«Якщо нам вдасться втілити хоча б частину задуманого, то звідси ніхто не захоче їхати»: як архітекторка змінює рідне село на Харківщині

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.

Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.

Чому ми його робимо? Мобілізація не оминула села недалеко від лінії фронту. Багато з місцевих чоловіків були керівниками або мали власну справу. Тепер лідерками стають жінки. Дехто — вперше в житті.

Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.

Інші матеріали спецпроєкту

Рік у чужому місті та без роботи, адже кому потрібні архітектори, коли в країні війна? У Харків повертатися з маленькою дитиною страшно. Врешті, Люба здалася й вирішила їхати в рідну Козіївку, що на Харківщині: там батьки, город, усі свої — якось воно буде.

«Чи сподівалася я, що знайду там роботу? Ні. Чи думала я, що мої знання можуть знадобитися тут, у маленькому селі? Точно ні. Я просто їхала додому», — пригадує архітекторка та дизайнерка Любов Попова.

Але сталося маленьке диво, і село запропонувало Любі роботу її мрії — перевтілити Козіївку, з якої вона сама колись поїхала, на місце, яке не хочеться залишати. Тому тепер жінка працює над проєктом з ревіталізації.

Навіщо селу знадобилася власна архітекторка та чому треба боротися за відродження української скрині та різдвяних панянок, Люба поговорила з ШоТам. 

Любов Попова

архітекторка та ландшафтна дизайнерка.

Просто хотіла робити щось красиве для людей

Я — козіярка вже в третьому поколінні, а може, і в четвертому (на жаль, про прадіда по батьковій лінії знаю небагато). Козіяри — це жителі Козіївки. Є легенда, що колись у наших ярах жили багато диких кіз, і звідси пішла назва. 

У старших класах у мене з’явилася мрія — стати дизайнеркою. У якому саме напрямку тоді не знала, просто хотіла робити щось красиве для людей. Я поїхала до Харкова навчатися в будівельно-архітектурному інституті за спеціальністю «Дизайн архітектурного середовища». Це досить широкий напрямок: тут і мистецтво, і скульптура, й архітектура, і ландшафтний дизайн.  

Після вишу я залишилася в Харкові: працювала в різних компаніях, що займаються ландшафтним дизайном, потім в архітектурному бюро. У 2017 році пішла в декретну відпустку, і на світ з’явилася донечка Ліна. Коли закінчувався декрет, я вже почала шукати роботу, але знайти щось за фахом так, аби мати змогу відводити доньку в садочок, не вдалося, і я влаштувалася на роботу в кондитерську. Працювала кондитеркою-оформлювачкою: ліпила скульптурки зі спеціальної цукрової пасти, навіть портретні. Мені подобалося, бо це знову було про красу, але почалося повномасштабне вторгнення.

Донька думала, що це гра — бігти й ховатися в погребі

Ще 23 лютого ми з дівчатами на роботі вмикали послухати російське радіо та говорили між собою, що не може такого бути, аби росіяни напали на мирні міста. В ніч з 23-го на 24-те я не могла спати — мене тривожив кожен звук. Я перебирала речі, збирала «тривожні валізи».

Під ранок вийшла на балкон і почула вибухи. У мене був шок — я навіть почала задихатися, не могла себе взяти в руки. Отямившись, почала збиратися, і ми з донькою поїхали до рідних, які живуть у приватному секторі.

Туди з’їхалися й інші родичі, і ми всі спали одягнені на підлозі. На щастя, донечка тоді ще не розуміла, що відбувається, і думала, що це така гра — слухати звуки, і коли гучно, бігти ховатися в погріб. Ще за день ми вирушили до родичів Ліниного батька на Кіровоградщину — вирішили, що дитині там буде безпечніше.

В Олександрії прожили більше року. Я намагалася знайти там якусь роботу, але безрезультатно. У травні 2023 року ми з Ліною поїхали на Харківщину, в мою рідну Козіївку.

Я ніколи не думала, що буду потрібна у своєму селі

У мене не було якогось плану, що робити — я просто вирішила, що їду додому, і все, жодних сподівань. 

