Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Б’юті-індустрія? Я викувала сокиру для Залужного». Ковалька з Чернігівщини відновила справу чоловіка-військового і руйнує стереотипи

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Власна кузня у селі – це нині велика рідкість. Селу Брусилів, що на Чернігівщині, пощастило двічі: тут не лише діє кузня, а ще й працює майстриня-ковалька. Марія Кобець вперше власноруч розпалила горно та стала до наковадла, перебуваючи у декреті.

Планувала підтримувати справу чоловіка хоча б на мінімальному рівні, поки той у лавах ЗСУ. Але робота з розпеченим металом дуже захопила колишню музейну працівницю. Як ковалька-самоучка викувала сокиру для Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного та чому досі працює без рукавичок – ШоТам розповіла сама Марія.

Марія Кобець

ковалька у родинній кузні Kobets Forge

Ходила до кузні з маленьким сином у візочку

Я сама родом з Донецької області. На Чернігівщину, у Менську громаду, наша родина переїхала ще у 2008 році. Після закінчення школи я пішла навчатися на історика в Чернігівському національному педуніверситеті імені Т. Шевченка. Там ми з Андрієм і познайомилися. Він теж історик. Після одруження переїхали у село Брусилів, до його батьків.

Колись я не думала навіть, що мій чоловік стане ковалем. Не кажучи вже про мене. Але одно разу Андрій побував у кузні, загорівся цією темою. Це стало спочатку його хобі. Він купив маленьке горно, наковадло, працював удома після роботи. Мене це у той момент зовсім не зацікавило, просто пораділа, що у чоловіка з’явилась віддушина.

Всерйоз про окрему кузню Андрій заговорив у 2018. Так співпало, що я якраз пішла у декрет. Але ми вирішили ризикнути. У 2019-му винайняли занедбане приміщення, навели лад. Перевезли туди домашню «кузню», облаштували нове горно, купили пневмомолот, верстат. З моменту, коли у Андрія почали з-під молота та щипців з’являтися вироби за власним дизайном, я почала теж ходити до кузні – спостерігала за його роботою. Це справді дуже красиве дійство. Коли народився наш син Олег, я приходила до кузні уже з ним, колисала у візочку.

Марія Кобець разом із чоловіком Андрієм, який до служби у ЗСУ відкрив власну кузню. Фото з особистого архіву героїні.

Ми почали вести блог про нашу кузню, і я знімала відео для нього. Так через вічко камери телефона знову закохалась у свого чоловіка (ще більше) і, мабуть, і в саме ремесло. Саме завдяки тому, що я багато знімала, я бачила в деталях різні етапи, різні процеси. Ми почали пропонувати вироби Андрія на українських та закордонних маркетплейсах, пішли замовлення. Розробили лого для бренду Kobets Forge, готувалися його зареєструвати, але почалося вторгнення російських військ.

Наше село опинилося у гуманітарній блокаді

У перший день окупанти підійшли впритул до нашого села. Весь період боїв за Чернігівщину ми були в Брусилові, нікуди не виїжджали. Люди були налякані, але швидко згуртувалися. По суті у нас була облога, не окупація. Окупантська влада у нас в селі не була ні дня. Але була гуманітарна блокада: не було можливості завезти ні продукти, ні медикаменти. Адже наше село опинилося між двома зруйнованими мостами. Пізніше люди з різних сіл об’єдналися та почали човном притягувати передачі з неокупованих сіл. Але це було пізніше.

Брусилівчани вирішили пекти хліб, аби було для нашого села і для сусідніх теж. Пекарню облаштували на кухні місцевого кафе. Дріжджів не було, робили на заквасці, змішували кілька видів борошна, але врешті все вийшло і у нас був свій хліб. А коли обстріли пошкодили електромережу, облаштували вуличну піч. На кухні місили тісто, пекли на подвір’ї.

