Бігає від ворожого дрона на протезах і не падає на льоду: як служить ветеранка після ампутації

Її заявки до війська місяцями залишалися без відповіді. Усе змінило випадкове листування, яке привело Аду Саксман до бойового підрозділу. Поки одні командири були переконані, що місце жінки — на кухні, вона щодня доводила протилежне своїми діями.

Навіть після втрати двох ніг Ада повернулася до підрозділу, бо переконана: вона досі може бути корисною на війні. #ШОТАМ розповідає, як вона служить на двох протезах.

Ада Саксман

операторка дронів у 411-й окремій бригаді безпілотних систем «Яструби»

Резюме ігнорували місяцями — допоміг знайомий із Tinder

Ще з вересня 2022 року я проходила різні вишколи та паралельно шукала можливість долучитися до війська. Надсилала резюме в різні підрозділи, відгукувалася на військові вакансії, але мені ніхто не відповідав.

Тож я вирішила через Tinder поспілкуватися з військовими, щоб краще зрозуміти внутрішню кухню армії, а головне — як мені до неї потрапити. Один із них, переглянувши моє резюме, запропонував приєднатися до його підрозділу й допоміг передати СV командуванню. Я пройшла кілька співбесід, і зрештою потрапила до 411-ї бригади.

До мобілізації я проходила підготовку в Alpha Self-Defense у Києві. Це був комплексний вишкіл, який давав базові навички з різних військових напрямків: робота в тирі, тактична медицина, поводження зі зброєю. Тоді я зрозуміла, що хочу обрати бойову посаду. Мені здавалося, що саме там я можу бути найбільш корисною.

Чоловік — одразу воїн, а жінка мусить ще це доводити

Я пройшла навчання для отримання військово-облікової спеціальності і згодом почала працювати з безпілотними системами. Ми з побратимами прибули до частини та звітували про повернення. Нас було четверо: я і троє хлопців. Один із командирів привітався з ними, розпитав про навчання, про те, чого навчилися. Мене ж він спочатку проігнорував. А коли закінчив розмову з хлопцями, повернувся до мене з претензіями: мовляв, чи розумію, що тут люди гинуть. 

Часом можна було почути: «Навіщо ти сюди прийшла? Тобі борщі варити треба». Але єдиний спосіб змінити таке ставлення — працювати.

Чомусь чоловік одразу сприймається як воїн, а жінка повинна ще довести, що здатна виконувати бойові завдання. З часом ситуація змінюється сама собою. Люди бачать тебе в роботі, бачать, як ти реагуєш у складних ситуаціях, як виконуєш завдання, як тримаєшся під час бойової роботи. І тоді ставлення стає рівним.

Пережила понад 20 операцій і майже рік відновлювалася

Під час виконання завдання на Вугледарському напрямку автомобіль, у якому ми їхали з побратимом, наїхав на протитанкову міну. Я бачила свої травми й одразу зрозуміла, що надалі житиму з двома протезами. 

Це не виглядало кінцем мого життя чи служби. Я просто подумала: якщо будуть протези, значить, буду вчитися жити й працювати з ними.

Після поранення я благала мене не списувати. Але насправді багато поранених військових спочатку прагнуть повернутися до підрозділу, а вже під час реабілітації змінюють свої погляди через неприйняття свого фізичного стану.

Реабілітація після поранення виявилася для мене дуже довгою. Ліву ногу я втратила одразу під час вибуху. На відновлення правої пішов майже рік, за цей час мені зробили понад 20 хірургічних втручань. Попри всі зусилля медиків, її також довелося ампутувати.

Тіло — не зовнішність, а інструмент для дії

Багатьом людям важко прийняти зміни зовнішності або втрату кінцівки, але особисто в мене такого досвіду не було. Я завжди більше концентрувалася на функціональності, ніж на зовнішньому вигляді. Для мене тіло — це насамперед інструмент, який дозволяє діяти, працювати й досягати цілей. Тому головним питанням було не те, як я виглядаю, а те, що я зможу робити далі.

Після загоєння ран я перейшла до етапу протезування й нині використовую класичну гільзову систему. Звісно, з першого разу ти не підеш в них. Спочатку поступово збільшується час перебування в протезах, потім навантаження, а організм вчиться працювати по-новому.

Не приховуйте протези під одягом

Після протезування я не мала сильного бажання приховувати свої протези від оточення. Хоча бувають різні дні. Іноді втомлюєшся від зайвої уваги, від поглядів чи запитань. Після ампутації ти стаєш більш помітною людиною в публічному просторі, і з цим теж потрібно навчитися жити. Іноді навіть краще, коли протези видно, — так людям простіше зорієнтуватися в громадському просторі, бути уважнішими, випадково не штовхнути тебе в транспорті чи натовпі. 

