Суспільство
«Ми готуємо покоління, яке змінить країну». Захисниця з Хмельниччини відкрила військово-патріотичний клуб для молоді. Як це працює
Вона почала волонтерити ще в 2014-му році, а два роки потому – після загибелі чоловіка – замінила його у війську, мобілізувавшись до лав ЗСУ. Відтоді Олена Драчук поєднує службу із патріотичним вихованням молоді.
У рідній Шепетівці, що на Хмельниччині, вона заснувала клуб національно-патріотичного виховання молоді. Тут виховують лідерів, які в майбутньому стануть рушіями змін у різних сферах. А ще навчають розбирати й збирати рушницю, стріляти та виживати в польових умовах. Як це – поєднувати виховання наступного покоління зі службою – у матеріалі ШоТам.
Олена Драчук
військова, голова громадської організації «ОТГ23», учасниця Жіночого ветеранського руху
Чоловік – військовий, я – волонтерка
Я зрозуміла, що можу стати на місце свого чоловіка, який загинув, але про це пізніше. Коли розпочалася Революція Гідності, я була вдома з дитиною, а чоловік тижнями працював на виробництві. Ми спостерігали за тим, що відбувається, підтримували, але долучитися не могли. Адже якби коханий вирішив взяти участь у протесті, нам не було б за що жити.
Проте згодом, коли росія атакувала схід нашої країни, чоловік отримав повістку. Ми думали, що його відпустять додому, бодай взяти усе необхідне, але тоді настільки бракувало військовослужбовців, що їх боялися відпускати. Тож Валентина забрали відразу. На той момент військо не було ані забезпечене, ані підготовлене до війни. Тож щойно чоловік вступив на службу, я взялася волонтерити.
У той час це було непросто, аби щось дістати, необхідно було докласти колосальних зусиль, та все ж це вдавалося. Здебільшого потреба була у звичайних побутових речах: сокирах, лопатах, клейонці. Разом із іншими волонтерами я передавала гуманітарну допомогу, забезпечувала бійців усім можливим. Волонтерство я поєднувала з роботою та вихованням двох дітей, молодшої донечки і старшого сина.
У 2014-му мій чоловік загинув на фронті
Трохи пізніше мені довелося звільнитися. Волонтерство займало більшу частину мого часу. А наприкінці 2014-го мій чоловік загинув. Я їздила на схід, щоби забрати його речі і знайти тих, хто бачив, що відбулося. Вже зараз я усвідомлюю, що це була доволі ризикована поїздка.
Я була з волонтерами, друзями друзів, знайомими, тими, хто прихистив, розповів та показав, де і що трапилося. Згодом мені сказали, що тіла військових привозять у міську лікарню в Дніпрі. Мовляв: «Поїдь, подивися».
Там я й знайшла Валентина. Мені вдалося забрати його додому в той же день завдяки волонтерам. Зізнаюся, я пам’ятаю далеко не все, що відбувалося у той період мого життя, здається, навіть частинками. Адже пережити таку втрату непросто.
Я зрозуміла, що можу замінити його на службі
Валентин пішов, але війна тривала. Оговтатися від втрати мені допомогли діти. Тому поїздки на схід продовжилися. Ще два роки кожні два тижні я їздила у так звані відрядження. Так тривало до 2016-го.
Відтак мені запропонували мобілізуватися. Усе відбулося дуже просто: зателефонував кадровик з військової частини, де служив Валентин, і спитав, чи не хочу я прийти до них на службу. У той момент я була на сході і вирішила, що приїду і поспілкуюся.
Так я зрозуміла, що можу замінити свого чоловіка. Тримати зброю у руках. Захищати свою країну та дітей. Звісно, я погодилася. Перед цим своє рішення я обговорила зі старшим сином, який якраз вступав до вишу. Він питав, чи впевнена я, що це правильно, і наскільки мені це потрібно. А це було потрібно щонайменше тому, що я втратила роботу. Хтось мав забезпечувати нашу родину.
Діти допомагали боротися з депресією
Моя мама зголосилася опікуватися донькою, а я обійняла посаду зв’язківиці у частині свого чоловіка. Це відбулося дуже швидко, адже навчання були недовготривалі, тому буквально за півтора місяці я вже була у частині. .
Коли моя мама поїхала до своєї сестри, то за донькою почали доглядати друзі мого сина. Знаєте, це було прекрасне рішення! Діти, які виховувалися у патріотичному дусі, давали Марічці все необхідне. А ми з нею постійно були на зв’язку. Ці ж діти витягували мене з депресії, коли загинув Валентин.
Інколи важко пояснити людям, що діти віку мого сина приходили і витягали мене на вулицю. Дихати повітрям, гуляти. Вони повертали мене до життя. До реальності. Нагадували, що потрібно жити. Зрештою, саме завдяки цим дітям з’явився Шепетівський клуб національно-патріотичного виховання молоді.
Громадська організація «на папірці»
Коли загинув чоловік, діти постійно крутилися довкола. З їхньою енергією потрібно було щось робити і кудись її дівати. Варто сказати, що ще до подій на Майдані була гра «Сталкер», у яку грав чи не кожен підліток, а мої діти ще й «виносили в натуру», як я це називаю.
Хлопці купували мівіну, кільку у томаті, йшли у ліс, лазили закинутими будівлями. Це я дізналася вже пізніше, бо мені – як мамі – такого, звісно, не розповідали. Хлопці шукали пригоди і влаштовували такі собі уроки виживання. Згодом з’явилася ідея організувати громадську організацію, щоби їх безперешкодно пускали у спортзал і вони могли там займатися. Так і трапилося: дітей пустили, а ми отримали папірчик про створення організації.