Коли росіяни дізналися про цю пекарню, приїхав БТР і спалив кафе дотла. Це була, до речі, не перша атака на пекарню. Стріляли і до того, але не впритул. Було таке, що обстріл почався якраз тоді, коли люди працювали на кухні, і діти там були. Врятувало те, що з приміщення був вихід у підвал і всі швидко спустились. Але за день окупанти повернулися. Будівля кафе була обшита деревом, загорілася дуже швидко, шансів загасити у нас не було. Добре, що ніхто не постраждав.

Найстрашніше було, коли над нами літали російські винищувачі. Вони летіли бомбити Чернігів. Той рев досі всі пам’ятають, особливо діти, під час кожної тривоги запитують, чи це не винищувачі летять до нас.

У мене був місяць до виходу з декрету і ключі від кузні

У червні 2022 року Андрія мобілізували до ЗСУ. Зараз він перебуває на службі в ОК «Північ». Наразі це все, що я можу розповісти. Що для мене значить те, що він там? Що наша Перемога буде швидше. Я знаю його, знаю його побратимів. Це такі хлопці, що інакше бути не може. Не забуваймо, що він у мене історик. Тож його побратими мають постійну мотиваційну підзарядку: розповіді про цю боротьбу, яка насправді триває століттями, про її героїв, її ціну. Це дає чітке розуміння, що не перемогти не можна.

Я теж не мала права опустити руки. У нас син, садиба, кузня. Спочатку я навчилася водити авто, потім – косити у дворі. Бачити зачинені двері кузні, темні вікна було дико. У мене якраз у той час закінчувалася декретна відпустка і постало питання: повертатися до музею на свою основну роботу чи спробувати продовжити справу чоловіка, втримати розпочате ним.

До декрету я працювала молодшим науковим співробітником в Чернігівському обласному історичному музеї. Ми проводили екскурсії, це була дуже цікава частинка мого життя, я дуже любила цю роботу. Але відчувала, що маю врятувати розпочате Андрієм. У мене був місяць часу до виходу з декрету і ключі від кузні.

Добре пам’ятаю, як вперше розтопила горно і спробувала кувати. Показувала свої «перші млинці» чоловікові по відеозв’язку, він коментував, давав поради. Молот перший місяць взагалі не вмикала – боялася його, все кувала тільки вручну. А потім уже призвичаїлась. До болгарки придивлялась два тижні. Передивилась мільйон відео на ютубі, як на ній працювати. Все ж це обладнання травмонебезпечне, був страх. Але як кажуть: очі бояться, руки роблять.

Наприкінці декрету перед Марією постав вибір: повернутися до роботи в музеї чи продовжити справу чоловіка, якого мобілізували до ЗСУ. Фото: ШоТам.

Прикро, що жіночий бізнес досі асоціюється лише з б’юті-сферою

Найважче було фізично. Тому що бити молотком навіть по розпеченому металу – це важко. Це як спорт такий, фітнес із молотом та при високих температурах.

Не здатися на старті (а такі думки були) мене мотивувала підтримка чоловіка. Це справа його життя, він дуже горить цим. Я просто не хочу, щоб за час його служби воно все згасло, занепало. Ми починали з нуля. У нас нічого не було – ні обладнання, ні умінь. І в цей час моє бажання було просто підтримати це все, аби залишилися хоч якісь клієнти. Але вже рік пройшов і я розумію, що можна не тільки тримати це все на плаву, а й розвиватися далі.

Читайте також: «Ми готуємо покоління, яке змінить країну». Захисниця з Хмельниччини відкрила військово-патріотичний клуб для молоді. Як це працює

Я ще коли не відкрила ФОП, трошки передивлялася різні гранти. І трапилося інформація про програму підтримки жіночих бізнесів: манікюрного, перукарського, усякі там вії, брови… Думаю: «А як же жінки-ковалі?». Наче у нас уже і немає такого поділу на чоловічі/жіночі сфери, а от жіночий бізнес досі асоціюється з б’юті. Прикро.