Аж тут мені подзвонив мій однокласник Олександр Столовий і запропонував роботу… архітекторкою в Козіївці! Я ніколи не думала, що мої професійні навички можуть знадобитися тут, у селі, де я виросла. Але сьогодні знаю, що я потрібна тут — я це відчуваю.

Із Сашком ми колись сиділи за однією партою. Він теж архітектор, давно живе й працює в Києві, але душею весь у Козіївці. Разом з братом відкрив тут Простір затій «Брати» — це місце, куди козіяри можуть приходити з будь-якими своїми ідеями, а їх проконсультують і підкажуть, як розпочати. 

Простір затій

Це місце — незвичайне. Сама назва говорить за себе — ми справді тут дуже багато чого затіваємо.

У нашого проєкту дуже багато друзів і партнерів у найрізноманітніших сферах, тож можемо знайти фахового консультанта практично для будь-якої справи. Тому це ще й місце для нетворкінгу. Тут є інтернет, проєктор і зона для презентацій чи зустрічей.

Не всі приходять з готовою ідеєю. Моя задача — допомогти людині зрозуміти: те, що їй подобається, може бути корисним і для інших. Багатьом заважає оце: «Та кому таке треба?». Я дуже це розумію, бо сама така була. Мені Сашко допоміг усвідомити, що мої вміння й таланти можуть знадобитися навіть у рідному селі, а тепер я допомагаю повірити в себе і свої мрії іншим козіярам.

Наприклад, одна жінка зараз працює в будинку людей похилого віку, а колись вона виступала на сцені та працювала гідом. Це те, що в неї круто виходить і що їй подобається. І ось ми зараз хочемо придумати для неї якийсь подкаст або щоб вона проводила екскурсії для гостей села.

Це лише один приклад. У нас дуже багато талановитих та амбітних людей, треба лише їм нагадати про їхні мрії та допомогти зробити перші кроки у власній справі чи творчості.

Село, з якого не хочеться їхати

Окрім того, що ми консультуємо односельчан, ми з Сашком працюємо над проєктом з ревіталізації села: якісь об’єкти хочемо відновити, якісь реорганізувати, якісь створити з нуля. Так я стала архітекторкою у своєму рідному селі.

Ми зробили зйомку дроном, аби отримати детальний план села. На основі цих знімків я розробила цифрову візуалізацію: як осучаснити шкільне подвір’я, де розмістити мотузковий парк, як перетворити місцевий базар на організований ярмарковий простір, де прокласти велосипедні доріжки, а де додати пішохідні переходи, аби всім було і зручно, і безпечно. 

Ми розуміємо, що все, що ми задумали — довгостроковий проєкт, він не на рік і навіть не на п’ять. Наша мета — показати односельчанам ту картинку, до якої всім захочеться рухатись. Звісно, щось постійно робиться: десь плитку поклали, десь дерева посадили, але все це — наче окремі шматочки без загального уявлення, до чого ці кроки мають привести. І ось ми хочемо показати громаді, до чого ми можемо гуртом прийти.

Наприклад, у нас є така собі базарна вуличка, де з одного боку кілька магазинчиків, а з іншого — столи для продавців. Кожної п’ятниці в Козіївці базарний день. Як і колись, базар для козіяр — це не лише місце для закупів, але й епіцентр зустрічей, новин, перемовин, тож ми розпочали саме з цієї вулиці. Там збереглася стара бруківка. Ми хочемо її почистити, оновити, і головне — продовжити мощену частину та закільцювати торгову вулицю, а цьому кільці зробити такий самий мощений майдан. Розробили спільний стиль оформлення магазинів, аби це все виглядало гармонійно, і тепер будемо пропонувати власникам.

Я сама, коли занурилась в усе це навіть на етапі ілюстрації у фотошопі, відчула, як міняється моє власне сприйняття цього простору.