Паралельно з цим хлопці почали вивчати військову справу, цікавитися навичками, які можуть знадобитися на передовій. Крім того, діти та підлітки активно волонтерили, плели маскувальні сітки для військових, пакували гуманітарну допомогу, завантажували «буси» та фактично замінили мене в ролі волонтерів.
«Треба, щоб з Шепетівки хтось поїхав!»
Після того, як я почала служити, громадська організація трохи затихла. Діти росли та виростали, роз’їжджалися, хтось залишився. Одного дня пролунав телефонний дзвінок. Мені дзвонили з Шепетівської міської ради.
– Олено, добрий день! Я чула, що ви займаєтеся з дітьми. Не хочете поїхати на форум?
– Що за форум?
– Організовує міністерство молоді і спорту, давайте ви спробуєте? Я домовлюся, треба, щоб з Шепетівки хтось поїхав!
Я тоді здивувалася, але сказала, що мушу спитати у керівництва, чи відпустять мене зі служби. Адже це був лише початок мобілізації, я призвалася влітку 2016-го, а зателефонували мені восени того самого року. На щастя, керівництво поставилося з розумінням, мене відпустили.
Тоді усіма правдами і неправдами мені вдалося довести організаторам форуму, що у нас дійсно є діти у клубі і що ми дійсно займаємося патріотичним вихованням. Пригадую, у мене спитали, чому в нас немає сторінки у соцмережах. А про це ніхто навіть і не думав. До речі, саме так у нашого клубу з’явилися соцмережі.
Існують люди, готові безкоштовно та якісно навчати дітей
На форумі ми отримали, як я кажу, добрячого копняка. Це дало поштовх перетворитися з «організації на папірчику» на юридичну і відповідальну громадською організацією. До того ж нам розповіли про доволі велику кількість активностей для дітей.
І завдяки цьому того самого року наш клуб відвідав перші змагання. Щоправда, нас не дуже хотіли приймати, адже ніхто ще не знав про клуб. Але мої діти все ж потрапили на турнір і виграли «бронзу» всеукраїнського рівня. А далі «понеслося»!
Щорічні змагання, літні табори, навчання, різноманітні вишколи. Відверто кажучи, для мене відкрився новий світ. З’ясувалося, що існують люди, які готові безкоштовно та якісно навчати дітей, бо їм це просто подобається. Це був приємний шок.
Ми – не виховний гурток і не корекція дитячої поведінки
Від самого початку про нас ніхто не знав, але згодом про клуб дізналася всі, хто бодай якось цікавився національно-патріотичним вихованням дітей. Мої діти надзвичайні! А все тому, що мотивовані. Коли приходить мама і просить взяти її дитину лише тому, що та сидить днями у комп’ютері, то я буду говорити не з мамою, а дитиною.
Мені потрібно дізнатися, чи хоче дитина займатися тим, чим горить наш клуб. Немає нічого кращого, аніж вмотивована дитина, яка хоче вчитися. Я завжди питаю, чия ідея долучитися до клубу, і, як правило, вже під час розмови розумію, буде ця дитина з нами чи ні. Бо ми ж не виховний гурток і не корекція дитячої поведінки.
Трохи згодом у Шепетівці вирішили створити осередок «Пласту». Його відкривала пані Марина, моя колега по вихованню. Ви ж знаєте «Пласт»? Вони ідеологічні, патріотичні, а ми в той час відкидали історію, натомість мали військову підготовку. Лише згодом я зрозуміла, що так втрачали чималий шматок дитячої освіти.
Усе стало втричі простіше
На щастя, я була знайома зі священиком греко-католицької церкви, якому було не все одно. І він погодився долучитися до виховання дітей у нашому клубі. Так утворилася наша трійця небайдужих: я, отець Василь і Марина.
Робота закипіла. Разом було простіше досягати певних цілей, які ми ставили перед собою. Скажімо, отримати приміщення для клубу стало втричі простіше, ніж було до цього. На сьогодні ми маємо спільне приміщення для «Клубу 23» та «Пласту».
Читайте також: «Я довела, що жінки здатні на все». Як ветеранка з Богуслава відкрила благодійний фонд на честь загиблого сина та допомагає побратимам
Зараз я можу порадити усім, хто займається схожою діяльністю і досі не має духовного наставника, знайти його. Це чудовий досвід для дітей та новий рівень навчання. З власного досвіду можу сказати, що батьки часто не говорять з дітьми, і причина не у відсутності бажання, а у відсутності часу. Усе відкладається на потім. Так от, отець Василь заповнює цю прогалину.
Є бажання – буде й результат
Навчання продовжується, але ми його адаптували під нові українські реалії. На жаль, ліс став недоступною зоною для дітей, адже діють певні обмеження військової адміністрації. Та це не заважає проводити аналогічні заняття на свіжому повітрі або влаштувати урок історії в приміщенні.
Вихід із ситуації завжди є. Його необхідно лише пошукати. Нині отець – військовий капелан, але він не полишає роботу з молоддю. Водночас наш клуб розпочав співпрацю з музеєм, домовившись не про звичайні нудні екскурсії, а про цікавий матеріал для дітей та підлітків. І, звісно, ми не полишаємо тактичних уроків і військової підготовки. Молодь має навчатися, а навчатися потрібно багато чому.
Наш клуб буде розвиватися та масштабуватися. Я хочу, щоб влітку діти могли таборуватися щонайменше в три зміни. Щоб це був не просто наметовий табір, а центр, який займається патріотичним вихованням. На щастя, міська влада сприяє нашій роботі, тож я впевнена, що все це буде, але трошки згодом. Якщо є бажання – буде й результат.
Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.
«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА
