли попередні власники ферми, підходила й нам – створення сиропридатного молока. Але, на жаль, там були дуже різні породи корів, тож ми поступово покращували поголівʼя, залишаючи лише тварин з найкращим молоком.

Наші ферми розташовані в 50 кілометрах від Дніпра. Це екологічно чиста зона. Та водночас відстань є для мене додатковим випробуванням на міцність:  щодня доводиться долати по 150-200 кілометрів, щоб відвезти товар, доїхати до пекарні, вирішити якісь справи в Дніпрі.

Загалом у нас працюють шестеро людей: двоє на фермі, тракторист та троє пастухів. І, звісно, наша родина. У разі потреби ми залучаємо людей додатково. Усе обладнання купували самостійно, за власні кошти. Планували цьогоріч провести масштабну реконструкцію. Також хотіли проводити екскурсії фермою, але почалася повномасштабна війна. 

Мешканці нашої ферми

З самого початку ми вирішили, що будемо займатись яєчним та молочним напрямами. Тож на нашій фермі живуть кури, перепілки, цесарки, а ще особливі породи курей, які несуть кольорові яйця, наче великодні: зелені, блакитні та темно коричневі. А серед більших тварин – молочні породи корів, овець та кіз.

Цьогоріч у нас зʼявилися ще й «наші» птахи – український білий та сірий гуси. Це сталось завдяки допомозі пані Юлії Питенко та Фонду Slow Food «Together for Slow Food Сommunities in Ukraine». Вони займаються збереженням продовольчого біорізноманіття, зокрема і в Україні.  Ніколи не думала, що гуси такі класні! З ними справді можна спілкуватися. Такі вони всі говорливі та смішні. 

Не думала, що робитиму сири

Далі пішли сири. У нас дійсно шалений асортимент. Це все заслуга мого чоловіка: він рухав усі процеси й вкладав у цю справу свою енергію. А я його підтримувала, могла щось робити поруч, але всі інноваційні рішення щодо розвитку – це завдяки Сергію. 

Насправді, коли ми лише почали займатись виробництвом, я сказала, що не робитиму сири. От ні, і крапка! Але сьогодні роблю все, що необхідно. Зараз, поки чоловік на фронті, я готую простенькі сири, де технологія потребує лише нагріти, порізати, вимішати й викласти все до форми. А воно вже там далі пресується. 

Сергій займався складнішими процесами: пресуванням, періодичним перевертанням, замішуванням, промиванням сирного зерна й низкою інших технологій, що покращували смак. А коли пішов на війну – залишив кілька рецептів, з якими я справляюсь. Бринзу я почала виробляти сама, так само, як і кефір, ряжанку та йогурти. Щось вже було відпрацьовано, чомусь – навчалась. 

Творог мене навчили робити подруга-сировар Іванка з Києва. У нас доволі розвинена сироварна спільнота по всій країні. Ми завжди спілкувались, а з війною стали ще ближчими. Усі відкриті, добрі й чесні. Усі творчі й з власними історіями. Тож я слухаю і вчусь. На жаль, частина людей виїхали за кордон. Але війна завершиться і, думаю, вони повернуться. 

З фестивалів поверталися з купою замовлень

До великої війни ми два роки поспіль брали участь у ярмарках крафтовиків, які відбувались за сприяння  USAID у багатьох містах і містечках на Сході країни. Скрізь нас зустрічали неймовірно щирі люди, всі дякували за нашу продукцію. Наші сири натуральні й дуже смачні, тож покупці це дійсно цінували й, напевно, тому обирали нас. Додому ми поверталися «порожніми» й з купою замовлень на наступні тижні: продукції, яку брали з собою, практично ніколи не вистачало.

Цього року на початку лютого ми теж надсилали заявки на ярмарки по всій нинішній лінії фронту: Генічеськ, Бердянськ, Маріуполь. Ми планували почати з березня, але війна увірвалася до нашого життя… Я вірю в ЗСУ та нашу перемогу, і вірю, що скоро ми знову поїдемо на ярмарки. 

