Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Мої свічки допомагали вижити в укритті». Переселенка з Маріуполя відродила свій бренд у селі на Полтавщині

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.
Чому ми його робимо? Мобілізація не оминула села недалеко від лінії фронту. Багато з місцевих чоловіків були керівниками або мали власну справу. Тепер лідерками стають жінки. Дехто — вперше в житті.

Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.

До повномасштабної війни Олена Баркова розвивала власний бренд «Gesty» — виготовляла натуральну косметику та свічки. Починала з продажів на ринку, а вже за рік відкрила магазин, приміщення для складу й острівець у торговому центрі та чекала ажіотажу перед 8 березня. Ті лютневі ночі жінка таки не спала, але не через замовлення від клієнтів, а від вибухів російських снарядів.

У зруйнованому Маріуполі свічки, які створювала Олена, були цінністю — вони дарували тепло та світло, а також на них можна було розігріти воду та дитяче харчування. «Коли ми виїхали, то залишили свічки для людей, які там жили. Потім інші дівчата, які теж змогли вибратися, сказали, що одна свічка горіла в них двадцять днів. Деякі свічки люди з цього укриття забрали з собою, бо це нагадування про колишнє життя, якого вже немає», — згадує Олена.

Тепер жінка живе в невеликому селі на Полтавщині, відбудовує старий будинок і відновлює роботу свого бренду. Про колишнє життя, яке залишилося на фото, та справу життя, яка допомагає йти далі, Олена Баркова розповіла ШоТам.

Олена Баркова

Засновниця бренду «Gesty»

Бухгалтерка, яка дуже любила свічки

Я народилася та виросла в Маріуполі, вже з 14 років почала працювати. Взагалі в мене вища освіта у сфері економічної кібернетики, але я була продавчинею в магазині, працювала в будівельній фірмі, а ще колись ліпила пельмені в пельменному цеху. Один з перших підробітків був промоутеркою бренду косметики в різних магазинах, де я й познайомилася з побутовою хімією та засобами для обличчя. Зараз розумію, що тоді недаремно працювала саме там, хоча ще не знала, що це стане справою мого життя. 

До заснування власної справи я була провідною бухгалтеркою на виробництві «Азовмаш» — сумлінною найманою працівницею, яка добре зналася на тому, що робила. А ще я була свічкоманкою — обожнювала купувати красиві свічки в супермаркетах і завжди шукала їх перед святами, а потім зрозуміла, що хочу користуватися ними щодня. 

Я купляла різні свічки, але розуміла, що мені не подобається їхня якість. Це був 2016 рік, і тоді я ще не пам’ятаю, аби в Маріуполі були майстри-свічковари, які б займалися цим професійно. Тому я вирішила спробувати.

Аби кожен мав в домівці власну Гестію 

Перші свічки я створила у 2019 році та продавала їх через сторінки в соцмережах. Я замовляла натуральні компоненти й тару, а самі свічки виготовляла вдома. Починала зі свічок з бджолиного воску, а потім перейшла на ароматичні у великих брендованих баночках. Я назвала свій бренд «Gesty», бо Гестія — це богиня домашнього вогнища та затишку, який і мали дарувати мої свічки. 

Ароматичні свічки власного бренду, який створила Олена Баркова. Фото надала героїня

Першими клієнтами були близькі та знайомі, а вже потім люди знаходили сторінку в інтернеті та замовляли онлайн. Тоді я ще працювала провідною бухгалтеркою цеху, тому дуже соромилася продавати свічки при такій посаді. Проте розуміла, що роблю все правильно, і що нарешті я сама створюю такі свічки, яких мені не вистачало на ринку.

Французькі креми не допомагали, тому створила свої

Після народження другої дитини в майже 30 років у мене погіршився стан здоров’я та, зокрема, шкіри. Тому я вирішила зробити щось для себе, щоб прийняти себе та водночас зайнятися чимось цікавим. Тоді я відвідувала косметологиню, яка сказала мені, що крем у магазині вартує лише 1-2% від зазначеної ціни. Усе інше — вартість паковання, логістики, маркетингу, дистрибуції, заробіток магазину. Мене тоді це дуже налякало та навідріз відвернуло від косметики, яку продають в магазинах. З того часу я жодного разу там її не купляла. 

До того я користувалася косметикою французьких брендів, але вона не приносила мені потрібного результату — стан шкіри не покращувався. Тоді я зацікавилася натуральною косметикою, адже розуміла, що вона мені може допомогти.

