«Тільки спеціальна школа та індивідуальна освіта», — так комісія відповіла Олесі Самойленко, коли її сину з аутизмом закрили двері до звичайної школи. Вона не погодилася: розписала для Департаменту освіти, як облаштувати ресурсну кімнату, і так до школи пішли й інші діти з РАС.
Тепер мама з Вінниці відкриває двері ще для одних: у будинку підтриманого проживання вже десять людей з ментальними порушеннями отримують підтримку, щоб жити без інтернату. #ШОТАМ розповідає, що Олеся побачила під час моніторингу інтернатів у 2020 році і як будує альтернативу після цього.

Олеся Самойленко
громадська діячка за права дітей та молоді з ментальними порушеннями, створює альтернативу інтернатам у Вінниці
Лікарі казали чекати, діагноз поставила громадська організація
Ми не розуміли, як допомогти нашому сину. Ігор починав розвиватися добре, якісь слова говорити, а потім у півтора року перехворів на інфекційну хворобу, і ці навички зникли. У три роки син не розмовляв, не вказував жестом і не реагував на своє ім’я. Та й було багато інших ознак, які показували, що це розлад аутичного спектру. Але тоді ми цього не знали, і не було кому підказати.
Ігор народився у 2004 році, коли ще був обмежений доступ до інформації. Ми радилися з лікарями, які лише відповідали: «З вашою дитиною все буде добре.Треба просто почекати».
Вперше сину поставили діагноз у шість років у громадській організації — не лікарі. Коли ми повернулися до нашої лікарні з довідкою та характеристикою, аж тоді вони поставили діагноз РАС. Але ми не мали уявлення, як далі допомогти сину.

Моя перша освіта юридична, у чоловіка — економічна. Ми не розуміли, як мав би виглядати розвиток дитини, читали якісь книжки, але на практиці все по-іншому.
Юрист і економіст здобули психологічну вищу освіту заради сина
Коли Ігор був маленький, ми пробували нетрадиційні методи: їздили до бабок, ходили молитися в монастир. Але єдине, що допомогло сину, — коли ми самі почали вчитися.
Нам із чоловіком довелося здобувати другу вищу освіту — психологічну. Коли нас питають, чого ми пішли вчитися, то відповідь проста — не було фахівців, які могли б допомогти нашій дитині. У дев’ять років він не розмовляв і почалася самоагресія. Це дуже страшно, коли дитина себе кусає, може головою в стінку битись. І я не могла йому допомогти. Це найгірше відчуття, яке батьки можуть пережити.
У місті не було фахівців, тому ми у дистанційному режимі знайшли фахівчиню, яка нас спрямовувала, а програму виконували на місці і розуміли, що для цього потрібно навчатися. Це нас врятувало. Згодом здобули освіту у Вінницькому педагогічному університеті ім. Коцюбинського (логопедія, спеціальна психологія), а також у Кам’янець-Подільському національному університеті (магістр психології).
Відкрили двері до школи й для інших дітей з аутизмом
Ми з чоловіком зрозуміли, що потрібно об’єднуватися з іншими батькам, коли нам закривали двері до школи. На комісії, яка тоді визначала, до якого навчального закладу може йти дитина сказали: «Тільки спеціальна школа та індивідуальна освіта». Дитина не має знаходитися у чотирьох стінах, а бути серед своїх однолітків. Ми втратили рік, поки шукали вихід.
Ми хотіли для нашого сина можливості навчатися разом з усіма у звичайній школі. Я готова була звертатись до суду, якщо нам знову відмовляють. Але перед цим вивчила, як організоване таке навчання за кордоном.
Побачила, що для дітей з аутизмом є можливість використання ресурсної кімнати — це така ж архітектурна доступність, як пандус для дітей на кріслах колісних. Тобто це безпечний простір у школі, де дитина може заспокоїтися, відпочити від шуму та позайматися з фахівцем.

Коли я йшла на прийом до Департаменту освіти, то написала листа з рекомендаціями, як створити ресурсну кімнату. Усе детально спланувала, але не вірила, що вони погодяться. Коли вони мене вислухали, то почула: «Давайте, будемо робити».
Ми багато кроків зробили, щоб підготувати школу до інклюзивного навчання — від просвітницьких бесід з батьками до навчання вчителів і створення ресурсної кімнати. Завдяки цьому відкрили двері не тільки для нашого сина, який не розмовляв, а й для інших таких самих хлопчиків-дівчаток, які з нами пішли до школи.
Батьки з різних областей об’єдналися в одну мережу організацій
Якщо ми бачимо: щось не працює на законодавчому рівні, тоді вносимо зміни. Для цього потрібно об’єднуватися з іншими.
Якщо не почули когось одного, значить почують тисячі голосів.
Усе починається з нашої ініціативи — створювати петиції, писати офіційні листи, пропонувати свої ідеї владі. Головне — мати мотивацію змінити життя своєї дитини і таких же дітей. Адвокаційні кампанії можна робити, не маючи за собою великих грошей.