Ми орієнтувались на провідний досвід виробництва натуральних продуктів

Ми їздили по європейських фермах, були в Нідерландах, Бельгії, Франції, Італії та інших країнах. До того, як зʼявилась власна ферма, ми з чоловіком подорожували вдвох, а після запуску – поодинці, адже хтось мав слідкувати за господарством. У Нідерланди ми їздили від фірми, що виробляє молочне обладнання. Нас запросили на екскурсію, аби показати, як новітнє обладнання й роботи використовуються на практиці. 

Тепер наша мрія – це повністю щасливі корови, яких буде доїти робот. Бо через людський фактор тварини теж відчувають дискомфорт. А робот аналізує молоко і слідкує за здоровʼєм тварини. Надсилає інформацію до системи, а люди вже з телефону чи комп’ютера можуть слідкувати за всіма параметрами та продуктивністю. 

Крім того, Сергій навчався у провідних сироварів України, Європи та інших країн. Ці знання та технології дозволяють виготовляти так багато різноманітних видів сиру. Під час візиту до Італії Сергій перейняв досвід італійських сироварів. Завдяки цьому ми почали готувати пармезан, моцареллу та буррату. Насправді нічого «магічного» в цьому немає – лише важка праця та знання технології.

У кожного з нас свій фронт

Мій чоловік – доброволець, на фронті був ще з 2014 року. Тож коли в січні почались розмови про можливе вторгнення, ми обговорили план дій в сімейному колі. Морально я була готова, що він піде захищати країну, а я залишатимусь на господарстві. 

24 лютого зранку мене розбудив саме Сергій, сказав, що почалася велика війна. Зібрався і того самого дня пішов на війну. А через два тижні старша донька Катерина також стала на захист країни: тепер вона парамедикиня.

Читайте також: Трьома фурами зі сходу до Вінниці. Історія підприємства «Контакт», яке успішно релокувалося з Донеччини

Відтоді ми з дітьми відчутно подорослішали: я підтримую їх, а вони контролюють мене, аби я не наражала себе на небезпеку. У разі повітряної тривоги чи вибухів ми спускаємося до підвалу. А коли відносно спокійно, за молодшою донькою слідкує середній син. Тож я можу працювати.

Усі наші діти різні, але однаково самостійні й дорослі

У нас троє дітей, і всім ми даємо свободу вибору, ніколи не наполягаємо на чомусь. Можемо часом направити чи допомогти матеріально, але діти все вирішують самостійно. 

Наша старша дочка має ще зі школи чітку мрію – ресторан з готелем. Впевнена, це все ще попереду. Після школи вона пішла вчитись на кондитерку і відкрила власну пекарню. Та коли трапилась ця війна й Сергій пішов на фронт, вона подивилась на нього і сказала: «Я також піду». Вона не мала необхідного досвіду, їй всього 21 рік. Але було дещо важливіше: бажання та любов до своєї країни.

Син Денис ще обирає свій шлях. Він інколи допомагає нам на фермі, але вже зрозумів, що це не те, чим хоче займатись. Він більше цікавиться компʼютерами та дизайном. 

А менша донька Варвара мріє бути ветеринаром і лікувати тварин. Цьогоріч вона пішла в шостий клас. Школа у неї сучасна й відкрита до всього, тож торік ми привезли до класу маленького козлика й овечку. А ще пригостили всіх нашими натуральними сирами й іншими смаколиками. На жаль, цього року все відбувається онлайн, адже безпека – понад усе. А оскільки у нас приватний будинок, донька спілкується з іншими дітьми здебільшого через інтернет. 

Тож сьогодні кожен член нашої родини – на своєму фронті. На мені зараз і ферма, і пекарня, і будинок з двома дітьми. Я маю власну місію – зберегти дім та продовжувати роботу. Навіть коли «прильот» був у 800 метрах від нашого будинку – ми все одно залишилися. Це наша домівка, і я не хочу її покидати.

Одній на фермі важко, але чоловік завжди підтримує

Раніше ми з чоловіком були поряд 24/7, а отже, все робили разом. Вдвох несли відповідальність, вдвох ділили роботу. А коли почалась велика війна, то все лишилось на мені. Він, звісно, підтримує, телефонує, коли має нагоду. Сергій завжди каже, що я молодець і добре тримаюсь. Мовляв, у мене все вийде. Це надихає й додає сил. 