Найчастіше я стикаюся не зі злістю, а з нетактовністю. Буває, стоїш, п’єш каву, а незнайома людина без привітання чи будь-якого вступу підходить і одразу запитує: «А як ти ноги втратила?». Іноді можу пожартувати у відповідь і сказати щось на кшталт: «Сокирою відрубала, щоб не мобілізували» або «Перестаралася з пемзою для п’ят». А іноді, якщо бачу щирий інтерес і маю час, можу спокійно пояснити, як працюють протези.

Одного разу я побачила, як маленька дівчинка запитала маму про мої ноги, а мама просто спробувала змінити тему. Тоді я сама підійшла й пояснила, що дітям потрібно розповідати про такі речі. Вони бачитимуть ветеранів із протезами дедалі частіше, і важливо, щоб це не викликало страху.

Відмовилася від посади інструктора — вибрала бойові виїзди

У січні цього року я вирішила повернутися до війська. Це була зима — холод, ожеледиця, складні погодні умови. Іноді мене дивує, як я вправно тримаюся на протезах, що навіть у зимову ожеледицю не впала. Тоді завжди носила льодоступи й навіть пропонувала їх побратимам. Вони часто відмовлялися. А потім за кілька хвилин могли кілька разів послизнутися на льоду. 

Мені пропонували роботу інструктора, але я відмовилася. Я одразу сказала, що хочу повернутися саме на бойову посаду. У відповідь почула цілком адекватну позицію командування: мовляв, добре, спробуй, покажи, на що здатна, а далі будемо дивитися. Ніхто не ставив категоричних заборон через поранення чи через першу групу інвалідності. Мені дали можливість довести свої можливості на практиці.

Я відчувала, що ще можу бути корисною 

Поки в мене є сили працювати, виконувати завдання та приносити результат, я хочу це робити. Якщо колись настане момент, коли я зрозумію, що витрачаю надто багато ресурсу, тоді буду думати про інші варіанти. 

Мені хотілося перевірити, як це — працювати на двох протезах, наскільки я зможу адаптуватися до нових умов і чи вистачить мені можливостей виконувати ту саму роботу, що й раніше. Перші кілька тижнів після повернення командування уважно спостерігало за тим, як я справляюся з навантаженнями. Потрібно було зрозуміти, які фізичні обмеження в мене залишилися, що я можу виконувати без проблем, а де можуть виникати труднощі.

У підрозділі завжди вистачає фізичних завдань: розвантаження обладнання, підготовка техніки, перенесення спорядження. Ми перевіряли все на практиці — наскільки швидко я можу рухатися, залазити в транспорт, переносити вантажі, працювати з технікою.

Я впоралася із завданнями, і мене почали включати до бойових екіпажів. Після цього знову повернулася до виїздів на позиції та роботи оператором безпілотних систем.

Бігала від ворожого дрона на протезах

Насправді найбільшим викликом після повернення стали не протези, а ті півтора року, які я провела поза військом.

За цей час війна змінилася настільки, що інколи виникало відчуття, ніби я прийшла до армії заново. Змінилися технології, тактика, підходи до роботи, самі засоби, з якими ми працювали.

Втім, фізично служба справді стала значно важчою. Іноді здається, що разів у десять, ніж до поранення. Речі, які раніше навіть не помічала, тепер потребують набагато більше сил і ресурсів. Особливо це відчувається на позиціях, де доводиться працювати в обмеженому просторі, пересуватися складним рельєфом, носити додаткову вагу.

Після поранення я вже не можу виконувати весь обсяг фізичної роботи на рівні з побратимами, як це було раніше. Окремого режиму чи спеціальних умов для мене немає — робочий процес залишається таким самим, як і для інших. Якщо потрібно розвантажувати обладнання, переносити боєкомплект чи готувати техніку до виїзду — я беру участь разом з усіма. Тому з часом моя роль може змінитися — можливо, буде більше організаційної роботи й менше виїздів.

Бувають ситуації, коли доводиться швидко рухатися або діяти в дуже складних умовах. Наприклад, після одного з виїздів ми не змогли доїхати до позиції через багнюку й останній кілометр довелося долати пішки в повному спорядженні. Коли йдеш по коліна в болоті, а на протези налипає багнюка, це забирає значно більше сил, ніж раніше. 

Був і випадок, коли після заїзду на позицію ворожий FPV-дрон знищив нашу щоглу зі зв’язком. Довелося терміново згортати обладнання, перевозити майно й шукати нове місце для роботи. За кілька днів ми змінили три позиції й дві точки ретрансляції.

Бути у війську на протезах — можливо

Багато військових після ампутацій хотіли повернутися до війська, але зіштовхнулися з бюрократичними перешкодами. Іноді командири не хочуть брати на себе відповідальність за людину з інвалідністю. У результаті проблема виникає не через людину, яка готова служити, а через систему, яка не завжди знає, як із такими випадками працювати.

Після важкого поранення чи ампутації життя справді змінюється. Змінюється побут, тіло, звички, професія і навіть коло спілкування. І цілком нормально, що в цей період виникають сумніви: що робити далі, де шукати себе, як повернутися до повноцінного життя і чи взагалі це можливо. Проте повірте — це можливо.