Ми звикли сприймати своє село як місце, з якого всі хочуть виїхати в якесь «нормальне» місце. Але якщо ми зможемо все це реалізувати, то я впевнена, що ніхто не захоче звідси їхати. Навіть якщо нам вдасться втілити лише десяту частину зі всього задуманого, наші діти будуть рости вже в зовсім іншому середовищі.

Те, що нас оточує, дуже впливає на нас. Якщо навколо пострадянська розруха й картинка роками не міняється, то повірити в те, що зміни можливі, дуже складно.

Стадіон не має стояти на кістках

За проєктом ревіталізації села ми вже висадили модринову алею в центрі села. Я написала пост на сторінці села у Фейсбуці, завдяки якому ми гуртом зібрали 10 000 гривень і закупили 50 саджанців модрини. Висаджували теж гуртом: люди приходили цілими родинами, разом працювали діти та дорослі. Це було дуже емоційно й об’єднуюче для всієї громади.

Наступний крок теж буде пов’язаний з деревами. На місці нашого сільського стадіону колись був старовинний цвинтар — скоріше за все, ще з козацьких часів. Радянські керівники вирішили його зрівняти з землею й облаштували там стадіон з футбольним полем. Виходить, що роками люди бігали по кістках.

Звісно, хто мав можливість, той переніс останки своїх рідних на новий цвинтар, але багато могил просто переорали, і люди ще довго в поминальні дні приносили квіти та цукерки просто до турніків на цьому стадіоні. Це моторошна й неправильна історія, і ми хочемо це змінити — перенести стадіон на нове місце, а тут висадити парк.

Хочемо, щоб це був парк не лише меморіальний, а присвячений історії села від самих витоків і досьогодні. Місцева влада нас у цій ідеї підтримує й обіцяє виділити кошти.

Букетики чаю та пряники-писанки

Так вийшло, що на рідній землі я знайшла не лише роботу своєї мрії, але й старі та нові захоплення. Щойно приїхала в Козіївку після довгої розлуки, буквально увірвалась у свої яри, до своїх трав. Це якраз травень був — пора збирати. Змалечку я робила це зі своєю бабусею Ганною, а зараз вона вже за станом здоров’я не може, тож я збирала сама або з донечкою. Із зібраних трав готую авторські чайні композиції, які люди часто замовляють на подарунок.

Але мої чаї не в пакетиках, а в букетиках. Так одразу видно, яка квітка чи рослинка там є. Це дуже естетично виглядає: ніби польовий букетик у чашці чи в заварнику. Ну і, звісно, це смачно. 

У більшості моїх чаїв є наш козіївський чебрець — я його обожнюю! Він у наших ярах неймовірно ароматний. Взагалі в нас тут трави просто космос: материнка, звіробій, алтей, ромашка. Збираю також цвіт бузини та ягоди шипшини. 

У Козіївці я також почала випікати та розписувати пряники–панянки. У якийсь момент на тлі війни, яка має на меті знищити все українське, мені стало якось так образливо, що на святки ми печемо якихось американських пряничних чоловічків, хоча в нас є власна святкова випічка — панянки.

Вона притаманна саме Харківщині та Полтавщині. Колись такими пряниками хрещена мати обдаровувала своїх хрещеників на Різдво, а я тепер печу для родичів і друзів. Форми для різних фігурок мені виготовив наш місцевий майстер, а розписувати допомагає доня.

Повернути скриню в українські оселі

Разом з Олександром Столовим ми започаткували проєкт з повернення скринь до українських осель. Це ж теж наше, унікальне, чим може вирізнятися саме український інтер’єр.

Ми розробили макет, і місцевий майстер виготовив нам зразок. Це невелика скриня на коліщатах, яку можна використовувати також як журнальний столик. Я розробила чотири варіанти трафаретів зі старовинними візерунками — тобто можна замовити собі вже розписану скриню чи розписати власноруч за цими трафаретами. Далі плануємо взятися й за інші традиційні меблі та дати їм нове життя.

І скрині, і трави, і панянки — для мене це про те, щоб пізнати своє коріння, зрозуміти, хто ти є і де твоє щасливе місце. Зараз я відчуваю, що я на своєму.