Але бували й такі моменти, коли втомлюєшся просто неймовірно: працюєш не зупиняючись, лягаєш опівночі, прокидаєшся вдосвіта. Особливо важко було під час посівної, коли палива практично не було. Я стояла у чергах за дизелем по 3-4 години, заправляла у каністри. А потім поверталася на ферму переробляти молоко, аби мати бодай якісь гроші. 

Немає опису світлини.

Неочікувано та дуже вчасно до нас звернулась організація SlowFood та пані Юлія Питенко, запропонувавши свою допомогу. Спочатку допомогли коштами на дизель для посівної, а потім ще й підтримали грошима на електроенергію. Згодом вони запропонували придбати класних українських гусей, тож я неймовірно вдячна цій співпраці.

Готуємо те, що замовляють клієнти

Після 24 лютого у нас змінився асортимент. Ми орієнтуємось на попит, а люди беруть молоді сири (моцареллу, бринзу, шевр тощо) та кисломолочну продукцію. Крім того, маємо крамничку на Нагорному ринку (ринок у Дніпрі, – ред.) й пекарню «Паляниця». Там працюють два пекарі, помічник та продавець. Вони роблять смачнющі круасани з натурального масла, печуть хліб на заквасці. 

Значні продажі були ще в перші місяці великої війни, тоді люди купували багато продуктів, а я навіть почала робити згущене молоко. Як і все натуральне, воно робиться доволі важко. Зараз готуємо мʼякі сири – буррату, моцареллу, бринзу, але не в такій кількості, як до війни. 

Хочеться боротися за нашу країну

Дуже важливо, аби бізнес працював і підтримував одне одного. Це наше майбутнє. Якщо бізнес функціонує й сплачує податки, то армія буде забезпечена всім необхідним. Це ніби коло, яке постійно повинно рухатися. А якщо щось одне зупиниться, то зупиниться й решта. Тому сьогодні кожен із нас – важливий, і кожна робота важливіша, ніж будь-коли. 

Держава намагається допомогти невеликим фермам. Наприклад, зараз починається програма підтримки невеликих господарств. Але мені бракує часу, аби в цьому розібратися. Наче все просто, але треба сісти й все уважно прочитати. Буду намагатися встигнути й з цим.

Читайте також: «Усе моє життя – це швейна справа». Як «Покровчанка» з Донеччини переїхала до Львова та одягає воїнів ЗСУ

За час повномасштабної війни я зрозуміла, що дуже люблю свою країну. Я завжди любила Україну, але сьогодні – особливо. Тепер зрозуміла, що наша держава дійсно крута. І за неї хочеться боротися до останнього. Я вірю в ЗСУ, вірю в нашу родину, і переконана: перемога буде за нами.

Суспільство

Ukrainian Fashion Week у лютому проведе благодійні покази: як долучитися

Опубліковано

Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».

Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.

У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.

Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:

Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.

Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.

Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW

Читати далі

Суспільство

«У нього така старість, якої хотілося б і мені». Це дідусь із Тернопільщини, що почав власну справу після 70

Опубліковано

У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:

«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».

ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.

Ярослав Мельничук

пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки

Завдяки онучці про мене знає весь інтернет

Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати. 

А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.

Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак

Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ. 

Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі. 

Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак

Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.

Мої підставки вже бачили Америку й Австралію

Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.

Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак

Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.

У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.

Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.

Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.

Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак

А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра. 

співачка, волонтерка й онука Ярослава Дмитровича

Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська

Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот. 

Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.

Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак

Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.

Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.

Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.

Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами

Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».

Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак

За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його. 

Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.

Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.

Мрію про таку ж старість, як у діда

Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.

Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.

Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня

Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу. 

Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені. 

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили медіаплатформу з історіями опору на окупованих територіях

Опубліковано

В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України. 

Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.

Про проєкт

На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.

Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії. 

Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»

Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.

Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про  російську агресію проти України.

Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова

«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.

Перспективи

Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.

Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.

Фото обкладинки: сайт Signal to Resist

Читати далі