Ковалівна без рукавичок

Коваль – дуже гарно звучить. А от фемінітиви уже не так, мені здається. Ковалька, ковальчиня… Мені сподобалося, як мій колишній шеф із історичного музею мене називає: ковалівна. Так воно мені тепло звучить. Хоч ковалівною зазвичай називали доньку коваля, а я дружина та ще і сама працюю вже, але мені ця версія так припала до душі.

Здебільшого я працюю без рукавичок. Коли займаюсь зварюванням, то надягаю, звісно, рукавиці-краги. А от інші етапи – голіруч. Тому що я не можу знайти рукавичок на свою руку. Шукала у місті – є, починаючи з 10-го розміру, а мені треба 7-ий.Треба не звичайні робочі рукавички, а міцна шкіра або замша. У великих ти не відчуваєш ні щипців, ні деталей. Надягніть взуття на кілька розмірів більше – вам зручно буде йти? Я думаю, що ні. Так само і з рукавичками в роботі.

У кузні Марії доводиться більшість часу працювати без рукавичок: настільки маленьких розмірів немає в жодній крамниці. Фото: ШоТам.

Спочатку я лише повторювала роботи чоловіка, а буквально цього місяця уже і доповнила асортимент нашої кузні власними розробками: це, наприклад, ложка-пір’їнка зі столової нержавіючої сталі, кільця для серветок, заколки для волосся.

Чоловік у мене такий мудрий, що він мене завжди підтримує, завжди підхвалює, навіть якщо у мене щось не виходить. Радить мені, як зробити краще. Знаю, що і його побратими слідкують за моїми сторінками у соцмережах, тож стараюся, як на конкурсі.

Разом з односельчанами виготовили 1000 скоб для бліндажів

Коли зводять бліндажі, потрібні спеціальні будівельні скоби. Ми зробили більше тисячі штук. Робила я не сама, тому що це нереально швидко виготовити, допомагали хлопці з нашого села. Я написала на Фейсбуці оголошення, що потрібна арматура. З різних сіл громади люди передавали. Але цього було мало, вистачило десь на 50 скоб всього. На решту збирали усією громадою. Тобто це така була спільна, колективна робота для захисту наших захисників.

За підтримки односельчан Марія виготовила тисячу будівельних скоб, які наші захисники використовують під час облаштування бліндажів. Фото з особистого архіву героїні.

Для підрозділу чоловіка потрібна була біла сітка. Якраз був «блеаут». Світло є по 2-3 години, в цей час я працювала у кузні, а потім уже – з ліхтариком плести сітку. Син подавав мені ці шматочки білої тканини, а я нав’язувала на основу. Рамки спеціальної не було, натягла просто на стінці у вітальні. 

Також роблю для військових триноги-трансформери – дуже актуальні для польових кухонь. Роблю так, щоб можна було і під великий казан, і під маленький використовувати.

Сокира для Залужного

Одного разу зателефонували знайомі військові: треба зробити на певну дату сокиру. Сокира – це складна робота, я зазвичай не беру такі замовлення, але ж це друзі. Зробила. Приїхали забирати, кажуть: «Це знаєш для кого ти сокиру викувала? Для генерала Залужного!». Ну я скептично це сприйняла, подумала, що жартують хлопці. А потім, у липні, надсилають мені фото: Головнокомандувач ЗСУ з моєю сокирою в руках! У мене був шок. Звісно, я пишаюся, що мій виріб потрапив до такої, уже без перебільшення, історичної постаті.

Тепер мене часто питають, чи можна замовити сокиру «як у Залужного». Але я відмовляюся. Деякі речі мають таки лишатися без повторів. От зараз роблю шаблю, теж на замовлення військових. Вона з нержавійки. Бронзова гарда, накладки будуть з мореного дуба. І закладки теж будуть бронзові. Буде кумедно, якщо вона теж поїде до Залужного.