Почала з того, що читала наукові статті та досліджувала склад кремів. Виробників такої косметики в Україні тоді було небагато, але я натрапила на школу в Харкові, яка навчала створювати натуральну косметику. Тоді в них був дуже поглиблений курс від хіміків-технологів і виробників, на якому ми вивчали склад, компоненти, доказову базу. Тоді я остаточно вирішила, що крім свічок хочу створювати натуральну косметику. Перше, що я створила сама — засіб для вмивання та сироватка. У їхній дієвості мене переконало власне фото, яке я вперше поширила в соцмережах без жодних фільтрів.

Засоби догляду за обличчям бренду натуральної косметики «Gesty». Фото надала Олена Баркова

Мій перший магазин — столик на ринку

Починала з того, що закупляла сировину, робила невеликі тестери косметики, дарувала їх людям і додавала свою візитівку. Це спрацювало, і люди почали купувати мою продукцію та рекомендувати її іншим. Але єдине місце збуту, яке я могла собі дозволити — це столик з косметикою на ринку. Тому з жовтня 2020 року до кінця весни я працювала там за будь-якої погоди: чи в дощ, чи в сніг. Я мала єдиний вихідний на тиждень у понеділок, а ще під час свят. 

Завдяки наполегливій роботі в травні я орендувала приміщення для магазину, яке перший місяць пустувало, бо я просто не мала можливості купити меблі. Але того року мене запросили на Lokal Fermer Fest у Маріуполі, і після цього про мою косметику загуділо все місто. А на мій день народження восени того ж року мене запросили на бізнес-виставку «Схід-експо», де я теж змогла розповісти про свій бренд — це був мій найкращий подарунок. Тієї ж осені я виграла грант «Маріупольський куркуль» на 250 тисяч гривень, тому орендувала приміщення на 100 м², аби створити там виробництво, купила меблі й обладнання, а ще відкрила в одному з торгових центрів острівець з продукцією «Gesty». 

Острівець з косметикою бренду «Gesty» в одному з торгових центрів у Маріуполі до повномасштабної війни. Фото надала Олена Баркова

«Можна не виходити на роботу, бо війна почалась?»

На початку 2022 року я вирішила масштабувати бізнес: закупила компоненти для косметики та свічок, а також тару, та заповнила ними склади. Уже до 14 лютого в мене був ажіотаж на свічки та мило, тому я готувалася, що до 8 березня будуть лише безсонні від роботи ночі. Я влаштувала красиву фотосесію, а ще в мене була запущена таргетована реклама, тому ці кроки мали зробити мій бренд більш впізнаваним. Крім того, у 2022 році я мала йти навчатися на хіміка-технолога, проте мої плани порушила повномасштабна війна.

Перед повномасштабним вторгненням Олена влаштувала професійну фотосесію, аби мали якісні фото для реклами продукції. Фото надала Олена Баркова

До великої війни я жила своїм життям, власною справою, та навіть не читала новин. А 24 лютого вранці мені зателефонувала продавчиня з мого магазину і спитала, чи можна сьогодні не виходити на роботу, бо війна почалася. Я подивилася новини й зрозуміла, що буде щось страшне.

На свічці в укритті розігрівали дитяче харчування

У той день ми не чули вибухів, бо жили не в східній частині міста. Я їздила в магазин, закривала приміщення, забрала із собою трохи свічок та мила. Спершу протягом тижня ми з чоловіком, дітьми та мамою жили в підвалі, де був наш гараж. Потім на деякий час піднялися до нас у квартиру, адже було дуже холодно. Коли у квартирі я робила мило, то додавала до нього пантенол, бо він загоює рани. Цю останню партію вже клієнти не забрали, тому я принесла його в укриття, куди ми знову спустилися 10 березня. А наступного дня наша квартира згоріла.

10 березня 2022 року згоріла квартира, в якій Олена жила зі своєю сім’єю. Фото надала Олена Баркова

Два тижні ми з дітьми зовсім не піднімалися на вулицю. В укритті жили всі: літні люди, чоловіки, жінки та діти з двох будинків. Усіх разом було близько трьохста людей. Усі були розділені по окремих приміщеннях, у нашому жили людей 20. Чоловіки, а особливо ті, що мали дітей, шукали дрова та заготовляли їх. Дорослі по черзі виходили на поверхню готувати їжу на відкритому вогні, а якось поряд на ринку впали контейнери з їжею, і це стало для нас порятунком.

У підвалі гроші втратили всю цінність. Картку з мільйонами можна було просто викинути, якби вона в когось була. Натомість вижити в укритті нам допомагала їжа та свічки. У перші дні я запалювала по 2-3 свічки — всі так раділи світлу — а коли їх залишалося все менше, то запалювали лише одну. Ще ми гріли на свічці воду в невеличкій турці та розігрівали на ній дитяче харчування для дитини наших сусідів. 