У 2019 році ми приєдналися до відокремленого підрозділу ГО «Справа Кольпінга в Україні» і створили ГО «Родина Кольпінга місто Вінниця».
Коли я згадую себе мамою того маленького хлопчика, яка просто ночами плакала, тому що не знала, що робити і була у відчаї, то не вірю, що ми змогли.
Я працювала в уряді, змінювала нормативно-правову базу. Разом з іншими ініціювала супровід під час інклюзивного навчання, виступила на засіданні Кабінету Міністрів про те, що альтернативна комунікація важлива.
Замість інтернату — асистенти, які вчать побуту й професій
Шлях до підтриманого проживання почався, коли нас залучили до моніторингу інтернатних закладів у 2020 році. Це був найгірший досвід у моєму житті. Після того, як я побачила, що могло б чекати мою дитину, коли нас не стане, то жахнулася. Тому пішла до влади і сказала: «Ми будемо робити все, щоб наші діти не жили в інтернатах».
Зрозуміла, що треба створювати альтернативу — систему підтриманого проживання. Це програма, яка готує людей з ментальними порушеннями до самостійного життя. Асистенти вчать їх вести побут, комунікувати та знайомлять з різними професіями.

Люди з інтелектуальними порушеннями безневинні, вони не можуть розповісти, що відбувається за закритими дверима в інтернаті. Я розумію, якби мій син потрапив туди, його теж би били. Якщо йому не дати структуроване середовище, у нього знову почнеться агресія. Він користується альтернативною комунікацією, яку не підтримують в закладі.
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1181 людини, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.
Підтримати
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1181 людини, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.
Підтримати
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1181 людини, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.
Підтримати
Зараз підтримане проживання реалізовуємо за підтримки донора, але ми починали з соціального замовлення. Я хочу знову, щоб місцева влада підтримувала цю послугу. Адже, якщо ми вирішуємо проблеми, які існують в громаді, то вона має бути залучена. Ми маємо вести комунікацію, щоб наші потреби, дітей чи молоді з ментальними порушеннями були враховані. Моєму сину майже 23 роки — це вже доросла людина. Тому маємо розв’язувати виклики спільно, якщо хочемо, щоб те, що робимо, працювало після нас.
Підтримане проживання зараз доступне для сімей, де є молодь з інтелектуальними порушеннями. Уже 10 людей отримують цю послугу. Сподіваюся, що з часом ми зробимо так, щоб воно працювала у першу чергу для людей, які живуть в інтернатах. Але для цього нам ще потрібні ресурси.

Хлопці з інвалідністю працюють й отримують зарплату на кондитерській фабриці
Я розумію, що молодь має працювати, щоб забезпечити себе. У будинку підтриманого проживання ми маємо соціальне виробництво «Смачненько», де виготовляємо сушені фрукти, пастилу, фріпси. Ми залучаємо молодь з інвалідністю до того, що їм подобається та вдається.

А ще з січня двоє хлопців працюють на кондитерській фабриці. Вони добре виконують свою роботу, і отримують заробітну плату. Хлопці живуть разом з іншими у будинку підтриманого проживання.
Моя найбільша мотивація — коли бачу повноцінне насичене життя хлопців і дівчат. Вони мають друзів, роботу, хобі, багато посміхаються і їздять на екскурсії. Також я ініціювала інклюзивні табори, щоб вони мали щасливе життя, як і інші.
Я інколи втомлюююсь і хочу зупинитися, а тоді бачу результат, і розумію, що завдяки їм не можу все покинути.

«Що буде з моєю дитиною, коли мене не стане?»
Я не можу сказати, що ми зробили все, що потрібно. Попереду ще багато роботи, проблем та викликів. Але я точно знаю, що зміни можливі. І навіть тоді, коли здається, що шлях надто довгий та важкий, варто продовжувати — крок за кроком, разом з людьми, які вірять у те саме.
Моя найбільша мрія, щоб у батьків дітей з інвалідністю більше не виникало найстрашніше та болюче питання: «Що буде з моєю дитиною, коли мене не стане?». Щоб одного дня батькам більше не доводилося боротися за майбутнє своїх дітей. Щоб вони могли просто жити, радіти їхнім успіхам і бути впевненими, що коли їхнім дітям знадобиться підтримка, вони її отримують.
Якщо вам потрібна допомога чи консультація, у нас є мережа батьківських організацій з різних областей, до якої можете теж долучитися, написавши у наші соцмережі.
Твоя підтримка допомагає цим історіям надихати інших та показувати Україну світу.
Підтримати #ШОТАМ