Ферма замість валер’янки: переселенка з Харкова завела перепілок, щоб побороти тривогу, а тепер має успішний бізнес

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.

Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.

Після початку повномасштабної війни в нашій країні склалася унікальна ситуація: вперше за багато років мільйони російськомовних православних українців поселилися поруч з україномовними католиками на Галичині та Закарпатті. Трохи відчувається напруга, чи не так?

Тому в цьому проєкті ми розповідаємо про переселенців, які, попри ці релігійні та культурні розбіжності, успішно адаптувалися та інтегрувалися в життя регіону й допомагають зробити це іншим.

Інші матеріали спецпроєкту

«Перепелині яйця рятують від радіації» — таку інформацію Ганна Довженко прочитала в мережі, коли панічно шукала, що може допомогти у випадку ядерної атаки. Жінка вирішила: треба заводити перепілок. І хоч інформація виявилася не підтвердженою науково, та її бізнес тепер цілком реальний.

Як ферма «Чудова перепілка» допомогла Ганні заспокоїтись, а її родині — адаптуватися на новому місці завдяки власній справі, читайте в матеріалі ШоТам.

Повертатися було нікуди

На момент повномасштабного вторгнення росії родина Ганни була на Львівщині й планувала повертатися додому в Харків. 

«Майже пʼять місяців у мене був депресивний стан. Я взагалі не знала, що буде. Нам було дуже боляче бачити в соцмережах і новинах зруйновані будинки в нашому рідному місті», — згадує Ганна.

Родина вірила, що війна швидко закінчиться, і вони зможуть повернутися, але їхню квартиру було частково зруйновано, коли місто опинилося під сильними обстрілами. Тому сімʼя орендувала будинок у Пустомитах. 

Перепілки як засіб від нервів

«Нас постійно лякали радіацією. Всі в родині були в панічному стані, типу «А що як?..». Я втомилася. Відкрила Google і почала шукати, що допомагає вивести з організму важкі метали. Сказала: «Все, супер» — проблема буде вирішена», — розповідає Ганна.

Вона натрапила на статтю про те, що нібито в Японії після ядерної атаки рятувалися перепелиними яйцями. Хоч наукового підтвердження цьому немає, жінка вирішила тримати трохи птахів для родини й друзів.

Пташок не купували — натомість родина придбала 200 яєць, і в інкубаторі з них вилупилися 170 перших перепілок.

Тому замість перегляду новин Ганна тішилася своїм «дівчаткам». Розповідає, що поряд з перепілками вона завжди на позитиві, бо вони дуже чутливі й можуть відчувати стрес. Жінка по кілька разів на добу заходила до них у курник і просто спостерігала: як влаштоване їхнє життя, на що вони реагують тощо.

«Перепілок я вперше в житті побачила, коли вони в мене народилися. Я з ними жила в курнику», — пригадує вона.

Тепер жінка переконана: коли відчуваєш тривожність або депресію, тобі потрібна працетерапія. Якщо мозок кипить і не знає, що робити, варто почати працювати руками.

Перепілки забезпечили родину

Ганна з чоловіком не мали багато заощаджень, тож ферма закрила ще одну проблему — забезпечила сімʼю натуральним мʼясом і яйцями, а також коштами від продажу продукції. Державні виплати як внутрішнім переселенцям і виплати Ганни за інвалідність були їхнім першим внеском у створення ферми.

Чоловік фермерки самотужки створив клітки, провів воду, зробив вентиляцію — для цього передивився багато відео на YouTube. Тим часом жінка читала літературу про догляд за перепілками.

Нині сімʼя має півтори тисячі птахів. Яйця Ганна продає дешевше, ніж у супермаркеті: на фермі два десятки яєць коштують 40-50 грн (залежно від розміру) в той час, як у магазині їх продають у середньому на 20 гривень дорожче.

Ганна говорить, що хоче, аби більше людей могли дозволити собі придбати такий продукт. Зараз черга на перепелине м’ясо є на два місяці наперед, на яйця — тиждень.

«Купують друзі, знайомі, працює «сарафанне радіо». Надсилаю замовлення поштою. Вони вже їхали в Київ, Харків, Одесу, Запоріжжя. Клієнти часто навмисно водночас купують яйця і мої, і магазинні, щоб порівняти, а потім повертаються до мене», — хвалиться жінка.

У минулому Ганна працювала бухгалтеркою та менеджеркою, тож за пів року після створення ферми вирішила шукати гранти для її розвитку. Наразі виграла два гранти, зокрема, кошти від посольства США, на які придбала професійну коптильню й вакууматор. Нині Ганна працює над третім — від благодійної організації «Карітас». Якщо вийде його отримати, то розширить приміщення ферми.

Ферма як спосіб подружитися з місцевими

Спочатку родині було складно адаптуватися через мову — Ганна все життя прожила в російськомовному середовищі. Розповідає, що до вторгнення хотіла перейти на українську, але мала страх почати. Та торік вирішила, що більше не відкладатиме.

«Чули тут від деяких людей образи, що, мовляв, війна почалася через людей зі Сходу, зокрема, і харківʼян, бо ми розмовляли російською. А коли ти їм кажеш, що Харків не здався, що росію там ніхто не чекав, то вони дивуються, — скаржиться Ганна. І додає: — Приємно чути слова підтримки від інших місцевих, які розуміють, що це система зробила нас російськомовними, а не ми самі».

Тепер у неї є місцеві клієнти, які замовляють свіже м’ясо та яйця й одразу запитують, коли можна приїхати знову. Жінка їм розповідає про користь цих продуктів і про те, як їх готувати.

Ганна говорить, що тепер громада прийняла її родину, і вона більше не відчуває, що не вдома.

10-15% яєць жінка завжди віддає іншим переселенцям, а також своїй подрузі, яка має дитячий будинок сімейного типу. А послід, який є чудовим добривом, передає місцевим фермерам і людям, які мають земельні ділянки.

«Мої яйця та перепілки тут, знаєте, як валюта: якщо в мене немає готівки, але мені щось потрібно, я можу обмінятися з іншими фермерами на все що завгодно. Взагалі я «за» такі кооперативи та комуни — ми, українці, тільки так можемо вижити», — ділиться Ганна.

Праця допоможе звикнути до нового місця

«Я рада, що відкрила для себе розведення перепілок. Минулий рік, якби не вони, я й не знаю, як би наша родина емоційно й фінансово пережила. Не жалкую ні про що. Ферма допомогла мені почати життя в новому місці, ніби спочатку», — каже Ганна.

Підприємиця зараз вчиться працювати на придбаній коптильні й освоює новий продукт — мариновані яйця. Про повернення в Харків уже не мріє.

«Коли ми іноді з родиною про нього згадуємо, то плачемо. Але повертатися туди небезпечно, та й нікуди. Тому ми хотіли б залишитися тут, у Львівській області. Пустомити нам дуже подобаються. І громада прийняла нас щиро, відкрито та з допомогою», — розповідає переселенка.

Ганна стверджує: якщо хочете звикнутися на новому місці, то варто працювати. 

«Обовʼязково треба, щоб ми вижили: і як нація, і як країна. Наші діти мають учитися в нас, адже ми для них є прикладом. Якщо хочемо, щоб Україна розвивалася й мала майбутнє, то маємо допомагати та невпинно працювати».