Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Чоловік на фронті, а я – на господарстві». Як під час війни працює сімейна ферма «Фільварок»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

«Фільварок» – сімейна ферма натуральних продуктів, у якій сім’я Жовтяків втілила найкращі практики світового виробництва екологічних продуктів. Їхні тварини живуть у гармонії з природою та, за словами самих фермерів, почуваються щасливими.

До повномасштабної війни родина налагодила постачання своєї продукції до «Лавки Традицій» та навіть встигла запустити власну крамничку, а згодом – ще й пекарню.

Цьогоріч сімʼя планувала відвідати купу ярмарків на сході країни, однак чоловік поїхав сам. Щоправда, не на ярмарки, а на війну. Старша донька також долучилась до лав ЗСУ і стала парамедикинею. Про життя ферми під час війни, дітей та мрії після перемоги ШоТам розказала Поліна Жовтяк.

Поліна Жовтяк

Співзасновниця сімейної ферми «Фільварок»

Хоч я народилась у селі, про ферму мріяв чоловік

Я народилася в селі, виросла серед природи. Моя бабуся все життя працювала на фермі, тож я з дитинства була знайома з цією справою. І хоча за освітою я педагогиня, а також маю юридичний фах і навіть працювала в банку, душею я з природою та фермою. 

А мій чоловік Сергій – навпаки: зростав у місті, але все життя хотів працювати з тваринами й мріяв про ферму. Після школи отримав сільськогосподарську освіту: зооветеренарія та агрономія. Навіть на тракторі вміє їздити!

У Європі сімʼя фермера вміє робити все, і ми – так само

Ви можете не повірити, але я також навчилася керувати трактором. Ніколи не вміла, але трапилось так, що не було трактористів. Тож я сіла за кермо й поступово все опанувала: можу їздити, можу робити тюки з сіна. Та й взагалі життя на фермі вчить багатьом речами. Наприклад, доїти корів, лікувати їх, ставити крапельниці, уколи тощо. 

На маленьких європейських фермах з усім, як правило, справляється сімʼя фермера. Вони з душею ставляться до тварин, і завдяки цьому щастя й спокій отримують обидві сторони. До речі, ветеринара там також немає, є лише ветслужба, яку запрошують на певні процедури, наприклад, на вакцинацію. А все інше фермери роблять самостійно. І ми – так само. 

Наша мета у тому, щоб тварини проживали життя щасливо

Загалом наша ферма нагадує європейський проєкт. Ми з чоловіком надихалися західним досвідом, де в центрі уваги ставили життя та комфорт тварин. Там корів випасають на пасовищах, а кури гуляють на свіжому повітрі. Кажуть, коли тварини щасливі, то й продукти виходять кращими.

Натомість в Україні на великих підприємствах кури сидять у клітках все життя, вони не бачать ані сонечка, ані трави – нічого. Їх примушують спати і їсти, коли це зручно людині, а не за біоритмами пташки. А у нас вони мають щасливе життя. Завдяки цьому яйця виходять більш смачними та корисними. 

У минулому ми також працювали у сфері сільського господарства

Та почалось все задовго до власної ферми. До цього ми також займались сімейним бізнесом – імпортували кормові добавки з Європи, працювали з великими підприємствами України: птахофабриками, свинарнями тощо. 

Читайте також: «Ми запросили понад 500 підприємців». Як Володимир-Волинська громада допомагає українському бізнесу під час війни

Ми представляли декілька європейських компаній, були посередниками для постачання різних компонентів готового корму (комбікорму). Так ми з чоловіком більше дізнались про годування тварин, їхнє здоровʼя та медицину. Тож у сільському господарстві ми опинилися не випадково, це був зважений вибір, де наша родина крок за кроком пробивала собі шлях. 

Шукали і знайшли свою ферму

Поступово ми почали шукали локацію для ферми, яка б відповідала нашим принципам натурального виробництва. Це зайняло певний час, ми багато їздили регіоном. І якось побачили оголошення про продаж ферми. Йшлося про дві невеликі ділянки в селах Нововасилівка та Іванівка. І ціна, і пропозиція нам підходили.

На фермі була і земля, і будівлі. Навіть корови були, але в надзвичайно жахливому стані. Концепція, яку розробляли попередні власники ферми, підходила й нам – створення сиропридатного молока. Але, на жаль, там були дуже різні породи корів, тож ми поступово покращували поголівʼя, залишаючи лише тварин з найкращим молоком.

Наші ферми розташовані в 50 кілометрах від Дніпра. Це екологічно чиста зона. Та водночас відстань є для мене додатковим випробуванням на міцність:  щодня доводиться долати по 150-200 кілометрів, щоб відвезти товар, доїхати до пекарні, вирішити якісь справи в Дніпрі.

Загалом у нас працюють шестеро людей: двоє на фермі, тракторист та троє пастухів. І, звісно, наша родина. У разі потреби ми залучаємо людей додатково. Усе обладнання купували самостійно, за власні кошти. Планували цьогоріч провести масштабну реконструкцію. Також хотіли проводити екскурсії фермою, але почалася повномасштабна війна. 

Мешканці нашої ферми

З самого початку ми вирішили, що будемо займатись яєчним та молочним напрямами. Тож на нашій фермі живуть кури, перепілки, цесарки, а ще особливі породи курей, які несуть кольорові яйця, наче великодні: зелені, блакитні та темно коричневі. А серед більших тварин – молочні породи корів, овець та кіз.

Цьогоріч у нас зʼявилися ще й «наші» птахи – український білий та сірий гуси. Це сталось завдяки допомозі пані Юлії Питенко та Фонду Slow Food «Together for Slow Food Сommunities in Ukraine». Вони займаються збереженням продовольчого біорізноманіття, зокрема і в Україні.  Ніколи не думала, що гуси такі класні! З ними справді можна спілкуватися. Такі вони всі говорливі та смішні. 

Не думала, що робитиму сири

Далі пішли сири. У нас дійсно шалений асортимент. Це все заслуга мого чоловіка: він рухав усі процеси й вкладав у цю справу свою енергію. А я його підтримувала, могла щось робити поруч, але всі інноваційні рішення щодо розвитку – це завдяки Сергію. 

Насправді, коли ми лише почали займатись виробництвом, я сказала, що не робитиму сири. От ні, і крапка! Але сьогодні роблю все, що необхідно. Зараз, поки чоловік на фронті, я готую простенькі сири, де технологія потребує лише нагріти, порізати, вимішати й викласти все до форми. А воно вже там далі пресується. 

Сергій займався складнішими процесами: пресуванням, періодичним перевертанням, замішуванням, промиванням сирного зерна й низкою інших технологій, що покращували смак. А коли пішов на війну – залишив кілька рецептів, з якими я справляюсь. Бринзу я почала виробляти сама, так само, як і кефір, ряжанку та йогурти. Щось вже було відпрацьовано, чомусь – навчалась. 

Творог мене навчили робити подруга-сировар Іванка з Києва. У нас доволі розвинена сироварна спільнота по всій країні. Ми завжди спілкувались, а з війною стали ще ближчими. Усі відкриті, добрі й чесні. Усі творчі й з власними історіями. Тож я слухаю і вчусь. На жаль, частина людей виїхали за кордон. Але війна завершиться і, думаю, вони повернуться. 

З фестивалів поверталися з купою замовлень

До великої війни ми два роки поспіль брали участь у ярмарках крафтовиків, які відбувались за сприяння  USAID у багатьох містах і містечках на Сході країни. Скрізь нас зустрічали неймовірно щирі люди, всі дякували за нашу продукцію. Наші сири натуральні й дуже смачні, тож покупці це дійсно цінували й, напевно, тому обирали нас. Додому ми поверталися «порожніми» й з купою замовлень на наступні тижні: продукції, яку брали з собою, практично ніколи не вистачало.

Цього року на початку лютого ми теж надсилали заявки на ярмарки по всій нинішній лінії фронту: Генічеськ, Бердянськ, Маріуполь. Ми планували почати з березня, але війна увірвалася до нашого життя… Я вірю в ЗСУ та нашу перемогу, і вірю, що скоро ми знову поїдемо на ярмарки. 