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний із сокирою від Марії Кобець. Світлина з архівів героїні.

Ще із цікавих замовлень можу виділити поштову скриньку. Працювали над нею разом з чоловіком. Наш підписник з Донеччини замовив собі поштову скриньку з оздобою у стилі «Гри престолів»: там і вовк, і дракон, і сувій пергаменту. Я розробляла ескіз, макет, а чоловік кував та варив. Це було ще до початку повномасштабного вторгнення. 

Так от, коли все почалося, ми списувалися з цим замовником, бо дізналися, що його населений пункт потрапив під окупацію, хвилювались. На щастя, йому і його родині вдалося вибратися і вони нині в безпеці. Цей чоловік мені каже: «Знаєте, ми ж перед від’їздом вашу скриньку зняли та закопали, аби вона нас дочекалася». Це так зворушливо для мене. Я обожнюю наших людей: наскільки вони цінують все, бережуть: те, що мають самі, працю інших, цінують творчість, красу. 

Довелося робити експертизу, що це не зброя

Місцеві приходять, приносять то сокиру підточити, то ланцюги на бензо- чи електропили, то ножі, то сапки – кузня у селі не буває без діла. Але цього замало, аби платити оренду, закуповувати матеріали, обладнання.

Свої вироби продаю в інтернеті. Два головних майданчики – це Etsy для закордону та Crafta для України. Також є замовлення із соцмереж, найбільше у мене переглядів та клієнтів у TikTok. За кордон найчастіше замовляють у США. Найпопулярніші замовлення – всілякі штуки для косплею, наприклад, мечі з гри World of Warcraft. Також замовляють набори та приладдя для барбекю. І косплей, і барбекю-вечірки американці дуже люблять. У Німеччину їдуть кочерги для камінів.

Вироби Марії Кобець купують не лише в Україні, а й за кордоном. Особливою популярністю користуються елементи косплею. Фото: ШоТам.

Було таке, що митники завернули нам посилку із ножами кунай. Це такі японські традиційні ножі, маленького розміру, часто можна побачити, як їх метають у фільмах чи аніме. Так от, виконали ми таке замовлення (це ще Андрій вдома був). Ці ножі теж були для косплею, тобто не заточені, звісно ж. Але на митниці посилку не пропустили і довелося робити спеціальну експертизу, що це не холодна зброя. Зате тепер ми маємо сертифікат, який підтверджує, що виріб за всіма параметрами не відноситься до холодної зброї. Я роблю ксерокопію і вкладаю до посилки з цими ножами. Вони теж дуже популярні зараз завдяки аніме. 

Хочу найняти людей, приймати туристів

До повномасштабного вторгнення у нас з Андрієм був бізнес-план, стратегія розвитку. Ми постійно розвивалися. Спочатку молот купили, потім гріндер, зварювальний апарат, плазму. Почали проводити маленькі майстер-класи для дітей друзів та знайомих. І були вже запити від чернігівських екскурсоводів, аби привозити до нас туристів. Війна всі ці плани змішала, але я від них не відмовилась. І планую проводити екскурсії, майстер-класи, популяризувати це ремесло. В Україні не так багато кузень є, куди можна прийти і поспостерігати за роботою майстрів, повчитися.

Читайте також: «Я довела, що жінки здатні на все». Як ветеранка з Богуслава відкрила благодійний фонд на честь загиблого сина та допомагає побратимам

Я хочу почати працювати у техніці плазменної різки. Хочу взятися за домашній декор: полички, ковані меблі, розширити наш асортимент. Для цього треба докупити обладнання: компресор, піскоструй. Це дуже пришвидшить виробництво. Тоді зможу найняти працівників, напрацювати певний склад готових виробів, аби швидше можна було відправляти. Також потрібен пристрій для індукційного нагріву металу, адже зараз я працюю на вугіллі, а його зараз не завжди можна швидко дістати. Тому треба мати альтернативу. А ще індукційний горн дає змогу чітко контролювати температуру, а так працюю «на око».

Тож ціль масштабуватися є, зараз я працюю над тим, аби заробити гроші на все це обладнання. А взагалі сподіваюсь, розвину бізнес так, що коли Андрій повернеться додому, то буде вже директором кузні з багатьма працівниками! А я запущу свою окрему лінійку жіночих прикрас: заколки, броші в етнічному стилі.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.

Коментарі

Суспільство

Велосипеди залишали всюди: як жителька Чернігівщини ініціювала створення велопарковки в селі

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі. 

ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.

Ольга Вовченко

очільниця ГО «Юстина».

Вирішили створювати свою громадську організацію

Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим. 

Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.

Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.

Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.

Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня 

«Юстина», бо справедливість

Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.

Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення. 

Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.

Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.  

Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство. 

Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня 

Читайте також: Спершу був «хейт», згодом з’явився діалог: на Чернігівщині жителі голосують і змінюють свою громаду

Спільний запит у селі — велопарковка

У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.

Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.

Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня

Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.

Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.

Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня

Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.

Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.

Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.

Зробили покриття та надихнули інших на зміни

Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.

Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня

Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття. 

Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.

Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

Укрзалізниця додає ще один поїзд до Варшави: що відомо

Опубліковано

Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.

Про це повідомляє УЗ.

Як працюватиме новий маршрут?

  • На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
  • На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.

Це сучасні комфортабельні поїзди, які забезпечать комфортну подорож для пасажирів.

Читати також: «Укрзалізниця» показала оновлений електропоїзд на маршрути з Дніпра

Що змінюється для пасажирів?

Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.

Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.

Фото обкладинки: УЗ.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили акцію «2 000 подарунків до Нового року»: як здійснити мрію дитини

Опубліковано

15 листопада в Україні стартувала щорічна благодійна акція БФ «Твоя опора» «2 000 подарунків до Нового року», у межах якої кожен може здійснити мрію конкретної дитини, яка не може обійняти свого тата чи маму.

Про це повідомляють представники благодійного фонду.

Які діти отримають подарунки?

Це діти, які втратили батьків-Героїв, що захищали нашу країну, діти з родин військовослужбовців, діти з багатодітних сімей та родин опікунів, усиновлювачів, прийомних батьків, дитячих будинків сімейного типу. А ще — діти, які через складні життєві обставини були позбавлені батьківського піклування. 

Благодійну акцію «2 000 подарунків до Нового року» започаткував благодійний фонд «Твоя опора». Постійний партнер акції — компанія «Нова Пошта».

«Акція «2000 подарунків до Нового року» має на меті не просто зробити подарунок, а втілити мрію кожної дитини. Тому ми завчасно зібрали дитячі листи з новорічними мріями. А втілити ці мрії — може кожен із вас», — говорить засновниця  БФ «Твоя опора» Валерія Татарчук.

Читати також: У Полтаві відкрили новий центр психоемоційної підтримки для дітей і батьків

Про цьогорічну акцію

Цьогоріч свої листи із побажаннями до Святого Миколая та Санти надіслали 2000 дітей. Вони мріють про дуже прості речі: декоративну косметику; колонку, щоб слухати улюблену музику; кінетичний пісок; термос для чаю; розмальовку; теплий шарф. 

Ознайомитися зі всіма мріями та здійснити одну із них — можна на сайті БФ «Твоя опора». Всі подарунки доставить за свій рахунок у будь-яку точку України «Нова Пошта». 

З поваги до особистого життя та безпеки всіх дітей, які написали листи-побажання та чиї мрії опубліковані на сторінці акції, їх персональна інформація — прізвища, повна дата народження, місце перебування, фотографії чи будь-які діагнози — не висвітлюються у відкритому доступі.

Нагадаємо, що пошкоджений корпус «Охматдиту» підготували до зими: лікарня прийматиме на 15% більше пацієнтів (ФОТО).

Фото обкладинки: Freepik.

Коментарі

Читати далі