Люди надсилали мені фото баночок з-під свічок з укриття

Із середини березня до нас не доходили ніякі новини, лише долітали снаряди. 22 березня одна жінка з укриття ризикнула — вийшла на восьмий поверх, зловила зв’язок і прочитала повідомлення від доньки, що наступного дня буде евакуація

Коли тривалий час живеш під постійними обстрілами, то можна вивчити їхній графік, а також скільки може бути пострілів, коли дозаправка в літака і скільки він може нести бомб. Тоді страх притупився, і ми порахували, що наступного дня маємо поснідати й о 9 ранку вирушати в дорогу.

Ми йшли з дітьми більше 10 кілометрів пішки та намагалися відволікати їх від руїн і жахіть довкола. Ми бачили такі картини, що фільми жахів просто відпочивали. Під час дороги мій син жодного разу не попросився на руки. Спогади про те, що там було, зі мною на все життя. Я б не змогла повернутися до нормального життя в Маріуполі, бо тепер це місто для мене — кладовище. 

З точки збору автобус вивіз нас до села Нікольське, потім до Бердянська, а далі до Запоріжжя. Там про нас дуже піклувалися волонтери: нагодували, дали прихисток, аби помитися та відпочити. Пам’ятаю, що милася в холодній воді й дуже плакала. Звідти нас безкоштовно евакуювали до Дніпра.

Коли ми виїхали, то залишили свічки для людей, які там жили. Потім інші дівчата, які теж змогли вибратися, сказали, що одна свічка горіла в них двадцять днів. Деякі свічки люди з цього укриття забрали з собою, бо це нагадування про колишнє життя, якого вже немає. Досі знайомі надсилають мені фото баночок, які в них залишилися. У Дніпрі ми зустрілися з жінкою, яка змогла забрати кілька свічок з мого острівця в торгівельному центрі. Тоді вона ділилася, що вони дуже пахучі та довго горять.

Люди допомагали фінансово, залишками будівельних матеріалів або фізичною працею

1 квітня ми з дітьми приїхали на Полтавщину, куди нас запросили. Тут, у селі Красна Лука, з 2014 року живе моя кума, яка виїхала зі Сходу з трьома дітьми через обстріли й повернулася в рідне село. Я не мала родичів більше ніде, крім Маріуполя, тому ми поїхали до неї. Перший місяць я не пам’ятаю своїх дій, але пригадую, що не могла виплакатися — сліз просто не було, хоча їх треба було випустити. А ще ми з дітьми довго хворіли. 

Коли ми виїхали, то я відчувала себе ніби в іншому світі. Я розумію, що має бути баланс — люди мають розуміти, що треба далі жити — але має бути велика повага до жертви тих, хто зараз на фронті. А ще не розумію цивільних, які мають можливість виїхати, але залишаються під обстрілами, ризикують життям своїм та дітей.

Олена відновлює старий будинок в селі Красна Лука на Полтавщині, де зараз живе з дітьми. Фото надала Олена Баркова

Завдяки подрузі ми знайшли старенький будинок у селі й почали його відновлювати. Я робила все, що могла, або просила допомоги в інших. Першим ділом зробили електрику, щоб працював котел. Мені допомагала вся країна — я не мала б нічого, якби не люди. Хтось приніс шматки зайвого лінолеума, і ними я обшила туалет на вулиці. Хтось надсилав кошти, хтось — будівельні матеріали, які в них залишилися, а хтось приходив і допомагав працювати фізично. Нам ще треба доробити кухню, зробити ґанок, бо вхід у дім неприкритий, паркан — роботи ще дуже багато. Але головне, що є власний дім, і ми тут у безпеці.

Найбільше шкодую за сімейними реліквіями, а пишаюся дітьми

Завдяки підтримці інших людей я змогла також купити й облаштувати невеличке приміщення в селі, де вирішила знову створювати косметику й свічки під брендом «Gesty». А ще пробую подавати заявки на грантову підтримку, аби масштабувати свою справу. Безліч моїх спроб були невдалими, часто заявки відхиляли, але що більше спроб, то більше позитивних рішень. Зараз мені вдалося виграти грант на підтримку релокованого бізнесу. Люди багато втрачають, коли не пробують розвиватися завдяки грантам, тому раджу всім це робити.

Олена Баркова зі свічкою, яку створила сама. Фото надала героїня

Планую розвивати власний бренд, створити велике виробництво, вести активніше блог, а також продавати свою продукцію в магазинах. Я переосмислила багато речей, зокрема, своє ставлення до матеріального. Найбільше шкодую, що не взяла із собою фото. Таке враження, що до 2022 року в мене не було життя, і воно залишилося на тих світлинах. Ще б я точно взяла крижму, в яку закутувала дітей, коли хрестили їх у церкві, а ще — рушник, який вишивала моя бабуся. Телевізор, диван чи одяг можна придбати, а ці речі вже точно не повернути, хоч вони про цінності — це наші сімейні реліквії. Я дуже пишаюся своїми дітьми, бо це мої мотиватори, моя гордість і єдине цінне, що в мене є. Мене тішить, що зараз я маю дах над головою, домашній затишок і побут, а ще — власну справу, якою я живу та яку дуже люблю.

Суспільство

Alyona Alyona і Jerry Heil встановили рекорд на Євробаченні 2024

Опубліковано

Вчора, 7 травня, Jerry Heil та alyona alyona з композицією “Teresa & Maria” встановили рекорд на “Євробаченні-2024”, увійшовши до фіналу. Вже 17-й раз представники від України потрапляють до фіналу пісенного конкурсу, що є рекордом в історії Євробачення.

Про це повідомляє Детектор Медіа.

Відтак Україна стала єдиною країною, яка завжди проходить у фінал конкурсу. Свою позицію Україна тримає з 2004 року.

Нагадаємо, місті Мальме, Швеція, пройшов перший півфінал Євробачення 2024, де виступили 15 країн-конкуренток. Цього року Україну представляє alyona alyona та Jerry Heil. 

alyona alyona та Jerry Heil виступили під номером 5. Номер співачкам ставила талановита українська режисерка Таня Муіньо, яка до того працювала з Кеті Пері, Дженніфер Лопес, Harry Styles, Post Malone, The Weeknd та іншими світовими зірками.

Читайте також: Цифровізація освіти: у Мінцифри розповіли про розвиток цифрових навичок

У півфіналах могли голосувати лише глядачі тих країн, які беруть участь у відповідному півфіналі. Тобто в Україні можна віддати свої голоси лише 7 травня. У першому півфіналі зможуть проголосувати глядачі з Німеччини, Швеції та Великої Британії, а у другому — з Франції, Італії та Іспанії.

Фінал пісенного конкурсу відбудеться у суботу, 9 травня.

Фото: ДМ

Читати далі

Суспільство

Активісти розпочали реставрацію історичної вивіски “Перукарня” на Подолі

Опубліковано

Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.

Про це активісти розповіли на своїй сторінці. 

“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.

Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень: 

  • Очищення від залишків фарби; 
  • Шліфування;
  • Визначення історичних кольорів. 

Читайте також: Які гранти для українського бізнесу доступні в травні: пропозиції для підприємців

Активісти також нагадали про те, що досі триває збір на відновлення вивіски.

“Має значення” розпочали відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59

Нагадаємо, у Києві відкривається виставка робіт студентів академії імені Бойчука.

Фото: “Має значення”

Читати далі

Суспільство

Вивезла 159 собак із Бахмута: історія вчительки, яка вже вдруге будує притулок для безхатніх тварин

Опубліковано

Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.

По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки». Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.

Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.

Марина Шажко

керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»

Вони наче самі мене знаходять

Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.

Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».

Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в  шоці: «Що це?»«Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.

У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.

Марина Шажко зі своєю собакою Тарою. Тара — собака з вулиці, вона мала серйозні шкірні проблеми, але Марина вилікувала її. Фото надала героїня

На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях

У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.

На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.

Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.

Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.

Волонтерки проти бюрократії

До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.

Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.

За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.

Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.

Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.

Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.

Волонтерки притулку для безхатніх тварин «Лада»: Ольга Литовченко, Марина Шажко та Людмила Булавка. Фото надала Марина

Мусила привезти собак під мерію

Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.

Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.

Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.

Волонтери вивантажують клітки з собаками з притулку для пікету під міськрадою. Бахмут, 2017 рік. Фото надала Марина Шажко

27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.

Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.

Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?

Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.

Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.

Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.

Загибель Лади стала останньою краплею

Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.

Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.

30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.

Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.

Так виглядав притулок для безхатніх тварин «Лада» в Бахмуті після «прильоту» в серпні 2022 року. Фото надала Марина Шажко

Переїзд на межі нервового зриву

До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.

Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.

28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.

Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.

28 вересня 2022 року. Волонтерки евакуюють 160 собак з Бахмута на Дніпропетровщину. Фото надала Марина Шажко

Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди

Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.

Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.

І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.

Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.

Евакуаційна машина, завантажена клітками та переносками з тваринами. Не було куди навіть забрати собачі миски. Фото надала Марина Шажко

Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів

Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.

А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.

Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.

Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.

Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.

Зооволонтерка Марина Шажко чухає новеньку мешканку вольєра. Власник собаки зараз на війні, тож Бетті чекає на його повернення в притулку «Лада». На фоні — вольєри, які допомогли збудувати благодійники. Фото надала Марина Шажко

Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.

Читати далі