Ми орієнтувались на провідний досвід виробництва натуральних продуктів

Ми їздили по європейських фермах, були в Нідерландах, Бельгії, Франції, Італії та інших країнах. До того, як зʼявилась власна ферма, ми з чоловіком подорожували вдвох, а після запуску – поодинці, адже хтось мав слідкувати за господарством. У Нідерланди ми їздили від фірми, що виробляє молочне обладнання. Нас запросили на екскурсію, аби показати, як новітнє обладнання й роботи використовуються на практиці. 

Тепер наша мрія – це повністю щасливі корови, яких буде доїти робот. Бо через людський фактор тварини теж відчувають дискомфорт. А робот аналізує молоко і слідкує за здоровʼєм тварини. Надсилає інформацію до системи, а люди вже з телефону чи комп’ютера можуть слідкувати за всіма параметрами та продуктивністю. 

Крім того, Сергій навчався у провідних сироварів України, Європи та інших країн. Ці знання та технології дозволяють виготовляти так багато різноманітних видів сиру. Під час візиту до Італії Сергій перейняв досвід італійських сироварів. Завдяки цьому ми почали готувати пармезан, моцареллу та буррату. Насправді нічого «магічного» в цьому немає – лише важка праця та знання технології.

У кожного з нас свій фронт

Мій чоловік – доброволець, на фронті був ще з 2014 року. Тож коли в січні почались розмови про можливе вторгнення, ми обговорили план дій в сімейному колі. Морально я була готова, що він піде захищати країну, а я залишатимусь на господарстві. 

24 лютого зранку мене розбудив саме Сергій, сказав, що почалася велика війна. Зібрався і того самого дня пішов на війну. А через два тижні старша донька Катерина також стала на захист країни: тепер вона парамедикиня.

Читайте також: Трьома фурами зі сходу до Вінниці. Історія підприємства «Контакт», яке успішно релокувалося з Донеччини

Відтоді ми з дітьми відчутно подорослішали: я підтримую їх, а вони контролюють мене, аби я не наражала себе на небезпеку. У разі повітряної тривоги чи вибухів ми спускаємося до підвалу. А коли відносно спокійно, за молодшою донькою слідкує середній син. Тож я можу працювати.

Усі наші діти різні, але однаково самостійні й дорослі

У нас троє дітей, і всім ми даємо свободу вибору, ніколи не наполягаємо на чомусь. Можемо часом направити чи допомогти матеріально, але діти все вирішують самостійно. 

Наша старша дочка має ще зі школи чітку мрію – ресторан з готелем. Впевнена, це все ще попереду. Після школи вона пішла вчитись на кондитерку і відкрила власну пекарню. Та коли трапилась ця війна й Сергій пішов на фронт, вона подивилась на нього і сказала: «Я також піду». Вона не мала необхідного досвіду, їй всього 21 рік. Але було дещо важливіше: бажання та любов до своєї країни.

Син Денис ще обирає свій шлях. Він інколи допомагає нам на фермі, але вже зрозумів, що це не те, чим хоче займатись. Він більше цікавиться компʼютерами та дизайном. 

А менша донька Варвара мріє бути ветеринаром і лікувати тварин. Цьогоріч вона пішла в шостий клас. Школа у неї сучасна й відкрита до всього, тож торік ми привезли до класу маленького козлика й овечку. А ще пригостили всіх нашими натуральними сирами й іншими смаколиками. На жаль, цього року все відбувається онлайн, адже безпека – понад усе. А оскільки у нас приватний будинок, донька спілкується з іншими дітьми здебільшого через інтернет. 

Тож сьогодні кожен член нашої родини – на своєму фронті. На мені зараз і ферма, і пекарня, і будинок з двома дітьми. Я маю власну місію – зберегти дім та продовжувати роботу. Навіть коли «прильот» був у 800 метрах від нашого будинку – ми все одно залишилися. Це наша домівка, і я не хочу її покидати.

Одній на фермі важко, але чоловік завжди підтримує

Раніше ми з чоловіком були поряд 24/7, а отже, все робили разом. Вдвох несли відповідальність, вдвох ділили роботу. А коли почалась велика війна, то все лишилось на мені. Він, звісно, підтримує, телефонує, коли має нагоду. Сергій завжди каже, що я молодець і добре тримаюсь. Мовляв, у мене все вийде. Це надихає й додає сил. 

Але бували й такі моменти, коли втомлюєшся просто неймовірно: працюєш не зупиняючись, лягаєш опівночі, прокидаєшся вдосвіта. Особливо важко було під час посівної, коли палива практично не було. Я стояла у чергах за дизелем по 3-4 години, заправляла у каністри. А потім поверталася на ферму переробляти молоко, аби мати бодай якісь гроші. 

Немає опису світлини.

Неочікувано та дуже вчасно до нас звернулась організація SlowFood та пані Юлія Питенко, запропонувавши свою допомогу. Спочатку допомогли коштами на дизель для посівної, а потім ще й підтримали грошима на електроенергію. Згодом вони запропонували придбати класних українських гусей, тож я неймовірно вдячна цій співпраці.

Готуємо те, що замовляють клієнти

Після 24 лютого у нас змінився асортимент. Ми орієнтуємось на попит, а люди беруть молоді сири (моцареллу, бринзу, шевр тощо) та кисломолочну продукцію. Крім того, маємо крамничку на Нагорному ринку (ринок у Дніпрі, – ред.) й пекарню «Паляниця». Там працюють два пекарі, помічник та продавець. Вони роблять смачнющі круасани з натурального масла, печуть хліб на заквасці. 

Значні продажі були ще в перші місяці великої війни, тоді люди купували багато продуктів, а я навіть почала робити згущене молоко. Як і все натуральне, воно робиться доволі важко. Зараз готуємо мʼякі сири – буррату, моцареллу, бринзу, але не в такій кількості, як до війни. 

Хочеться боротися за нашу країну

Дуже важливо, аби бізнес працював і підтримував одне одного. Це наше майбутнє. Якщо бізнес функціонує й сплачує податки, то армія буде забезпечена всім необхідним. Це ніби коло, яке постійно повинно рухатися. А якщо щось одне зупиниться, то зупиниться й решта. Тому сьогодні кожен із нас – важливий, і кожна робота важливіша, ніж будь-коли. 

Держава намагається допомогти невеликим фермам. Наприклад, зараз починається програма підтримки невеликих господарств. Але мені бракує часу, аби в цьому розібратися. Наче все просто, але треба сісти й все уважно прочитати. Буду намагатися встигнути й з цим.

Читайте також: «Усе моє життя – це швейна справа». Як «Покровчанка» з Донеччини переїхала до Львова та одягає воїнів ЗСУ

За час повномасштабної війни я зрозуміла, що дуже люблю свою країну. Я завжди любила Україну, але сьогодні – особливо. Тепер зрозуміла, що наша держава дійсно крута. І за неї хочеться боротися до останнього. Я вірю в ЗСУ, вірю в нашу родину, і переконана: перемога буде за нами.

Суспільство

На Запоріжжі виноробня влаштовує дегустацію вина Перемоги і підтримує місцевих крафтовиків (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Руслан Лопатко 30 років працював будівельником, а тепер готує вино для України і світу, влаштовує ігрища, під час яких охочі чавлять «Вино Перемоги» ногами.

Як виноробня на Запоріжжі підтримує крафтовий бізнес під час війни, розповідає ШоТам.

Запорізький винороб знайомить гостей із місцевими крафтовиками, а частину виручки віддає на потреби ЗСУ.

«Я вперше на цьому заході. Ми виготовляємо соуси та приправи на основі гострих перців. Ми ще й вирощуємо мексиканські, латиноамериканські, африканські перчики», — розповідає виробник соусів Максим Пузанов.

Хліб і видовища організовує Руслан Лопатко – колишній будівельник, який полюбляє вино.

«Вищий пілотаж для винороба – зробити ігристе вино», — ділиться досвідом винороб Руслан Лопатко.

Виноград перетворює на хмільний напій із 2014-го. Аромати винарні не лише полонили українських туристів, а й просочилися за кордон.

Дивіться відео: Коні-переселенці знайшли прихисток на Рівненщині і вчаться знову довіряти людям

«Дуже цікаво приїхати до нас і скуштувати вино, і побачити, як це твориться. Мені так це подобається, що я не зупинюсь», — каже винороб Руслан Лопатко.

Завдяки наполегливості Руслана не зупиняються й інші крафтові виробництва на лінії фронту. Вони продовжують щосуботи зустрічатися на зеленій локації Villa Del Vino.

Адже знають, що кожна така зустріч – маленький внесок у велику Перемогу.

Нагадаємо, бренд дитячого одягу Be Easy евакуювався і шиє дощовики для ЗСУ.

Також ШоТам розповідав, як у Запоріжжі ятка з фаст-фудом із равликів та устриць допомагає ЗСУ.

Читати далі

Суспільство

У Запоріжжі встановили пам’ятник волонтерам у вигляді бронежилета

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У центрі Запоріжжя встановили пам’ятник волонтерам у вигляді бронежилета.

Про це на фейсбук-сторінці повідомив керівник волонтерського центру «Паляниці» Василь Бушаров.

Пам’ятник з’явився на проспекті Маяковського. Його автором є зварювальник-волонтер Євген Благун.

«У березні 2022 року, коли захисники України не мали достатньо амуніції, такі бронежилети виготовляли у волонтерському центрі «Паляниця» і врятували сотні життів», — написано на табличці на скульптурі.

Автор пам’ятника Євген Благур з перших днів війни працює зварювальником у волонтерському центрі «Паляниця».

Читайте також: Заряджає 25 телефонів та Starlink. 15-річний винахідник зі Львова створює унікальні повербанки для ЗСУ

Саме Євген розробив систему зварювання, яка дозволяла утримувати кулю навіть на зварювальному шві. Одного разу Євген вирішив зробити скульптуру, яка увічнить працю волонтерів. Так з’явився величезний бронежилет із автомобільних ресор.

На фото автор пам’ятника Євген Благун

«З березня ми розпочали наші експерименти з пошуку бронесталі для захисних жилетів. Що ми тільки не стріляли, щоб знайти захист для наших військових. У цих пошуках добрий результат показали автомобільні ресори. Ми почали збирати їх по всьому місту. Після того, як вони приїжджали до нас у цех, вони проходили перевірку на спектральному аналізаторі. Потім ми з’ясували, що не вся ресора має однакову щільність і в’язкість. У ті дні ми виготовили понад сотню жилетів із ресор. Ми продовжували це робити доти, доки не спромоглися закупити броньовану сталь. Було неймовірно круто чути історії, коли саме наш бронежилет зберіг життя бійця», — розповів про роботу волонтерів керівник центру «Паляниці»  Василь Бушаров.

Нагадаємо, у столиці встановили бронзову мініскульптуру пілоту-асу «Привид Києва».

Також ми повідомляли, як у Запоріжжі коваль створив для аукціону 2-метрову скульптуру з уламків ракет.

Фото: facebook.com/dsmolfoto; facebook.com/vasiliy.busharov.

Читати далі

Суспільство

У столичному парку Муромець відкрили найбільше в Україні бейсбольне поле

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Києві в парку Муромець на території комплексу X-Park відкрили найбільше в Україні бейсбольне поле.

Про це повідомили у пресслужбі X-Park.

Зазначається, що на новому стадіоні вже відбувся благодійний міні-турнір з бейсболу за «Кубок ЗСУ», участь у якому взяли військовослужбовці та спортсмени з усієї України.

На благодійні внески організатори турніру придбали й передали автомобіль для захисників.

Новий бейсбольний стадіон має площу 219,4 гектара. Відкрили поле за сприяння Бейсбольної спільноти Києва і Федерації бейсболу та софтболу України. Це перший в Україні та Східній Європі стадіон подібного типу зі штучним покриттям.

Читайте також: «Найскладніше – переконати людей виїхати». Як громада на Хмельниччині стала другою домівкою для переселенців зі сходу

Нагадаємо, тренер із Сєвєродонецька проводить заняття-антистрес для киян.

Також ШоТам розповідав, як тренер-боксер переїхав із Маріуполя до Франківська і виховує чемпіонів.

Фото: xpark.kyiv.ua.

Читати далі